Самотність. Крик. Мовчання

188

Соловей О. Час убивць:
вірші для тих, кого трохи нудить / Олег Соловей. – К.: Ярославів Вал, 2013. –
120 с.

 

Здалося, я живу в країні мертвих…

Василь Стус

 

… я перевірив: померли всі…

Олег Соловей

 

я піду щоби не повернутись…

Тарас Федюк

 

«Яка бентежність, яка втрата ілюзій, яка журба! Нічого, крім
душевного надлому, нервових розладів, галюцинацій і марень. Стрясаються основи
політики, моралі, економіки та мистецтва. Повітря насичене передчуттями і
пророцтвами прийдешньої катастрофи – і в ХХ столітті вона таки настає! Позаду
дві світові війни, а до кінця століття цілком можлива і третя. Чи досягли ми
дна? Ще ні. Моральна криза ХІХ століття лише звільнила шлях духовному
банкрутству століття двадцятого. Сумнівів немає, це справді «час убивць».
Політика стала заняттям гангстерів. Народи простують у небі. Але осанни вони не
виголошують; а ті, хто внизу, на землі, простують до черг за хлібом»  – так завершує свій есей 1956 року «Час
убивць» відомий американський письменник Генрі Міллер, есей присвячений не лише
знаковій постаті французької літератури ХІХ століття Артюру Рембо, не лише
власним життєвим митарствам і внутрішнім пошукам, а передовсім характеристиці
бунтівливої епохи, що породжує геніїв і водночас убиває їх, тих, хто ще в силах
повністю змінити світ чи то пак – врятувати. Невипадково книга віршів 2007 року
Олега Солов’я «Живі і Мертві» матиме авторське уточнення – «вірші, які все одно
не врятують світ». Тут власне і ходить про озвучену Міллером у «Часі убивць»
істину про поезію, яка в минулому була найвищим призначенням, а в ХХ столітті –
справа безкорисна й порожня, бо «поет сам не вірує більше в своє божественне
призначення». Така ситуація – надійний ґрунт для щезання культури, цивілізації
та образу життя, – продовжує Генрі Міллер, – «лише коли вони (поети. – В. К.)
відродяться з мертвих, а вони відродяться, поезія перетвориться на самий сенс
життя».

Оцю надію на відродження, що прийде за часом вакханалій у
«долині смерті» (Г. Міллер) – кривавим ХХ століттям, є невигойна потреба
вичитати в вірші-пролозі до поетичної книги Олега Солов’я «Час убивць: вірші
для тих, кого трохи нудить»: «перерізане горло епохи / перелякано й гірко
дивиться / постояв на протязі трохи – вже кров’ю замазані вилиці // так життя
випадає в осад / і на воску не вилити цей переляк / ти нарешті сказав собі:
досить / озирнувся – один андрусяк // то нічо’ що на спині рани / а із горла
пісень – ніяк / і все ’дно що напишуть поети ґани / головне: що хоча б
андрусяк…».

Автор не упускає можливості сконденсовано відтворити картину
«часу убивць», що триває і понині, з характерними для нього моментами, включно
з виголошуваними Міллером душевним надломом і справжнім дном, проте
лейтмотивний образ андрусяка суттєво виводить за межі такої безвиході, вказуючи
на (вже анонсовану) надію на відродження. У випадку з цією поезією вправно має
спрацювати механізм міжтекстового прочитання: рецензуючи книгу віршів й
перекладів 2011 року «Неможливості мови» Івана Андрусяка – чільного
представника сучасної української неомодерної лірики –  критик Олег Соловей вказує на його унікальний
дар, «який не для всіх приступний, і до якого ще треба дожити, якому треба
довести свою притомність» – йому відкрились «дитячі реґістри, теплий і добрий
потік нерозтраченої людської свідомости». Направду вчувається у критичному
монолозі неабияка прихильність до Івана Андрусяка – поета, ця прихильність і
відсилає до вихідної думки, зокрема думки про можливість необхідних змін.

Але попри подібний зачин, складові поетичної книги – дві
збірки «Час убивць» й «Убити Ельзу», вибрані переклади (Ян Сатуновський,
Веніамін Білявський, Мішель Уельбек) – насамперед розгортають концептологію
отого, за Міллером, «духовного банкрутства століття двадцятого», коли
український поет губить свою спроможність до «збудження людських пристрастей,
розсування горизонтів, що просвітлює та дає сміливість і віру» (не вписується у
висловлення Генрі Міллера про те, що «Статус і позиція поета […] неспростовно
вказує на істинну життєстійкість нації. Китай, Японія, Індія, Африка, первісна
Африка – тут поезія як і до того незнищенна»), лишається самотнім у своєму
затяжному крикові («чи Бога забувши вважаєш можливо що більше Його й нема? /
хай відбудеться так і по всьому й не треба багато слів / але буде назавше все
суще на цій землі і насамперед ця земля / і залишиться світ що не вперше в тобі
із тобою отак змалів / тож зніми з мене одяг і змий найуважніше кров із лиця /
бо воно як замазане кров’ю цілком недоречно нагадує лик / наша справа й без
цього доволі гріховна тож най уже буде ця / і подай ще мені води – я нап’юся
досхочу й відчую у горлі крик») чи нескінченному мовчанні: «мовчати й слухати
як ніч / ляга виповнюючи груди / продершись товщею сторіч / крізь часу повінь
трудну / мовчати й слухати очима / лишивши спогади на час / і голоси і кроки за
дверима / і згадувати зрідка мабуть вас».

А відтак слід констатувати несприйняття поетичного слова
сьогодні (а виходячи з кількості й накладу поетичних книжок – це так) як гучний
сигнал про неспроможність нації до справжньої тривалої екзистенції: «земля і
кров – в моїх промерзлих венах / дивлюсь уважно і не бачу їх – / полковників –
безумних молодих / що пустять кров у ринви – зчинять рейвах // що ним уп’ються
врешті світові новини / уп’ються так що і за комір потече / а ті що виживуть
братів ліпитимуть із глини / підперши світ що вже хитається плечем // або вже
так: жуєш і жуй – які твої проблеми / нотуй у чаді мерхлої свободи / як
бубнявіють притьмом груди у Анжели / коли в її затерплі й лячні входиш
води». 

Ліричний герой поетичної книги «Час убивць», балансуючи у
просторі, де перетинаються голоси сучасників – усіх тих, кого породило ХХ
століття, – безпосередньо задіяних у художніх текстах (Ігор Римарук, Мішель
Уельбек, Іван Андрусяк, Генрі Міллер) чи оприявлених через притекстові
компоненти – мотто, присвяти (Луї-Фердінан Селін, Василь Герасим’юк, Тарас
Федюк, Сергій Жадан, Барбара Редінґ, Павло Вольвач та ін.), вибудовує
своєрідний полілог – розмову про свою та їхню добу, з якою неможливо
розминутися, коли закінчився «біблійний час» (В. Герасим’юк) і
триває-розгортається «час лагідних убивць» у нереальному світі, в якому людина,
перебуваючи в оточенні привидів, якщо за Міллером, чи то – в країні мертвих,
коли за Стусом, – «жертва власної внутрішньої порожнечі» (Г. Міллер «Час
убивць»): «карай бідо: не можна без покари / оцю витратну осінь перейти; / я
вірю, що і смерть буває гарна, / як дівчина, що вийшла із води; // дивуюся й
заледве далі хочу, / замислений, сиджу серед книжок, / й болять натомлені
читанням очі, / і скрипка теж, і зламаний смичок; // спинившися на мить,
пантрую тіні, / що демонами шастають довкруж, / не видно їх та чути хрускіт
ріні, / й щодалі йду, – то чути їх чимдуж;».

Ця розмова, що поступово наближається до Вищого, триває
доти, доки є відчуття належності до цього світу: «і зітерши всі коми з обличчя
/ і лишивши до часу крапки / відчуваю – стаю ніби вищим / і говорю з тобою на
ти // я говорю з тобою… говорю / ніби з каменем геть твердим / випускаючи риб
і птахів на волю / ще чекаючи з неба грім // як чекають пророків та їх синів /
що не йдуть уже років сто / так чекаючи вже не один зомлів / накладаючи фарби
на бите скло…». І цілком слушно вписується в цей контекст роздум Міллера –
«Доки ти живеш у світі і є його частинкою, скажи все, що маєш за душею, а за
цим заткни рота назавжди! Але вже не здавайся, не прогинайся! Розплата.
Відмова. Самовідданість, оскільки світ ти вже заперечив. Чи настільки це
страшна доля? Так, якщо ти прагнеш лише сяяння слави. Але й, треба думати, й
ті, що правлять у мовчанні та в темряві».

Ліричний герой поетичної книги «Час убивць» без яких би то
не було вагань обирає окреслений американським письменником шлях – сказати все,
викричати свою самотність, втому і приреченість та, врешті-решт, замовкнути
назавше: «так стишено-приречено мені минають дні / і ночі тлумлять – уночі так
добре вже / працюється – так дихається вільно в самоті / немов приходить Бог
сідає поруч й стереже / мої по суті зайві й неквапливі роздуми і тіні / що вже
не скаржаться – хіба ото на втому / утім їм скаржитись на що немає більше нині
/ не певен ще але можливо час уже й додому». Зрештою, смерть (очікувана / нагла
/ непередбачувана / бажана / гарна) у різних конотаціях – один із провідних
мотивів книги, вона окреслена іменами померлих українських письменників,
культових постатей – Ігор Римарук, Олесь Ульяненко, образи яких виписано на
сторінках збірки «Час убивць». І це не просто приязні згадки, це не лише
сумирні роздуми над не прогнозованими долями, це – правдива туга за втраченим і
не реалізованим по вінця творчим генієм, істинна туга за поетами, убитими «у
часі що час убивць»: «наші мертві продовжують жити під нігтями / і болять і
виблискують так як блищить антрацит / і урчить задоволено прірва як її
підгодуєш крихтами / як притулиш до неї серце – одразу воно болить… / то чи
це уже смерть чи нестерпний ранковий сон? / нумо спробуй його перейти без
помітних втрат / тих причинних усіх що зібрав їх майбутній схрон / і сховав
назавжди і приспав наче старший брат…».

Отже, шлях, обраний ліричним героєм в артикульованому ним
«часі убивць», який він сам сприймає чинно і належно, – умовкнути, тобто
прийняти смерть – тиху і спокійну – таку, яка буває, на думку Артура
Шопенгавера, лише в людини, що досягла резиґнації: «я тихо вмер – не буде
панахиди / цілунків пестощів та іншої біди / я так помер що навіть
змії-аскариди / не встигли вийти з чорної води // Господь простяг мені обидві
руки / і мовив так: відголоси / ту чорну папороть – той овид муки / а потім
навіть смерти не проси…».

Таке напівміллерівське трактування «Часу убивць» Олега Солов’я
– одна з варіацій прочитання, до творення множинності яких може долучитися
читач, тим самим власноруч руйнуючи підмурки невблаганної епохи, міняючи
погляди на поета, а звідси й відново форматуючи істинну життєстійкість
української нації.

 

м. Донецьк, серпень
2013 р.

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!