Коли у квітні минулого року директор Чернівецького меморіального музею В. Івасюка, головний редактор «Буковинського журналу», поет і прозаїк Мирослав Лазарук оголосив, що наступний фестиваль «Від Гуцулії – до кряжів донецьких», присвячений пам’яті Тараса Мельничука, проходитиме на Вінниччині, я не здивувалася: цей край теж дотичний до Князя Роси. Хоч болісно, хоч трагічно, але Поділля теж присутнє в житті і творчості одного з найбільших, найоригінальніших поетів України другої половини ХХ століття.
Ми познайомилися з Тарасом у квітні 1967-го на республіканському семінарі авторів перших книг в Ірпені. У 1966-му у мене в «Молоді» вийшла «Пелюстка грому», а Тарас на початку 1967-го у «Карпатах» видрукував дебютну збірку «Несімо любов планеті».
На семінарі було кілька десятків авторів, молодих, талановитих – Ігор Калинець, Борис Демків, Микола Федунець, Микола Рябий, Володимир Рутківський, Данило Кулиняк… Але Тарас Мельничук з-поміж них вирізнявся якоюсь вулканною енергією, зливою несподіваних, справді геніальних метафор, каскадом приголомшливих верлібрів, що тоді дивували усіх нас. У його віршах струмувала карпатська фольклорна течія, говірка опришків, радощі і смутки гірського краю. Я й не здогадувалася, що за цим струнким красенем із розвітреним темнорусим чубом, з зеленими іскристими очима вже три роки стежить недремне око КДБ. Як потім виявилося, стукачі, таємні агенти держбезпеки були присутні і серед учасників семінару. Очевидно, про нашу дружбу з Тарасом теж доповіли куди треба.
Тарасова подальша доля була немилосердною. Мені було легше, хоч довелося після другого курсу залишити стаціонарне навчання у Вінницькому педінституті – чомусь ніяк не вдавалося успішно скласти екзамен з німецької та залік з фізкультури. Отож, стипендія і гуртожиток на третьому курсі не світили… Тому я попросилася на роботу у могилів-подільську райгазету «Наддністрянська правда». Звичайно, це не рай для поета, але гарантований шматок хліба.
А Тарас повернувся до своїх Уторопів Косівського району. З Чернівецького університету виключили. Заочне відділення Літінституту у Москві також довелося залишити, на роботі теж довго не затримувався. Районні газети Буковини і Прикарпаття, шахти Донбасу і новобудови Сибіру… Ніде поет з волелюбним характером і власним поглядом на життя не міг успішно працювати.
У січні 1972-го року його заарештували. Тарас Мельничук надіслав Олесю Гончару, якого щиро шанував, рукопис своєї збірки «Чага», а класик, не розпаковуючи пакет, відніс його у видавництво «Радянський письменник». Не знаю, хто тоді працював у видавництві, але якісь відомі чи видатні, а насправді безсовісні редактори швиденько віднесли той рукопис у відповідні органи. Суд, що відбувся 11 травня 1972 року, присудив йому за збірку «крамольних віршів» три роки таборів.
Як згадував Мирослав Симчич (сотенний УПА «Кривоніс», який 32 роки карався у таборах), «відвагою і мужністю з-посеред невільницького люду вирізнявся Тарас Мельничук. Постійно був у перших лавах, якщо йшлося про якісь акти непокори владі, вимог щодо прав людини, ніколи не ховався за чиїсь спини».
А Ігор Калинець, котрий в ті роки теж відбував покарання за свої барокові вірші в Кучино, зазначав, що Тарас був «надто експресивний, гарячкуватий, не вмів схитрувати з ментами. У таборі він був Поетом… Списував цілі учнівські зошити у дві колонки на сторінці. Вірші сипалися, як з рукава, він співав, як соловей. Мельничук мав багату фантазію, що виростала з народної поезії. Більшого знавця фольклору, стилізатора в народному дусі годі було відшукати. Дивовижні метафори, приголомшливі асоціації…» І за все це – переслідування, приниження, ґрати.
Навіть після звільнення з кучинського табору, де пізніше закатують нашого земляка Василя Стуса, недремне око кадебешників і сексотів не випускало з-під свого пильного нагляду Тараса. Хворий, безробітний, він жив молитвами мами Анни у маленькій хатині в Уторопах, на височині, посеред вітрів і заметілей…
У квітні 1979-го, після спровокованої кадебістськими прислужниками бійки, Тарасові Мельничуку, людині чуйній і добрій, яка не зобидила і мурашку, дали чотири роки. Вдруге він потрапляє в неволю вже як кримінальний злочинець. Привозять його у заґратованому вагоні у Вінницю, в колонію суворого режиму № 86.
Друге ув’язнення було набагато важчим для поета, адже навколо нього не колишні бійці УПА, не правозахисники і борці за незалежну Україну, а кримінальні злочинці. І коли я під час творчого виступу у колонії серед засуджених побачила Тараса Мельничука, змарнілого, худого, хворого (у нього прогресували сухоти), ні хвилини не вагаючись, вирішила робити все, щоб допомогти йому вирватися якомога раніше із-за ґрат. Надсилала листи у міністерства, в Спілку письменників, до видатних літераторів. У колонію приїжджали Дмитро Павличко, керівник письменницької організації з Івано-Франківська, наш земляк Павло Добрянський… У серпні 1981 року Тарас Мельничук дзвонив і писав мені вже з вінницького готелю «Південний Буг». Ціною неймовірних зусиль строк ув’язнення було скорочено майже наполовину.
Але знову на Тараса Юрійовича вдома чекали ті ж самі негаразди – безробіття, безгрошів’я. хвороби, переслідування. І щоб хоч якось допомогти дорогій людині відновити сили, створити умови для творчої праці, я попросила свою щиру подругу, директора радгоспу ім. Суворова з Ямполя Галину Сіру взяти Тараса на роботу, поселити його в гуртожитку, поручитися за нього перед відповідними органами.
Галина Степанівна, шанована в республіці людина, кавалер орденів Леніна, Жовтневої революції, «Знак Пошани», сіла за кермо своєї «Волги», і ми вирушили в Карпати. Коломия, Косів, Уторопи… Ось той узгірок, на якому Тарасова хата (у березні 1990-го чиясь злочинна рука спалить її, а в ній згорять всі його рукописи і надії на краще).
Тарас був дуже радий нашій зустрічі, не знав, чим пригостити дорогих гостей. Швиденько зібрав свої нехитрі речі, кілька записників, і ми поїхали до Ямполя. Там мав Тарас у гуртожитку окрему кімнату, харчування, необтяжливу роботу і простір… Міг годинами ходити над Дністром, рвати яблука і персики, смакувати вино і писати, писати…
Написані вірші, як розповіла мені колишня вчителька Ямпільської середньої школи № 2, моя подруга ще зі студентських літ Галина Вознюк, Тарас відносив на сховок своїй землячці, учительці цієї ж школи Світлані Недотятко.
Коли пані Світлана вже в роки незалежності виїжджала на роботу за кордон, вона передала рукописи Тараса комусь з родичів чи знайомих. І сталася майже детективна історія: ці рукописи було викуплено, 2018-го видрукувано збірку віршів «Моє ліплення оленя», а у вересні цього року до книгарні «Є» у Вінниці надійшла нова збірка нововіднайдених віршів Т. Мельничука «Юнак милується автоматом». Очевидно, до книги, упорядкованої земляком Тараса Мирославом Лаюком, і ввійшли вірші, написані Тарасом у Ямполі в ті далекі, але такі близькі нам 80-і роки вже минулого століття і тисячоліття.
Людині треба лиш одного
Любові трошечки
і Бога
А ще коли ти їй даси
Краплину волі і роси
То це вже щастя оберемок
У Ямполі Тарас Мельничук мав Дністер волі, галявини роси і не оберемок – крихту щастя… Бо ж сподівався на справжню волю…
Отож, Восьмий фестиваль поезії «Від Гуцулії – до кряжів донецьких» таки відбувся. До Вінниці приїхали лауреати Національної премії ім. Т. Шевченка Василь Герасим’юк і Анатолій Кичинський, доцент Чернівецького університету ім. Ю. Федьковича Світлана Кирилюк, поет з Косівщини, друг Т. Мельничука Микола Близнюк, поет, літературознавець з Івано-Франківська Євген Баран, а також Мирослав Лазарук. Всі вони – лауреати літературної премії ім. Т. Мельничука «Князь Роси».
До поважних гостей доєдналися вінницькі літератори – голова обласної організації НСПУ Вадим Вітковський, очільник міської письменницької організації Андрій Стєбєлєв, кандидати філологічних наук поети Ірина Зелененька, Віктор Крупка, поетеса, заступник редактора журналу «Вінницький край» Валентина Сторожук, автор багатьох поетичних збірок Михайло Каменюк, поетеса і прозаїк Лариса Сичко. А в Донецькому національному університеті ім. В. Стуса до нас приєдналися письменники, доценти цього вузу Ніна Урсані та Олег Соловей.
Тепло вітали поважних гостей студенти і викладачі Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського та Донецького національного університету ім. В. Стуса у Вінниці. Простелилася дорога поетам і до Ямполя, легендарної Буші, знаменитої на весь світ своїми вишиванками Клембівки. Ці зустрічі стали можливими завдяки фінансовій допомозі народного депутата України по виборчому округу № 16 Геннадія Вацака.
Та, очевидно, найбільше потрясло друзів і шанувальників творчості Тараса Мельничука відвідання Вінницької виправної колонії № 86. Звичайно, умови роботи і відпочинку ув’язнених тут вже не ті. Нам показали простору їдальню, побутові кімнати, ознайомили з меню.
Було у колонії дві творчі зустрічі – з працівниками закладу та ув’язненими. Один з них навіть прочитав свій вірш про те, як спокутує гріхи перед Богом.
Дякуючи генерал-майору Василеві Дремлюзі, начальникові Центрально-Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації, ми сподіваємося, що зустрічі провідних поетів України з працівниками відповідних установ та ув’язненими не будуть поодинокими. У наш час, коли навколо так багато жорстокості, злоби, зневіри, коли телеекрани транслюють не вечори поезії, а фільми жахів, так важливо і на волі, і в ув’язненні почути слова любові, ніжності, доброти, віри в те, що завжди можна почати життя з чистої сторінки. А ще треба навчитися розпізнавати і берегти талант, адже це не лише дар Божий, а й національне надбання.
І ще одна деталь. Коли ми приїхали до мого рідного Ямполя, біля музичної школи, де мала відбуватися зустріч, побачили біля тину у чиємусь дворі маленьку вишеньку. На календарі – 26 вересня, а на гілочках вишеньки – білі пелюстки цвіту. Як пізня любов. Як нерозтрачена ніжність. Можливо, у тих вишневих пелюстках світилася душа Князя Роси. Те біле суцвіття серед чорного гілля не було випадковістю. Адже тоді, коли в травні 1979-го Тараса в наручниках привезли до Вінниці, там теж цвіли вишні і черешні. Він знав, що я живу саме в цьому місті. І написав такі рядки (це з нової книги віднайдених поезій):
Я думаю про тебе
12 травня ця черешня зацвіла,
а 17 травня почала спадати
я думаю про тебе
ми пройшли строєм по білих пелюстках
нам нікуди було обійти
білі вівці туману
опустились на місто
вони бігли за нами
і об’їдали білі пелюстки з чобіт
та пелюстки вже не були білі
думаю про тебе
Думаємо про тебе, Тарасе! Згадуємо тебе! Любимо тебе!
І говоримо усім:
не оббиваймо, не топчімо чобітьми білий цвіт. Можливо, з тієї квітки народиться новий Тарас Шевченко. Чи Василь Симоненко. Чи Тарас Мельничук.
Ніна ГНАТЮК
«Українська літературна газета» №20 (260) 11 жовтня 2019
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал