“Українська літературна газета”, ч. 1 (369), січень 2025
Та ще одну на двох запалим
Цигарку спогадів своїх.
(М. Левицький)
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Вкотре відкрив улюблену книгу улюбленого поета, якого мав щастя знати особисто, і мимоволі поринув у спогади…
З Михайлом Левицьким мене познайомив Георгій Петрук-Попик. 1982-й рік, щойно у Києві затвердили Тернопільське обласне відділення спілки письменників, і Михайло був тією критичною кількісною ланкою, що дозволяла створити офіційну обласну організацію. Він був наймолодшим з тієї першої тернопільської когорти, і мені це дуже імпонувало. До того ж саме його вірші, як і деякі Бориса Демківа, видавались мені найцікавішими. З Михайлом було комфортно: простий, відкритий, іронічний. Навіть його легка картавість ніяк не псувала читання власних віршів:
Був понеділок. Я при нім
Казав: себе ти не повториш.
Чекай чи ні, але в твій дім
Таки постукає вівторок.
Звичайний будень – і не більш.
Дахи околиць дощ сполоще,
Проснеться біля серця вірш.
Та ще до столу йти не хоче…
…Ще не іди! Не поспішай!
Покіль не стрінеш мить-вістунку,
Покіль стриножена душа
В тобі не знайде порятунку!
Михайло Левицький
Поезію я любив не слухати, а читати – так вона сприймалась глибше і найпотаємніше, але слухаючи Михайла, відразу відчув поета. Не людину, яка читає непогані вірші, а справжнього значущого поета. Ніякого пафосу, лірика його віршів була позбавлена будь-якої солодкості та мелодраматизму. Початок 80-х, нескінченні подорожі тернопільськими скверами, нефарбовані лавки і пляшка дешевого вина, Левицький, автор однієї збірки, розповідає про наступну: «Гадаю, вона матиме назву «Вівторок», так просто, як наступний день у твоєму житті… А ще мені подобається «Четвер», і звучить чудово. Але то мабуть пізніше…» Збірка «Вівторок» дійсно побачить світ, але станеться те значно пізніше, і буде це не друга книга, а вже шоста…
Михайло старший за мене на п’ять років. Так і за статусом: має надруковану книжку віршів, член спілки письменників, а я лише готую до друку першу і тихо мрію, що вона колись усе-таки побачить світ. У нас трохи різне дитинство і світосприйняття: він родом із села, я – геть урбаністичний, хоча й ріс у широких дворах з горòдами і старими сараями, але на бруківці вулиць, з трамваями і першими хрущовськими п’ятиповерхівками… Мені цікавий світ його поезій, він живий, кольоровий, відрізняється від хрестоматійних віршів, які нам декларували у школі, а потім і на філфаці.
Я ще тебе не називав
Твоїм ім’ям. Бо то не просто.
Був я далекий од розваг,
Був день якраз мойого зросту.
Він ще прибуде крізь роки.
І буде знов мені привітним
Той дотик світлої руки
Губами пальчиків тендітних,
І ті не приспані вуста,
Мов бджілка, вереснем зігріта,
Мов крапля меду золота
З останньої пелюстки літа.
За дорученням Петрука-Попика Михайло Левицький пише рецензію на мою книгу. Вона більш приязна ніж попередні, написані іншими літераторами, проте висновок невтішний. Пристрасті вирують, багато з чим не згоден, але дружні поради допомагають глянути на власні опуси зовсім з іншого боку. Тож завдячую і Михайлові, що моя перша поетична книжка вийшла хоча й із запізненням, але добре вивіреною працею і талантом.
Справжнім відкриттям для мене став хист художника Левицького, акварельні роботи поета. Таємні напівтони і сутінкова прозорість пейзажів здавалась продовженням його лірики. Особливо це кидалося в око на його вернісажах, де виставка картин і читання віршів були одним цілим.
Живопис і акварель – тема багатьох наших розмов, інколи здавалось, що біля мольберта йому комфортніше ніж за письмовим столом. Якось Михайло затягнув мене до місцевої богеми, у майстерню художника Богдана Ткачика. З осінньої негоди тернопільських вулиць ми поринули у фантастичну мистецьку печеру, обігріту картинами, підрамниками, запахами фарби, магією творчого безладу і дарами Бахуса. Богдан нарікає Левицького улюбленим своїм поетом серед художників, а той відповідає віршем з присвятою:
Дотепно в мовчанку підкинуто жарт,
В багаття підкинуто гілку соснову,
І знов прокидається приспаний жар,
Готовий продовжити теплу розмову.
Вовтузиться полум’я біля руки,
Червоні жарини тріщать, мов горіхи,
Жбурляю в огонь учорашні гріхи.
Та як не стараюсь – не хочуть горіти…
Аж ось відчиняються двері і весь вільний простір заповнює неймовірна постать – широчезна людина великого зросту, наче зліплена із цього простору: довге волосся, борода, вуса, іронічна усмішка, розхристаний комір… Дружньо вітається з усіма, зупиняється на мені: – А ну, хто цей молодий чоловік з лицем революціонера-демократа? Протягує мені свою велику і теплу долонь, представляється: Ігор Герета… Чудові радісні години життя!
У 2002-му нарешті я психологічно дозрів до вступу у Спілку письменників. Рекомендації написали О.Герман, Р.Гром’як і драматург В.Канівець. На той час вийшло вже п’ять моїх поетичних книжок, але у Тернополі в обласній спілці про те мало хто знав. Якось зустрів Михайла Левицького і він емоційно сповістив: «Вчора був за засіданні спілки, тебе знову подавали. Я голосував «за», але більшість проти. Не знаю, чого вони тебе не люблять…» Цей марафон тягнувся майже три роки і врешті-решт ми з Михайлом персонально відзначили мій вступ до лав українського письменства у славнозвісній «Зустрічі», місті посиденьок тернопільської богеми… До колег по перу він, як справжній поет, часто був іронічний. Коли в місті стала формуватися група молодих поетів з модерними деклараціями, Левицький надіслав їм привітання з назвою «Друзям поетам-авангардистам»:
Шукають втомлено слова,
Щоби знайти наймодерніші,
А поза тим душа сплива,
А поза тим вмирають вірші.
– Ми не поети – Авангард.
Ми щонайперші на параді.
Хіба Левицький щось нам варт? –
Та він пасе сьогодні задніх.
– Є Андрусяк. І є Махно.
А хто така для нас Костенко?
Чи Вінграновський? Він давно
Вже списаний, як і Шевченко.
Іронічним Михайло був не тільки у відношеннях з друзями, а й у своїх поезіях. Пам’ятаю, як захоплено цитував Петро Сорока його рядки:
Спить озеро. Замовкла заметіль.
Сплять риби у своїй німій державі.
Рибалки сплять. І рибки золоті
У їхніх снах клюють гачки іржаві…
Але ця добра іронія може ставати глузливою і гостро сатиричною, коли справа стосується принципових питань. Як тут не згадати сонет «Епітафія графоману» – своєрідну притчу, у якій кінський надзиратель, чужого слова «обожатель», кормить свого Пегаса – оглухлого коня-горбатеня – краденим зерном чужих трудів. Та, виявляється, мішок з тим вівсом – з-під отрути. «Поївши ситно, кінь приліг…і здох!», а разом з ним і господар-графоман. Примітно, що й висока форма сонета відтінює нікчемність героя, про якого йдеться. А як сучасно звучать рядки Михайла Левицького, написані більш ніж двадцять років тому:
Я побув у тім краю,
Де лиш совісті немає,
І росієнька свою
Псячу долю пропиває.
Я також хильнув стакан,
Край плюгавого прилавка,
І заглянув за паркан,
Де рудий собака гавкав.
Гавкай-вий усе життя,
Але будь, собако, другом…
Україна вже не та –
Не візьмеш її «испугом»!
Окремо стоїть «Монолог невдоволеного галичанина», який автор написав як жарт, використовуючи лексику та говірку пересічного жителя Галичини. Гостросюжетність і гумор зробили цей вірш дуже популярним, і без нього не обходилися поетичні посиденьки, де був присутній автор.
На франца я купив кашне
І шальок той, як вар’ят ношу.
Мої панове, то страшне –
Немає снігу. Я не можу!
Ні на земли, ні на скалі
Ніхто вам снігу не покажи.
Бігме, то роблять москалі,
А хлоп дурний – і ніц не кажи.
Лірика поета – дзеркало його душі. Інтимна лірика Михайла Левицького – таємна галактика, відкрита лише йому. Ніколи не чув від нього про його жінок, про його закоханості або ніжні стосунки. Ані за чаркою, ані у відвертій розмові. Цей світ ховався у ньому і, як не дивно, був видимий будь-кому, хто читав його поезії. Все проходить перед очима: від юнацької романтики до буревію пристрасті та зрілого кохання. Перші почуття завжди світлі і прозорі, сповнені мрій та лету…
Вже неба споришевого глибини
Мені виносять музику гінку.
Годинники розгублюють хвилини,
А ми з тобою ніби в літаку,
Який не звик ще до аеродромів,
Бо ще недавно в полі теплих днів,
Далеко від металу і від грому,
Красивим птахом жив серед птахів.
Удосвіта несла ти відра повні
І мріяла, що час цей не мине,
Й тремтливим словом ранньої любові
Зі сну будила птаство і мене.
Перше кохання залишається назавжди: «Ще буде знов твій перший поцілунок, /Сумний і вічний, наче заповіт». Щоб його відчути не треба бути поетом. Але зустрівши кохання, поетом себе відчуваєш, і стаєш поетом, якщо можеш про нього розповісти так, щоб кожний зміг упізнати у нім своє…
Тут все моє. І верби, й голуби.
Тут під вишневі вічні колихання
Перечитавши вірші про кохання,
Я зрозумів: тебе не розлюбив.
Ну, а розлуці нашій ще рости.
Ідуть листи, хоч їм іти нелегко.
І я в думках відроджуюсь далеко…
Радість і сум, зустрічі й розлуки, весняні щасливі надії і холодні осінні дощі сумнівів – декорації любовної лірики усіх країн, усіх часів. Відчуття оголені до нерву, світло і мла осліплюють, злети і падіння карколомні. Нелегкі подорожі країною кохання… «О, як тобі, моя кохана/ (Де згадка – чайкою до рук),/В твоїй хатиночці чекання/ На жовтім березі розлук?» Але й про біль, розлуку поет вміє сказати так ніжно і красиво, що сум стає прозорим, наче акварельний пейзаж:
Скажи: чи вічна мить прощання?
Лише прошу – не помились…
Мені ж казали, що в коханні
Також буває падолист.
Поет Михайло Левицький не писав вірші. Він їх вимальовував. «Ця жінка в сукні голубій,/ У голубім вікні світанку…», «…в небі, пофарбованім у дощ,/ Спішить з далеких мандрів сиза птаха…», «І цілуються в березі два чорняві човни…». Те саме можна сказати і про картини автора. Вони сповнені лірикою почуттів, гама кольорів прозора, напівтони римуються між собою і виглядають мальованою силабо-тонікою. Про зріле і справжнє кохання розказує нам поет у вірші, адресованому дружині. Тонко, акварельно, зовні наче безбарвно, але з великою внутрішньою силою читав його автор…
О, як мені почати вірш про тебе?
Згадати першу зустріч, перший крок,
Поклястися в любові?..
Ні. Не треба.
Це більш підходить для чужих жінок.
Можливо, розпочати вірш про тебе
Отак: була весна, розцвів бузок,
Та ще було таке високе небо…
Так.
Це підходить для чужих жінок.
Але ж мені потрібний вірш про тебе!
Без клятв, без обіцянь, без помилок.
Поклястися у вірності?..
Це треба.
Якщо писати для чужих жінок.
Ні, краще я закінчу вірш про тебе
Словами, що не вичитав з книжок.
Признаюся в коханні.
Так і треба!
Це не підходить для чужих жінок.
Коли мені дуже подобаються чиїсь вірші і в унісон їм у душі виникає зустрічна музична хвиля, я не втримуюсь і тягнусь до гітари. Так сталося і з віршами Михайла, у яких я відразу відчув пісенний дотик. Далеко не всі (навіть дуже гарні!) вірші можуть стати піснями. Це різні жанри і вимоги відповідно різні. Філософська зарозумілість, складні метафори, певна ритмічна непослідовність, асоціативний образний ряд – це все для версифікації. Пісня має сприйматись з першого разу. Слухач не може зупинити оркестр і попросити повторити заспів, щоб зрозуміти його зміст. Але разом із тим, пісенний текст також має бути художньо цікавим, тобто мати традиційні ознаки вірша: образність, метафоричність, римованість… Прочитавши Михайлові «Короткі сни…», я відразу побачив пісню, хоча тексту для пісні було замало. По чотири рядки на заспів і чотири на приспів. А заспіву хотілося вісім… Але які перлини! «Прийшла до нас ота пора, коли/ Уже не маєш права помилиться», «І боязко подумать, що колись/ Зістаріються всі мої бажання…» Що робити? Я погортав уважніше книжку і знайшов те, чого мені бракувало. Окремий маленький вірш, який звучав, як чудовий приспів до пісні:
Твої вуста. Твій подих вій,
І той вокзал, де я не каюсь.
Де поїзди від нас втікають,
А ми чекаємо на свій.
Все стало на свої місця. Аранжування зробив чудовий музикант Сергій Шкарапута і пісня зазвучала. Вона й досі у моєму репертуарі, і я співаю її майже на кожному авторському концерті. На другу пісню надихнув Михайлів вірш «Спогад з присвятою…», який ліг на музику без будь-яких змін. Ці дві пісні ввійшли у музичний додаток до моєї книги «Майстри часу та ще чогось…», яка побачила світ у 2011 році, а у наступному році перевидалась. Коли вчергове наші шляхи перетнулись (а частіш за все це відбувалося на Театральному майдані), я повідав поетові історію спільних пісень. Він був дуже здивований, як різні вірші можуть стати однією піснею, на що я резонно зауважив, що пісні живуть своїм життям і слухачів ніяк не хвилює, з яких фрагментів складено текст: людина слухає пісню, і єдиним критерієм оцінки слугує подобається вона чи ні. Запропонував йому компакт-диск із піснями, а він зажурився, що не має на чому його послухати. «Як знайду апарат, наберу тебе» – сказав він, усміхнувся на прощання і пішов потихеньку площею, самітній, у не дуже модному костюмі з краваткою, спираючись на палицю… Усі кудись поспішали, бігли, і я поспішав, і не вистачило розуму продовжити бесіду, погомоніти про щось важливе, значуще, а може і він не хотів, бо що було на душі, уже сказав у своїх віршах та картинах. Так і пішов у Засвіти, де пісні наші звучать без плеєра, і хочу надіятися, він їх почув і вони йому сподобались…
Закриваю книгу Михайла Левицького і думаю, чи є у ній вірш, який би він написав сьогодні? Є. Ось він.
Доброї ночі, скульпторе із очима ранковими!
Це нас розстріляли опівночі, не дочекавши до ранку.
Бігли по наших спинах з важкими підковами,
І вишивали кулі нам сумну вишиванку.
Ви, певне, згадали маму, що завітала у гості.
І приміряла до сина сорочку, мережану квітом,
Виліпіть пам’ять мамину з глини і спогадів гострих
І поставте край серця ще й обличчям до світу.
…Он стоїть серед міста тиха втомлена жінка.
Ув очах її теплих світить пам’ять сумна,
Котять хвилю до ніг їй кучеряві барвінки, –
За плечима у жінки гірко плаче війна.
Червень, 2024
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.