Семенки – від сина до батька

285

Закінчення. Початок у ч. 2

Спогади Володимира Івановича Петренка,
дисидента-шістдесятника з м.Канева

Моє знайомство з іменем Михайля Семенка припадає десь на
шкільні роки. Спілкуючись зі скупим на слово батьком, неодноразово чув від
нього розповіді про Ірчана, Ялового, Хвильового, Еллана, Косинку, Зерова,
Куліша й багатьох-багатьох інших діячів української культури, про яких за моїх часів не згадував ніхто. Та й
тато не дуже поширювався, але як промовчиш, згадуючи молодість?

Навчався він у Харківському сільськогосподарському інституті,
голодував страшенно, але згадував завжди з піднесенням. На вулиці Сумській
знаходився будинок профспілок, у якому щовечора відбувалися зустрічі
студентської молоді з українськими поетами й письменниками. Не було в ті часи
ні радіо, ні телебачення, тому заміняло їх сторицею живе слово. Ніколи не
забував  тато згадати невисокого на
зріст, смаглявого, щупленького й дзвінкоголосого Михайля Семенка з розкішною
чорною, як вороняче крило, шевелюрою. Без папірця й без підказки сипав він
годинами у переповнену аудиторію свої римовані експромти, диригуючи луною   емоційно-захоплених слухачів.

– Йдемо вранці по Сумській, – згадує  він, – 
будинки, як будинки, чисто, прибрано і раптом –  немов ураган пронісся:  ні вікон, ні дверей!

– Вчора Семенко виступав, – констатують перехожі.

Воно, може, й звиклося б, мовляв, перебільшує, так через
багато років на базарі у Дніпродзержинську якийсь дядько  повторює ті самі слова: море народу,
говорить, збирав цей  хлопчина!

…1968 року, саме події у Чехословаччині, зустрічаю на
Канівському автовокзалі Миколу Негоду. 
Десь тут, говорить, має бути дружина 
Семенка з дітьми.

До паспортного столу звертатися не ризикую, аби не накликати
лиха на втікачів, та й прізвище могли змінити…

Навчаючись в 
університеті, веду конспект лекцій, який переглядає, виявляється, мій
син Тарас:

– Тату,  а в тебе
немає поезій Михайля Семенка?

– Семенка?

– Так. Я в твоєму конспекті про нього прочитав.

– Ну коли так…

І я посвятив його у свої клопоти. Спілкуючись з
однокласниками та знайомими, він невдовзі, через бібліотекаря “Тарасової гори”
Катерину Панасівну  Березу, натрапив на
слід загадкової особи – такої собі Лідії Іванівни, яка з‘явилася в Каневі
невдовзі після війни, влаштувалася на роботу секретарем канівського
природничого заповідника, допрацювала до пенсії й тепер мешкає у власному
будиночку по вул. Бесарабія, 14. 
Прізвища не знає ніхто,  навіть
сусіди; Лідія Іванівна, та й годі. Інтелігентна на вигляд, струнка, зазвичай
мовчазна, що й  спонукало мене до
дії.   

Отак вихідного дня навесні 1984 року після обіду стукаю в
двері ганку    будиночка за адресою.
Відчиняє невеличка чорнява жіночка середніх літ.

– Тут мешкає Лідія Іванівна Семенко?

– Так. Вона відпочиває…

– Не будемо турбувати.

Коротко представляюся, пояснюю мету візиту. Зі мною
спілкується Любов Владиченко. Вона зі своєю родиною мешкає у Лідії Іванівни на
квартирі. Її збуджує й збиває з пантелику інформація про господиню та її
чоловіка, вона не знає, що мені відповісти; водночас я не можу говорити   їй щось інше. Але початок зроблено!
Вибачаюся  й  обіцяю навідатися пізніше.

Наступного разу відчиняє сама Лідія Іванівна. Справді,
худорлява, висока, довгобраза, волосся сиве, гладко зачесане, рухи повільні,
але  впевнені, розмовляє по-російськи.
Вона знає про мій попередній візит, але 
за станом здоров‘я  прийняти не
може.  Домовляємося зустрітися через
місяць.

За цей час вона, як з’ясовується  невдовзі, 
отримала з Москви від доньки 
вказівку,  як поводитися зі
мною.  Те, що я філолог і цікавлюся  її батьком, 
стурбувало  Ірину Михайлівну й
спонукало прискорити видання збірника  поезій
Семенка. Тим часом має тримати мене на відстані 
й   намагатися  якомога рідше зустрічатися. До того ж,   всі вони, особливо Лідія Іванівна, мали мене
за агента НКВД, тому не можна було поставити жодного конкретного запитання, щоб
не спровокувати істерики. Вся  скупа
інформація, зібрана за всі роки знайомства, то слова, промовлені ненароком.

Але йде весна,  час
копати грядки, доглянути садок, зремонтувати дах, потрусити сажу, запастися
паливом… Я звернув увагу на люстру, а Лідія Іванівна – на мене:

– Это еще Миша собирался прочистить ее, да все руки не
доходили.

Вкрай засиджені мухами й вкриті пилом, скляні бурульки
нагадують парканні штахетини невизначеного кольору.  Прошу нагріти води, й через якусь годину
люстра сяє усіма кольорами веселки. Розчулена господиня, винувато зиркнувши на
доньчин портрет,  виконаний батьком  Тетяни Яблонської 1936 року,   погоджується, аби  скопали город.

Не все  робиться так
швидко, як тепер читаються оці рядки, але 
полатали дах, пообрізали дерева, потрусили сажу, навіть ремонт у хаті
затіяли. Бригада невеличка: діти Аллочка й Тарасик, дружина Марічка та  приятель Валентин Шквиря з транспортом.  Пізніше прилучилася Катерина Миколаївна
Чайковська, онука Андрія Чайковського, 1915 р.н.,  яку Лідія Іванівна жартома нарекла
«девчушкой».

Від часу знайомства (1984 р.) й до переселення у
виконкомівську відомчу квартиру (1989 р.) над Лідією Іванівною тримають шество
мої діти. 

На червень 1986 року до матері приїздять донька Ірина
Михайлівна, 1922 р.н., з чоловівком Єлізаром Мойсейовичем Мелетинським і син з
онуком від першої невістки Сергієм, запрошують мою родину. Ірина Михайлівна
дарує нам по примірнику поезій Михайля Семенка, виданих у Києві  1985 року видавництвом «Радянський
письменник» обсягом 312 с., тираж 8000 прим.

Сергієві виповнюється 16 років, обговорюється питання
заповнення  графи «національність» у
паспорті. Ми з батьком Ростиславом наполягаємо, аби записався українцем, а
бабуся з тітонькою – тільки «русским». Батько, в разі задоволення нашої
пропозиції, обіцяє подарувати мотоцикла «Яву». Суперечка переростає у конфлікт,
з Лідією Іванівною стається щось недобре, й ми покидаємо зібрання. 

Надалі мої дітки-школярі Тарасик і Алочка  переймаються 
моїми клопотами й на червень 1988 року за моєї   підтримки влаштовують у Канівській районній
бібліотеці  перший за цілі десятиліття
колоніального мороку грандіозний меморіально-художній вечір, присвячений життю
і творчості Михайля Семенка.

До  їхньої
ініціятиви  пристають завідуючий відділом
культури Анатолій Корисько, завідуюча районною бібліотекою Олена Коваленко,
внучка класика української літератури Андрія Чайковського Катерина Чайковська,
аспірантка з Києва Галина Черниш, 
педагог-краєзнавець з Золотоноші Михайло Пономаренко.

Принагідно не зайве проілюструвати  «Дружбу народів» в СРСР. Діти Михайля
Семенка  на Тарасовій Горі. В цей час
молода пара покладає квіти  до підніжжя
могили.

– Это можно сделать возле первого  встречного 
столба, –  промовляє до чоловіка
Ірина Михайлівна.

Ці слова  слухає
й  Ростислав Михайлович…

Алочка малює на ватмані чудового  портрета поета, запрошуємо його вдову –
дев’яностолітню Лідію Іванівну Семенко, викликаємо з Заполяр’я їхнього сина
Ростислава Михайловича Семенка (1926 р.н.). На жаль донька Ірина не
встигає;  взимку 1988 року її не стає.

 Невдовзі нам щастить
(за сприяння заступника голови Канівської міськради Ігоря Ліхового) виклопотати
для Лідії Іванівни облаштовану однокімнатну квартиру на першому поверсі,
попередньо виконавши власними силами ремонт її, а 4 лютого 1992 року у Спілці
письменників України, знову ж з нашої 
ініціативи,   влаштовуємо вечір з
нагоди 90-ліття від дня народження Михайля Семенка за участю його сина
Ростислава.

Надалі стосунки з Ростиславом розладналися, бо він почав
вимагати канівської прописки. За тогочасними радянськими законами слід було
відмовитися від квартири  в Мончегорську,
на що він не погоджувався. З власної хати пропонував зробити музей поета,  забуваючи про 
відсутність джерел фінансування.

Померла Лідія Іванівна Семенко в лютому 1992 року й похована
в Каневі на Бесарабському цвинтарі. 
Ростислав Михайлович Семенко продовжував мешкати в Мончегорську, там же
й помер 2007 року. Його син Сергій, за свідченням Дмитра Владиченка, останнім
часом мешкав у Херсоні.  

 

Із поезії Ростислава Семенка

ВІДКРИТИЙ ЛИСТ
СУЧАСНИКУ ПРО БАТЬКА ТА ІНШЕ

 (стихи «застойных»
лет)

 

Нет его.

И кости его сгнили

в мусорной яме сталинизма:

одно из выдающихся усилий

на светлом

пути

к коммунизму.

И даже

«генерацией» поэта

украсим мы

теперь

его портреты,

смешно ему

на дыбу воздетому

смотреть

на всё это.

Дивлюсь з вікна

Росії безпритульної.

Жахливо.

А жебрак цей

пику гне!

Загарбав все,

але із звареної ним каструлі

аж гноєм пре!

Аж гноєм пре.

Не

на

вижу

я осень

туманную, липкую,

о

про

тивели

снег

и полярная тьма!

Я смотрю

на Россию

бесстыдно великую,

где

один Магадан

но везде Колыма.

И только

слепому ли быть

иль глаз

залепить целомудренно,

чтоб эту Расею

любить

проснувшись опять

«с добрым утром»?

Нет!

Лучше

ненависть копить

и сеять

как кровью удастся

среди

гумилёвских копыт

грохочущий рокот

ненастья…

Як жаль мені

недбалу Україну! 

/вона не знає про цей жаль/

Як Київ, села,

як оту дівчину,

аж серце знов заходиться

так жаль.

Що все російське їх привабить,

що зменшились,

скріпились,

відреклись.

А де ж поснули

лицарі та баби,

которі кров сю

родили колись?!

Вітаю!

/не сміюсь як блазень дрібно-дрібно/

тих молодих і сильних,

що прийшли

освятить те,

що руським непотрібно,

біля Шевченковської труни.

Вони про башлики

не знають.

Та звідки їм –

з безоднею в очах…

Вони загинуть

/хай не згинуть!/,

але за що?

Імперію Чека?

Побачив

Я

учора сон:

ніби на танку

божевільному

ти мчиш.

І ти регочеш:

«Эх давай, давай,

давай Семенка убивай!»

А хто ж Семенко?

Може я?

Чи ти?

Чи той?

Чи вся земля?…

А на землі його

змертвілій

маячили тіні, сутінки, далі.

І був жахливим

без ідилій

той постріл в камері

в потилицю

без жалю.

Чи мо’

не росіяни все вчинили?

Чи може

негри вже

командують над нами?

І все, що сталось

не було?

/не было/

І не злетіло

чорними

вітрами?…

А панцир твій

трощив усе,

що

ще

зосталось

над усім.

Лиш бронтозаври

/цілі!/

зле

хитали

жовтими хвостами,

і щось питаючи тебе

шкреблись

броньовими

щоками.

 

Мончегорськ-Оленегорськ,
1981.

 

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!