“Українська літературна газета”, ч. 2 (370), лютий 2025
За творчістю Володимира Мельниченка – постійного автора «Української літературної газети» – пильно стежу впродовж більш як двох десятиліть. Тобто з того часу, коли на початку століття він очолив Культурний центр України в Москві й по-шевченківськи доказав усьому світові, що навіть у самому центрі Москви, на Арбаті, 9 «в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля». 2010 року Культурний центр України було удостоєно статусу Національного, а синьо-жовтий український прапор над ним, яким я пишався, неодноразово буваючи в Українському домі, назавжди залишився для мене втіленням історично-пророчої фіксації національного поета Дмитра Павличка: «Український прапор над Москвою сяє, наче Господа яса!».
Зрозуміло, що мене – шевченкознавця – найперше цікавили наукові дослідження Володимира Мельниченка про перебування Кобзаря в імперській столиці, принаймні в передмові до завершального дванадцятого тому Повного зібрання творів Тараса Шевченка зробив умотивований висновок про те, що «маємо на сьогодні рідкісну московську шевченкіану, найвагомішим внеском до якої є монументальні дослідження відомого історика, генерального директора Національного культурного центру України в Москві Володимира Мельниченка… Київська шевченкіана значно ширша іменами… проте досі не маємо таких фундаментальних видань…».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Але, по суті, найбільше вражаюче оцінив унікальні дослідження вченого видатний шевченкознавець Іван Дзюба. Коли 2008 року вийшла його неперевершена біографія «Тарас Шевченко. Життя і творчість», розділ «Москва» налічував у ній… три сторінки. Тоді Дзюба ще не мав перед собою праць Мельниченка, втім через шість років, коли згадана монографія склала 4-й том «Історії української літератури», автор не став розширювати малодосліджену раніше тему, а повідомив читачів: «Широку панораму перебування Шевченка в Москві та зв’язків з діячами російської культури і земляками-українцями подав і осмислив Володимир Мельниченко у книзі “Шевченківська Москва: Авторська енциклопедія-хроноскоп” (М., 2009)».
Отже, найперше Мельниченко – знаний вчений, доктор історичних наук (1988), заслужений діяч науки і техніки (2004), академік НАПН України (2016), але нагадаю, що він є і членом Національної спілки письменників України (2007), почесним академіком Національної академії мистецтв України (2013), а ще – лауреатом найвищої нагороди в галузі літератури і мистецтва – Національної премії України імені Тараса Шевченка (2009). Відзначу, що 2018 року Володимира Мельниченка було удостоєно звання лауреата Міжнародної літературно-мистецької премії імені Григорія Сковороди «за серію фундаментальних праць у галузі Шевченкознавства та Грушевськознавства», до цього був причетний і Михайло Сидоржевський. Все це має неабияке значення для загальної характеристики і сприйняття нової шевченкознавчої книги автора, що ввібрала в себе наукове, літературознавче, мистецтвознавче розмаїття 70 статей, які побачили світ у першій половині 2020-х років.
Між іншим, іще майже два десятиліття тому написав я передмову «Захоплюючі мандрівки» до фундаментальної книги Володимира Мельниченка «Тарас Шевченко і Михайло Грушевський на Старому Арбаті», в якій зазначив: «Оперуючи найбагатшим фактологічним матеріалом, В. Мельниченко вміє буквально заполонити читача… своєю захоплюючою розповіддю, яка читається не лише як історико-літературний нарис, а через наявність багатства зорового ряду сприймається як документальний та навіть оригінальний художній твір».
У передмові до книги Володимира Мельниченка «Тарас Шевченко: “Моє перебування в Москві”» (2007) Павло Мовчан писав: «Мені імпонує цей не суто науковий стиль автора, а несподівано-асоціативний, коли в тканину розвідки вплітаються поетичні рядки Василя Симоненка чи цитата з есеїстики Бориса Олійника, коли авторська оповідь про давно минулі часи зупиняється на минулих подіях, фіксуючи й укрупнюючи їх як у стоп-кадрі з відповідним до сьогодення коментарем…».
Узагальнюючи дослідження вченого і письменника, удостоєні 2009 року Національної премії України імені Тараса Шевченка, тодішній голова Шевченківського комітету Микола Жулинський виснував: «Володимир Мельниченко… творчо поєднав ґрунтовну науку з вільною, розкутою манерою викладу, яка органічно включає авторську емоцію, особистісну оцінку, невимушену інтонацію…».
За лапідарно-точним поясненням автора назву його нової книги – «Осінені Шевченком» – передрік і мотивував сам Тарас Шевченко, який незадовго до смерті залишив українцям у спадщину поетичний взірець, як «осінивсь святим хрестом і тричі плюнув» у бік імперської Росії та її символів. Шевченкознавець прагне поставити читачів поруч із Кобзарем, який молиться «за людей божих»:
Мій Боже милий,
Даруй словам святую силу –
Людськеє серце пробивать,
Людськії сльози проливать,
Щоб милость душу осінила…
Отже, книга присвячена великим українцям, осіненим Шевченковим словом за його життя і в його безсмерті, народу України, який Кобзар осінив на переможну боротьбу з агресивною Московщиною.
Вкрай важливо зазначити, що більшість статей автора написана після повномасштабного загарбницького вторгнення Росії в Україну, і вони стали невід’ємною складовою справді духовного, інтелектуального спротиву нації захланним московитам, які знову збройно засягнули «в пута закувати» волелюбний український народ. Явивши масштабний, системно-наступальний проект у науковому шевченкознавстві, Володимир Мельниченко виявив яскраво творчі можливості нескорених українських учених і письменників.
Потужним мовцем одразу виступає перший розділ книги, який своєю назвою транслює найважливішу Шевченкову настанову: «Борітеся – поборете, Вам Бог помагає!». До речі, стаття, що відкриває книгу, – «Тарас Шевченко: “Довелось запить з московської чаші московську отруту!”» – побачила світ якраз 24 лютого 2022 року, тобто в день збройного нападу Московщини на Україну. Зокрема, вчений укотре привернув увагу до «Чигрине, Чигрине…» – єдиного вірша, написаного Шевченком у Москві (19 лютого 1844 року), в якому тридцятирічний Кобзар озвучив, як українці «скородили списами московські ребра»… Добре пам’ятаю, що 31 жовтня 2013 року ми з Миколою Жулинським узяли участь у відкритті в Українському домі на Арбаті білосніжного погруддя молодого Шевченка часів «Чигрине, Чигрине…», зведеного з ініціативи прозорливого генерального директора незадовго до Євромайдану в Києві. Того дня в Культурному центрі України відбулася й міжнародна наукова конференція, присвячена 200-річчю з дня народження Тараса Шевченка, на якій Володимир Мельниченко виступив із доповіддю «Московські спалахи Шевченкового генія». Дійшовши до «московських ребер», він рвучко показав рукою в бік Арбату на те місце, де за сотню кроків од нас гарцювали на Покрову 1618 року козаки гетьмана Петра Сагайдачного, які мали штурмувати Кремль (стаття «Як Сагайдачний з козаками Москву воював» була опублікована в «Українській літературній газеті»). Зала завмерла, мабуть, уперше відчувши, що тоді 30-тисячне козацьке військо могло взяти Москву, і невідомо, як би далі пішла історія… Утім, звісно, історія не має умовного способу…
У самому центрі ментально ворожої російської столиці Володимир Мельниченко здійснив ґрунтовне й усебічне наукове дослідження та викриття нищівної ролі Москви-Московщини в історичній долі України. Мене не здивувало, що саме він уперше проголосив нове прочитання Шевченкового Заповіту. Між іншим, останнє речення у згаданій статті, опублікованій 24 лютого 2022 року, таке: «Тарас Шевченко заклав у “Заповіт” значно більше пророчого сенсу, ніж ми досі вважали…». Це не була, так би мовити, інтригуюча трикрапка, то був підсумовуючий висновок, бо вчений уже показав, що Заповіт Шевченко написав одразу після того, як сказав своєму народові про ворожу Москву все найголовніше на віки вперед, аж до ненарожденних українців. Утім процитую: «Тарас Шевченко навчив українців, що закуті люди не перемагають і не створюють єдину націю. Серед його заповітів найперший – “кайдани порвіте”. Які кайдани заповідав порвати національний Пророк?.. Ішлося про московські кайдани!». Тобто у Шевченка йшлося про неминучу збройну боротьбу з імперською, загарбницькою Московщиною, що в той час уже сунулася українською землею…
За словами Володимира Мельниченка, «кровопролитна війна українського народу проти загарбницько-захланної Московщини відкрила неймовірні глибини й підтексти Шевченкового Заповіту, яких він і не приховував, але ми не змогли вчасно й до кінця зрозуміти, проникнути в їхню суть із різних причин ідеологічної зашореності». Вкрай важливими є статті, вміщені в першому розділі книги: «Поезія “Холодний Яр” – передмова до Шевченкового Заповіту» та «Нове прочитання Заповіту Тараса Шевченка», в яких здійснено цю важливу роботу.
Наголошу, що Володимир Мельниченко проаналізував історично важливі теми, опублікувавши в «Українській літературній газеті» статті «Тарас Шевченко і Михайло Грушевський: “Спасенна наука нашому народові”» та «Феномен Івана Мазепи в історичних судженнях Тараса Шевченка і Михайла Грушевського». Ніхто інший не поєднав так органічно й переконливо цих двох великих українців у тісному союзі в ім’я перемоги незалежної України.
Чільне місце в книзі посідає другий розділ «Тарас Шевченко у творчій долі письменників і художників», який оцінять у повній мірі читачі «Української літературної газети». Йдеться про сучасників поета Василя Штернберга, Миколу Костомарова, Олександру Псьол, Миколу Лєскова. Шевченкознавець не цурається митців, які нині перебувають у критичному полі переоцінки, неприйняття чи відторгнення, навпаки вважає, що не можна відмовлятися від об’єктивного висвітлення стосунків українського Кобзаря з ними, скоріше навпаки наголошує на необхідності глибшого й чуйнішого вивчення Шевченкових оцінок, скажімо, щодо Миколи Некрасова, Івана Тургенєва та ін. За твердженням автора, «якщо дослідник – аналітик, а не балабончик, причеплений до чужих ідеологічних або фінансових колісниць, то він обов’язково вивчить Тарасову позицію чи принаймні поцікавиться нею».
Дослідження Володимира Мельниченка про Антона Чехова та Володимира Короленка завершуються вмотивованими висновками, що вони є українськими російськомовними письменниками, їхня творчість становить російськомовне відгалуження української ментальності, духовності, крові. Так само вчений вважає Іллю Рєпіна українським художником: «Вважаю за честь нагадати, що зі своїми славнозвісними творами з української тематики та призабутим “Прометеєм” й ескізом до пам’ятника Шевченкові Рєпін і сьогодні залишається з нашим народом і “чарівною Україною”, кажучи словами Тараса Григоровича, “живою душею в Украйні витає…”».
Володимир Мельниченко показує, що істинне безсмертя Тараса Шевченка постає з творів і суджень великих українців Івана Нечуя-Левицького, Мусія Кононенка, Фотія Красицького, Григорія Косинки, Олександра Олеся, Петра Носка, Василя Симоненка…
Особливе духовне призначення має третій розділ «Великі українці – мої сучасники (спомини, дослідження й роздуми)», який автор присвячує друзям і приятелям. Ідеться про Бориса Олійника, Івана Драча, Леся Танюка, Дмитра Павличка, Богдана Козака, Юрія Барабаша, Петра Перебийноса, Павла Мовчана, Миколу Жулинського і, вибачте, Сергія Гальченка.
Зауважу, що вони залишили навіть письмові свідчення щодо свого ставлення до творчості Володимира Мельниченка. Скажімо, Іван Драч називав його «великим подвижником української справи» й, зокрема, відзначав: «А скільки книжок він понаписував та повидавав! Яка скрупульозна вперта робота по знаходженню документів про перебування Шевченка в Москві, чи Бодянського, чи Гоголя. Коли я перекладав “Історію Русів”, мені так би була знадобилася його розвідка про Бодянського, та тоді вона ще не з’явилася на світ, а зараз я поглинаю її з особливою відданістю. Вразила мене його книжка про Богдана Ступку…». Петро Перебийніс назвав історика «істинним лицарем українства».
Коли навесні 2014 року в російській столиці вийшла українською мовою книга Володимира Мельниченка «Москва Михайла Грушевського: авторська енциклопедія-хроноскоп», Дмитро Павличко написав автору: «Дуже дякую за “Москву М. Грушевського”. Сучасна московська влада за таку енциклопедію-хроноскоп про найвидатнішого українського націоналіста мала б Вас замкнути на багато літ до криміналу…».
Спомини, дослідження й роздуми сучасника великих українців історично вирізняються тим, що вони вперше розгорнуті через нерозривну духовну пов’язаність з живою присутністю Тараса Шевченка в їхніх долях.
До речі, статті Володимира Мельниченка про Бориса Олійника, Дмитра Павличка, Петра Перебийноса, Миколу Жулинського були опубліковані саме в «Українській літературній газеті».
Широчінь і глибину шевченкознавчих зацікавлень автора передає четвертий розділ «Масштаби і подробиці Шевченкового життя». Вчений продовжує дослідження, відображені в його спеціальній праці «Подробиці Шевченкового життя» (2021), до якої я писав передмову:
«Книга “Подробиці Шевченкового життя” переконує у тому, що кожна з них є національним надбанням, даючи можливість усебічно пізнавати невичерпний і безкінечний феномен Кобзаря як живої субстанції українського народу. З енергійною допомогою автора сучасний портрет Шевченка доповнюється новими штрихами, збагачується яскравими барвами й глибокими психологічними характеристиками. Відкривши й висвітливши сотні подробиць поетового життя, Володимир Мельниченко наблизив до нас Шевченка, дав змогу уважно й пильно вдивитися у його обличчя, прислухатися до стукоту його серця…».
Виконуючи цю новаторську роботу, вчений ініціює масштабні й перспективні шевченкознавчі проєкти. Серед особливо важливих його ідей наголошу на всебічно вмотивовану пропозицію про створення принципово нової, колективної багатотомної академічної Біографії Тараса Шевченка в історично нових умовах незалежної України (нагадаю, що останній раз академічна Біографія видана понад 40 років тому). З ініціативи Володимира Мельниченка ця стратегічна тема обговорювалася на двох Міжнародних Шевченківських читаннях у Каневі 2021 і 2024 років. Минулого року вчений представив на форумі доповідь «Створення нової біографії Тараса Шевченка має стати національною ідеєю у шевченкознавстві». Книга, котру рецензую, всі попередні видання шевченкознавця, вносять значний вклад у написання майбутньої фундаментальної праці.
Вкрай важливо, що на нову Біографію Тараса Шевченка вчений покладає вирішальну місію спростування й викорінення невігластва у шевченкознавстві: «Шевченкова Біографія має вирвати скальпель з рук новітніх безвідповідальних “шевченкоїдів” (… дефініція Сергія Гальченка), які намагаються на власний розсуд препарувати Кобзаря, і назавжди викинути їх на узбіччя шевченкознавства».
Навмисне залишив своє прізвище в цитованому тексті, щоб окремо наголосити визначальну рису дослідника – Володимир Мельниченко завжди віддає шану своїм попередникам і колегам, в його працях згадуються десятки прізвищ шевченкознавців, як давно минулих років, так і сучасних.
Вчений абсолютно нещадний до, говорячи його словами, неуків і фальсифікаторів чи брехунців, які насильно виривають сучасний образ Шевченка з наукової царини і безцеремонно переміщують у сферу сповідуваних ними поглядів або певного віровчення. У цьому прокрустовому ложі й відбувається штучне підганяння явищ, без перебільшення, подібно до того, як міфічний старогрецький розбійник відрубував або витягував ноги жертвам, які не відповідали довжині його ліжка.
До речі, в уже згаданій передмові до завершального тому Повного зібрання творів Тараса Шевченка згадував, що ще в радянські часи вразив мене видатний шевченкознавець Петро Жур, «який із запалом колишнього фронтовика готовий був боронити поета від будь-яких нападників» й зізнався тоді, що «серед багатьох дослідників життя і творчості Шевченка я більше не зустрічав подібних Журу». Через більш як десять років можу твердо поставити поруч і Володимира Мельниченка, котрий, довгі роки керуючи Національним культурним центром України у Московщині, видав українською мовою в імперській столиці понад 20 українознавчих книг, які вибили наукове підґрунтя будь-яким нападникам на Тараса Шевченка, Миколу Гоголя, Михайла Грушевського та інших великих українців.
Завершальний п’ятий розділ книги – «Розмови з Тарасом Шевченком» – особливо переконливо демонструє наукову креативність автора, який уперше започаткував цей новий жанр у шевченкознавстві. Тарас Григорович відповідає на десятки запитань і звернень нашого сучасника своїми реальними текстами, тобто його кожне слово, кожна буква, ніже тая кома є справжніми. Їх фахово відібрано шевченкознавцем зі Щоденника Шевченка, його листів і поезій… Володимиру Мельниченку вдалося подумки зійтися з українським Кобзарем «на раду тиху, на розмову…». Йому під силу продовжити цю відповідальну роботу, збагатити Шевченкіану новими фактами, штрихами і висновками.
Свою передмову до книги «Осінені Шевченком» я назвав словами Миколи Жулинського: «Володимир Мельниченко виконує титанічну працю на стратегічних магістралях сучасного шевченкознавства». Бо краще не скажеш…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.