“Українська літературна газета”, ч. 4 (372), квітень 2025
Після служби Григiр Тютюнник, повернувшись з Далекого сходу, де він служив на флоті, додому в Україну, закінчив вечірню школу, працював токарем у вагонному депо у Щотовому. Далі було навчання в Харківському університеті, на філологічному факультеті. І це було те, що, як зізнавався майбутній письменник, він любив. «Щасливі п’ять років» – з 1957 по 1962 рік… Вже помер його старший брат по батькові, теж Григорій, відомий письменник, який сумував («відірвали у мене навіть брата: пише російською») і вмовляв повернутися до витоків, підтримати, не забути та розвивати свою рідну мову…
З 1962 року Григiр Тютюнник учителював у вечірній школі в Артемівську (Кипуче) Луганської області, до цього редагував журнал «Промінь», вже був сімейним, в 1958 року одружився з випускницею, теж харківського філфаку, лише українського відділення, Людмилою Корецькою. Писав.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
З 1963 року Тютюник-молодший із сім’єю переїхав до Києва, спочатку працював у редакції «Літературної України», потім у сценарній майстерні на кіностудії імені О. Довженка, згодом у видавництві…
Сумував за рідною Шилівкою, там залишалася мати. Тема для Григора Тютюнника – особлива. У нього були непрості стосунки зі своєю мамою Ганною Михайлівною, як згадував письменник, у нього були дитячі образи за те, що після арешту батька одразу вийшла заміж, при цьому за шилівського активіста, якого батько назавжди зненавидів. Віддала його в іншу сім’ю, зробивши його повним сиротою, і за те, що від батька нічого не залишилося, речей, жодної фотографії – в 1942 році німецька бомба розтрощила батьківський будинок.
Коли батька Михайла та дядька заарештували як ворогів народу, хлопцеві було шість років. Взяв його на виховання на Луганщину інший батьків брат Філімон Тютюнник, якiй працював бухгалтером у школі у селищі Щотове. Григора привезла до Шотового мати, залишатися працювати на шахті було не найкращим варіантом, і Ганна повернулася до Шилівки, там залишалася хата з городом…
Коли дядька Філімона у 1942 році забрали на фронт, а тітка Наталя залишилася з двома своїми маленькими дітьми, Григiр, рятуючись від голоду, пішки і, зауважу, вже окупованою німцями територією, подався на батьківщину до полтавського села. Відома історія. Ішов два тижні, сухарі та банка меду «в дорогу» давно закінчилися, з голоду жебракував у людей (ці події описані в його повісті «Климко»).
Оповідання «У сутінки» про взаємовідносини сина та матері. Він вперше був опублікований у 1961 році російською мовою («В сумерки»; новела була підписана «Григорій Тютюнник-Ташанський»), у загальносоюзному журналі «Крестьянка», і це був перший серйозний вихід до читача, журнал мав мільйонні тиражі, про письменника дізналися у всіх республіках. Пізніше Григiр оповідання переклав українською і надалі писав лише рідною мовою.
Розповідь сумна (і сама назва) і наводить на думку – колишнього не повернеш, помилок не виправиш. І як дорослі можуть образити. Рана лишається на все життя.
Мороз, зима, ніч, сніг, вітер. Незатишна погода та незатишні краєвиди за вікном витягають зі свідомості незатишні спогади з дитинства.
«Поночіє в нашій хаті рано, особливо взимку. Це тому, що ліс під боком. Ще ото у верховітті жевріє ожеледець, а поміж стовбурами і в заліплених снігом кущах уже снуються тіні, лізуть у причілкові вікна і стають по кутках – німі і холодні. Хата враз меншає, нижчає стеля.
Моторошно гуде ліс, видзвонює крижаними кайданами, цокотять обмерзлими кігтями кури у сінях і…»
Хлопчик, що вже виріс, згадує кілька епізодів свого дитинства. Тінями насуваються картинки.
«Отак було й того вечора. Я пам’ятаю його в усіх подробицях, він не раз уже вставав перед моїми очима і не раз снився за ці вісімнадцять років без матері, без ласки, без поради – вісімнадцять років з чужими людьми, часто дуже хорошими, але чужими…»
Хлопець згадує ту ніч (вечори та ночі), коли мати віддає всю увагу і любов не йому та відсутньому батькові, а чужій людині, на яку тепер весь час чекає і після приходу гаряче пестить. Як одного з таких темних морозних вечорів втік через річку на хутір до тітки, сестри батька. «Шпаркий вітер затикає мого рота холодним чопом, а сніг миготить і підморгує: не бійся, мовляв, тікай…». Через багато років ні той вітер, ні сніг не забуваються, сутінки в хаті навіюють на сумні думи.
«У хаті стало поночіше: то скло на лампі закуріло. Солома у грубці погасла, і жар укрився тремтливим попільцем.
Мати ніжно куйовдить мою чуприну, і рука у них легка, як пташине крило.
– Не треба, сину, думати про це. Не треба. Я й так все життя каратиму себе, хоч і небагато вже осталося жити… Вона втирає шкарубким пальцем мої очі».
У такі моменти маленький Григiр, а потім уже дорослий, міг згадати зникаючого в мізерних епізодах пам’яті батька, його руки: «Я тільки тріньки-трішечки пам’ятаю тата: вони були великі, і рука в них теж була велика. Вони часто клали ту руку мені на голову, і під нею було тепло й затишно, як під шапкою. Може, тому й зараз, коли я бачу на голівці якогось хлопчика батьківську руку, мені теж хочеться стати маленьким…»
У ніч із 5 на 6 березня 1980 року до Шилівки зателефонувала дружина Григора Тютюнника Людмила і розповіла… Письменник загинув… У ніч шукали транспорт, родичі (його родич, земляк, теж письменник Федір Тютюнник, він же і повідомив цю звістку) повезли її до Київа до сина, вже на похорон. Їхню машину кілька разів зупиняла міліція – ДАІ, бо Ганна Михайлівна кричала всю дорогу… Після смерті сина вона мріяла, що житиме в Києві з внуками і невісткою, але не судилося… Жила сама, допомагали сусіди…
Знаменита новела, дуже близька до теми, з автобіографічними нотками — «Три зозулі з поклоном». Григiр Тютюнник присвятив її «Любові всевишній».
Вічна тема «любовного трикутника» долі та страждання героїв. Страждання різні за силою та «законністю». Марфа любила Михайла, а він вибрав Софію. Михайла позбавили волі, тепер він на безкрайніх просторах Сибіру, на «зоні». Тютюнник тут зовсім не втік від автобіографічної реальності, його батька також звали Михайлом і заарештували його за хибним доносом, відправили етапом у табори, де й згинув. Кохання Всевишнє, це коли серця стукають в унісон і душі близькі і люблять одне одного.
Дуже далеко, коли відстані пригнічують навіть телеграфний і телефонний зв’язок, який на чорних смолистих стовпах тримається, немає заспокоєння Михайлу, смикає його серце і вимотують душу звуки, сигнали, що до нього заходять. Знав, бачив він це кохання, а тепер чує його. Не вдень, коли під оком вертухаїв-охоронців з карабінами шумлять-гримлять важкі табірні роботи і немає часу піт обтрусити. У коротку обідню перерву в перерві, поки кусаєш черству чорну пайку хліба, раптом зустрінуться ті тугі очі жінки, що втратила все, смертельно пораненої – Марфи. І тягне від болю кинутися в ліс, просто там посидіти, крикнути, видихнути крик, але ні – відхід з ділянки, крок ліворуч, крок праворуч вважається втечею, вохрівці стріляють без попередження. Не можна, тоді Софія та син залишаться взагалі сиротами, а так є надія повернутися до рідних, хоч і мала…
А ввечері, після 22.00, вечірньої перевірки, коли всі голови у житловій зоні під ліхтарями та колючим дротом підраховані (охорона за кожну голову ув’язненого відповідає своєю головою) думки зайняті знову рідною домівкою, листи лише раз на місяць. Пише він огризком олівця: «як хочеться відремонтувати свої двері, вікна, зробити прості домашні меблі» (батько Григора Тютюнника теж був столяром), обіймати, любити дружину, і тут знову впливає картинка – обличчя, очі, волосся теж закоханої, безнадійно люблячої жінки …
Ніби чаклує, ворожить … і тоді пише лист (останній) Михайло-чоловік коханій Софії-дружині. Просить зустрітися з Марфою і передати їй «три зозулі з поклоном» (традиційно поширена серед українців народна формула-привітання, прохання не любити, коли немає взаємності) бо відчуває, що «десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна». Немає спокою йому та їй.
«Прийде до пошти, сяде на порiжку – тонесенька, тендiтна, в благенькiй вишиванiй сорочинi й ряснiй спiдничинi над босими ногами – i сидить, сяє жовтими кучерями з-пiд чорної хустки: втекла вiд молотарки або вiд косаря… Сидить на порiжку i обриває пелюстки на ромашцi, шепочучи:
“Є – нема, є – нема, є…”»
Тютюнник хоч і скупо, але дає зовнішні характеристики.
Марфа, гарна, пристрасна, відчуває невідомою силою, коли прийде лист і навіть торкається, тримає в руці (листоноша знехотя йде на службове порушення) і тільки цим можна пояснити такий сильний зв’язок передачі сигналу-любові, про яку не думав і великий інженер Тесла, сигнал від якого ятрить душу Михайла.
Зазвичай у любовних трикутниках чоловік у центрі уваги, а жінки не завжди лояльні і часто непримиренні одна одній – кому хочеться віддавати своє? У новелі «Три зозулі…» Тютюник пішов від такого стандарту. Софія, дуже тактовна, м’яка (автор не дає зовнішніх описів, але відкриває її психологічні риси) не має претензій до Марфи, знає, що Михайло вибрав її і що кохання Марфи справжнє – не перебити. А Марфа нічого не робить проти «ворожої» сім’ї – тільки любить, і це любов «всеперемагаюча» і не має контролера. Вона є, її тільки не можна законно оформити.
Автор не просто так загострив ситуацію з Марфою, як жінкою постраждалою – він «дає» їй чоловіка, законного, зовні та внутрішньо абсолютно не гарного. Карпо «товстопикий був, товстоногий. I рудий – матiнко ти моя… Як стара солома. Марфа проти нього – перепiлочка»…«сопе над галушками». Тютюнник, майстер деталей, абсолютно не компенсує головну втрату та біль Марфи (як часто буває у житті; «стерпиться, злюбиться»), залишивши їй лише те, що викликає страждання.
А Софія отримує все: гарного хлопця («сокіл був, ставний такий, смуглий, очі так і печуть, чорнющі. Гляне, було, просто гляне і все, а в грудях так і потерпне»), дім, сина, але теж опиняється у полі нещастя. Все це відбирає у неї каральна система.
Дві жінки пристрасно кохають, одна «законно», інша – ні. І обидві страждають від несправедливості, якої чимало в житті та взагалі на світі. Залишається кохання, яке не відібрати, навіть «системі». Остання (система) ніби хоче створити найвищу справедливість, коли «нікому» чи «всім порівну». Ми опускаємось на землю сьогоднішню чи завтрашню – без війни, без нещасть у благополуччя і розуміємо, що проблема нерозділеного кохання є і нікуди не подінеться і добре, що є в українському світі така річ, такий прийом, така пісня, як «три зозулі з поклоном».
Щоб якось скрасити життя довкола чи навпаки відтінити, загострити, Григір Тютюнник часто використовує у своїх творах картини природи. Тут у розповіді про нерозділене кохання начебто немає пейзажів, тільки на самому початку видніється «татова сосна», але у фіналі цієї невеликої за обсягом і сильної новели останні два рядки розкривають божественний сенс навіть незрозумілим речам.
Запитує юнак, ЧОМУ, і відповідає не мати, не мудрець-філософ, а дерево, та сама сосна. А дерева, як стверджують деякі вчені – теж свою силу чи навіть «душу» мають. «А ще думаю: “Чому вони не одружилися, отак один одного чуючи?” – Тоді не було б тебе… – шумить велика “татова сосна”.».
Ось так.
В іншому оповіданні – теж про вічне але «приховане» кохання, зі схожою назвою «Три плачі над Степаном». Тут мальовничої природи немає взагалі. Хата, сім’я. Молода, вродлива, міцна дружина. Її чоловік захворів.
«Маня, Степанова жінка, вже давно не кохала свого чоловіка, як усі, бо раз людина слабне з року в рік, зо дня на день, то де там те кохання візьметься. За жалем немає йому місця в душі. А жаль той щоденний – і до нього, і до себе. Хоч і зморена прийде з телятника – звісно, яка там робота,– а інколи та й гляне в дзеркало: брови ще молоді, чорні, блищать просинцем (такі чорні), в стані тонка, навіть під старим чоловіковим піджаком угадаєш, що тонка; груди високі, не вицмулені дітьми, дівоцькі ще (одне лише дитя й народила за дванадцять років заміжжя) – жити б та кохатися…»
Маня вірна чоловікові, навіть немічному. «Інша, звісно, вже давно б когось та підпустила до себе (хіба мало тіней у садах місячної ночі!) та й доцвітала б собі тихцем у краденій парі. Так то інша, не Маня. Не слухало її серце розуму, хоч той, бувало, й озивався: ні до кого не наверталася» – розповідає автор. Але її мають сумніви. Сенс? Тисне на неї інша природа, спокуси.
Автор описав сцену поховання (не було й тридцяти п’яти, чоловік Степан помер), на цвинтарі з таким тонким психологізмом, що тремтіння і вогонь відчувають не лише Маня та Сергій, який давно поклав на неї око, а й читач, якого автор знову поставив перед питанням: що таке любов? Небесна, як у Ромео та Джульєти, і «проста»? Що таке вірність? Від цього до цього?
«А Маня тремтіла вся, і Сергієві очі пекли її крізь чорну хустку на спині наче вогнем і обливали серце зневагою і теплом, давно-давно забутим»…
* * *
Від письменника не вислизають дрібниці, одна рисочка, штрих – і відчувається характер, запах, смак, час, наприклад: «тримаємо в роті і слухаємо на смак, як тітка Ялосовета ремісницький хліб («Вогник далеко в степу»).
Гостра спостережливість Тютюнника стосується навіть предметів неживих. Що таке значок, наприклад, про вищу освіту? За радянських часів їх жартома називали «ромбики» (з гербом і книжкою) для тих, хто має диплом про вищу освіту, і «гробики-труни» – про середньо-технічну. А ще було багато знаків звичайних та позолочених, що вказували на «заслуженість» людини.
«Ради Бога, не наносьте в хату грязюки. Ми тільки що поприбирали… – і демонстративно йшла повз нього у двір, несучи на лацкані начищений значок відмінника наросвіти, схожий на скіфський глек з двома дужками» це про тещу головного героя Андрія з оповідання «Холодна м’ята». Можна бути «відмінником наросвіти» зі скіфськими глечиками (значок) на грудях і чинити по-хамськи.
«Клава лінькувато підводилась йому назустріч, солодко, з хрускотом у плечах, потягалася, спинаючись навшпиньки і крадькома поглядаючи на себе в дзеркало…» – гарна, тільки яблуко від яблуні недалеко падає, кажуть у народі. Після принизливих причіпок тещі у героя складаються інші образи своєї дружини. «Тоді він ненавидів у ній все: тонку викохану талію, гарячі ноги і навіть ім’я: Клава, вокал… – чортзна-що!»
Хтось мені казав, що оповідання «Холодна м’ята» нагадало йому «Лоліту» В. Набокова. У сенсі, що якби Григір був живий і продовжив «цю тему», був би непоганий роман.
Може бути. Іноді не розумієш, про що більше хотів сказати письменник: про тихі трави, вільний вітер, всевидяче сонце, безмежну природу або про почуття, межі яких часто піддаються «проривам»?
«Над обрієм дотліла і згасла сонячна заграва. Наступила та передвечірня пора, коли повітря стає джерельно-прозорим і навіть якісь непомітні досі тоненькі дубчики, що там і сям стриміли у заплавах, набрали соковитих контурів і непорушно відбилися на воді, створюючи враження бездонної глибочини. Роса потягла з вологих трав густий дух вимороженої бодяги, в’ялої бугили і пожухлого мокрого сіна, що позалишалося в кущах по торішній косовиці».
Крім слуху і зору, людина має третє почуття – нюх, сприймає запахи, які грають у житті людей не останню роль, оберігають і надихають. Деякі з них зберігаються у пам’яті людини все життя.
«Андрій спустив на воду човна і вже хотів був рушати, як у вільшині запорощало гілля і на луку вибігла захекана дівчина.
– Дядю, перевезіть і мене на той бік! – загукала вона.
Потім підійшла ближче і, видно, впізнавши Андрія, соро-м’язливо погасила довгими віями бідовий хлоп’ячий погляд.
– Чи це пак – ви… А я думала…
Дівчина знітилась, і Андрій зрозумів, що вона, можливо, ненароком, зопалу, сказала йому неправду, бо на ньому була мічманка і старий буденний кітель, а такої одежі ніхто в селі не носив.
Він згадав, що колись бачив цю дівчинку, але тепер вона зовсім інша, вже в 11 класі він приїжджав у відпустку і при всіх офіцерських регаліях йшов селом, а слідом за ним наздогнав його гурток старшокласниць.
«Дівчатка намагалися випередити його, щоб роздивитись, тихенько перешіптувались і чмихали. Хтось із них голосно сказав:
– А Леся так прямо оче-е-ей не зводить…
Андрій озирнувся і побачив серед гурту дівча в довгенькому форменому платті, з чистими, трохи сполоханими очима… Все те Андрій побачив мельком і швидко забув, але очі йому запам’яталися».
Перед Андрієм стояла з книжками в руках, але одягнена не по-шкільному, гарна дівчина, очей не відвести, але заглядатися одруженому чоловікові теж було незручно. Герой оповідання «Зелена м’ята» Андрій, «списаний морський офіцер», як його зло називає теща, перебуваючи в човні з симпатичною дівчиною, школяркою Лесею, ніяк не міг згадати запаху, що йде від річки, серед багатьох.
«Ніяк не міг упізнати одного, що нагадував йому дитинство, пасьбу на купині з пляшкою холодного молока і окрайцем хліба в торбині, перший вечір з Клавою отут, посеред лук, клечані святки в бабусиній хаті, примазаній ради празника і струшеній різучою осокою – запах нагадував йому все життя, крім служби на морі…
– М’ята… – прошепотіла Леся. – Зійшла холодна м’ята. Андрієві здалося, що вони з Лесею разом вимовили це слово, тільки він – мовчки, а вона – вголос».
…А він хотів сказати, що не можна, соромно людям думати і говорити отак куцо: “списаний офіцер”, “тваринник”, “механізатор”… – не можна так мислити і жити, коли земля пахне горішніми травами і молодою м’ятою, вічністю і миттю…».
Оповідання й справді здається недомовленим…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.