У 2018 році видавництво «ФОЛІО» започаткувало серію «Митці на прицілі», в якій з’явилися перші чотири ластівки, присвячені творчості Володимира Сосюри, Михайла Драй-Хмари, Остапа Вишні і Григорія Косинки. У книжках були надруковані не лише поскрибовані твори названих письменників, але й слідчі справи, зокрема Остапа Вишні і М. Драй-Хмари, а також підбірки документів із таємних справ-формулярів, які буквально відстежували кожний крок великого гумориста (навіть в умовах концтабору під час десятирічного заслання). Компромат на Остапа Вишню збирали понад 50 секретних співробітників (сексотів), серед яких були навіть колеги по перу із найближчого оточення, з якими їздили на полювання. Понад 30 сексотів збирали компромат на студента Київського університету (на той час ІНО) і вже відомого на той час молодого і талановитого прозаїка Григорія Косинку.
Усі названі видання підготував, написав передмови і склав коментарі літературознавець і архівіст, завідувач відділу рукописних фондів та текстології і заступник директора з наукової та видавничої діяльності Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Сергій Гальченко.
Наприкінці 2019 року, коли минало фактично ніким не відзначене 120-річчя від дня народження Григорія Косинки, видавництво «Саміт-книга» при фінансовій підтримці Київської міської державної адміністрації випустило в світ нове і найповніше видання спадщини Григорія Косинки (наклад 300 прим.), до якого, крім наукового дослідження С. Гальченка, увійшли три автобіографії письменника, усі завершені літературні твори і публіцистика, а також хоч і невелике за обсягом, але надзвичайно цінне, листування, значна частина якого зберігалася в засекречених архівах ДПУ–НКВС–МДБ–КДБ.
У нинішньому досить об’ємному за обсягом (744 стор.) виданні надруковані і вибрані спогади друзів та рідних Г. Косинки – матері Наталії Стрілець і вірної дружини Тамари Михайлівни Мороз-Стрілець, а також документи зі справ-формулярів та справи скороспішного слідства, яке обірвало життя талановитого і перспективного прозаїка.
Читачам «Української літературної газети» пропонуються фрагменти з наукового дослідження-передмови С. Гальченка та окремі підбірки листування Григорія Косинки із Степаном Васильченком, Володимиром Винниченком, Борисом Антоненком-Давидовичем, а також із дружиною та рідними, що друкуватимуться з продовженням на сторінках нашої газети.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Сергій ГАЛЬЧЕНКО
І стоїть замучена епоха
Над безсмертним іменем твоїм.
Андрій Малишко.
Пам’яті Григорія Косинки.
Життєвий шлях Григорія Михайловича Стрільця – видатного українського письменника-прозаїка Григорія Косинки був дуже коротким: народився 17 листопада (за новим стилем 29 листопада) 1899 року в селі Щербанівці неподалік Обухова й славетного Трипілля на Київщині в родині малоземельних селян. А 15 грудня 1934 р. військова колегія найвищого суду СРСР винесла вирок розстріляти Григорія Косинку-Стрільця, а майно конфіскувати. І лише через 23 роки було документально засвідчено, що всі обвинувачення (в основному «в організації підготовки терористичних актів проти працівників радянської влади») не підтвердилися:
«Дело по обвинению Косынка-Стрилець Григория Михайловича, арестованного 5 ноября 1934 года , пересмотрено Военной коллегией Верховного суда СССР 19 октября 1957 года.
Приговор Военной коллегии от 13–15 декабря 1934 года в отношении Косынка-Стрилець Г. М. по вновь открывшимся обстоятельствам отменен и дело за отсутствием состава преступления прекращено.
Косынка-Стрилець Г. М. реабилитирован посмертно.»
Двадцять три роки повного забуття письменника – автора високоталановитих новел та оповідань, належно оцінених видатними сучасниками (про це йтиметься у цій книжці) і зневаженого вульгарними псевдокритиками та донощиками (сексотами), які служили тогочасній системі. Про це теж свідчитимуть опубліковані у цій же книжці документи, що донедавна зберігалися у засекречених архівах спецслужб.
Цікаву інформацію можна почерпнути найперше із трьох автобіографій, які друкуються на початку книжки, із вибраних спогадів про письменника, написаних матір’ю, дружиною і найближчими друзями Г. Косинки, а також із невеселого документального літопису із архівів спецслужб, які впродовж десяти років відстежували не лише пересування (переїзди), а буквально кожний крок письменника. Навіть у рідній Щербанівці агент Бідовий – чоловік рідної тітки до дрібних побутових деталей описував приїзди жінчиного небожа Грицька Стрільця (Косинки) із найближчим другом Б. Антоненком-Давидовичем. З таких і подібних донесень за відсутністю правдивих документальних свідчень можна вибирати цікаві факти до ще ненаписаної повної біографії письменника.
З раннього дитинства Грицько Стрілець мусив самостійно заробляти на кусень хліба, виконуючи сезонні роботи спочатку на бурякових плантаціях, а згодом і на Григорівській цукроварні. Щоб мати постійний заробіток, найстарший чотирнадцятирічний син родини Стрільців вирушив до Києва, де працював спочатку чистильником взуття, а потім канцеляристом, водночас навчаючись на вечірніх гімназіальних курсах, щоб згодом вступити до університету – на той час Інституту народної освіти ім. М. Драгоманова, де навчався в 1919–1922 рр. На жаль, через матеріальні нестатки початкуючий письменник після третього курсу залишив навчання і почав активно працювати в редакціях газети «Вісті Київського губернського революційного комітету» та журналів «Нова Громада», «Всесвіт», у видавництві «Маса», Державному видавництві України, у Всеукраїнському фотокіноуправлінні (на посаді відповідального секретаря), редактором Київської кінофабрики, диктором Київського і Харківського радіокомітетів. Про його манеру читання власних творів і творів українських класиків як перед аудиторіями, так і по радіо можна прочитати чимало свідчень у спогадах сучасників, опублікованих у цьому виданні.
У 1920 р. в Києві з ініціативи Валер’яна Поліщука зорганізувалося творче об’єднання «Гроно», яке видавало альманах із такою ж назвою та збірник «Вир революції». До нього увійшли письменники М. Терещенко, П. Филипович, Д. Загул, Г. Косинка, Гео Шкурупій, художники А. Петрицький, М. Бурачек, Г. Нарбут, М. Кирнарський та ін. У збірнику «Гроно» і були надруковані етюди Г. Косинки «Під брамою собору», «Мент» і «За земельку».
У 1924 р. Г. Косинка та його найближчі друзі Б. Антоненко-Давидович, Марія Галич, В. Підмогильний, Є. Плужник і Т. Осьмачка об’єдналися у літературну групу «Ланка», яка в 1926 р. реформувалася в «Майстерню революційного слова» («МАРС»), до якої увійшли Д. Фальківський, І. Багряний, Б. Тенета. В. Ярошенко та ін. Як «ланківці», так і «марсівці» головним покликанням українського письменника вважали написання високомистецьких творів, що не завжди знаходило розуміння в тогочасної ортодоксальної радянської критики. Майже всіх членів «МАРС’у» було репресовано…
***
Невелика за обсягом літературна спадщина Григорія Косинки після його реабілітації увійшла до золотого фонду української літератури. Мовиться, насамперед, про тексти прозових творів.
Нелегкими були дитинство і юність селянського сина, який змалечку змушений був зазнати гіркого заробітчанства, а згодом пройти через буремні роки визвольних змагань. Він не стояв осторонь від тих подій, адже знаходився буквально в одому з їх епіцентрів – знав особисто трипільського отамана Зеленого, а насправді – учителя Терпила, який не лише в мріях, а оружно боровся за землю і волю для українського селянства, за незалежність українського народу. Тільки тепер ми можемо говорити про це, вишукуючи документальні згадки у недоступних до недавнього часу архівах радянських спецслужб, які частково збереглися в Галузевому державному архіві Служби безпеки України (далі – ГДА СБУ).
Перші публікації Григорія Косинки з’явилися на початку 1919 року у київській газеті «Боротьба». Це були публіцистичні нариси: «Уривок із щоденника» (14 лютого), «Малюнок життя» (19 лютого), «Лист з села» (29 квітня), «Попівська грязь» (25 травня), «Маленький фейлетон» (28 травня), «Неньківці» (24 серпня). А поміж названими нарисами «проскочила» і маленька новела вже майже двадцятирічного (двадцять йому стукне лише 29 листопада – за новим, звичайно, стилем) автора «На буряки (Згадка з дитячих літ)», надрукована 4 травня 1919 року. І це був початок літературної творчості – перший крок на шляху реалізації основного покликання молодого прозаїка, якому судилося пройти через випробування жорстокими умовами радянського суспільства. Як селянський син, Г. Косинка спочатку, очевидно, не міг не повірити в гуманність ідеалів соціалізму, які проте ніколи не задурманювали йому голову як свідомому і вільнолюбивому українцеві. Він завжди був твердим у своїх переконаннях і принциповим у творчості – писати лише правду, не піддаючись агіткам і лозунгам, зовні гуманістичним, а насправді антилюдяним діям радянської влади, режим якої утримувався спецорганами (спочатку ДПУ, а потім НКВС і т. д.), які діяли за вказівками з найвищої гори – від кремлівського Олімпу із назвою Політбюро ЦК ВКП.
Сьогодні можемо лише уявити, як міг би скластися творчий шлях Григорія Косинки, і якою б могла бути за обсягом його літературна спадщина. Адже він, розпочавши свій шлях як дебютант мініатюрної новели, через кілька років творив набагато ширші за обсягом оповідання, переходив і до написання повістей, мріяв про створення роману. І все це могло бути, адже всі написані ним літературні твори – це все-таки ніби лише початок творчого шляху. Про його задуми частково свідчать архівна документалістика та спогади про письменника, найпромовистіші з яких друкуються в цій книжці.
При публікації творів Г. Косинки упорядник відзначив роль у їх виявленні, підготовці до друку і первісному коментуванні його дружини Тамари Михайлівни Мороз-Стрілець, або як усі ми її називали – Косинчихою (дружину Остапа Вишні артистку Варвару Олексіївну Губенко-Маслюченко називали Вишнихою).
Після реабілітації чоловіка вона по зернятку вишукувала в бібліотеках, архівах і у приватних зібраннях усе, що стосувалося його чесного імені. Кожну знахідку вона буквально фетишизувала, ділилася своєю радістю з друзями. Навіть і за перо вона взялася, щоб своєю літературною працею (переважно написанням спогадів про Косинку і його найближче оточення) зафіксувати те, що не підлягало забуттю.
Тамара Михайлівна уособлювала в собі тяжку долю української жінки з мужнім характером. Своє життя вона переповіла, але далеко не повністю в своїх спогадах про Григорія Косинку і його сучасників. Ще багато-багато епізодів залишилося поза сторінками її мемуарів. Ось один із них.
Після арешту в 1938 році хворого і вже літнього її батька Михайла Наумовича родину Морозів виселили (викинули!) з квартири. Іди куди хочеш, але кругом одні обмеження – щодо проживання, роботи. Навкруги замкнуте коло. Тоталітарна система якщо не карає ув’язненням чи смертним вироком, то навіть не дає можливості на елементарне існування.
Опинившись буквально на вулиці, немолода жінка із донькою Тамарою – дружиною розстріляного письменника Косинки, – не мали де переночувати. Навіть добрі люди боялися пустити в хату, адже це ЧСИР’и – «члены семьи изменников Родины».
ЧСИР – і така стаття була в Карному кодексі гуманної радянської системи, яку застосовували для позбавлених прав жінок і дітей, тобто членів родин репресованих осіб.
Якісь добрі люди тимчасово надали для Тамари Михайлівни з її мамою сарайчик у дворі будинку, де вони серед усілякого господарського хламу могли якось переночувати. Але знайшовся один «доброзичливець» (колишній військовий), який пронюхав, що дві нещасні жінки переховуються в сарайчику, і виселив їх звідти таким чином: вилив із діжки смердючий торішній розсіл з-під огірків. Подальше проживання в тому помешканні стало неможливим…
***
Доля подарувала мені радість довготривалого спілкування із багатьма людьми, і серед них – Тамара Михайлівна Мороз-Стрілець, дружина незабутнього Григорія Косинки. Вона була жінкою надзвичайно скромною, але мала твердий і наполегливий характер.
Наше знайомство відбулося в листопаді 1972 р. в Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтв УРСР, куди вона прийшла оглянути влаштовану мною як науковим співробітником цієї установи виставку документів, присвячену 60-річчю від дня народження Андрія Малишка.
Під час оформлення тимчасової ювілейної експозиції із багатої рукописної спадщини поета, подарованою державі його вдовою Любов’ю Забаштою, я помістив у одній з вітрин вірш, присвячений пам’яті Григорія Косинки.
Ми тебе шукаєм по росинці
В Щербанівці, серед тополин,
І виходить мати у косинці
Виглядає, чи не прийде син.
Не приймав ти підлості нітрохи,
Прогримів, немов весняний грім,
І стоїть замучена епоха
Над безсмертним іменем твоїм.
Тамара Михайлівна була здивована цією несподіваною знахідкою з такою короткою поетичною характеристикою видатного поета-земляка з Обухівщини, про яку вона довідалася лише на виставці:
– А мені Андрій Самійлович і не сказав про те, що написав такого вірша…
А вона ж збирала усе-все, що стосувалося пам’яті Косинки. Вона була в постійних пошуках.
Тамара Михайлівна була прекрасною оповідачкою, але, на жаль, не зафіксувала всього того, що розповідала, напевно, не тільки мені. Але й за написане і опубліковане нею (її прийняли навіть до Спілки письменників України) велика їй вдячність, бо те, що стало документом, вже назавжди залишиться в історії. Вона часто приходила на територію Софійського собору в Києві, де прожила найщасливіші роки свого спільного життя із Григорієм Михайловичем, дивилася на вікна своєї колишньої квартири. На тому одноповерховому будинку було вдало припасовано унікальну меморію – бронзове погруддя Григорія Косинки роботи скульпторки народної художниці України Галини Кальченко. Біля того погруддя завжди була гілочка вічнозеленого ялівцю козацького – символу нев’янучої любові дружини до чоловіка.
У своїх спогадах «З криниці болю…» Т. М. Мороз-Стрілець згадувала, як її подруга із 1929 р., із часу вступу до Київського художнього інституту, а потім і в роки навчання в Київському кіноінституті Олена Контребинська після опублікування у грудні 1934 р. вироку про розстріл 28 осіб у місті Києві «по делам о терористах-белогвардейцах», в тому числі і Григорія Косинки, примчала до вбитої горем молодої вдови і «замість сентиментальних слів заспокоєння твердо сказала:
– Треба врятувати особисті речі Григорія Михайловича, збірочки його творів, коротше, все, що лишилося після обшуку. Все це я заберу до себе. Ти повинна вірити, що настануть інші часи…
Чи треба говорити про громадянську мужність і високу людяність Олени, яка в той страшний час зуміла не тільки підтримати мене, а й зберегти видання, фотографії, особисті речі Григорія Косинки! Тепер вони експонуються у ЦДАМЛМ УРСР, в літературному музеї УРСР, на батьківщині письменника в Обухові».
Якось до відділу рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, де я працював із 1982 р., прийшла дуже схвильована Тамара Михайлівна і прямо з порогу промовила, затинаючись:
– У мене … д-дуже … приємна … новина. Я нарешті достукалася до архівів КДБ. Там сказали, що віддадуть конфісковані під час обшуку матеріали Григорія Михайловича.
– А чи показували Вам хоч якісь матеріали, – поцікавився я.
– Н-ні … Не показували, але сказали, що такі матеріали в них є.
Я намагався заспокоїти Тамару Михайлівну, але ще більше розтривожив її, бо сказав, що не вірю в те, щоб із такої організації щось віддали «на волю».
Мій песимізм мав певні підстави, бо до того часу архіви ДПУ-НКВС–МДБ-КДБ розчиняли свої двері тільки особливо довіреним особам із спеціальними допусками.
Так Тамара Михайлівна й не довідалась, що ж зберігалося тоді «в сумних архівах ГПУ » (В. Сосюра). Сьогодні ж таких матеріалів не виявлено. Можливо їх тоді ж було знищено, як, наприклад, у 1980 р. було ліквідовано (очевидно, спалено чи перемелено на спеціальній машині) справу-формуляр Володимира Сосюри. Тодішній керівник прес-центру КДБ УРСР полковник В. Попик якось сказав мені, що бачив рукописи В. Сосюри. Я запитав його, чи не була це поема «Махно», написана в 1924 р. і віднесена в 1931 р. в ДПУ його новою дружиною Марією Гаврилівною, яка боялася за життя свого чоловіка. Відповіді я не отримав ніякої.
Донедавна була недоступною справа-формуляр № 11454 на Косинку-Стрільця Григорія Михайловича, сформована ще органами Державного політичного управління УРСР наприкінці 1920-х років. Ця справа нині зберігається в ГДА СБУ і в електронному варіанті доступна для всіх бажаючих із нею ознайомитися. У даному виданні вибірково друкуються документи, що стосуються особистості Г. Косинки і його найближчого оточення. Особливості мови авторів, творців цих документів, – зберігаються. Серед них – найбільший масив донесень агентури ДПУ, яка творила біографію-компромат на молодого прозаїка, талант якого проявився у ранніх творах, але так і не розкрився повністю через постійне переслідування і передчасну загибель – розстріл як ворога народу.
Справа-формуляр на Косинку-Стрільця Григорія Михайловича була заведена, очевидно, не раніше 1929 р. і не пізніше 1930 р. Установчі дані заповнювалися від руки на друкованому бланку (недатованому) в Харкові, де зазначалося, що він – письменник-попутник, редактор Харківської радіостанції Наркомосу України, за соціальним і політичним минулим – колишній укапіст, мешкає за адресою: Барачний провулок, б. № 3, кв. 25.
У короткій довідці дається характеристика, що Косинка – яскраво виражений шовініст, який не приховує цього; проповідує антисемітизм, називаючи євреїв більшими шовіністами, які ненавидять українців. Письменник нібито відкрито заявляє про недостатність самостійності України і необхідність мати самостійну українську армію. Автор довідки робить висновок, що письменник кіно не знає, працює в редактораті один рік.
Ось який список псевдонімів секретних співробітників (агентів) за справою-формуляром, які подавали донесення на Г. Косинку в органи ДПУ: «Б. С.», «№ 7», «Александров», «Журналист», «Бузько», «Інтернаціоналістка», «Бідовий», «Беденский», «Холмский», «Дипломат», «Яге», «Жан», «Мат-фет», «Леонов», «Кипяч», «Око», «Профессор», «Гауптман», «Квітнева», «Оль», «Актер», «Литератор», «Овручский», «Обновленная», «Политика», «Немо», «Стелла», «Полищук», «Активист», «Ильяшенко», «Иванова». Всього – 31 сексот, а ще були донесення агентів без псевдонімів. Отже, очевидно велику «небезпеку» бачили спецоргани в особі молодого і талановитого письменника, якого, можливо, більше розуміли і цінували за межами України.
Наведемо кілька прикладів із агентурних донесень на Г. Косинку і його оточення.
Агент «Б. С.» у недатованому донесенні повідомляє київський оперативний сектор ДПУ, що в Київському будинку літератури щодня збираються в більярдній письменники Косинка, Плужник, Антоненко-Давидович, Тенета. Ці зустрічі особливо помітні після приїзду до Києва Підмогильного.
Цей же агент стверджував, що Черняк (член КП(б)У), заступник Голови Правління ВУФКУ і завідувач художнього відділу – ідеологічний керівник редакторату із шовіністичним ухилом; під його керівництвом працюють «вірні йому» Косинка, Загул, Ярошенко, які часто бувають у нього вдома.
У довідці (осінь 1931 р.?) про стан справ у сценарних майстернях невідомий агент зафіксував такі слова сценариста кінофабрики Косинки, якого мали звільнити з посади: «П’ять років я працюю в кінематографії, – каже Косинка, – але це, очевидно, для Українфільму не має ніякого значення, бо мене фактично викидають напризволяще. Навіть Микола Олександрович (тобто Микола II) не поступив би так з якимсь небудь столоначальником і залишив би останнього на якійсь іншій роботі, якби не було безпосередньої посади. Я все-таки дещо зробив для української культури. Моє ім’я не можна викреслити з історії української літератури. Творча потенція в мене є, як ніяк Косинка ще напише оповідання та повість за рік. Одно слово «не пропаду». Тоді Косинка ходив дуже скривджений, пригнічений, з гірким настрієм, але за декілька днів він повеселішав і радиться, чи йти йому редактором до відділу хроніки (Харків), куди він мав призначення (очевидно, за підтримкою Бажана та Борзаківського)».
Агент № 7 повідомляв ДПУ про політичну ситуацію в літературному житті Києва після процесу СВУ (9 березня – 19 квітня 1930 р.), де на лаві підсудних «сидів цілий ряд буржуазних київських літераторів (сам Єфремов – буржуазний історик літератури, а Ніковський – критик, Старицька-Черняхівська – письменниця, Івченко – письменник тощо). […]
Виявлення буржуазної ідеології в літературі не вичерпується літературною роботою одвертих політичних ворогів пролетаріяту.
Для Київа була дуже примітна і видатна в попередні роки група так званих «неоклясиків». «Неоклясики» були справжньою (нерозбірливо – С. Г.), що рішуче одмежувалася од дійсности, захоплювалася формою, естетизмом, але разом з тим окремі виступи неоклясиків відбивали й активніше ідеологію українського націоналізму.
Чимало виявилися впливи буржуазної ідеології в творах групи письменників, що колись об’єднувалися в групі «Ланка». Ця група існувала в часи існування УКП1 і стояла близько до цієї партії. Коли кращі «укапісти» вступили до КП(б)У, «Ланка» не пійшла за ними і лишилася осторонь від генерального шляху рев. літератури, пізніше в групі «МАРС», а тепер ніяк не об’єднуються. Проте основне ядро кол. «Ланки» не змінило свого характеру, найвидатніші письменники цієї (нерозбірливо – С. Г.) групи Г. Косинка, Б. Антоненко-Давидович, В. Підмогильний. Косинці критика закидала куркульську ідеологію (крім двох-трьох творів), Б. А.-Давидовичу – націоналізм (особливо повість «Смерть» і збірка нарисів «Землею українською»), Підмогильному – філософські і психологічні шукання антимарксівського-буржуазного характеру. […]
Основний фронт революційної літератури становлять ВУСПП , «Молодняк», а так само «Плуг» і «Західня Україна». […]
Під машкарою байдужості до соц. боротьби, намагається заховати свої клясові симпатії до куркуля, що його ідеологією перейнята вся К[осинчина] творчість. Відмежовуючись від соц. т[ематики] в своїх творах, він проте прикрашає куркуля, виспівує його, обдаровує всіма ознаками сили. Власницький і націоналістичний світогляд приводять його до ненавистости до «чужих» (інш. націй), що її він прикриває, як і взагалі силкується приховати своє фашистське обличчя основною ознакою його світогляду – «об’єктивізмом».»
Невстановлений секретний співробітник 28 травня 1928 р. повідомляв, що секретар редакторату (він же автокефаліст) Косинка за відрядженням Наркомосу їде за кордон.
У липні 1928 р. секретний співробітник «Бузько» доповідав спецорганам про стан справ на кінофабриці. Буцімто головний редактор Черняк «запросив до редакторства свого приятеля ЗАГУЛА, людину політично сумнівну, а за секретаря став КОСИНКО; це глибоко переконаний представник реакційно-селянського, дрібновласницького світогляду й прихований, але ж упертий та хитрий ворог радянської влади.
Я ні на хвилину не сумніваюся в тому, що або вся його праця у ВУФКУ детально інструктована контрреволюційною організацією, або він має загальну директиву – шкодити і виконує її на власне розуміння. Ніби для того, щоб остаточно добити редакторат, уже напівмертвий від повернення до колегіяльности, КОСИНКА заводить жорстокий бюрократизм, тяганину, інерцію, висовуючи принцип «як начальство накаже», наіграним хохляцьким юмором ховаючи те, «що він усе робить не на жарт, а цілком серйозно».
Агент «Бідовий» – чоловік рідної тітки по матері Г. Косинки 23 лютого 1929 р. доносив IV слідчому відділенню ДПУ про перебування Г. Косинки разом з Б. Антоненком-Давидовичем на Великдень 1928 р. у рідній Щербанівці. Не забуває цей господар зауважити, що гість Б. Антоненко-Давидович попросив Грицькову тітку подати замість металевих ложок – «нашу рідну українську дерев’яну грушевого дерева ложку». А коли гості прямували до хати брата Григорія Косинки Трохима Стрільця, то Антоненко-Давидович, побачивши гору «Гординний шпиль», запитав «чи не там билися червоно-голодранці з нашими» (наші підрозуміваються зеленовці).
Сільський дядько називає земляків, з якими дружить жінчин небіж: Терпило Іван Іванович, Терпило Пилип Іванович, Чечко Грицько Логвинович, які «тільки мріють про петлюрівщину та зеленовщину».
Агент «Беденский» у жовтні 1929 р. доносив Київському окрвідділу ДПУ: «Григорій Косинка безусловно является в данное время идеологом и путеводной звездой всей украинской шовинистической и антисов. интеллигенции».
Секретний співробітник «Яге» в донесенні від 19 грудня 1930 р. надає «професійну» оцінку оповідання Г. Косинки «Змовини» (журн. «Життя й Революція», 1930. – № 7): «Автор заходився змалювати глитайську хитрощ під час колективізації. Поверхово читаючи, оповідання здається актуальним, але вчитавшись глибше, побачимо що оповідання обстоює не колективізацію, а навпаки глитайські господарства. Системою художніх образів Косинка малює глитая і його господарство так, що вам стає шкода і глитая, і його господарство. […]
Не оповідання, а підручник, як шкодити колективізації.
Стопроцентна контрреволюція.»
Якийсь М. Кочаковський (очевидно, агент ДПУ) 22 грудня 1930 р. згадував 1926 рік і події трирічної давності, коли молодий український письменник «зі старими шовіністичними та антирадянськими поглядами» Г. Косинка говорив про листування із В. Винниченком і про свої плани друкуватися за кордоном через неможливість видавати свої твори в Україні. Це нібито спричинить політичний скандал, але й вирішить проблему публікації творів на батьківщині.
Цей же тип інформує, що Г. Косинка працює у ВУФКУ, «де скупчилися молоді його однодумці». «В розмовах, які мені довелося чути, завжди говорить «ми», себто свідомі українські громадяне і «вони» – це більшовики». Років 3 я вже не мав нагоди чути його розмови.
Жонатий на доньці автокефального мітрополіта ЛИПКІВСЬКОГО.»
Остання інформація – дезінформація, оскільки Г. Косинка був одружений з Тамарою – донькою статистика і знаного в 1920-і роки українського патріота і активіста автокефальної церкви Михайла Мороза, репресованого 15 квітня 1938 р.
Як видно із довідки за березень 1931 р., над Г. Косинкою органами ДПУ було встановлено зовнішнє спостереження – відомому на той час у Європі новелісту присвоїли кличку «Шляпа».
5 листопада 1931 р. начальник Київського оперативного сектора ДПУ УРСР Іванов у зв’язку з виїздом до Харкова сценариста Київської кінофабрики Косинки-Стрільця Г. М. просив своїх харківських колег-службистів «встановити його (тобто Г. Косинку – С. Г.) для надсилки компрометуючих матеріалів.»
І 23 грудня 1931 р. повідомлялося, що Косинко-Стрілець Григорій Михайлович, 1899 року народження, «уродженець Києва» (так зазначено в інформації – С. Г.), проживає в Харкові по Барачному пров., № 3, кв. 25 на квартирі свого тестя Морозова (справді – Мороза. – С. Г.) Михайла Ізраїлевича (тут неточність: – треба Наумовича – С. Г.), який працює статистиком водгоспу; при ньому була дружина – Тамара Стрілець (прізвище чоловіка), яка навчалася в Київському кіноінституті (у довідці – «навчається в Київській кінофабриці»).
Як видно із наших уточнень, у довідці допущено кілька неточностей.
А вже 11 січня 1932 р. харківські оперативники повідомляли начальника оперсектора ДПУ в місті Києві, що громадянин Косинко-Стрілець Г. М. «нами в Харкові встановлен» і просили надіслати їм справу-формуляр на нього.
У травні, за повідомленням родича-сексота «Бідового», Г. Косинка приїжджав до Щербанівки і приходив до рідної тітки (дружини донощика) і хвалився, що «в Київі ідуть великі арешти, більшість арештовують офіцерню, і розстріли ідуть на по[ва]л – по (100) сто чоловік у ніч – одну фразу добавив – Щось повинно скоїться».
Якийсь агент «Леонов» 8 жовтня 1931 р. повідомляв, що на кінофабриці є «хор людишек, которые очень гордятся, что они щирые украинцы и которые тайно надеются в конце концов повесить всех жидов и кацапов. Самый честный из них Григорий КОСЫНКО». Цей же агент розповідав про цілоденну розмову з Косинкою, цитував слова героя-червоноармійця із неназваного оповідання («Боровся, боровся, а чортзна за що»), переказував нарікання на складність роботи письменника, пристосуванство критиків, примітивність рецензентів, його захоплення творчістю Євгена Маланюка і Дмитра Донцова. Найвідвертіший серед письменників Косинка не сидить на місці, а із Сергієм Жигалком «лазять по хуторах і приміських колгоспах. І про все говорять із недоброю усмішкою стряпчого.»
Агент «Кип’яч» 20 грудня 1931 р. повідомляв, що з Києва, після розгрому центру СВУ, до Харкова починають переїжджати письменники, які були ідейно зв’язані з цією організацією – Підмогильний, Косинка, Плужник і, частково, Тенета. А далі – дуже широкі і ґрунтовні характеристики на кожного з них. Зі стенографічною точністю задокументовані вислови Г. Косинки, який був, на думку агента, повною протилежністю прихованому і надзвичайно обережному В. Підмогильному. Косинка, за донесенням «Кип’яча», серед широких кіл громадськості часто виступає як страдник із терновим вінцем обвинувача під’яремної України взагалі, а робітників і селян зокрема. «Взагалі Київ, – говорив Косинка, – для органів Радянської влади якщо й існував, то лише для того, щоб шукати там СВУ, вишукувати і добивати голодних «крамольників», які будують змови проти Москви. Я втік від голодної смерті із Києва». А в Харкові (за словами Г. Косинки) російському письменникові платять за перевидання його творів більше, ніж письменникові українському. Членам літорганізації ВУСПП, здебільшого халтурникам, сплачували гонорари вдвічі більші, ніж йому. «Бувало так, – зізнавався Косинка, – що я порвав свій рукопис і кинув йому (видавцеві – С. Г.) в морду.»
Дуже розлоге донесення про події на Київській кінофабриці подала 3 серпня 1933 р. агент «Обновленная». Повний текст цього сумнозвісного документа зберігся у справі-формулярі на Григорія Косинку. Вона повідомляла, що письменник «поїхав до Харкова реабілітуватись і що його таки реабілітували і Косинчина «Гармонія» ніби виходить окремим виданням». А наступне її донесення від 19 серпня 1933 р. – інформація про трьох «одіозних» письменників: «Антоненко з Плужником та Косинкою рідше можна було бачить. Взагалі Антоненко після цього свого виступу 10.VI до Будинку літератури майже зовсім не виходить. Зараз він лежить хворий. Плужник і Косинка бувають майже щодня і здебільшого грають у шашки».
У донесенні цієї ж сексотки «Обновленная» від 30 червня 1934 р. подається інформація про київських письменників, зокрема, про М. Рильського, а також висловлюється її здогад про те, що Г. Косинка, який на той час ніде не працював, але мав гроші, які нібито заробляв, перекладаючи українською мовою Євангеліє.
Агент «Журналист» (очевидно таки справжній професійний журналіст!) повідомляв спецоргани 15 червня 1933 р. (рік голодомору!) про виступ у київському Будинку літератури харківського вченого директора Інституту Тараса Шевченка Є. Шабліовського.
У тому виступі йшлося про «ворожі вилазки в літературі», «про послаблення класової пильності»» і навіть висловлювалося те, що серед місцевих літераторів є «петлюрівські підспівувачі», які проводять свою роботу серед молоді. Нібито хтось із старших майстрів слова умовляв якогось молодого і вже популярного письменника перестати оспівувати будівництво (звичайно, соціалізму), а продовжувати писати поему про «Мазепу». Мовиться, очевидно, про В. Сосюру.
Присутні на нараді Б. Антоненко-Давидович, Є. Плужник і Г. Косинка сприйняли це обвинувачення на свою адресу і перший із них різко виступив проти виступу Є. Шабліовського, сказавши, що його «насильно заганяють в ряди петлюрівців, критика не звертає уваги на перелом у його творчості і т. п.»
Агент під псевдонімом Ільяшенко у донесенні від 31 березня 1934 р. (за вісім з половиною місяців до розстрілу письменника) детально описує його творчі задуми. Косинка зізнавався, що міг би написати збірку до 15 новел (12 друкованих аркушів), але ці твори, на думку автора, не надаватимуться до друку, оскільки їх вважатимуть контрреволюційними. Косинка навіть переповів сюжет декількох новел, більшість яких розкриває тему голоду в Україні в 1933 р., від якого (за твердженням письменника) у селах Правобережжя померла мало не більшість населення. Письменник говорив, що із двадцяти хат на сільському кутку залишилося лише 2–3 сім’ї, наводив випадки людоїдства.
Агент Ільяшенко переповідає зміст п’яти ще не написаних новел Г. Косинки.
Новела 1. Відома партійна діячка, стривожена слухами про голод у селі, приїжджає туди, де в рідній хаті бачить двоє страшних створінь і впізнає в них своїх братів. Один із них, побачивши сестру в літньому платті з оголеними руками, промовляє «М’ясо» і йде шукати сокиру. Вона кидає їм хліб, на який вони накидаються, і, користуючись цим, із жахом утікає. Жінка сходить з розуму.
Новела 2. На печі сидять голодні діти. Пацюки обгризли трупи померлих батьків і намагаються вилізти на піч до дітей. Боротьба дітей із пацюками. Сюжетно-психологічний центр новели «Пацюки». За словам автора – це буде сильніше, ніж нашестя мишей у відомій поемі Жуковського «Єпископ Гатон».
Новела 3. «Експрес С-5» У поїзд, ущерть натрамбований виснаженими селянами, заходить під конвоєм ДПУ громадянин. Співчуття пасажирів. У купе їдуть кооператори та інспектор розшуку із собакою. Всі заснули. Заарештований, якому загрожує смертна кара, вирішує втікати через вікно. Але за ним уважно стежить навчена собака. Вагання і муки. Нарешті заарештований розбиває скло і вистрибує через вікно.
Новели 4 «Бариня» і 5 «Перевесло» призначалися для друкування в радянських виданнях. Перша розповідає про стару пенсіонерку, осколок капіталістичних відносин, яка підлягає виселенню із монастиря під тиском коменданта Сосонкіна. Потім жінка несподівано для себе отримала квартиру (звідси «советская барыня»). Тут же – професор Пунька; там же фігурує дід. У важкий для колгоспу день після хитань і саботажу він кинувся в’язати перевесла і захопив цим прикладом дівчат.
Але агент Ільяшенко значно детальніше розписує творчі плани Г. Косинки для спецорганів, ніж про це згадувала значно пізніше вдова письменника.
Про новелу «Перевесла» розповідала згодом у своїх спогадах Тамара Михайлівна: «Восени 1934 року ми їхали до будинку творчості у Межигір’я. Милувалися красою Дніпра та його мальовничими берегами. Григорій Михайлович декламував Шевченка.
А за кілька хвилин звернувся до мене:
– Закінчу «Перевесла», одержу гонорар, і поїдемо тоді до Дніпропетровська.
– Чому саме до Дніпропетровська?
– Адже ти знаєш, що я хочу скласти збірку «І Дніпро заговорив». На цю думку надихнули мене рядки Шевченка «Розкуються незабаром заковані люди…» та збірка пісень Михайла Драгоманова. Перші новели моєї збірки мають нагадати епізоди минулого нашої країни, тобто про що «мовчав Дніпро».
Взагалі тема агентури або в первісному формулюванні сексотства в радянському суспільстві є надзвичайно складною. Лише тепер, коли відкриваються архіви спецслужб можна робити дослідження за цією дражливою проблематикою, адже навіть засекреченість документів, прибрані псевдо не вберігають від розкриття справжніх осіб таємних агентів. Іноді це члени родини відомих письменників — дружини, зяті, як це було, наприклад, у Володимира Сосюри чи Остапа Вишні. Але здебільшого це були люди з найближчого оточення, які, застрашені якимись особистими гріхами проти тодішньої влади або ж обдурені фальшивими обіцянками про підтримку у справі видання книжок, чи надання якихось почесних звань, нагород тощо, запопадливо строчили свої донесення.
Агент Бідовий із села Щербанівки — чоловік рідної тітки Григорія Косинки — писав детальні безграмотні звіти про приїзди письменника і його друзів у рідне село.
Але, як можна гіпотетично визначити, — серед агентів були люди із найближчого оточення. Важко навіть уявити, що з однієї розмови агент Ільяшенко зміг почерпнути стільки інформації про творчі задуми Григорія Косинки — майже детальні сюжети ще ненаписаних творів, обсяг майбутньої книжки. Одна справа дати загальну чи політичну характеристику поведінки письменника, а зовсім інша річ — викликати в нього повну довіру на відвертість, щоб описати те, з чим він міг поділитися із близькою людиною.
За умов постійного стеження і критиканства про творчий спокій Косинка не міг навіть мріяти. Вільнолюбивий характер письменника і небажання пристосовуватися до тодішніх умов і писати на догоду системі, враховуючи вимоги вульгарно-соціологічної критики, що змінювалася буквально зі зміною політичних компартійних директив і постанов, — він не міг. Примусова колективізація, якої не змогла уникнути його родина у Щербанівці, яку «колективізували» і яка теж була приречена на голодну смерть у 1932–1933 роках, — все це категорично впливало на фізичний і моральний стан ще донедавна здорового сільського молодика. Літературні заробітки (гонорари) були дуже скромними, і до того ж таким як він протестантам платили за найнижчими ставками. Доводилося йти переважно на редакторську службу, де мусів читати і виправляти чужі рукописи — у газеті «Вісті Київського губернського революційного комітету», в редакціях журналів та видавництв, але цікавими для нього все-таки були роботи відповідальним секретарем ВУФКУ, у Державному видавництві України та в радіокомітеті. У мемуарах сучасників чимало згадок про те, як Косинка читав власні твори на публічних зібраннях. Він буквально заворожував слухачів тональністю свого голосу (баритона). Свої новели він читав напам’ять, професійно по-акторськи відтворюючи діалоги. Його природжена майстерність була вищою за чийсь набутий артистизм. Але не тільки слухацька публіка чи радіослухачі зачаровувалися оксамитовим баритоном Григорія Косинки. Про це писали у своїх донесеннях і таємні агенти під нерозгаданими досі псевдо — вони відзначали магічний вплив художнього слова особливо на молодіжну аудиторію. На жаль, ніяких фонозаписів голосу письменника досі не виявлено.
Секретні співробітники (сексоти), які писали донесення на Григорія Косинку, — це були люди переважно із його оточення. Деякі з них (не ті, звичайно, що займалися щоденним постійним спостереженням, — коли вийшов із дому, куди пішов і з ким зустрічався) уміли, як кажуть, залізти в душу і «розговорити» свою жертву, яка ставала відвертою і розкривала навіть свої творчі плани.
У справі-формулярі зібрано невелику кількість листування Г. Косинки. Це, переважно, копії листів, що виготовлялися агентурою під час перлюстрації. Доля оригіналів цих листів невідома. Очевидно, вони втрачені назавжди у веремії тих подій, в яких опинилися автори тих послань, а згодом і їх спадкоємці.
Виняток становлять лише вісім листів Г. Косинки до В. Винниченка за 1923–1928 рр., які одержував адресат за кордоном і які збереглися в його особистому архіві, що донині перебуває як власність Української Вільної Академії у США у сховищі Колумбійського університету (в так званому Бахметьєвському архіві). Їх вперше опублікував проф. Григорій Костюк у виданні: Слово. Збірник 2. — Нью-Йорк, 1964. — С. 321–328.
Втрати родинних архівів репресованих письменників були величезними, адже «членів сім’ї зрадників батьківщини» (кримінальна стаття — «член семьи изменников родины»), як правило, виселяли з квартири і позбавляли права на проживання у великих містах і населених пунктах. Поспіхом щось продавалося (переважно меблі і якісь речі), роздавалося для переховування друзям і сусідам (архіви, бібліотеки тощо).
Слідчі під час арешту проводили обшуки (труси) і вилучали (конфісковували) листи, рукописи, документи, книги, газети, журнали, усе, що носило, на їхню думку, націоналістичний характер.
Після завершення слідства або й пізніше увесь комплекс конфіскованих матеріалів знищувався, і в архівно-слідчій справі залишався лише акт на утилізацію. У справах-формулярах, які заводилися на певну особу, впродовж усього періоду стеження концентрувалися компрометуючі матеріали на цю особу і її оточення. Насамперед, до справи-формуляру потрапляли донесення секретних співробітників (сексотів), пізніше названих агентами. Очевидно, слово сексот, яке в радянському суспільстві означало донощик і носило дуже неприємне забарвлення, тому агентам надавали навіть милозвучні псевдоніми.
У справі-формулярі № 11454 на Г. Косинку збереглося 11 копій його листів: 3 листи до дружини Тамари Мороз-Стрілець (27, 28, 30 грудня 1931 р.); 3 листи до брата Андрія Стрільця (27 грудня 1931 р., 25 січня, 9 лютого 1932 р.); 2 листи до Степана Васильченка (7 січня, 6 лютого 1932 р.) і 2 листи від нього (15 грудня 1931 р., 12 січня 1932 р.); один лист до Б. Антоненка-Давидовича (28 грудня 1931 р.).
* * *
У даному найповнішому виданні спадщини Григорія Косинки, крім прозових і публіцистичних творів письменника, друкуються три його автобіографії, спогади матері Наталі Романівни Стрілець і дружини Тамари Михайлівни Мороз-Стрілець, а також найближчих друзів і соратників, які представляють читачеві реальний образ переслідуваного владою молодого високоталановитого майстра слова і борця за національну ідею й гуманістичні ідеали. Він твердо стояв на своїх позиціях і не дався обплутати себе гаслами і доктринами тогочасної «людомористичної» (В. Барка) системи. Коротка за обсягом стаття-спомин Віктора Петрова (Домонтовича), яка носить енциклопедичний характер, — це частина його більшої праці «Українська інтелігенція — жертва большевицького терору» (1944). Не будучи у близьких і дружніх стосунках із Г. Косинкою, В. Петров подає у цій праці портретну характеристику:
«Він мав вигляд селянського парубка, носив піджачок, який носять писарчуки, був кремезний, присадкуватий, різкий в своїх відгуках і оцінках, з міцними руками, що перед тим, як взятись за перо, вміли тримати не тільки косу або й ціпа, але й обріз. Од нього віяло подихом степів, сонця, нічних вітрів і нічних заграв з селянської війни, що її вів у ті роки український народ проти большевизму».
А вже в 1932 р. спостережливе око В. Петрова помітило різкі зміни в зовнішності Г. Косинки, які сталися після його цькування:
«Він зблід, загубив свою колишню смуглявість, зробився якийсь сіруватий, немов притрушений курявою втоми. Почав носити окуляри. Раніше він був рвучкий і різкий, тепер він став якось назовні спокійніший, але це був спокій знервованої людини. Нерви не витримували.»
Вже після завершення підготовки до друку цієї книжки мені пощастило побачити на телеекрані передачу про скарбницю пам’яті нашої культури — Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України (далі — ЦДАМЛМУ), де я працював у 1972–1982 рр. Багато цікавих розповідей можна було почути від моїх колег про багатющу фондову колекцію архіву-музею, зібрану за півсотні років. І раптом на екрані з’являється незабутня Тамара Михайлівна, яка, тримаючи в руках дорогу для неї меморіальну річ, — сірникову коробочку Г. Косинки, розповідає про свого чоловіка. Якась добра людина зняла цей відеосюжет, що увійшов до репрезентативної телепрограми про цю унікальну за своїм призначенням і складом архівних фондів установу. Маючи досить широку інформацію про документальну базу архіву-музею, я все-таки вирішив перевірити, які ж саме матеріали Г. Косинки зібрані в архівних та музейних сховищах. І був дуже приємно здивований нечисленними, але надзвичайно цінними знахідками. Директорка Олена Валеріївна Чижова оперативно посприяла мені в одержанні найвичерпнішої інформації та електронних копій необхідних матеріалів Г. Косинки. Серед них і виявилася копія з фрагментів слідчої справи № 215101 трагічного для письменника 1934 року. На обкладинці 1 тому напис: «О.У.Н. » (Украинские филиалы). (Обобщающие материалы)». Документ № 1 — ордер на обшук і арешт громадянина Косинко-Стрільця Г. М., виписаний 5 листопада 1934 р. Цю подвійно принизливу акцію було здійснено трьома енкаведистами — Руднєвим, Тимошенковим і Остроушком 6 листопада у київській квартирі за адресою вул. Горовиця, 40, кв. 3 в присутності сусідки Наталі Єгоренкової та дружини письменника Тамари Михайлівни Мороз-Стрілець. Чекісти вилучили особисті документи (паспорт, військовий та профспілковий квитки), чотири записні книжки, 29 листів (без вказівок прізвищ адресатів), книги М. Грушевського, Д. Донцова, С. Єфремова, О. Самковського, М. Ірчана, Л. Троцького, кілька газет і журналів, а також «два петлюровських значка («трезубцы»), 1 австрийский штык».
16 листопада (1934 р.) (за місяць до розстрілу) «уполномоченный (підпис нерозбірливий) СПО УГБ НКВД , рассмотрев следственный материал по обвинению гр-на Косынко-Стрельца Григория Михайловича, 1899 [г.р.] в преступлениях, предусмотренных ст. 54.8, 54.11 У[головного] К[одекса], нашел, что произведенными следствиями установлено, что Косынко Г. М. является активным членом украинской контр-революционной повстанчески-террористической организации». Заарештований після оголошення постанови поставив свій підпис: «Гр. КосинкА-Стрілець». Підпис дуже чіткий, в якому у власному прізвищі, як і завжди, поставлено велику літеру А — КосинкА.
Отже, це по суті не слідча справа Г. Косинки, а лише виокремлені документи, що стосуються його арешту, допиту (шість протоколів — від 26, 27 листопада і 3, 5, 7, 10 грудня 1934 р.), протокол закритого судового засідання виїзної сесії Військової колегії Верховного Суду СРСР від 13–14 грудня 1934 р. в м. Києві, яке відкрилося під головуванням одіозного судді Ульріха об 11 год. 35 хв. 13 грудня, а вирок про розстріл чотирнадцятьох підсудних оголошено наступного дня:
«На основании изложенного выездная сессия Военной коллегии Верховного Суда Союза ССР признала установленной виновность СКАЗИНСКОГО, КРУШЕЛЬНИЦКОГО Ивана, КРУШЕЛЬНИЦКОГО Тараса, ЛЕБЕДИНЦА, ШЕВЧЕНКО, КАРАБУТА, СИДОРОВА, КОСЫНКА-СТРИЛЕЦ, ФАЛЬКОВСКОГО, ВЛЫЗЬКО, ОКСАМИТА, ЩЕРБИНА, ТЕРЕЩЕНКО и БУРЕВОГО –
— всех четырнадцати в преступлениях, предусмотренных статьями 54–8 и 54–11 УК УССР, и руководствуясь Постановлением Президиума ЦИК Союза ССР от 1-го декабря 1932 года,
ПРИГОВОРИЛА:
1.СКАЗИНСКОГО, Романа Федоровича,
2.КРУШЕЛЬНИЦКОГО, Ивана Антоновича,
3.КРУШЕЛЬНИЦКОГО, Тараса Антоновича,
4.ЛEБЕДИНЦА, Михаила Моисеевича,
5.ШЕВЧЕНКО, Романа Ильича,
6.КАРБУТА, Анатолия Юрьевича,
7.СИДОРОВА, Петра Иосифовича,
8.КОСЫНКА-СТРИЛЕЦ, Григория Михайловича,
9.ФАЛЬКОВСК0ГО, Дмитрия Никаноровича,
10.ВЛЫЗЬКО, Алексея Федоровича,
11.ОКСАМИТ, Михаила Гавриловича,
12.ЩЕРБИНА, Александра Гавриловича,
13.ТЕРЕЩЕНКО, Ивана Петровича и
14.БУРЕВОГО, Константина Степановича –
всех четырнадцать к высшей мере наказания — Р А С С Т Р Е Л У.
Все принадлежащее им имущество конфисковать.
Приговор окончательный, обжалованию не подлежит и приводится в исполнение немедленно.»
Вирок було виконано 17 грудня 1934 р. комендантом НКВС УРСР Шашковим в присутності секретаря НКВС УРСР Євгеньєва та заступника коменданта Нагорного, про що свідчить акт, підписаний виконавцями.
Як свідчать документи слідчої справи № 215101 «О.У.Н.» (Украинские филиалы)» обвинувачення Г. Косинки у членстві контрреволюційної націоналістичної організації ОУН, який входив до київської терористичної групи, а також у пропагуванні ним у своїх творах «фашистсько-націоналістичної і куркульської ідеології», що нібито підтвердили письменники О. Влизько, Д. Фальківський, Є. Плужник та видавець Біленький-Березинський, — «обвиняемый не признал себя виновным». Умови, в яких поспіхом проводилося фальсифіковане слідство, в якого не було компрометуючих фактів ворожої діяльності Г. Косинки, не зламали його мужньої натури, і він не пішов шляхом самообмови чи звинувачення когось із колег по перу, чого часто домагались слідчі, здебільшого, шляхом фізичних тортур.
Вчинена владою насильницька смерть Косинки викликала реакцію його близького оточення і взагалі наукової і творчої інтелігенції, приречених до такої ж долі. Влада руками чекістів намагалася боротися проти поширення будь-яких чуток про вчинені нею фізичні розправи над тогочасною елітою, яка ставала безневинною жертвою тоталітарної системи, що на крові й кістках мільйонів людей будувала соціалізм.
Літературознавець В. Панченко у ґрунтовному науковому дослідженні «Повість про Миколу Зерова» на основі вивчення слідчих справ пише: «…Сергій Жигалко розповідав про те, як через 5–6 днів після розстрілу Г. Косинки й інших «терористів» (себто наприкінці грудня 1934 р.), він побував у квартирі М. Рильського, куди зайшов і М. Зеров. Цю зустріч він називає (явно з подачі слідчого) «траурным собранием по Косынко (так в оригіналі. — В. П.) и другим». Жигалкове свідчення про неї згодом фігуруватиме як центральний доказ «вини» М. Зерова: «В основном на этом траурном собрании вспоминали КОСЫНКО и др. Ему была дана всесторонняя оценка как борцу за украинское дело и как выдающемуся украинскому писателю-националисту. Неоднократно было высказано сожаления по поводу расстрела КОСЫНКО и его товарищей и в ознаменование их памяти ЗЕРОВЫМ было продекламировано стихотворение украинского писателя Пантилея Кулеша, фабула которого заключалась в следующем: «Темная ночь. Мятель. Далеко в степи воют волки. В одинокой хате собрались тревожные люди. Прислушиваясь к завыванию волков, один из присутствующих говорит — заканчивая стихотворение: «Та посідаймо на голих лавках, та посумуймо по мертвих братах».
27 квітня 1935 р. у підмосковному місті Пушкіно на квартиру, де тимчасово мешкав втікач із Києва професор і відомий поет-неокласик і першокласний перекладач Микола Зеров, прийшли з ордером на обшук і арешт російські чекісти, які «добре розумілися» на українській літературі: вони конфіскували кілька книжок, серед яких була збірка новел Г. Косинки «Політика» («с автографом расстрелянного террориста КОСЫНКО»), «и другую националистическую литературу».
На першому допиті М. Зерова, що відбувся 28 квітня 1935 р., слідчого найбільше цікавило «траурне» зібрання на квартирі у Рильського у грудні 1934 р., де на прохання Максима Тадейовича професор прочитав його улюблені поетичні твори А. Фета («Учись у них»), Куліша («Кобза моя, непорочна утіха»), Я. Щоголєва («Минуло літо і не знать») і вірші самого Рильського. Слідчий уже мав, очевидно, у своєму розпорядженні інформацію із протоколу допиту Сергія Жигалка від 25 квітня 1935 р., який теж був присутнім на тому зібранні у київській квартирі М. Рильського.
У слідчій справі заарештованого Михайла Драй-Хмари є копія заяви Миколи Зерова, датована 14 листопада 1935 р., але без підпису «автора» цього сфальсифікованого документу. Напевно, навіть вимучений в процесі слідства М. Зеров не міг підписати такого свідчення: «Зачитанное мною у РЫЛЬСКОГО стихотворение П. КУЛИША «До кобзи», одной из строф которого я придал значение поминок по расстрелянным КОСЫНКЕ и др. украинским националистам, ставшим на путь террора, явилось прямым призывом к террору с моей стороны. Мое чтение прозвучало как заявление о солидарности с расстрелянными, как голос сожаления о их судьбе, как призыв к мести по отношению к руководителям партии и власти на Украине. Такие практические выводы и были сделаны, вполне последовательно, присутствовавшим при чтении ЖИГАЛКО, как он показал при очной ставке со мной 5/VIII […]
Николай ЗЕРОВ
[Підпис відсутній]»
У цій же слідчій справі зберігаються компрометуючі матеріали на М. Драй-Хмару і всіх неокласиків, де в протоколі допиту від 14 квітня 1935 р. молодого поета Марка Вороного, розстріляного на Соловках 3 листопада 1937 р., є такі, без сумніву, сфальсифіковані свідчення: «Вскоре после осуждения и приведения в исполнение приговора над КОСЫНКОЙ и др. на квартире у РЫЛЬСКОГО состоялись «поминки» по расстрелянным. Участник этих поминок ЖИГАЛКО мне рассказывал и на основе разговора с ним я сделал вывод о том, что по существу это явилось освящение, на котором была почтена память погибших борцов за националистическое освобождение Украины. Были зачитаны стихи, т. е. была спета песня (слова П. Кулиша) «Заспіваймо, брати, при порожніх столах, посумуймо, брати, по померлих братах».
После чего перешли к практическому обсуждению вопросов дальнейшей подготовки кадров для замены погибших. […]
ВОРОНОЙ
[Підпис відсутній]»
Віктор Петров (Домонтович) був, очевидно, присутнім у тому вузькому колі неокласиків, які зібралися у київській квартирі Максима Рильського, приголомшених розстрілом безневинних інтелігентів. Він так описав цю подію у згадуваній праці «Українська інтелігенція — жертва большевицького терору»:
«Був грудень 1934[-го]. Це сталося того дня, коли в пресі оголошено було про розстріл Косинки, Фальківського й інших. Зеров, схвильований несподіваною звісткою, піддаючись першому вияву, сказав, бувши у Рильського:
— Вшануймо загиблих!
Він був поетом і, як поет, був схильний до деякої деклямаційної патетичности. Схвильоване почуття вимагало вислову.
Слова, які вирвалися під першим враженням в вузькому гурті приятелів, стали предметом окремого детального розгляду під час слідства, очної ставки між Зеровим і Рильським, обвинуваченням Зерова в антисовєтській демонстрації, більше — в організації громадського вшанування розстріляних!..»
«Зерова обвинувачено, що саме він своєю неоклясичною групою, коли було розстріляно Косинку та інших, зібралися у приміщенні Максима Рильського і там улаштували громадську панахиду пам’яті розстріляних!..» (Кр[аківські] В[істі], [19]43, ч. 256)».
Місце поховання Григорія Косинки невідоме. Тамара Михайлівна розповідала, що розстріляних ймовірно поховали десь біля стіни Лук’янівського цвинтаря, тобто неподалік від Лук’янівської тюрми. Бажаючи приховати свої злочини, влада намагалася не залишити навіть сліду на землі, а не те що виділити місце для упокоєння праху невинно убієнних людей. Але все таємне стає явним: імена вершителів злочинів теж закарбувалися на чорних сторінках історії. Ім’я ж одного з найвидатніших творців нашої літератури Григорія Косинки назавжди залишиться безсмертним, як і світло непогасної зорі, яке не згасає мільйони років навіть після її зникнення.
Творець вірша, а по суті гімну «Любіть Україну» Володимир Сосюра навесні 1960 року завершив поему «Розстріляне безсмертя», присвячену письменникам і взагалі українській інтелігенції, знищеній в тридцятих роках. Цей твір, як і автобіографічний роман «Третя Рота» не вийшли в світ за життя автора, і мені пощастило вперше опублікувати їх лише у 1988 році із подачі дружини поета Марії Гаврилівни та сина Володимира Володимировича Сосюр. Із Тамарою Михайлівною Мороз-Стрілець ми читали сторінки цих творів, і на її вустах з’являлася якась сумна посмішка: вона з журбою згадувала те, про що не забув друг їхньої молодої сім’ї розхристаний поет-лірик і вчорашній козак Третього гайдамацького полку війська Симона Петлюри Володимир Сосюра.
Ось кілька рядків із поеми В. Сосюри «Розстріляне безсмертя», в яких згадано три жертви грудневого розстрілу:
І дивляться Влизько й Фальківський,
із глибини і тишини,
вітають Мисика вони…
Не чуть за вікнами сирен…
А я дивлюсь у ніч патлату…
Й заходить тихо у кімнату
печальний Міша Йогансен…
Він теж упав від кулі ката
лицем униз чи горілиць, —
і з ним упав Косинка Гриць.
«Прощай, матусенько, єдина!» —
я певен, що так Гриць сказав.
І постріл тяжко заридав…
І цілували губи сина
криваву землю України…
Коли ж Тамара Михайлівна прочитала роман «Третя Рота», де є прекрасна згадка про Косинку, то вона зацікавилася чи ж є в архіві Сосюри те листування, про яке згадував поет. На жаль, в архіві неспокійного, непосидючого і вічномандруючого поета Сосюри нічого Косинчиного не збереглося, але є така сторінка у згадуваному романі:
«Часто я ходив і ходжу повз Софіївський собор, золотий гомін якого ще колись лунав над Києвом разом із гомоном Лаври (дзвони…), що оспівав у чудесних віршах молодий Тичина, і згадую веселого, з світлими й сміливими очима, як у сільських парубків, Григорія Косинку, що жив у флігелі соборського подвір’я разом із своєю високогрудою жіночкою.
Я до них часто ходив, коли в 1925 році відпочивав у Дарниці.
Я так любив Григорія, золоте і співуче життя якого обірвала куля ката, і не фашистського одвертого ката, а ката, що підступно, кривавою гадюкою заліз у наші лави, і як багато і смертельно покусав він жалами куль серця нашого цвіту!.. […]
І ще я згадував, як я листувався з Грицем, які прекрасні українські листи він мені писав. Якби він жив, він став би нашим Тургенєвим у прозі, бо, як і Тургенєв, він був поетом у прозі.»
У першій опублікованій у книжці автобіографії Г. Косинки є таке цікаве спостереження молодого прозаїка: «…Коли цвітуть зорі». Усі люди милуються зоряним небом, але небагатьом дано помітити і в небесах, і на землі те, що можуть відчувати і переживати лише особистості і з талантом поета й прозаїка. Взявши за письменницький псевдонім назву польової квітки косинці (КосинкА) Григорій Стрілець (прізвище, яке свідчить, можливо, про якусь давню професію цього козацько-селянського роду) зміг за короткий час написати твори, які захоплювали манерою письма й оригінальністю сюжетів видатних сучасників в Україні і за її межами. Для сьогоднішніх читачів і прийдешніх поколінь творчість Г. Косинки, як і його біографія, — це сторінки нашої історії й культури, які цвістимуть і не згасатимуть допоки й світу…
“Українська літературна газета”, ч. 9, 10, 11 (275, 276, 277), травень – червень 2020
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/