Самотня хата хрону

103

Коли ти вперше потрапив до помешкання поета, то подумав: для
того, щоб змалювати його портрет, достатньо розповісти про речі, які оточують
його і серед яких він живе. Однак не зробив цього, і з часом яскраве враження
затерлося в пам’яті, як старі образи на стінах, і на нього наклалися поетичні
образи творів митця, і ось аж тепер ти наважився постукати у двері самотньої
хати хрону на березі засніженого затону. І намагаєшся повзти повільно, мов
черепаха, щоб згадати все.

Зайшовши до помешкання, вся ваша галаслива компанія
попрямувала до кухні, а ти надовго затримався в поетовій кімнаті. У ній панував
якийсь особливий настрій і ледь вловимі запахи й звуки. Вони сильно бентежили і
ніби втікали від тебе, і ти нюшиш повітря, як лис на околицях галяви. Так пахне
хміль, подумав. А десь далеко вчувався голос негритянської співачки, обличчя
якої було вимазане голубою глиною.

Але перше, що впало у вічі… Сім білих баранячих шкур на
підлозі. Дерев’яне ліжко з високими бильцями під стіною, застелене гуцульським
ліжником, а над ним — намальовані різнобарвною глиною і закріплені яєчним
жовтком картини оголених жінок. Вродливих і спокусливих. Старий письмовий стіл
перед вікном з портативною друкарською машинкою і купою рукописів довкола, а
над ним — незавершений автопортрет поета: великі сумні очі і сльоза, яка
котилася щокою і немовби скрапувала у гранчасту склянку на столі. Чому він
такий сумний? І ти мимоволі перевів погляд на стіну напроти і побачив
змайстрований престол: на чорній овечій шкурі лежала дерев’яна фіґурка Ісуса
Христа, прикрашена зацвілим хмелем, а над нею височіло обцюкане сокирою (тільки
цей інструмент визнає поет) дерево, яке нагадувало мамонтовий бивень, теж
прикрашений хмелем. Сум поета мав чорний колір і не відпускав від себе. А друзі
нетерпляче гукали тебе з кухні, щоб приходив пошвидше, бо колом уже кружляла
пляшка з наливкою. Однак ти не квапився, обводив поглядом кімнату… Етажерки під
стінами були заставлені книгами, випаленими глечиками й мисками, у яких немовби
жив вогонь, і ти навіть уявив собі, як господар випалював їх в розпеченій норі,
з якої бухкало полум’я і білів жар.

З вікна виднівся Дніпро і пісок на березі, а вдалині — не
Лавра, а дві заводські труби, з яких валив дим і скрашував поетові простір.

Але найбільше в кімнаті було рельєфних картин та дерев’яних
скульп¬тур, вицюканих сокирою. Вони були і на письмовому столі, і на етажерках,
і на підвіконні, і приперті до стін. Одна з картин нагадувала жіночу шию і
сягала аж до стелі. А на іншій ти побачив ще одне сумне око і ледь вловимі
чоловічі обриси обличчя. Напевно, теж автопортрет поета.

— Друже, всі кличуть тебе до столу, — тихо озався за твоєю
спиною господар.

— Йду, брате, — з усмішкою відповів йому ти.

Ви сиділи в тісній кухні, заставленій різними горщиками,
свищиками, вазами, черепками та незбагненними предметами, шматочками дощок з
рельєфними, вицюканими сокирою зображеннями людських облич, стільчиками (на
деяких сидіти не можна) та принесеними з лісу пеньками.

Стіл також був завалений різними речами. У пляшці був сухий
полин, а біля нього в глечику — вирізьблена рука — робота поета. Нижче її
зап’ястя була помітна вм’ятина, неначе слід від цвяха. Господар сказав, коли
побачив її вперше, то йому аж мороз шкірою пішов.

Під столом повишукувалися ряди пляшок і трилітрових слоїків
— порожніх та з різними настойками.

У вентиляційне віконко була вставлена цеглина, а до неї —
прив’язана мотузка з сухими травами в паперових торбинках. Може, це пахли
висушені трави?

Одну стіну в кухні залив сусід, що мешкає вище поверхом.

— Але то й краще, — сказав господар, — бо стіна стала
живішою.

А ще він попросив мити руки у ванні, бо в кухні протікала
раковина вмивальника, а під нею біліла миска.

Та найбільше тебе здивувало в кухні те, що її освітлювала
настільна лампа, прилаштована на поличці, а під стелею замість жарівки висіло
перекотиполе.

І ти враз згадав притчу про перекотиполе, яке могло
розмовляти. Вона так сильно вразила тебе в дитинстві, що закарбувалася у
пам’яті на все життя. І хоча притча не мала жодного відношення ані до цієї
кухні, ані до її господаря, вона одразу ж ожила перед очима, і ти побачив двох
парубків — сильного і слабосилого, які поверталися із заробітків і зупинилися в
гайку перепочити.

— Це домашня калганівка, — сказав господар і, піднявши
чарку, із замилуванням дивився, як червоний трунок переливався на світлі. — Гарний
колір…

…І тут сильний спокусився грошима й подарунками товариша і
вирішив його убити. Нещасний розумів, що йому не врятуватися, і почав благати
сильного не відбирати від нього життя. Але той не хотів залишати свідка свого
злочину. І тут нещасний побачив перекотиполе, яке гнав по полю, немов
бавлячись, вітер, і сказав у відчаї:

— Ти не думай, що тобі це безкарно минеться, ось
перекотиполе бачить все і розповість про твій злочин людям.

Сильний парубок розреготався, бо світ ще такого не відав,
аби дурне перекотиполе могло розмовляти, і пролив невинну кров…

— Але мені більше подобається колір вохри, — додав господар.
— А останнім часом я почав малювати виключно різнобарвною глиною і закріплювати
її сирим жовтком…

…Прийшовши додому, парубок розповів батькам товариша, що
їхній син залишився на заробітках, а сам одружився і зажив широко. А через
багато-багато років, будучи вже заможнім господарем, їхав якось з дружиною
полем і побачив перекотиполе, яке вітер гнав по полю, і йому згадалися слова
убитого товариша, і він почав голосно реготати. Жінці стало цікаво, з чого це
він так сміється, і вона почала розпитувати його, і доти розпитувала,
підлащуючись, аж поки він, взявши з неї клятву мовчанки, не розповів про все.
Та вона не стримала клятви, бо не змогла жити з душогубом і про все розповіла
людям…

Відтоді перекотиполе нагадує тобі не лише помешкання поета,
а й його самого. Та останні роки в його хаті рідко світиться. Ти чув, що він
десь у мандрах. То танцює у горах аркан на весіллі когось з родини, увесь
червоний від збудження, то кружляє разом з індіанцями довкола вогню з вимазаним
червоною і чорною глиною обличчям, захоплено вигукуючи до зоряного неба
незрозумілі слова, таким робом шануючи своїх предків, або ж ступає без страху
босими ногами на червоний жар.

Його неспокійну душу і далі немовби жене по світу вітер. А
водночас поет нікуди не квапиться. Уважно вивчає світ і знає багато цікавих
речей про дерева й рослини, птахів і звірів, звуки і запахи. Він сприймає усе
як Божий дар і радіє усьому, і дивується, як первісна людина, і коли починає
співати, то його голос западає глибоко в душу…

…Вийшов з хати хрону. Все видно, рукою доторкнешся — а ніби
ніч.

Співали разом Василь Ґабор і автор самотньої хати хрону.

м. Львів

 

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!