“Українська літературна газета”, ч. 9 (377), вересень 2025
Виповнилося 125 років від дня народження українського письменника і публіциста Сергія Домазара, уродженця м. Пирятин на Полтавщині, який воював у війську УНР, був засуджений до розстрілу, але уникнув його, взявши собі прізвище загиблого побратима (справжнє прізвище письменника – Давиденко), у 1942 році разом із дружиною та сином опинився в Німеччині, а в 1949 році родина Домазарів перебралася до Австралії, де Сергій Домазар активно долучився до громадського життя української діаспори, працював у газеті «Вільна думка», організував у 1949 році у Сіднеї першу конференцію українських журналістів, часто публікувався в українських виданнях.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Його публіцистичні нариси вирізняла актуальність і принциповість, у них він ділився спогадами про пережиті ним періоди українських визвольних змагань, українського культурного життя, голодомору, радянських утисків і арештів, другої світової війни, гостро засуджував російський більшовизм та слабкість міжнародної політики в питанні протидії російській експансії, вступав у полеміку з гострих питань, які хвилювали українську діаспору.
У 2003 році син письменника – Гай надіслав мені кілька публіцистичних видань, які його батько видав наприкінці 1960-х-початку 1970-х рр. в домашніх умовах. Гай Домазар писав мені, що батько «друкував ці книжечки у себе вдома, коли вже був пенсіонером, на друкарській машинці і копіював на циклостилі; в порівнянні до сьогоднішньої техніки, це примітивний, марудний і брудний спосіб друкування». До цих збірок Сергій Домазар умістив свої публіцистичні нариси, написані наприкінці 1940-х – початку 1970-хх років і які відмовлялися видавати як партійні, так і комерційні видання. Тому він писав, що «жалкує про марно втрачені місяці і роки оббивань редакційних порогів, шукань чужої ласки, чекань на відповіді».
Ці книги Сергій Домазар видав спеціально створеною ним абеткою, яку він назвав «довершеною українською абеткою». Її принципи він обґрунтував у брошурі «Знаряддя мови», яку підготував у 1967-70 рр., а окремим виданням надрукував в 1975 році в Сіднеї. В основу своєї абетки Сергій Домазар поклав принципи фонетизації, закладені в настановах Правописної комісії 1928 року. До існуючих літер письменник додав літеру Ö замість йо та ьо, а також дві нові літери для звуків дж і дз, а саме J та Z. Ці три нові літери, на думку Сергія Домазара, «мали б завершити довговіковий процес творення нашої абетки, довівши його до логічного кінця». Письменник від 1969 року сам перейшов на цю абетку, а щоб легко було нею користуватися, зробив спеціальне замовлення західнонімецькій фірмі Olympia на виготовлення портативної друкарської машинки з літерами цієї абетки, що обійшлося йому в 129 австралійських доларів. А також закликав своїх читачів і собі придбати таку друкарську машинку.
Передруковані в самодіяльних авторських збірниках, наклад яких був вкрай мізерним, давніші та нові публіцистичні нариси, попри час і обставини, сьогодні сприймаються, як надзвичайно суголосні нашим сьогоднішнім настроям. У 2003 році, коли я їх читав уперше, вони здавалися історичними екскурсами, тепер же це звучить, як актуальна й гостра публіцистика, адже в основі практично усіх творів лежать авторські переживання за долю України, яка опинилася під російсько-більшовицькою окупацією та зазнала протягом ХХ століття нелюдських страждань.
«Лист до Вельмишановного Земляка», який частково друкувався в канадійській газеті «Наш вік» (чч.39-44, 1950), написаний у формі риторичного звертання до уявного земляка, який подібно до Сергія Домазара опинився у зруйнованому Берліні під загрозою затримання американськими військовими і передачі в руки російських енкаведистів, оскільки «на підставі угоди в Ялті всі громадяни СССР мають бути повернені на батьківщину». Нагадує він також цьому землякові жахи голодомору та репресій, сталінську політику, щоб «ми Дніпро для їх загатили своїм трупом, щоб гарматним м’ясом нашим вони собі міни німецькі зривали». Шукає причини поразки Української революції, коли «ніхто не сказав нам тоді, що коли Петлюра не може прийти до нас, то ми можемо піти до Петлюри, а натомість прийшов Денікін і забрав тоді цвіт української патріотичної молоді до своєї ворожої Україні грабармії».
У нарисі «Два посланія, чоботи і ще дещо», який друкувався в газеті «Українські вісті» (Новий Ульм, Німеччина, 1953 р.) письменник розмірковує над сучасною українською культурою на прикладі опери С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», яка попри те, що її намагалися «скасувати» після революції нові українські діячі, які перебували під впливом більшовизму і яких Сергій Домазар називає «хвильовістами», мала широкий успіх серед народу. Нову пролетарську культуру письменник іронічно порівнює з міськими черевиками, а попередню уподібнює до традиційних, «щирих» українських чобіт: «Отак то й зачала творитися на Україні нова, світла, модерна, пролетарська доба черевиків, у порівнянні з якою доба чобіт була темною, клятою добою хуторянщини, просвітянщини, гопаківщини та іншого бозна чого в тому ж роді». Проте «Запорожця» і «Наталку Полтавку» радо приймали в накурених залах залізничних та інших клубів, а новітнє пролетарське мистецтво не захоплювало ні глядачів, ні акторів. Письменник наводить слова однієї з театральних акторок: «Знаєте, балакав зі мною і Гнат Юра, і Курбасові представники, обіцяли вони мені все, буквально все. Але, як подумаю: що я там буду грати? Кого? Отих ідеологічно витриманих ідіоток у червоних хустках? Оте все ходульне, нещире, фальшиве, від чого з душі верне і в глядача, і в актора?»
Нові українські пролетарські письменники попри свою лояльність до більшовицької влади та критику традиційного українського мистецтва не уникнули утисків та репресій. Прикладом, який підсвітив цю трагедію, в нарисі став Остап Вишня, який, як стверджує автор, також посміявся з традиційної культури, яка тут уособлена в образі «Запорожця за Дунаєм»: «І саме тому, що він був у чоботях, посміявся з нього й Остап Вишня. Однак незабаром виявилося, що сміявся він на кутні». Далі письменник розлого описує випадок, як «Запорожець їздив до Остапа Вишні у «голубу даль», добре йому відомий, адже Сергій Домазар на той час працював суфлером у харківському театрі «Березіль». За наказом НКВД харківській трупі було наказано повезти п’ять оперет в мурманські «ісправітельно-трудовиє лагеря». Вишню вони там не зустріли, але зустріли його дружину Варвару Маслюченко, яка поїхала слідом за чоловіком: «Важка була її жертва. Остап гибів за дротами десь далеко, за сотні кілометрів у бездорожній і забороненій для «вольних» тайзі, вона – на «волі», в Мурманську. Але все ж вона була тут ближче до нього, могла передавати йому час від часу щось із харчів чи одежі, і діставала вряди-годи від нього вістку, здебільша через випущених на «вольноє посєлєніє» з таборів». У Мурманську, який на той час був «українським містом з домішкою кавказців і туркестанців», українські вистави мали не просто успіх, а стали щемливою звісткою про рідну Україну. Українці, які відбули покарання і залишилися в Мурманську, розривалися між тим, що тут пекло, а в Україні – ще страшніше. «Куди? Назад? Щоб усе перейти знову спочатку? Нехай йому! Слава Богу, скінчилося, я своє відбув. Тут ми вже влаштувалися якось, працюємо. На Україну? Ніколи! Там – пекло», – свідчив колись чорнявий, а нині білий, як сніг, колишній хорист з Ромна. Ще одна жінка з Полтавщини, із зажуреними, карими, ще гарними очима, просила передати свій привіт Україні. «Передавайте їм привіт і поклон від високого неба й до сирої землі, і поцілуйте їх, і скажіть їм, що ми тут… погибаємо».
Переживаннями за долю України та українців, гострими оцінками та яскравими спогадами сповнені й інші нариси Сергія Домазара: «Вовче молоко», «Реставратори голубих мрій», «У виблому місті», «Кордон Володаря Сімох Морів», «Постріл із Казікової гармати», «Змарнована сила», «Їх не було в Будинкові Блакитного» та інші. Кожен із цих творів заслуговує на сучасне уважне прочитання, адже всі вони є не лише свідченнями своєї трагічної доби, але й дають важливі оцінки першопричини цієї трагедії – російського імперіалізму, який нині вкотре загрожує існуванню української державності.
Головним твором Сергія Домазара став автобіографічний роман «Замок над Водаєм», опублікований у 1964 році в Мюнхені. Події у цьому творі охоплюють два десятиліття – від початку ХХ століття до буремних 1920-х. У центрі твору – доля Івана Сагая, хлопця з Полтавщини, чия юність припала на часи революцій і боротьби України за незалежність. Через його стосунки з родиною, друзями, вчителями та побратимами автор створює широку панораму суспільного життя, сповнену драматизму й болю. У романі оживають образи людей різних верств – від гімназистів і вчителів до більшовицьких катів і денікінських вояків, – і кожен персонаж постає живим та виразним.
Спогади про втрати, біль, перші радощі й кохання вибудовують психологічно насичене полотно, де кожен епізод має самостійну цінність. Водночас крізь особисту історію героя проходить мотив України: від перших кроків у національному самопізнанні, знайдених у книжках Шевченка й Франка, до свідомої присяги боронити Батьківщину й гіркого досвіду поразок і вигнання.
Символічним стрижнем роману є образ Замку – реального й водночас уявного, що стає знаком дитинства, рідного міста й нездоланної пам’яті. Він уособлює силу духу, надію й опору у важкі часи. Твір, збудований на хронології й водночас на асоціативній логіці спогадів, поєднує особисту сповідь автора з глибоким осмисленням історії. «Замок над Водаєм» перетворюється на символічну книгу про трагедію покоління, яке виросло у вирі революцій, та про невмирущий зв’язок з Україною.
Перше видання цього роману в Україні відбулося в Сумах – у видавництві «Собор» у 2003 році. Я написав тоді до цього роману передмову. Тоді ж відбулися презентації в Сумах та Києві. На цю подію схвально відгукнулася родина на той час вже покійного Сергія Домазара (помер у 1987 р.) – Гай і Валя Домазар. У 2010 році роман «Замок над Водаєм» був перевиданий видавництвом «Ярославів вал».
На тлі викликів і загроз, які сьогодні стоять перед Україною, творча спадщина Сергія Домазара, особливо його публіцистика, яка зовсім невідома в Україні, виглядає не просто актуальною, а вкрай необхідною для осмислення трагедії бездержавності України у ХХ столітті та її коренів.
Сергій П’ятаченко,
кандидат філологічних наук
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.