Здавалось би, що в стилі фентезі моїми читацькими стежинами сходжено у всіх можливих напрямках, а інколи й у неможливих, а інколи багаторазово пройдено одним й тим самим шляхом, коли щось читувалось й перечитувалось знову й знову, тож знайти щось текстове у цім жанрі, щоби змусило себе прочитати, мені довго не вдавалось. Але, як з’ясувалось, що коли давно не читаєш фентезі, то воно саме про себе нагадає, самопідсунеться.
Як же це самопідсунення сталось? А дуже просто, бо просто поєднались одночасно: відвідування книгозбірні, ілюстрації Олега Кіналя, переклад Олени О’Лір, видавництво «Астролябія», Вільям Батлер Єйтс та флюїди Ейрі, а може й фейрі (!). Отже, погортав, взяв, розчитав, вразився, а тепер пробую щось із цього виразити, трошки поділитись спостереженим та поміченим.
З чого почати?
По-перше, «Кельтські сутінки» Вільяма Батлера Єйтса навряд чи можна назвати стовідсотковим фентезі, бо тут присутня позажанровість. Що маю на увазі? В них є щось від міфології, щось від казок (одна казка точно присутня), щось від етнографічних записок, щось від філософських есе (оповіді тут есеями й названо, до речі), щось від байок, щось від гуморесок, щось від бувальщин та анекдотів, щось від фентезійної прози, щось від прози психологічної. Але ж тут є щось і без цих всіх перелічених «щось», а саме – чиста поезія. Маю на увазі не віршування, хоч воно тут теж присутнє, а гру метафор, образів й настроїв, які передають, а точніше просто створюють виразний малюнок частинки буття. Чи це поезія у прозі? Так, схоже й на неї. Але не лякайтесь, якщо це для вас заскладно, її тут не багато, в тексті вона знаходиться саме там, де слід, доповнюючи оповідь й надаючи їй додатковий відтінок, потрібний відтінок. Наприклад, оповідь починаються із простої прозової історії, а тоді можуть додатись міркування автора, буквально кілька влучних речень, а тоді щось чисто ліричне, так само в кілька речень. Тобто, все тут доречно.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
По-друге, відкинути «Кельтські сутінки» Вільяма Батлера Єйтса від фентезі навряд чи вдасться, бо є в цій книзі саме те, що живить цей жанр, створює умови для його розвитку, а саме – відчуття самодостатності уяви. Практично, як і Дж.Р.Р. Толкін, В.Б. Єйтс говорить про важливість уяви: «уява – це сама людина». Тому припускаю, що «Кельтські сутінки» Вільяма Батлера Єйтса можна розцінювати як чудову передісторію постання жанру фентезі, як джерело для розвою цього напрямку та, перш за все, як самодовліючий твір про своєрідність ірландської літератури, культури та про красу фантазування, яке надихається силами природи й етичною твердістю, але й яке саме надихає на прекраснощі.
По-третє, що випливає з по-другого, мова про зв’язок цієї книги із будь-яким жанром загалом не є принциповою, бо вона не про канони творення історій, а вона сама є історіями, які відбулись в чарівному світі загадкової Ірландії, у ширі її легенд, де природа надприродна, а надприродне є природним.
Вільям Батлер Єйтс сам пише про книжку ось що:
«Мені закортіло, як і кожному митцеві, створити з прекрасних, приємних і значущих явищ цього зіпсутого та грубого світу маленький світик і трохи відкрити у візії обличчя Ірландії для тих моїх земляків, які хотіли б подивитися туди, куди я вкажу». Задум цілком втілено, бо поетична вабливість Смарагдового острова тут присутня поза всякими сумнівами, але задум й перевершено, бо не лише земляки автора захочуть роздивитись зображене, що й, до речі, доречно і доладно підмітив Нобелівський комітет, пояснивши важливі риси творчості В.Б. Єйтса (його поезія «виражає дух цілої нації»).
Ось уривок із «Кельтських сутінків» не без дотепностей та й не без психологічностей: «…був якраз такою поміссю голодранця і генія, яка мила жіночому серцю, адже жінка – можливо, тому що й сама цілковито підвладна умовностям, любить усе несподіване, перекручене, приголомшливе».
Однією із визначальних принад цієї книги є поєднання краси давніх міфів та непідробної віри, принесеної вже часами пізнішими. Відкинуто тут грубощі старих легенд, але й залишено їх гарності. Таке складне завдання є дуже непростим для митця, але Вільям Батлер Єйтс його реалізував чудово, без перебільшення філігранно.
А ось прекрасний ліричний та філософський при цьому момент про причини міфопоетичності культури Ірландії: «Ми можемо настільки уподібнити нашу свідомість до тихої води, що духи, напевно, тому і юрмляться навколо нас, щоб побачити в нас свої власні відображення, а отже – якусь мить жити життям чистішим, а може, навіть і шаленішим завдяки нашому умиротворенню».
І ось трошки про фейрі: «…фейрі та невинніші за них духи, і вони оплакують наш занепалий світ у голосінні очерету, що колишеться під вітром, у пісні пташок, у стогоні хвиль і в солодкозвучному плачі скрипки».
І як цікаво про відмінність між міфосприйняттям Шотландії та Ірландії: «Ви зробили Морок своїм ворогом. А от ми обмінюємося із ним люб’язностями».
В «Кельтських сутінках» є багато історій про чарівних створінь, їхню взаємодію із людьми, про їхні дотепи й мудрощі, бешкети й допомогу, небезпеку й красу, потойбічність та чистоту. При читанні з’являтимуться сум і веселощі, цікавість та роздуми, читацький інтерес і емпатія, але завжди, у кожній розповіді буде щось чарівливе, щось від усміхнених або величних фейрі, від музики з Ейрі, від ліри самого Єйтса, бо хіба поет може її сховати?
За моїми читацькими спостереженнями, є поети, які більше й ширше, а може й легше висловлюються у прозі, я би назвав їх поетами прози та й до такої міри, що вони стають саме прозаїками або ж переважно прозаїками. Таким мені видається М. Хвильовий у нас чи В. Гюґо за нашим краєм. А є поети, які навіть в прозі не позбуваються ліризму – він властивий їм, присутній будь-де, де є їх художній вислів. До таких я би зарахував у нас Б.-І. Антонича, значною мірою Т. Шевченка, а з іноземців – Р. М. Рільке. Таким є і В. Б. Єйтс, бо навіть коли він натискає на клавішу друкарської машинки, то все одно звучить струна ліри.
Тепер ще трохи про це видання, про «Кельтські сутінки» Вільяма Батлера Єйтса.
Про принади ілюстрацій. Почну саме з них, а не з тексту, бо вони впадають в око ще до початку читання. Тут Олег Кіналь створив чудові зображення, які органічно доповнюють книжку, бо точно, лаконічно й елегантно передають її сюжети, настрої, а подекуди й дух. Не відомо, чи не фейрі й тут щось домалювали? Принаймні інколи складається саме таке враження.
Про принади перекладу. Олена О’Лір переклала як прозу, так й поезію в книзі, а також написала цікавезні примітки. Мова у перекладачки то прозово-розмовна, то жартівлива, то високо-поетична, то метафізично-заглиблена, що в результаті дає змогу побачити історії з різних поглядів, як цього й хотів автор. Знову ж таки, не відомо, чи сиди не доклались до української версії тексту?
Про принади видання. Ірландський колір, чудова на дотик і тримання палітурка, смужка для відпочинку пам’яті (тобто тканинна закладинка), примітки, інформація про перекладачку та розгорнута анотація чудово доповнюють цю українську версію «Кельтських сутінків» Вільяма Батлера Єйтса від видавництва «Астролябія». Фейрі й тут працювали, це вже точно.
Наостанок маю попередити читачів про те, що книжка ця дійсно містить щось від чарів, тож будьте обережними, крокуючи за оповідачем, бо може виникнути бажання піти вже разом із фейрі, співати із ними пісень, танцювати по декілька днів без упину чи розпитувати їх про загадки світів!
Але ні, мерщій разом із Вільямом Батлером Єйтсом, мерщій до давніх і давніших віршів та до забутих міфологій, читайте «Кельтські сутінки», і хай уява творить щось прегарне! Бо раптом автор зробить так, як і його друг, який «уміє дібрати ключик до найупертіших сердець».