Рука, що тримає скіпетр

124

Перед нами, скажемо прямо, літературний феномен: роман у
віршах «Доспівай мою пісню, доле» чи не останній в українській, а можливо, і
європейській літературі, бо з втратою інтересу до друкованої книжки творові
такого жанру суджено першим відійти у минуле. 395 сторінок битого, без
ілюстрацій та підзаголовків тексту, виданого коштом автора без будь-якої
спонсорської підтримки тиражем 300 примірників (Луганськ, «Книжковий світ», 2009).
Перед нами феномен ще й тому, що автор – дружина офіцера, Ольга Гурба, пишучи
вірші з дитинства, пронесла свій талант та вірність українській мові крізь
болота Псковщини й Архангельщини, пустелі Монголії та Афганістану. Працювала у
військових частинах і вчителем, і бібліотекарем. І лише коли чоловік –
полковник Михайло Гурба вийшов у відставку, осіла в батьківській хаті в
Пирятині на Полтавщині й почала давати раду літературному доробку, з яким
раніше навіть не пробувала пробитися до визнання. Роман у віршах «Доспівай мою
пісню, доле» там і написаний – на одному диханні, протягом короткого часу  2006 року.

Що подібний твір міг з’явитися лише в андеґраунді, простір
якого не менший, аніж простір літератури, узаконеної членством у Спілці
письменників, дивуватися не доводиться. Це – явище того ж порядку, що й наукові
сенсації: от не знає якийсь «дилетант», що відкриття зробити неможливо – і
робить його на превеликий подив професіоналів.

Бо найбільша феноменальність роману Ольги Гурби – це
історичне тло, на якому розгортається сюжет твору. Ну хто б з професійних
літераторів став би тепер писати про тих, чия доля здійснилася поміж двома
війнами – громадянською та Великою Вітчизняною? Адже герої нашого часу – так
звані нові українці – банкіри, власники фірм, кілери: кого тепер цікавить
людина праці з її безнадійною моральністю, яка не дає підстав для епатажу
сороміцькими сценами та різного роду збоченством, у змалюванні чого нинішні
письменники хапаються один поперед одним. Така тепер кон’юнктура… Авжеж
кон’юнктура, на жаль, нічим не краща від остогидлого за радянських часів
виробничого роману з незмінним утвердженням комуністичних ідей, а можливо, за
розтлінним впливом на суспільство, ще й гірша. А в поезії замість класичних
ямбів та хореїв маємо натужне штукарство, яким автори дивують хіба що один
одного.

Та в процесі читання роману «Доспівай мою пісню, доле»
злітає полова уявлень про те, що в літературі новаторське, а що відстале, – ти
просто разом з героями проходиш їхній трудний шлях, захоплений непідробною
життєвою правдою.

«Та скільки вже було написано про громадянську й Вітчизняну
війни!» – скривиться дехто.

Було. Але – не так. Про війни було, а тут – про людей, на
долю яких вони випали, та про орієнтовані на вічність істини, від яких ці люди
не відступаються, про те, чим доводиться платити за послідовність. Крізь
епізоди життя своїх героїв, їхні великі болі та скромні радощі Ольга Гурба
вийшла на «кристалічний щит» духу, на якому надійно стоїть людство.

Головна героїня роману – Катерина – обдарована вродою і хистом
до пісні. Хлопець, котрий наймитує, як і вона, запитує дівчину:

– Звідкіля пісня, Катю?

– Не знаю. Так. Співається само.

– Чи зможеш ти до себе дорівнятись?

– Це ж як?

– Та то я так, дарма.

Та й усі інші герої настільки скромно себе оцінюють, що не
пробують бодай на містечковому рівні виступити на передній край подій, що
прокочуються над їхніми головами. Зате вони приймають на свої руки найтяжчі
наслідки суспільних катаклізмів: біль втрат, страждання поранених, сирітство,
голод, постійну боротьбу за виживання навіть не власного, а того, хто іще
беззахисніший. У них не вистачає ні часу, ні сил, щоб «дорівнюватися до себе» з
подальшим самоствердженням, і в тому, що через таких людей переступає історія,
– найперша трагедія людства. Бо підхоплюють гасла епохи їхні антиподи:

Ті, що, як Данко,
згоріли

В битві високій ідей,

Так до кінця й не
зуміли

Глянути в душі людей.

 

Знали б, що поруч із
ними

В жовтень не лише
святі –

Хитрі пішли, неспалимі

Ті в будь-якому житті

 

Можуть правдивих
зіграти,

Можуть багатих прогнать,

Можуть в них все
відібрати –

Тільки б самим ними
стать.

На жаль, зло входить в суспільство під прапорами боротьби за
вищу справедливість, і їх піднімають ті, котрі орудують ідеологемами, як швець
дратвою. Хіба ми не переконалися в цьому впродовж останніх двадцяти років? Хіба
не сформувалася наша невесела реальність у річищі викривання партійних
привілеїв з уст учорашніх високопартійців? Хіба тепер не виступають як палкі
ідеологи українського націоналізму ті, хто вчора вислужував премії й посади, нещадно
його тавруючи? І виникає запитання: вміючи відрізняти псевдопророків від
пророків істинних – чи мають право люди, подібні до героїв роману Ольги Гурби,
зберігати свою благородну відстороненість від бурхливих подій сучасності? Втім,
відповідь на це гамлетівське питання людство шукає з часів Ісуса Христа, й поки
що одне зрозуміло: переступ через внутрішній закон забезпечує людині перевагу в
досягненні особистих цілей перед тими, хто на таке органічно неспроможний. Це –
з позиції інтересів окремої особи, з близької, так би мовити, відстані, а з
далекої все постає в іншому світлі.

У життєвих колізіях Катерини – наймитування, сирітство,
ціною власної дівочої репутації усиновлення чужого немовляти, любов, щасливий
шлюб з колишнім аристократом – немає чогось такого, що могло б стати сюжетом
вагомого епічного твору. На чому ж він тримається? На непідробній життєвій
правді та ще на чітко виписаних влучними деталями характерах героїв – тому
органічному поєднанню доброти, відповідальності за все стражданне й гідності,
які притаманні тим, на кому тримається світ. Радячи Катерині кинути читати
ночами книжки, тітка мовить:

Тут і так, як узнають,
що рідні

Від сухот у могилу
лягли,

Будеш, дівчино,
клянчити, бідна,

Щоб хоч злидні за
жінку взяли.

І довготерпелива, згодна на будь-яку роботу Катря після
такого приниження не може лишитись у домі, де мала захист, – ступає навстріч
невідомому, що чекає її в холодній сирітській хаті. І тітка, яка визискувала
племінницю, бо й сама звикла тяжко працювати, шукає там порятунку в тяжку
хвилину.

Роман «Доспівай мою пісню, доле» спонукає до роздумів про
скороминучість, тлінність того Молоха, який поглинає людські життя. Розпались,
захлинувшись стражданнями, Російська імперія та народжений на її розвалинах
Радянський Союз, змінилися кордони старих держав і з’явилися нові: що ж у цьому
світі вічне? Те, що першим приноситься у жертву задля великих нібито ідеалів та
звершень: співчуття, любов, взаємодопомога. І тому скромні герої роману Ольги
Гурби, органічно неспроможні самостверджуватись, щедро обдаровані, проте готові
розчинитися в самозреченні задля собі подібних – це не «пропаща сила», а
справжні володарі життя, котрі, за висловом релігійного філософа Клайва С.
Льюїса, «в своїх мозолястих руках тримають скіпетр земної кулі».

І як же важливо про це нагадати сьогодні!

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!