Рух манівцями у незвідане

179

На здобуття Національної премії України імені Тараса
Шевченка
Коробчук П. Боса флейта: Поезії, переклади/переспіви. –
Луцьк: ПВД «Твердиня», 2011. – 376 с.

Ще на початку ХХІ століття до моїх рук потрапила чимала
збірка поезій (140 сторінок, приблизно 200 опусів) з дещо дивною назвою.
Подарував мені її сам автор з посвятою чи то навмисне напівжартівливою, а чи
напівсерйозною – одразу й не второпаєш: «Такому-то ім’яреку – «пасажирові»
«Загального вагона» (назва книги – І.С.). Щиро! Петро Коробчук»…

Виявляється, є ще серед нас чудернацькі люди – не
перевелися! – що мають таке собі нестримне бажання навіть у суцільній «темряві»
без надії на манливе світло в кінці тунелю і, незважаючи на відсутність
найменшого комфорту, вперто «мчати» в обшарпаному з усіх боків «загальному
вагоні» до заздалегідь наміченої ними мети. А мета прозаїчна – дістатись,
достукатись до наших, здається, назавжди закам’янілих сердець своїм дошкульним,
чарівним і ліричним Словом…

Несподіваний іронічно-філософський підхід до нашого з вами
життя – і разом з тим, серце ніжного лірика, закоханого в довколишнє нас буття.
Отаким він мені постав одразу, коли я прочитав першу в його житті збірку
поезій. Хоч і був уже деякий час знайомий з ним особисто, жодного вірша якось
раніше не читав.

За першою книжкою впродовж останнього десятиліття вийшло ще
декілька, зокрема й літературна критика поета, тепло сприйнята як критиками,
так і читачами.

І ось урешті-решт нова збірка оригінальних поезій із не менш
епатажною назвою – «Боса флейта»…

 

пожовтіло тіло трави

посіклося проміння

 

у кліп ока на раз-два-три

відбулась переміна

 

лиш поснідав – а вже й обід

часе – камо грядеши?

 

і дитинство зійшло з орбіт

і роки молодечі

 

затихає і поле і луг

в серці ломка і линька

 

і підморгує зморщок павук

і киває ковінька

 

Вже, ясна річ, відчувається, як булатно затверділа рука і
думка поета – чіткий ритм, чітка мелодика вірша, тверда форма.

 

Коли осиплеться печаль

і сніг перебіжить дорогу –

я озирнуся з-за плеча

на врожаї свої убогі…

 

Змаліло у сльозу життя

таке іздалеку велике…

 

Як буйно врунились жита!

Як мало збіжжя у засіках…

 

Мене вразила власна авторська метафорична багатобарвність
мовного стилю, сміливих поетичних форм, ритміки, мелодики, легкий перехід одне
від одного. Порівняйте, наприклад, мелодику деяких віршів, і самі
переконаєтесь. Ось перед вами спокійно-наспівне:

 

у передмісті міста

над берегами ріки —

листя легкозаймисте

барви вогнетривкі…

(«у передмісті міста…»)

 

І раптом, наче карбуючи кожне слово:

 

Я осінь перейшов у забороненому місці.

І верещав цвіркун, як п’яний полісмен:

«Ви штрафом не відбудетесь!..

Вже втретє в цьому місяці!..

У вас напевне спільники?!.»

 

Я не назвав імен…

(Записка про осінь)

 

Отакий він несподіваний і непередбачуваний поет Петро
Коробчук. Відчуття від прочитаного мимоволі викликає різні асоціації: мало не
від мрійливо-ідилічних чи ледь завуальованих трагедійно-песимістичних, до
відверто обнадійливих, оптимістичних.

 

Боксує з вітром вітру тінь

на площині із черепиці.

Чорніють вікна золоті,

немов обличчя літописців.

 

Перенаселені сади

драбин і кошиків виглядують.

Щоб горлечко не застудить –

придумала криниця ляду.

 

Трава надією живе

ще народитись коли-небудь…

А дерев’яний журавель

своїх братів шукає в небі…

(Чорнобильська зона)

 

Яка разюча сувора метафоричність і разом з тим звукова
мелодичність кожного рядка віршів!

Як і більшості справжніх поетів, йому також притаманна
імпульсивність внутрішніх глибинних почуттів і настроїв, що виплескуються з
його душі, коли стає нестерпно:

 

дощ завмер у падінні

(множина в однині)

дні такі безподійні

наче ночі на дні

 

дивний світ осіннєвий

(Тадж Магал і Нотр-Дам)

ні Ліліт ані Єви

та і ти – не Адам

 

темні пригорщі тиші

теплі спалахи слів

а прогнози невтішні

а діагнози злі

……………………

ранки схожі на рани

і любовей і зрад

дні такі безпорадні

ночі – теж без порад

 

За нарочито надуманою епатажністю легко вгадується тверда,
професійна рука поета, який з філігранною довершеністю трансформує нічим
непримітну буденність, нашу навколишню рутинність через ті ж уже знайомі власні
глибинні почуття в ліричну мелодику чарівних і магічних слів:

 

День, що минув, так і не став хітом…

 

Він був лише зі мною наодинці,

а заклопотані дівчата й молодиці

(хто у розкішній шубі, ну а хто

обмежений заношеним пальтом)

не бачили його.

І думалось: «Куди ці

людиська пруть, все валом, як ординці?

який жене їх біс, а чи фантом?»

 

А снігопад, як Моцарт, світлим був.

Нашіптував щось про земну журбу

і про небесну радість в перспективі.

 

Я перекреслив зле, лихе забув,

і на локальний біль наклав табу.

 

…Вигадував слова пахучі і пестливі…

 

Петро Коробчук – багатогранний і талановитий поет.

 

ну що братове

ну що сестринство

засядемо не біля карафок

з відбитками пальців

попереднього покоління

не біля полив’яної макітри

самі знаєте з чим

 

сестрове братове

влаштуємося доокола

криниці історії

 

зачерпнемо правди

перехилимо істину

аби тільки

не вдарила в голови –

ненависть

 

Ось вам і яскравий приклад непересічної суспільної
значущості поезії такого штибу. Поет не замикається на самого себе, купаючись у
словах заради слів, а йому болить майбутнє, і він намагається заронити в душу
кожного з нас свій біль за Україну.

зустрілися двоє

та й заспівали у три голоси

 

четверо здибалося і

з’ясували – аж троє із них –

гетьмани

 

дéсятеро збіглося а то й більше

і ну лупцювати одне одного

аж чуби тріщать

 

напевно у них така національна риса

невід’ємний складник менталітету –

бий своїх щоб чужі боялися

 

а чужим так страшно

ажно за боки хапаються

 

нáрід

 

і все у них не так

як у людей

 

Петро Коробчук торував нелегкі життєві шляхи. Де він тільки
не працював! Та важка й нерідко виснажлива фізична робота лише загартовувала
його і дала змогу краще пізнати навколишній світ. Мені близька його життєва
філософія, наука пізнавання світу крізь призму життєвого дискомфорту. Він
свідомо не шукав легких шляхів. Така вже його вдача! Тож безперечно, ця книжка
поезій – результат його багаторічних сумнівів, болісних шукань і душевних мук.

У своїй маленькій передмові ще до першої своєї книжки поет
сором’язливо зізнавався в тому, що напустив, мовляв, тьму-тьменну «зайців» до
«Загального вагона». Не вірте, любі читачі! Петро Коробчук лукавить. Якщо по
правді, мені вони у жодній його збірці на очі не попадались. Ну, може, якийсь
там і заскочив, бідолаха, так я його не зауважив. Можливо, сховався, псяюха,
десь у тамбурі! Тьху ти! Ми ж про «зайців», а я вже й про собак заговорив…
Краще на мить зануритись у вир поезії.

Петро Коробчук відомий нам ще й як гарний перекладач.
Зазвичай він залюблений у кримськотатарську, російську поезію… Ось яскравий
взірець перекладу з кримськотатарських поезій Дженґіза Дагджи, чи переспіву,
адже кожна мова притаманна лише тому чи тому народові, яку передати просто так
неможливо. На мою думку, можна лише передати форму, зміст, ритміку, мелодику і
навіть дух доби, в яку творилася поезія поетом тощо, але не таємниці чи
найпотаємніші тонкощі незнайомої нам мови чужого народу, якою народжувалася
поезія:

 

День на спочив іде… За горбами вже він.

Вечір тулиться ніжно до спин полонин.

Загостились хмарки – невагомий вісон –

На бескидах стрімких і запалися в сон.

 

Задрімало дівча, задрімав кипарис.

З моря лине до них заколисливий бриз.

Стереже ізгори ясен місяць-вівчар

І отару хмаринок і тиші нектар.

(«Вечір у селі», Крим, 1940)

 

 Я не знаю, у кого
вчився Петро Коробчук майстерності поетичній, натомість одне знаю напевне:
справжнім талантом його наділив Бог, а все інше, мабуть, від кожного потроху.
Хвала Господу, у нас є в кого повчитись. Одначе ще важливіше – знайти себе і не
загубитися серед інших.

На щастя, поет знайшов себе і не розчинився в інших. Його
шлях самобутній – це його шлях, яким він уперто й настійливо торує свою творчу
стежину манівцями у незвідане, постійно експериментуючи…

 

м. Луцьк

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!