Риба шукає, де глибше

646

Оксана Драчковська. Нянька-Ненька (зі щоденника заробітчанки).
– Л.: Кальварія, 2009

Хоч як це дивно, але нічого дивного тут нема: наші жінки
їдуть за кордон і там блудствують. Із примусу (бідолашні) чи в пошуках
особистого щастя (прагматичні). Наші чоловіки з тих самих причин виходять на
шлях із варягів у бариги, закладають рухоме й нерухоме майно, позичають великі
гроші під добрячі відсотки і… покладаються на те, що козак не без долі (наші
молодші брати росіяни в таких випадках покладаються на свій національний
«авось»). А все тому, що риба шукає, де глибше, а людина – ви й самі знаєте.
Хтось, як-от покинуті старенькі батьки та малі діти, їх із нетерпінням чекають
додому: хай без тисяч євробаксів, але живих і здорових. Хтось до них ставиться
зі співчуттям: мовляв, нещасні люди, закинула ж доля… А комусь їх зовсім не
шкода. Згадаймо хоча б Роксану Харчук із її настовбурченими думками: «І тих,
хто на заробітках, теж не шкода. Бо наш «бідний» народ хоче жити, як у Європі,
а працювати, як у совку. Наш «бідний» народ шукає, де краще, звик до «шари»,
крадіжок, прагне обвести довкола пальця ближнього, заздрить успішнішим й вічно
нарікає на владу, яка є його ж плоттю й кров’ю». Прочитавши книжку Оксани
Драчковської, видану в кальварійській «квітковій» серії, з мізантропічними
випадами пані Роксани не погодитись важко (повірте, я пробував). Утім, спершу –
трохи академізму.

Література з серії «наші за кордоном» має дуже давні
традиції. Тобто якби комусь брязнуло в голову таку серію видавати, то туди
потрапила б купезна купа людей, найяскравішими перлинами в якій сяяли б і Анна
Регіна королева Франції, й Роксолана Сулеймана, і славнозвісний мандрівник
вісімнадцятого століття В.Гри­горович-Барський, який по закінченні Київської
академії чверть століття перебував у мандрах, і Наталка Сняданко зі своєю
«Колекцією пристрастей», і Світлана Пиркало з приватним розслідуванням «Не
думай про червоне», Сергій Жадан та Ірена Карпа зі своїми подорожніми нотатками,
які чомусь називають молодіжними романами, і Ева Гата, яка шлях «Із варяг у
греки» накреслила рунами… Ну, і Оксана Драчковська, про яку, зрештою, й мова.
Власне заробітчанська тема в цьому потужному потоці має своє окреме місце,
проте в літературі це ще тільки невеличке, малопомітне джерельце, хоча фактажу
для створення гостросюжетних полотен – більш ніж досить. Першопрохідцем, як
завжди, був фольклор. Заробітчанські пісні збиралися й видавалися ще на початку
ХХ століття. Мої улюблені – «А Боже мій із тов Гамериков», «Десь я маю жену в
Еуропе», «Ой Канадо, Канадочко, яка ж ти зрадлива». Пам’ятаємо й напружений
Стефаників «Камінний хрест», хоча мова там не про заробітчанство, а про
еміграцію. Найсвіжішими розробками заробітчанської теми є книжки Еви Гати та
О.Драчковської.

Перед тим, як лізти в аналіз книжок, звернімо увагу на
певний комізм кругообігу людей у природі: українці їдуть на заробітки в Польщу
чи Німеччину, поляки й німці – в Італію та Іспанію, італійці та іспанці – ще
чортбатьказна-куди, через Атлантику… Наші хлопці наймаються на китайські
траулери й баржі, а китайці тим часом продають у нас на базарах американські
джинси турецького виробництва… І ні до чого тут глобалізація, вся річ у тому,
що риба шукає, де глибше, а людина… Та ви й самі знаєте.

Якщо в книжці Еви Гати «З варяг у греки, або Історія,
накреслена рунами» для поїздки персонажихи на заробітки існує бодай примарна
причина (купити чоловікові-алкоголікові окрему квартиру, щоб мати змогу з ним
роз’їхатись після розлучення), то в «Няньці-Неньці» О.Драчковської будь-які
причини залишаються за кадром. Є хіба подібна історія такої собі заробітчанки
Руслани: вона теж прагне заробити грошей, аби «збудувати хату собі й дітям», бо
чоловік «почав пити безбожно», наробив боргів і махнув… еге ж, на заробітки. А
до неї в хату потяглися кредитори. «Одні лякали, інші проклинали. Думаєш, чого
я сюди приїхала? Щоб ті гроші повіддавати», – звіряється Руслана. О, ця одвічна
саможертовність української жінки, що перша (саможертовність) ніколи не буде належно
поцінована, а друга (укржінка), відповідно, теж! Я не сміюся, я плачу…

Особливо на сльозу пробиває образ заробітчанина Багеля –
головного старожила української громади іспанської Івіси. Ось що про нього
розповідає О.Драчковська: «Він безвиїзно прожив тут чотири роки, маючи
«папери», тобто легалізацію, а значить – можливість будь-коли поїхати в Україну
і вільно повернутися. Але не поїхав ні провідати своїх уже дуже стареньких і
хворих батьків, ні на їхні похорони – спершу мами, потім тата. Кажуть, він
просто не мав грошей, хоч і заробляє, може, найкраще з усіх українців. Але ж,
як відомо, немає таких грошей, яких не можна було би пропити».

Взагалі, читаючи книжку «Нянька-Ненька» О. Драчковської, як
і малохудожній опус Еви Гати, постійно ловиш себе на думці: чи не агітками є ці
книжки й чи не спрямовані вони на те, щоб заманити побільше наших робочих рук,
горбів та піхв у країни присмеркової Європи? Попри всі страшилки, які
фраґментарно зринають у цих книжках, наполегливі персонажі надто гладенько злітають
до заробітчанських вершин. Персонажиха Гати, для порядку повпиравшись, виходить
заміж за грошовитого грека, а Оксана Драчковської (Драчковська?), заробивши
грошенят, щасливо повертається з чоловіком додому (чоловік гарує тут же на
будівництві). І в обох книжках жіночок оберігають такі собі янголи-охоронці: у
Гати – полька на біржі праці, у Драчковської – вже згадана Руслана. Досить
сказати в домофон магічне «сой Оксана, аміґа де Руслана», як двері поважної й
суворої сеньйори, яка «бавиться в королеву», гостинно відчиняються…

Я далекий від того, щоб судити рибу, яка шукає, де глибше, а
людину – яка… Та ви знаєте. То більше, що й сама О.Драчковська від того
застерігає: описуючи красу своєї знайомої, вона визнає, що «за таку і в
Скандинавії списи ламали би». А далі робить висновок цілком у християнському
дусі: «Вродлива жінка частенько має славу курви. Не знаю, скільки в тому
правди. Може, ці чутки поширюють менш привабливі заздрісниці, а може, й справді
таким дівчатам важко встояти проти загального обожнювання і постійних домагань.
У кожному разі, хіба можна їх засуджувати?» Ні, не можна. Бо ж ми від початку
домовилися: рибі – риб’яче, а людині – людське.

У передмові до книжки «Нянька-Ненька» Василь Кожелянко
інтригує потенційного читача, який, не знаючи авторки, «губитиметься у
здогадах: хто це написав – журналіст, який володіє літературним даром, чи
письменник, який у пошуках нових горизонтів вдався до потужної репортерської
роботи?». Можу сказати одне: це не вибірки зі щоденника, як зазначено в
підзаголовку, не журналістика й не белетристика. Назву цьому межижанрю я
запропонував би просту і ємку: побутопис. У нашому випадку – із присмаком
іспанської паельї.

Ця мила книжка буде цікава насамперед тим, хто не їздив і
найближчим часом не збирається їхати на заробітки. Вона справить приємне
враження, зачепить у душі романтичну струну (ми ж усі прагнемо відчути себе
одчайдухами-зухами, не піднімаючи з дивана свого оброслого м’ясивом кістяка). У
книжці ж бо є не лише виснажливе прибирання чужих осель і підмивання 193-річних
бабів, а й багато моря, мандрівки на острови, ресторани з делікатесами та
маленький сопливий Жорді зі здуттям животика – смішне іспанське маля,
прощаючись із яким перед від’їздом в Україну нянька Оксана (Драчковська?) не
може стримати сліз. Як і за всім тим гарним, що подарувала їй Івіса, «а ще
більше за тим, чого не встигла подарувати».

А тепер пафосне. Успішна заробітчанка таки вертається на
батьківщину. «Я не можу просто так узяти й викинути на смітник своє життя лише
через гроші, – заявляє вона. – У мене там дитина, робота, друзі. Там батьки. Я
не хочу, щоб вони старіли і вмирали без мене». Якщо ви й після цього абзаца не
пустите сльозу, то за кілька сторінок вас чекає ще більше пафосу – в
патріотичній футур-фантазії: «Жорді – молодий і вродливий мільйонер […],
освічений Жорді обурено каже своїм товаришам: «Не розумію, як можна плутати
Україну з Угорщиною? Це ж зовсім різні культури. Навіть мовні групи різні. До
речі, з Угорщини походить моя бабуся. Але чомусь саме до українських пісень і
української мови я відчуваю якийсь загадковий сентимент. Ці звуки будять у мені
щось дуже давнє – ніби з минулого життя». «Віримо, віримо, – закивають у
відповідь інші молоді італійські мільйонери, випещені українськими няньками. –
У нас – точно таке саме!»

Розридалися?.. Ну нарешті! А то знай тільки над лихою
заробітчанською долею звикли плакати.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!