Рига очима гостя

89

(ІЗ НЕОПУБЛІКОВАНИХ ЩОДЕННИКІВ.

12 – 16.ХІІ.1988 р.)

Вона спочатку сувора й насторожена, вона спочатку не
приймає й не відкривається – мовби ставить стіну між тобою й собою, мовби
пропонує екзамен: чи витримаєш? А коли справді зрозумієш, перейдеш, не
озлобишся, вона простягне тобі руку: дружімо!

Вона інша, ніж ми, – у всьому.

Під крилом літака – гурточки лісів,
червоно-черепичні дахи будинків, невеликі ділянки землі, вкритої снігом. Щось
невловиме торкає душу: ти їдеш до друга, але чомусь хвилюєшся.

Та я вже збагнула її умови, я вже
перейшла кордон мовчання й 
упередженості, – і хоч нам таки непросто подружити, бо ми дуже різні, я
вже не почуваюся в ній чужою.

Співучо і гордо – Латвія. І коли
стюардеса оголошує російською, а потім латиською, що ми вже в Ризі, я слухаю її
мову, як музику, я люблю ту мову і думаю: а чим відрізняється вона, скажімо,
від литовської, і чи збагнула б я різницю, якби довелося порівнювати?

Зловила себе на тому, що хочу чути
цю мову, хочу знати, чим живе народ, який її створив.  А живе він, судячи з преси, цікаво – 10-го
зібрався Форум народів Латвії. І питання ставляться – нам, здається, до таких
ще йти та йти: «Динаміка і багатоманітність національних процесів у Латвійській
РСР», «Культурно-історичні традиції народів Латвії», «Історія та сучасність»,
«Соціально-економічний розвиток Рад. Латвії», «Про соціалістичну правову
державу в Латвії». Це основні. А крім них – «Самосвідомість латиського народу:
історія і сучасність», «Мова в сучасному суспільстві», «Національна
багатоманітність рад. способу життя», «Роздуми публіциста про психологію
міжнаціональних відносин», «Культурно-історичні традиції народів Латвії в
минулому і збереження культурного середовища», «Перспективи
соціально-економічного розвитку Рад. Латвії», «Російська культура в Латвії – її
вчорашнє й сьогоднішнє», «Соціально-політична ситуація й національні
відносини», «Школа і розвиток суспільства», «Проблеми екологічної безпеки в
Латвії», «Подолання ідеології авторитаризму в національних відносинах» і
нарешті – «Права народів Рад. Латвії»… Ці питання справді спільні для всіх
нас…

Ще тільки в’їжджала в Ригу, біля
міськвиконкому бачила групу молоді з лозунгами, лиш не встигла прочитати, що
там написано. А біля монумента Свободи увечері – дискусії. Це прикмети
нинішнього дня.

«Вечірня Рига» дає такі самі
публікації, як і в нас: про нестачу прального порошку й дитячого мила, про
вакансії в школах, але є й нове як для киян: Ризьке об’єднання Держкомтуризму
СРСР публікує дані про закордонні туристичні путівки – скільки й на коли.

А в овочевих магазинах можна
побачити зелені салати, цибулю, петрушку – і все так гарно, охайно запаковане,
так чемно продається. Стоять черги за угорськими яблуками і вдвічі дешевшими,
ніж у Києві, грузинськими мандаринами.

І кругом таблички двома мовами –
латиською та російською: і назви вулиць, і назви товарів, і навіть правила
поводження в транспорті.

Згадалось, як недавно директорка
однієї російської школи в Києві розповідала зачудовано: «Мене попередили, що
рижани на звернення російською мовою не відповідають. Ось поїхала я в Ригу та
все чекаю, хто ж не відповість, коли звернусь, і я тоді вже виллю йому всі
претензії та докори – і свої, й чужі. Чотири дні ходила містом і питала
російською – чемно, звісно, делікатно, – і куди пройти, і ще багато чого. І,
знаєте, мов зачарував хто: всі відповідали! Аж втомилась чекати: хто ж не
відповість? Відповідали, та ще й так люб’язно. Ото вам і чутки, і вір їм…».

Вслухаюся в Ригу, в її натруджений
неспокійний гомін. І навіть коли чергова на готельному поверсі не спішить
приносити чай, забалакавшись із кимось по телефону, і я змушена буду йти в
кафе, а там лікарка-грузинка схвильовано розповідатиме про три дні свої роботи
з бригадою у зруйнованому Спітаку і насамкінець скаже: «Знаєте, не можу
відійти. Яке ж горе людям!» – я не ображусь на чергову, лиш мовчки подякую
очима лікарці. А місто за вікном входитиме у зимовий вечір, сподіваючись
дочекатись і гарного щасливого ранку, місто латишів, уже трошки – і моє місто.

…Виступала з Єрьоменком у
Слов’янсько-балтському товаристві. Бідна Лєна, що забирала нас від готелю: дала
за таксі 6 крб. та ще й нам по десятці.

Людей мало, всі різні – до
дивовижі. Знають одне: росіянам треба єднатися. Мають під своєю егідою три
центри: російський, український та білоруський. Це збиралася літературна секція
російського центру. Хочуть спілкуватися на культурологічній основі, але в собі
мають як народофронтівців, так і інтерфронтівців.

На моє запитання, чи знають
латиську, відповідають: «Ні, бо нема потреби її вивчати: ми весь час в
російськомовному середовищі» (на заводі). 
Еміль (хлопець, народився в Ризі, батько – латиш, а мати – росіянка)
каже, що носив латиське прізвище – як хрест: весь час приставали латиші, а він
мови не знає зовсім.

Один чоловік – працює в
будівельному інституті – розговорився зі мною. Сам росіянин, працює з євреєм, а
начальник – латиш; удома в родині розмовляє латиською, а на роботі –
російською.

Цей чоловік (будівельник) дуже
тямковитий, розуміє ситуацію (що не з добра латиші підняли крик: вони у
республіці стають меншістю; он у Вірменії корінного населення – 90%), тому не
повинні росіяни ображатись. Та й, зрештою, що це за російська мова тут? Якісь
штампи, азбука Морзе, газетні схеми. «Культура – це пам’ять предків, – каже, –
а росіяни ні свят своїх не знають, ні пісень не співають». Коли служив в армії,
були хлопці з України, то тільки наставав вечір, вони й грузини збиралися
своїми гурточками й співали. Чоловік цей родом із Волги, і коли приїжджає в
рідні краї, там дивуються: мовляв, що це в тебе за мова така суха – тільки щоб
передавати інформацію, і все; це не наша мова, не впізнаємо її. Треба, каже цей
будівельник, шукати душу мови в селах, і то далеких, куди ще не зайшла нищівна
цивілізація. Він незадоволений інтерфронтом – не сподобалось йому, як вони
збираються; це в основному сталіністи, їх багато, і на заводах змушують
робітників вступати до своєї організації. А ось вони, будівельники, вперлись –
і ніхто не пішов, аж дивно. Звісно, кожен має право мати позицію, каже. Але
політика – це таке: сьогодні один вітер і правитель, а завтра інший, а культура
– вічна, це душа, її треба мати й не міняти, бо вона допомагає жити.
Будівельник  хотів вивчити й українську мову
(бо його сестра живе в Бердичеві), та щось не пішло, проте українська йому дуже
подобається. І білоруську хотів вивчати, а тепер ось піде на курси латиської…

Гарний чоловік, спасибі йому.
Балто-слов’яни не проти латишів (самі казали), вони тільки гуртуються довкола
свого вогнища – грітись. Є середи них і латиші. А коли я сказала їм про дві
рідні мови – так, як у Києві пропонують, – засміялися…

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!