Семен Гришин, Оксана Гришина. «Книжки і любов»

“Українська літературна газета”, ч. 1 (381), січень 2026

Валентині Криворучко

з любов’ю та вдячністю

за виховання людини й читача

Сьогодні дуже часто постає питання про те, як прищепити дитині цікавість до читання взагалі й до книжок зокрема. Це не зовсім легке завдання, а нерідко — просто надважка робота, що може мати чимало варіантів роз­в’я­за­н­ня. Тож спробую поділитись своїм досвідом, а точніше — спостереженнями від власного досвіду.

Перші книжки прийшли до мене на слух завдяки систематичному та регулярному читанню моєю бабусею Валентиною розділів «Вінні-Пуха» Алана Мілна в класичному українському перекладі Леоніда Солонька від «Дитвидава» (а які ж соковиті там ілюстрації Валентина Чернухи!), «Історії України для дітей» Антіна Лотоцького (із лаконічними та промовистими малюнками Михайла Фартуха), історій про Еллі (вона ж — Дороті) та її друзів — Гудвіна, Страхопуда, Залізного Дроворуба й Полохливого Лева. Останні герої мене вкрай захопили. Я і досі пам’ятаю, із яким нетерпінням чекав на читання бабусею вголос чергового етапу пригод цих чудернацьких і чомусь цілковито близьких та зрозумілих мені персонажів. Саме її читацько-артистичні здібності в поєднанні з майстерністю Волкова — Баума, короткомовними, але теплими й чіткими (лапідарними!) ілюстраціями Олександра Коваля від «Веселки», так діяли, що розбурхували мою уяву до того, що я таки дуже переживав за позитивних героїв із їхніми дивовижними вчинками та проблемами й вкрай невдоволювався відверто негативними персонажами, особливо Урфіном Джусом, чия поведінка була безсоромною та нахабною до краю. Досі пам’ятаю, як цей негідник висунув героям книжки незрозумілу тоді на мій дошколярський розум річ під назвою «ультиматум». Здається, що розділ так і називався — «Ультиматум Урфіна Джуса». Я тоді почав допитуватись у бабусі, що то за «ультиматум» такий, на що отримав коментар, що це категорична вимога щось зробити, посилена елементом виконання погрози в разі невиконання бажання. Приблизно так мені й було роз’яснено. Зрозумівши всю агресивну та безваріативну суть «ультиматуму», я сповнився складним почуттям одночасного вболівання за безвихідь героїв та гніву від недоброї поведінки Урфіна Джуса. І минуло вже понад три з половиною десятиліття, а я досі тихо скипаю при одній лише згадці від вдачі цього персонажа! І я просив, та навіть (жахне!) вимагав у бабусі читання нових і нових розділів про Еллі, Страхопуда, Залізного Дроворуба, Полохливого Лева та компанію. Проте вона занурювала мене у світ Смарагдового Міста — Оз дозовано, сприймаючи його як розвагу для онука після трудового (для неї) і навчального (для мене) дня. Уже тепер підозрюю, що така порційність читання мала ще й виховний ефект. Адже коли я чіплявся до бабусі з проханнями читати нові сторінки про цих симпатичних персонажів (цікаво, що навіть Урфін все ж не викликає ненависті, а лише обурення (гадаю, це одна із властивостей справжньої дитячої літератури, а саме — не викликати ненависті навіть до негативних персонажів)), вона твердо казала: «У мене і в тебе багато справ, тому читання продовжиться пізніше. А взагалі, як хочеш дізнатись, що там було далі — то читай сам!» І я не ображався, бо вона таки мала чимало клопотів і по роботі, і по господарству, і по сім’ї, а я мав навчатися. Та все ж засмучувався, адже читати як слід ще не міг — лише опановував це вміння, тож брав у руки книжку й намагався скласти із літер слова. Моїх зусиль вистачало лише на короткі назви розділів (соромно, але на довгих я здавався) або ж частини речень. Тож я вдовольнявся ілюстраціями Олександра Коваля та надією на нові шматочки читання вголос, що їх мені дарувала бабуся Валентина.

Проте, окрім суто художньо-розважальної літератури, бабуся читала мені й серйозні твори. Так, завдяки її наполегливості (бо я хотів лише ще й ще про Еллі, Страхопуда, Залізного Дроворуба, Полохливого Лева із товариством) я дізнався про князів Аскольда й Діра, княгиню Ольгу, князя Олега. Відверто зізнаюсь, спочатку оповідання з «Історії України для дітей» Антіна Лотоцького сприймались мною завізно, але згодом світ тих величних постатей почав вбирати в себе своїми особливими, одночасно легендарним та історичними чарами. Розумію, що й тут без мистецьких рис бабусі не обійшлось, до того ж вона мені пояснила, що є речі, які я просто повинен знати й історія України належить саме до них.

Та все ж справа із розвитком моїх здібностей до читання просувалась доволі повільно, одна з причин — моє захоплення мультфільмами студії «Дісней», що їх активно почало транслювати телебачення. Але тут було вирішено мій захват використати мені ж на користь. Наприклад, коли я допитувався у мами та бабусі, чи скоро йтимуть по телебаченню «Качині історії», вони давали мені газету «РІО» і казали, щоби сам шукав у телепрограмі час трансляції цього мультсеріалу. Я тяжко зітхав, мучився, але підштовхуваний дивним поєднанням запалу й необхідності таки вичитував у програмі назви мультфільмів та час їх показу. З цього моменту мене й прорвало у світ читання. Це була точка неповернення, Рубікон, до якого мене вела бабуся Валентина, компанія Волта Діснея, редакція газети «РІО» та моя пристрасть до світу вигаданих історій. Однак до першої прочитаної книжки було ще зовсім неблизько.

До речі, щоби поступово занурити мене у світ англійської мови, бабуся придбала дуже гарно й тепло ілюстрований альбом, де вправно намальовані особи, речі та явища було позначено англійською мовою із транскрипцією і перекладом. Майже щовечора, перед сном, ми разом повторювали по тематичній сторінці цього словника-картинки. І так тривало доти, доки увесь словник не було вивчено й не розпочалась школа, де бабусину естафету перейняли вчителі.

Особливим моментом знайомства зі Словом було вручення мені бабусею Валентиною Нового Заповіту із вказівкою обов’язково вивчити молитву «Отче наш», що я відразу й зробив. Досі пам’ятаю ці слова із Євангелія саме так, як їх завчив тоді. Інколи навіть згадується настрій від вивчення тієї молитви — як від першого прилучання до чогось по-справжньому сакрального й душевно-інтимного водночас.

Згодом бабуся із дідусем долучили мене до світу дитячих періодичних видань, передплачуючи їх та читаючи дещо з цих часописів мені вголос. Скільки радості було від придбаних мені «Терентія», «Соняшника», «Перченяти» (хоча й «Перець» я теж любив і то дуже!). А далі регулярно купувалися комікси, бо світ слів із малюнками поглинув мене цілком («Буйвітер» Костянтина Сулими та «Гобіт» Девіда Вензела й досі зачаровують). Зараз я розумію, що така підтримка читання мною коміксів теж була, зокрема, і педагогічним прийомом, щоби з часом міг зацікавитися вже й книжками.

І якщо поштовхом до самостійного читання загалом став світ мультиплікації, то поштовхом до самостійного читання саме книжки було кіно. Дві стрічки мене приголомшили настільки, що я захотів побачити їх ще й зі словесного, текстового погляду. «Чужий» Рідлі Скотта видався чимось незбагненно притягальним, тож мама відразу придбала мені новелізований сценарій цієї стрічки авторства Алана Діна Фостера. Я читав по півабзаца на добу. Читав повільно й довго. Здавалось, що подужати тих 200 чи 300 сторінок було нездійсненним завданням. Та я таки прочитав роман, здивувавши себе цим фактом не менше, аніж мене вразив сюжет цієї науково-фантастичної історії.

Згодом мене захопила кінотрилогія «Зоряні війни» Джорджа Лукаса. Тут я настільки вклепався в цей світ космічної опери, що почав збирати вирізки з часописів із кадрами зі стрічок про світ джедаїв, колекціонував наклейки із зображенням персонажів та нахабно почав просити наділену хистом відтворення маму малювати майстра Йоду, Дарта Вейдера й космічні винищувачі-ревуни. Ця пристрасть не лишилась непоміченою для бабусі, і вона несподівано подарувала мені на перші шкільні канікули новелізований сценарій під назвою «Зоряні війни. Повернення джедая». Книжка, автором якої було зазначено улюбленого тоді мною Джорджа Лукаса (скоріш за все її написав Джеймс Кан), прочиталася мною майже миттєво. Далі, помітивши мою дитячу пристрасть до фантастики, бабуся Валентина купувала мені Гаррі Гаррісона, Пола Андерсона, Джона Віндема, Альфреда Бестера, Майкла Крайтона, Стівена Кінґа. Потім родичі подарували мені Едмонда Гамільтона, і я капітально підсів на цього автора, до якого згодом додався Роберт Шеклі та Джон Р.Р. Толкін. Далі шлях у світі літератури я долав сам і спинятися й досі не збираюсь.

Тут слід зазначити, що хоча бабуся Валентина й не захоплювалась моїми читацькими цікавостями про уявні світи, бо кохалась у класичній літературі та детективах, мій інтерес до читання всіляко підживлювала. Ба більше, ми навіть їздили з нею на книжковий ринок «Петрівка» в Києві (зараз «Почайна»), аби придбати щось цікаве для мене. Досі пам’ятаю маленьке свято у вигляді «Капітана Футура» Едмонда Гамільтона й чотирьох коміксів про Міккі-детектива, відхоплених у холодний зимовий день за нормальну гарячу ціну. І дотепер згадую ту радість, яку відчував, коли бабуся телефонувала мені таксофоном із Петрівки й казала, що в продажу є певна книга й запитувала, чи купувати її?

Бабуся все ж настільки серйозно ставилась до мого захоплення фантастикою, хоча й не дуже поділяючи його, що навіть обговорювала зі своїми пацієнтами-читачами прочитане мною. Вона, до речі, була стоматологом найвищого класу, про майстерність виконаного нею лікування пацієнти та колеги згадували десятиліттями потому. Так от. Одного разу в неї був пацієнт, який також полюбляв читати і йому сподобався той же «Капітан Футур», якого нещодавно отримав і я. Про це розповіла мені бабуся, від того я був по-читацьки глибоко втішеним. А ще вона мала колегу-медикиню, яка також захоплювалась фантастикою і з якою мені, попри мій дитячо-підлітковий вік, зробили аудієнцію на тему читацьких вражень. Тоді ж ця пані й порадила творчість Андре Нортон, на яку я потім підсів відверто й серйозно. Тож бабуся Валентина посилювала мій інтерес до книжок навіть у такий спосіб. А я ж досі пам’ятаю, як соромився говорити із красивою пані з бабусиної роботи та ще й про своє науково-фантастичне хобі.

І маю додати, що інтерес до класичної жанрової фантастики поступово переріс до фантастичних сюжетів у класичній літературі, тож таким чином я відкрив для себе, наприклад, «Сон літньої ночі» Вільяма Шекспіра, «Життєву філософію кота Мура» Ернеста Теодора Амадея Гофмана. І це вже було початком занурення у світ високої полиці — літератури немасової, нерозважальної.

На мій інтерес до читання не могло не вплинути й те, що бабуся, яка найбільше займалась вихованням моїх читацьких здібностей, і сама багато читала.

Ще в дитинстві мене особливо вражала (та й досі захоплює) бабусина розповідь про те, як ще малою, пізньовечір’ям чи вночі при світлі свічки (бо електроенергії просто не було), вона читала з неймовірним інтересом «Мандри Гуллівера» Джонатана Свіфта. Бабуся згадувала про це читання із особливим настроєм занурення у щось фантастичне, казкове й романтичне водночас.

А ще їй подобались логічні загадки, що їх треба було розв’язувати при розслідуванні злочинів. Тож А. Крісті, Р. Стаут, Г. Пентікост, Дж. Г. Чейз, В. Коллінз були перечитані неї неодноразово. Любила бабуся й перевірені часом класичні сюжети, згадувала комедії Лопе де Веги та ще багато-багато іншого. Вона неодноразово перечитувала «Джен Ейр» Шарлотти Бронте, захоплюючись цією книгою, часто розмірковуючи про неї. Читала із захватом «Маленького принца» Антуана Сент-Екзю­пері, «Старий і море» Ернеста Гемінґвея, твори Е.М. Ремарка, Дж. Лондона, Е.А. По. Любила (і дуже) казку «Дикі лебеді» Ганса Крістіана Андерсена. У щирому захваті бабуся Валентина була від «Конрада, або Дитини з бляшанки» Крістіне Нестілінґер, аж так, що і я сам полюбив цю доросло-дитячу гумористично-сатиричну історію. Згодом захопилась «Тигроловами» Івана Багряного, неодноразово згадуючи про оптимістичний та життєствердний мотив цього твору. Вразив надзвичайно бабусю роман «Жовтий князь» Василя Барки. Із сучасних українських авторів їй особливо подобалась творчість Галини Вдовиченко й травелоги Макса Кідрука. І навіть уже коли була в досить поважному віці, дала мені книжку «Мексиканські хроніки. Історія однієї мрії» Макса Кідрука й сказала, щоб я прочитав цей твір та надихався ним на власні досягнення в житті, наважувався на справжні вчинки.

Загалом спілкування із бабусею Валентиною і в моєму дитинстві, та вже коли я став зрілим, дуже часто стосувалось обговорення прочитаного. У поважному віці вона захопилась байками Павла Глазового й багато з них вивчила напам’ять, хоча знала та часто цитувала великі уривки з класичної світової поезії. Одного разу навіть влаштувала із родичем своєрідний жартівливий поетично-читацький слем із цитуванням гумористичних віршів, де декламувала згаданого Павла Глазового, а натомість родичем Віктором зачитувались напам’ять вірші Степана Руданського. Як дуже досвідчена читачка та професійна медикиня, захоплювалась книгою Санджая Гупти «Важкий понеділок». Сподобався бабусі й твір «Детектив» майстра бестселерів Артура Гейлі. Також казала, що їй видаються цікавими такі періодичні видання, як часопис «Країна», газета «Експрес» та «Українська літературна газета», що прочитувалися нею цілковито. Бабуся Валентина була безперервною та різносторонньою читачкою, яка створювала атмосферу читання як чогось одночасно важливого й необхідного, приємного та релаксуючого.

І от тепер я розумію, що бабусина ідея (а родина цілковито її підтримувала в цьому) посходинкового занурення мене у світ книг таки спрацювала: читання мені вголос поступово переросло у мої вимушені пошуки згадок про мультфільми в газетній телепрограмі, а роздивляння газети доросло до роздивляння та читання коміксів, що доповнилось читанням новелізованих сценаріїв, із якого я зробив крок і почав читати повноцінну жанрову художню літературу, а вже з неї влився у читання класичної та складної літератури. Тож читаю тепер багацько всього, починаючи від Кафки і йдучи до Памука, розпочинаючи Йогансеном і продовжуючи Стусом.

З моєї історії навчання читання можу дійти висновку про те, що в цій справі потрібно таке: постійність зусиль того, хто навчає; наявність у нього ж таки педагогічного хисту, педагогічної спостережливості й артистичних умінь; постійний приклад; любов до читання з боку того, хто читання навчає, та, що головне, любов до того, кого навчають. Мила бабусю, ти мала все це разом і реалізувала сповна. Щиро дякую за це! І ти ніколи не казала мені, що я маю навчитись читати, ти просто любила мене й любила книжки — і цього було більше ніж достатньо.

Тож, на мою думку, найдієвішими в прищепленні дитині цікавості до читання є любов до неї та любов до книжок.

І якщо у вас все ж не вийде закохати дитину в книжки, лише любіть її. Адже, зрештою, книжка є посередником цього почуття. Натомість просто донесіть, дайте дитині те прекрасне, про що йдеться в книжках, бо для цього найчастіше слова непотрібні.

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.