Насамперед мушу
зауважити, що під такою спільною назвою я не так і давненько вже був підготував
кілька нотаток своїх вражень та спостережень від участи у поетичних тусовках у
різних країнах за останні чотири-п’ять років. Почав робити на замовлення одного
з популярних київських літературних Інтернет-видань, але не міг зупинитися, що
вийшла ціла серія – десь до десятка нарисів. Про кожну країну окремо. Дещо з
них було опубліковане, а дещо і загубилося у редакціях різних наших
(українських) часописів, про які говоримо вряди-годи зі смутком, що вони широко
відомі у вузьких колах. Мої нотатки були скоріше звичайними репортажними
дописами, аніж спробами узагальнити стан сучасних творчих контактів українських
письменників зі своїми зарубіжними колеґами.
ЗЛІЗТИ З ПАТРІОТИЧНОЇ
ПЕЧІ
Думка щодо животіння в самоізоляції (мимовільної чи
зловороже кимось сплянованої?) нашої літератури від загальноевропейської (що
вже там говорити-балакати щодо зв’язків зі світовою!) виникла ще під час описів
різноманітних міжнародних імпрез у інших країнах, де поодинокі представники
України з’являються надто рідко. Не варто задля заперечення моїх суб’єктивних
висновків називати п’ять-шість найвідоміших прізвищ наших колеґ, до яких іноді
ліплять заздрісні вайлуваті домосіди (майже одномовні й малоініціятивні
«патріоти на печі») образливе, як на їхню думку, слівце – «ґрантоїди». Як на
мене, то дякувати треба тій неповній десятці, що доносить до зарубіжжя хоч
якісь там відомості про існування в Україні літературного процесу, хоча й
славлять, зрозуміло, насамперед самих себе. Що є, як на мій хлопський розум,
абсолютно нормальною поведінкою активних літераторів за таких обставин.
Виступаючи перед студентами Софійського чи Краківського університетів, я теж
переважно читаю власні вірші, а про колеґ здебільшого згадую дотично. Хоча я сам і не користувався закордонними
ґрантами через власні лінощі, але можу запевнити, що для участи в різних
різноманітних літературно-культурологічних фестивалях ґрантів може вистачити на
всіх охочих і не надто ледачих. Але для того все-таки треба вчити інші мови і
знати їх трохи вище від запитання «скільки це коштує?» або «де знаходиться
туалет?». І додам, що до того ж має бути не лише палке бажання штовхатися серед
інших охочих, а й спроможність злізти з умовної патріотичної печі. Але ж про
таких охочих і спроможних чомусь надто мало чути. Я досить часто пропонував
тому чи іншому колезі почати з чогось, зголоситись на ту чи іншу поїздку, але
отримував майже одразу відмову і до неї декілька пояснювальних причин. На думку
моїх колеґ, всі вони надто важливі й часто-густо зовсім непереборні, серед яких
і недоцільність витратитися на отримання закордонного паспорта задля одної чи
двох поїздок, і неможливість знайти кошти на оплату проїзду, або й скарги на
сімейні обставини чи власне здоров’я. Здебільшого організатори фестивалів в
інших країнах справді не фінансують дорожні витрати, а забезпечують учасникам і
запрошеним гостям лише проживання з харчуванням, видання альманахів з творами
учасників тощо. Хоча на деяких з них за виступи перед слухачами виплачується
гонорари, що цілком покривають дорожні витрати…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
ЗАМІСТЬ МІЖНАРОДНИХ
ПОЕТИЧНИХ СВЯТ – ХУДОЖНЯ САМОДІЯЛЬНІСТЬ І ГУЧНІ ЗАСТІЛЛЯ
Я під час своїх спогадів зможу лише мимохідь
прохопитися інколи про якісь там інші
напрямки літературного взаємообміну включно із перекладами навзаєм художніх
творів чи про враження з міжнародних книжкових ярмарок, на деяких іноді
з’являються жалюгідні (в порівнянні з іншими стендами) виставкові куточки
нашого Держтелерадіо. Приватні українські видавництва діють рішучіше і
активніше, бо для них участь не є виконанням начальницької вказівки, а частиною
власного бізнесу. Але про це інколи і лише дотично. На жаль, мені практично
нема з чим порівнювати в Україні оті різномовні поетичні багатоденні зібрання
за кордоном, в яких я беру майже постійно участь, бо міжнародних поетичних свят
(зустрічей, фестивалів, днів, вечорів, навіть – ночей!) попросту в нас немає.
Звісно, якщо не брати до уваги деякі поетичні імпрези, що досить реґулярно
проводять на території України переважно російськомовні поети: в Києві (восени
2009 року до 150 учасників!) чи в Криму (в Щолкіно і Коктебелі, Пушкінські
читання в Гурзуфі тощо). Навіть на Всесвітній День поезії зустрічі київських
поетів з читачами є лише спорадичні. Млявою є спроба робити поетичну «Київську
весну» під патронатом Київської міської адміністрації. Відбувається вона майже
без реклами, проводяться поодинокі виступи в деяких навчальних закладах і без
запрошення гостей з інших країн. Вона вже викликає лише гіркі посмішки в
учасників, бо обіцяних кожного разу КМДА символічних гонорарів за виступи от
уже три роки поспіль нікому не виплачували. Вочевидь, все тут може мати своє
пояснення чи припущення, хто і яким чином поділив ці грошенята, якщо вони й
насправді виділилися з міського бюджету. Проте це так, до слова, бо я намірився
розповідати про всілякі міжнародні поетичні імпрези за межами України. Є в нас
щось віддалено подібне – Всеукраїнське міжнародне Шевченківське свято “В сім’ї
вольній новій”, яке вже десятиліттями щорічно проводиться кожного разу в іншій
області України, але ж воно є переважно літературно-мистецьким державним
заходом. На ньому здебільшого роблять різні концертні програми для «дорогих
гостей». Щоправда, це свято останніми роками все більше і більше втрачає
зовнішні атрибути колишньої радянської помпезности, як і задекларовану в назві
свою «міжнародність», бо запрошують нині до участи в цьому міжнародному святі
письменників з інших країн далеко менше за десять осіб. І на ньому більше уваги
надається офіційним промовам керівників різного (щороку нижчого) рівня та
концертним виступам столичних і місцевих артистів, художньої самодіяльности,
хоча на деяких останніх (Дніпропетровська і Чернівецька області) вже з’явилося
трохи змін у форматі його проведення. Стало більше саме письменницьких виступів
у навчальних закладах чи в будинках культури, але це можна пояснити і
зменшенням фінансування на одночасне запрошення до участи великих мистецьких
колективів чи народних артистів, яким треба платити за виступи. А наші
письменники вважають за честь бути запрошеними на будь-яку імпрезу, аби поспілкуватися
із читачами, і завжди виступають з охотою, не отримуючи ніякого й символічного
гонорару. При занепаді книговидання і книготоргівлі хочеться їм донести до
читачів своє зболене слово хоч би у такий спосіб…
ЧОМУ СПІЛКА ЯЛОВА?
Але наразі йдеться про інше. Відмінність рідної Національної
спілки письменників України від зарубіжних літературних формальних чи
неформальних організацій у ставленні до міжнародних контактів іноді просто
дивує. Не хочу вдаватися до жорсткішої оцінки. Майже ніде в інших країнах немає
й натяку на державне фінансування будь-яких творчих спілок. Там (зовсім за
рідкісним винятком) готують і проводять різноманітні міжнародні поетичні чи
загальнолітературні свята (зустрічі, фестивалі, дні, вечори тощо) самодіяльні
структури чи навіть окремі ентузіясти, творчо вишукуючи кошти на проведення
заходу. Іноді дістається й від державних структур, якщо заявка організаторів
буде переконливою. Знамените Льєжське бієнале, де збирається більше за півтори
сотні поетів із 70-ти й більше країн один раз на два роки, є самоокупним, бо
вимагає навіть плати за участь у ньому. Так само і «Поетичні ночі» в Румунії. В
Латвії організатори видають на руки невеличкі добові крім оплати готелю і
харчування, але дорога власним коштом. У Польщі система фінансування літературних
свят різна, але там майже у кожному воєводстві письменники збирають на свої
щорічні поетичні чи загальнолітературні зустрічі своїх і зарубіжних гостей.
Найбільше відомі з тих фестивалів чотири: в Кракові, Познані і два у Варшаві. Є
ще у Вроцлаві, Любліні, Щецині та в інших воєводствах. Але наша Спілка не
тільки на такі здвиги, а й навіть на створення чогось значно дрібнішого формату
аж ніяк не спроможна, хоча сама утримується коштом державного бюджету. І окрім
того має (мала?) досить прибуткове
майно, серед якого й колишні будинки творчости письменників, перетворені
нині на звичайні курортні заклади для платоспроможних громадян. Зараз не
йдеться про перерви у фінансуванні через загострення стосунків НСПУ з владою з
причини зайвої політизації творчої організації, до якої мали б приймати
письменників за талантом, а не за політичними переконаннями, конфесійною
приналежністю, національністю чи й мовою творчости…
Але годі про свої
негаразди у розповіді про зарубіжні свята – ми й так знаємо, які ми є, навіть
іноді в запалі самозневаги можемо вигукнути, що таким як ми – не може бути
місця серед нас…
Повторюся, що поділитися моїми репортажними замальовками є
палке бажання роздратувати кого-небудь з молодших і активніших колеґ аж до
того, що з’явиться потяг до організації роботи на створення системи більш
широких міжнародних літературних контактів. Окрім тих, що маємо нині –
локальних, самочинних, поодиноких спроб у Чернівцях чи Львові…
ГОСТЕЙ ЛІТЕРАТУРНОГО
СВЯТА ВІТАЮТЬ ПРЕЗИДЕНТ, МІНІСТРИ, СПІКЕР… НЕ В НАС
Ось, я перегортую 52 сторінки яскравого буклету, де з
подробицями і поясненнями вказано дати, час, місце проведення і коло учасників
чергового Місячника (!) поезії у Литві. В рамках цього Місячника є навіть і
заходи в зарубіжжі, де діють активніші громади литовської діяспори. Інколи за
участю Посольств, інколи в культурних центрах литовців. Проводять литовці й
зустрічі поетів із різних країн лише задля взаємних перекладів. Поляки теж
проводять свою поетичну весну із заходами на територіях компактного проживання
закордонних співвітчизників. А ось невеличка програмка із запрошення завітати
на поетичну стежку рижан і гостей Риґи. На схемі центру міста прокладено
лінію-стежку з означенням місця, часу і прізвищ поетів, які читатимуть свої
вірші. Дехто проходить всю стежину від початку до кінця, а дехто приходить
послухати лише деяких або й якогось одного поета. Улюбленого, більш знаного чи
більш епатажного. Різним є і ставлення керівників держав до подібних імпрез. В
болгарській Варні на відкритті фестивалю «Слов’янські обійми» учасників і
гостей вітав президент країни. В сусідній Македонії найчастіше на відкритті
«Стружських вечорів поезії» центральна влада представлена віце-прем’єром уряду
і деякими міністрами, а не лише очільниками міста. Краківську «Літературну
Галіцийську осінь» під свій патронат узяв маршалок Сейму (спікер польського
парляменту). Про те, що скрізь на зустрічах із шанувальниками поетичного слова
присутні керівники місцевої влади, можна було б вже й не згадувати. І не просто
присутні, але й з якими-небудь сюрпризами, сувенірами, навіть місцевими
нагородами. Хоча бувають і рідкісні винятки, коли на такі заходи приходять із
вітальним словом від керівництва дрібніші чиновники, але не пам’ятаю випадку,
щоб від владних структур ніхто не привітав учасників і гостей чергового
літературного зібрання. Саме чергового, бо традиція проведення деяких поетичних
чи літературних свят нараховує багато десятиліть. І не видко, що йде до
припинення через зміну поколінь або з інших причин.
На жаль, маю і поодинокі прикрі приклади. В центрі
Підкарпатського воєводства місті Жешув (українською Ряшів) два останніх роки
вже не відбувалися міжнародні зустрічі письменників в рамках «Літератури
прикордоння», де основними учасниками були літератори Польщі, Словаччини та
України. Також приїздили туди письменники з Німеччини, Литви, Білорусі, США
тощо. Навіть з далекої Австралії. А припинилися (сподіваюся, що лише
перервалося на деякий час) там зустрічі
через те, що його засновник і організатор Вєслав Зєлінський не тільки склав
повноваження керівника воєводського відділення письменницької організації, але
й відмовився бути її членом. Надто далеко зайшла його боротьба за люстрацію
столичного керівництва Спілки письменників через знайдені документи колишнього
співробітництва з певними каральними органами за комуністичного режиму. Не
знайшлося серед семи десятків членів воєводської організації ентузіяста, який
би продовжив справу. Може, з тої причини все глибше на територію
Підкарпатського воєводства стали заходити із сусіднього Малопольського (центр
Краків) учасники «Галіцийської літературної осени» під час її проведення…
І ВСЕ Ж – ОПТИМІЗМ І
НАДІЯ
Не хотів би закінчувати на сумній ноті свою розповідь, тому
й висловлюю сподівання, що знайдуться енергійні амбітні менеджери від
літератури, і ми теж вийдемо із самоізоляції, зазвучать у різних регіонах
України різномовні поетичні голоси. І не одноразово, а на довгі прийдешні роки…