“Українська літературна газета”, ч. 12 (368), грудень 2024
Постать Юрія Лавріненка найчастіше пов’язують із цариною літературознавства. Підстави для цього неабиякі. Адже він автор низки ґрунтовних досліджень про письменників – Павла Тичину, Миколу Хвильового, Василя Еллана-Блакитного, Івана Багряного, а також сотень статей на інші літературні теми, та насамперед відомий як упорядник антології «Розстріляне відродження» (1959). Значення цього видання й нині важко переоцінити, адже воно стало чи не першим кроком на шляху утвердження правди про репресії московського режиму супроти української інтелігенції.
Нагадаю, що, за визначенням упорядника цього збірника, який побачив світ за сприяння польського еміграційного видавництва «Культура», увійшов матеріал українських письменників, надрукований (або ж тільки написаний) у період 1917–1933 рр. і який «після 1933 року був заборонений і нищений наслідком нового курсу Москви на розгром і колоніальну провінціалізацію України». Згодом ця книжка стала потужним підґрунтям до створення цілого ареалу розвідок, що вийшли друком у незалежній Україні, а ще сприяла виникненню дослідницького руху, спрямованого на реабілітацію постатей «розстріляного відродження».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Існує низка досліджень авторів, які зробили свій внесок у вивчення літературної творчості Ю. Лавріненка. Утім не лише літературознавчою зорею сяяв талант цього автора. Не менш важливою є його політична публіцистика, вагома частина якої видрукувана в часописах діаспори, досі не опублікована в Україні й дотепер залишається майже недослідженою. Це можна пояснити насамперед малодоступністю еміграційних видань в Україні. Отже, нині, на наш погляд, постає питання видання статей цього автора окремою книжкою. Цю потребу також актуалізує війна росії в Україні, висунувши на перший план такі проблеми, як український спротив ворогові, зростання національної свідомості, самоідентифікації українців взагалі, а в чужому середовищі зокрема.
У доробку Юрія Лавріненка – матеріали різних тем (від літературознавчих публікацій – до театрознавчих досліджень), і кожна з них заслуговує на окрему розвідку, втім, напевне, головний тематичний стрижень його публіцистики – це матеріали, присвячені розв’язанню «українського питання», пошукам шляхів відновлення української державності, вагомій ролі еміграції в цьому процесі, зокрема «східняцької», долям українських письменників доби 1920–1930-х рр., особливостям їхніх біографій, зрештою, реабілітації творів репресованих літераторів завдяки публікаціям у виданнях діаспори, розкриттю правди про жорстокі совєтські реалії.
Ці реалії Ю. Лавріненко добре знав. Особливо помітним у його публіцистичній спадщині став надрукований на шпальтах легендарних «Українських вістей» (далі – «УВ») упродовж 1948 р. цикл «Перед новим етапом?». Прикметно, що розпочато його статтею про нову східноукраїнську еміграцію, її роль і місце в загальній картині української політичної еміграції. Упорядник «Розстріляного відродження», постійний автор і на той час уже головний редактор «УВ» Юрій Лавріненко наголошував, що це були «люди, на долю яких випало пережити і перебороти найтрудніші, які коли-небудь бачив світ, іспити мирного і воєнного часу; люди, які, втікши в Європу, оптом були запродані Ялтинською умовою і в роздріб депортовані на совєтську ковбасню; люди, які і сьогодні не мають права назвати свого імені і місця свого народження, ані навіть віри своїх батьків…», та водночас саме вони є тим «східним» поповненням української еміграції, «якому прийшла черга сказати слово».
Відтак, зосередившись на проблемі формування політичної думки в колах української еміграції, автор висловлював переконання, що на новому етапі буття вона повинна дати щось «своє», «активно формуючи і реалізуючи той досвід, той світ, ту «харківську добу» двадцятих років, добу гасла «вміти думати і почувати», гасла духової дозрілости і самостійности, добу широкої державотворчої практики, добу гасла «геть від Москви», добу, що в чужих рамках «УССР» відважно дерзнула здійснювати заповіти Української Національної Революції 1917 року, що готувала під обстрілом НКВД велике відродження культури і людини».
Заглиблюючись в аналіз «Харківської доби (1921–1930 рр.)», Ю. Лавріненко зазначає: «Це був блискучий період своєрідної контратаки українського світу проти окупанта, на чолі якої стояли кращі люди українського культурного світу і яка вийшла поза межі культурного процесу…». Відомо, що все це було зупинено цілеспрямованим московським терором, який публіцист називає «сталінським контрнаступом». За його словами, це був найбільший терор, який «коли-небудь бачила історія людства, терор голодом, зброєю, тюрмою, моральним нищенням. Мільйони трупів, десятки мільйонів в’язнів, загальний страх». Це головна, на думку Ю. Лавріненка, причина, чому підсовєтський українець перейшов у стан «пасивної людини», коли вже не йшлося про бодай якесь «суспільне оформлення чи документацію власної політичної думки».
У заключній десятій статті циклу «Перед новим етапом?» автор запитує: «Чи стоїмо ми справді перед новим етапом, на якому зуміємо виповнити і поєднати протилежні поняття «Україна» і «світ», «народ» і «еліта», «вітчизна» і «еміграція»»? Авторові йшлося про поєднання цих важливих суспільних складників не тільки у теоретичній, а й у практичній площині, в якій він бачив шлях об’єднання усіх основних середовищ еміграції в одну ідейну й організовану силу – «таку cилу, що могла б повести за собою всі живі елементи еміграції…». Прикметно, що в контексті такого наративу Юрій Лавріненко посилається на думку В’ячеслава Липинського, нагадуючи, «що на еміграції потрібен високий дух і героїзм не менш, як на фронті».
Одним зі зразків такого «духу і героїзму» була в той час преса української еміграції, статті авторів часопису «УВ». Утім, можливо, не хто інший, а саме він, Юрій Лавріненко, порушував питання місії еміграції на сторінках видання, так би мовити, в найбільш розгорнутому вигляді – у контексті трьох її головних складників: політичному, культурному і збройному. Кожен із цих напрямків представлено в його статтях. І це ще одна (скажімо, поза тематично-жанровим і хронологічним), не менш важлива диференціація його спадщини, проєкція якої прозирає безпосередньо в наше сьогодення, в реалії триваючої кривавої боротьби проти російського дикунства.
Окресливши форми спротиву українського народу під совєтською окупацією, публіцист таким чином нагадав, що терор «по-совєтськи» проти українців існував не лише в норильських та інших таборах смерті, не лише під час багатогодинних допитів у казематах Лук’янівки чи Холодної Гори, а щоденно в усіх сферах підсовєтського буття (збройній, економічній, культурній). Публіцист висловлював переконання, що година масового протистояння українців системі совєтського терору якщо ще не настала, то настане. Так воно, зрештою, й сталося. Прикметно, що Ю. Лавріненко на цьому шляху бере собі на допомогу «досвід М. Хвильового», розвиваючи в нових умовах його відоме гасло «Геть від Москви!..», наголошуючи: «…які муки, який складний лабіринт мусить проходити підсовєтська людина, що в своїй щоденній громадській практиці повинна виконувати директиви партії, а водночас жити зовсім іншим внутрішнім життям у темних підземеллях, куди ніколи не доходить сонце громадських вольностей, виношуючи свій власний духовий мікрокосмос і плекати там національний космос».
Сторінки еміграційної преси підтверджують, що українська політична еміграція в тих умовах не мовчала, використовувала видання не лише як свою культурологічну трибуну, а і як трибуну політичну. Приміром, у різдвяно-новорічному числі «Українських вістей» за 1955 р. уміщено допис Ю. Лавріненка (за підписом «Дивнич Ю.») «Де зникли 223 українські письменники?». Йдеться про телеграму, яку від Об’єднання українських письменників «Слово» було надіслано на адресу Другого Всесоюзного з’їзду письменників у Москві. Ось зміст цього документа, одним з ініціаторів створення й надсилання якого був Юрій Лавріненко: «Українські письменники – політичні емігранти вітають з’їзд і висловлюють співчуття письменникам усіх поневолених народів СРСР. 1930 року друкувалися 259 українських письменників. Після 1938 року з них друкувалися тільки 36. Просимо вияснити в МГБ, де і чому зникли з української літератури 223 письменники?». Українська діаспора і в такий спосіб нагадувала світові про злочини московського режиму. Роль Юрія Лавріненка у цій важливій місії особлива.
Матеріали його політичної публіцистики доповнюють спогади. Починаючи з 24 липня 1948 р. у семи числах «УВ» надруковано мемуари Ю. Лавріненка про перебування в «таборах смерті». Нагадаємо, що 24 грудня 1933 р. його було заарештовано особливим відділом ГПУ УСРР і звинувачено в антисовєтській агітації. Це був, так би мовити, «пробний» арешт, бо через кілька місяців публіциста було звільнено з-під варти. Проте вже 7 лютого 1935 р. заарештовано знову.
Ось уривок із його мемуарів: «Від Норильська до порту Дудинка в гирлі Єнісею – 120 км, а до найближчої залізничної станції Красноярськ – понад 2300 км водного шляху. Усі зеки знали, що на палубах і в глухих трюмах барж-ліхтерів їх перевезли з Красноярська до Дудинки вниз за течією за десять днів. Але 120 км тундри не можна було перебороти й за рік – і вантажі та люди нагромаджувалися в Дудинському порту… Тундра – інша планета. По ній не можна влітку ні ходити, ні їздити. А взимку – замерзнеш. Самітну людину вона приймає як відкритий океан – смертю… А які хмари комарів виповнюють тамтешній простір! Їх так багато, що вони здавалися невід’ємною частиною повітря, так само, як каламуть збуреної води. Необережно розкрити рота – значило зачерпнути пригоршнею комарів і, мов кашею, забити ними собі горло. Забути на хвилину мотати рукою біля обличчя – значило закупорити ніздрі комариною тирсою. Вони лізли за комір, у волосся, в рукави, у вуха, кололи шкіру й смоктали кров. Розчухані місця на шкірі давали їм найлегшу поживу готової крови. Вони лізли також в очі з лютою жагою виїсти і висмоктати їх».
Аналізуючи можливості українського національно-визвольного руху після Другої світової війни як в еміграції, так і на материковій Україні, Ю. Лавріненко звертав увагу читачів і на досвід УНР, і на УПА, і на глибші його витоки, доводячи, що корені цього руху – і в заповітах письменників, у їхньому Слові, яке прозвучало хоча й давно, та не одцвіло в минулому, а щоразу – на всіх етапах нашої боротьби (1920-ті, дисидентський рух, політична еміграція) – підсилюватиме її. Таким чином, не випадково в публіцистиці Ю. Лавріненка чільне місце посідає творчість класиків української літератури. Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка – у творчості кожного з них він бачив державотворчу силу слова. Однаковою мірою йому було близьке і Шевченкове «…Вражою злою кров’ю волю окропіте», і Франкове «Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціяльних кордонів», і заклик Лесі Українки «Борись і добувайся батьківщини!..»
Закономірно академік Микола Жулинський, виступаючи 2005 р. в Нью-Йорку з нагоди сторіччя від дня народження Юрія Лавріненка – журналіста, публіциста й літературознавця, наголосив на тих «розривах» і «прогалинах», якими «травмована» українська культура, зокрема підкресливши: «Якщо нам у колоніальній Україні не вдавалося перекидати містки пам’яті над прірвами, виритими на національному просторі історії російським самодержавним і комуністичним режимами, то це робили українські подвижники поза межами рідної землі».
Одним із підтверджень такого подвижництва є публіцистичний доробок Юрія Лавріненка, головною метою якого був пошук шляхів визволення Батьківщини. Ми розглянули понад сто публікацій автора, який вважав, що «зброєю першої лінії» на цьому шляху в той час (повоєння) і в тому місці (чужина) могло бути насамперед Слово, причому в багатьох його виявах, серед яких, зокрема, й мережа рідномовної преси в різних куточках планети, яка, з одного боку, добуваючи факти з покладів московської брехні, а з другого – відкриваючи сторінки української визвольної боротьби, на сталій основі пережитого, втраченого й водночас збереженого, й вістила б світові правду про злочини Кремля. Ця боротьба проти Москви за власну гідність, що, зрештою, стала основним стрижнем його публіцистичного доробку, не залишилась у минулому, вона триває й нині, дає сили в новій битві за рідну землю. «Сьогодні, – писав Юрій Лавріненко, – найголовнішим і найстрашнішим ворогом поневолених народів Європи й Азії є Москва, і проти неї треба організовувати єдиний фронт усіх народів, загрожених Совєтами».
До цієї думки публіциста, незважаючи на те, що висловлено її понад сімдесят років тому, годі щось додати – її підтверджено самим життям, подіями сьогодення, а її зміст є нашим спільним, де б ми не перебували (в Україні чи поза нею), завданням боротьби і поступу.
Сергій Козак,
науковий співробітник Інституту літератури
ім. Т.Г. Шевченка НАН України
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.