“Українська літературна газета”, ч. 9 (389), вересень 2026
Своєрідність перекладу Василя Стуса постійно відчутна у присутності одразу впізнаваної духовної енергетики українського поета, в особливому використанні власне Стусової поетичної мови, рідковживаних слів та неологізмів, що у виконанні українця є самостійними поетичними одиницями. Ці знахідки: «Понічні» чи «ніч ночиста», чи «стетерілий», є одночасно авторовим почерком та інтонацією, що додає акценту в переклад.
Стусові переклади завжди розгортають мову оригінального твору до багатої панорами української мови й своєрідної та глибокої мови самого перекладача. Цікавезний Лорка в перекладі Стуса стає ще цікавішим, просто прецікавим, бо містить дифузію поетичних світів двох геніїв, однією із важливих рис яких є особлива сила образів та сила поетичного світобачення. Духовна потуга цих митців подібна й близька, їхній темперамент сталий та безперервний у вияві. Інколи може здатись, що з філологічного погляду незвичність перекладацьких мовних засобів Стуса віддаляють переклад від оригіналу, але це хибне відчуття. Адже у перекладах Стус непомильно передає головне, передає відчуття твору. І якщо Стусові інтонації форми можуть нетотожнитись із оригіналом, то глибина змісту оригіналу непомильно передається перекладом. Це дивне відчуття, начебто голосом Стуса говорить Лорка, але при цьому іспанець лишається сам собою.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Вірш геніального іспанського поета повен контрастів, які й малюють картину буттєдійсності, але й повен і захвату від цієї картини.
Тут одночасно «Мадонна і святий Йосип до циган поспішають» та «Роза […]на порозі голосить, а її обрізані перса кругляться на підносі». Краса найвищого вияву Любові та краса, що у неї втручається краюча жорстокість. Ця жорстокість відтинає відтинки краси, як груди Рози, від цієї жорстокості «шаблями посічений вітер», але немає в тому її, жорстокості, переваги чи утвердження. Попри перегукування рушниць, попри те, що ранок окреслив лячно вимерлі кам’яниці, попри в кожних дверях грабунки, краса світу не зменшується й на місто циган не надивитись!
Це вірш про життя, драматична історія людського буття, де є місце лютості та великій любові, де ніч «ночиста» й для злих вчинків й для добрих починань. Хоча чи «ночиста» вона для чогось? Лорка закоханий у життя, у справжнє життя в усіх його проявах, бо як неможливо кохати лише частку коханої людини, а не її всевиявлюваність, так і не можливо кохати життя без усіх його виявів. Однак при цьому тут немає поетизації зла чи апології жорстокості. Тут йдеться про драму буття та небуття, драму етичного в реальності й безмежність естетичного, що присутнє зажди й у всьому.
Чи то в поетичному світі Лорки безжалісність язичництва не зникла, а просто вирує поруч із світовизначальною любов’ю християнства, чи то це своєрідність національного іспанського чуття, як про неї сказав Стус — типу «темпераментної людини, що ніколи не звільнюється від почуття життєвої небезпеки», чи то просто картина дуалізму людського, але ці дві сили, жорстокість і любов, є двома мотивами, що разом із унікальною метафоричністю створюють особливе просторове, тривимірне, часовоприсутнє й живе звучання вірша.
Прегарним містом циган проноситься цивільна іспанська гвардія, «проносяться чорні коні», та, потоптавши повітря, збуривши страх чи вчинивши грабунок й жорстокості, вона полишає місто — «геть гвардійці рушають». Цей образ гвардії породжує чуття торкання до стихії жорстокості, яка є частиною дійснування, дійсності, де краса, добро й вияви зла присутні як гравці, актори драматичного людського буття. Та після чергового прочитання вірша лишається відчуття опису образного зґвалтування безжальною силою цивільної іспанської гвардії краси міста циган коханого, але парадоксальністю такого читання є відчування того, що місто не втратило краси й не забруднилося від ґвалту, принесеного чорними кіньми, бо краса його незнищенна, як незнищенна Краса, Добро й Справедливість. Поезію Лорки слід читати й зчитувати кілька разів, а краще — постійно, бо її нові виміри відкриваються щокрок із новим прочитанням. Образи й сенси віршів цього митця мають потенцію поступового проявлення, для якого потрібне продовжуване в часі повертання.Власне, це і є важливою рисою справжнього мистецтва, яке водночас у Лорки набуває визначальної риси. Поезії цього митця слід читати уповтор не тому, що їх складно зрозуміти, а тому, що їх розуміння приходить по складах, це кожнораз нове відкриття. Принаймні в мене було саме так.
Хоча після чергового прочитання вірша виникає питання, а чи не можна зайти надто далеко в захопленні дійсністю, яка дуже часто у своїх проявах заперечує самого носія такого почуття, саму людину? Чи можна присвятити безжальній гвардії романс, чи виправдано це? Може, Лорка так казав, бо не бачив ще на час написання вірша всієї майбутньої картини століття, у якому він жив? Та ні, митець ніколи б не виправдав лихого вчинку чи тим паче зла в його утвердженні й розрості, проте він би знову й знову говорив, що, попри відблиски зла, світ вартий того, аби його кохати, як кохати місто циган, бо на нього не надивитись!
Як і місто циган, що у Лорки є містом «мускусу й суму з баштами із кориці», поетичний погляд іспанського митця містить сум, але, як і на «місто циган кохане», на віршосвіт Лорки таки не надивитись!
* * *
Проте романс Лорки породжує не лише міркування, а й враження, які я спробую тут додати.
Отже, «Яка ніч ночиста, або Враження від “Романсу про цивільну іспанську гвардію” Федеріко Гарсіа Лорки у перекладі Василя Стуса».
Такі два несхожі й водночас схожі поети… Лорка говорить у Стусовому перекладі: «Стетерілий, голий вітер // тікає в завулки міста. // Ніч! […] Яка ніч ночиста!»
А ви ніколи не бігли за вітром-утікачем, який тікає в завулки міста, і ніч при цьому ночиста? З кількох рядків іспанця у виконанні українця може розпочатись ціла історія. Чи це просто вітру слова, почуті в ночі ночистій? Мовчати не можна, а слова будуть зайві, бо вітер говорить без слів… Розгублений, голий вітер тікає підложжезвивистістю застиглих міських брукованих русел, адже йому все одно, що полотнами води пензлем у прозорість умоченим бігти, що над шоколадними плитками вулиць, аби лиш не бути схопленим, аби втекти, невзловленим бути, бо вітер зловити не можна, не треба його ловити, у завулках блукає хай сам, бо ніч при цьому ночиста!
Ночистої ночі вкриває все пір’я, що вітер зірвав із крил її срібних, із крила зі злотом, пір’їни ночисті на місто поклав…
У міста завулках збирає пір’їни ті ночі ночистої вітер, щоб стрілу зладнати, а вранці на тій стрілі вже повернеться сонце. І в коханому засяє місті циган. А в міста обгортці знов шоколадні плитки потануть, бо сонце лизне їх для сміху, зайдеться сонце сміхом над містом, де вітер у завулках, тікаючи, танцює собі на втіху…
О місто циган, настане день і твій днистий? Та потім знову ніч буде ночиста, о місто циган, на тебе таки не надивитись!
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.