Поява
обох книжок саме сьогодні, коли розпочато навальний наступ на правдиву
українську історію, – поважна подія і в доробку авторів, і в роботі видавництва
«Смолоскип». Новаторські академічні дослідження розсувають рамця вивчення
шістдесятництва (філософсько-естетичний аспект у Л. Тарнашинської) і подають
об’єктивніші, без звичних для українського літературознавства реверансів,
оцінки літераторів та громадсько-політичних діячів (О. Обертас), хоча й не
всіх. Надзвичайно важлива та обставина, що обидва автори схиляються до погляду,
що і друковані за 60-х років твори, і недруковані, і поширювані різними нелеґальними
способами однаково належать до тогочасного інтелектуального процесу, бо різні
представники успадкованого ще з радянщини офіціозу й досі не залучають до
тогочасності твори, які з’явилися (або й досі не з’явилися) друком згодом.
Видання
«Смолоскипу» важко переоцінити ще й як фундамент для подальшого
філософсько-естетичного осмислення шістдесятництва в царині всієї історії
вітчизняної літератури, передусім завдяки кількості й докладності залученого
матеріалу, до того ж багато що оприлюднюється вперше. І книжка Л.
Тарнашинської, і книжка О. Обертаса заслуговують на те, аби писати про них в
самих суперлятивах, захоплюючись і методологією, і культурою викладу.
Звичайно,
є коректорські недогляди або кілька
недостатньо точних формулювань. Так, у Л. Тарнашинської на с. 69 і скрізь
Ґеник-Березовська пишеться з малого «ґ». Еміль Крюба названий «Е. Крюбе» (с.
72); прізвище його предків, здається з Тернопілля, було Крупа. Анатолій Макаров
(с. 113) заслуговує на докладніший розгляд, – разом зі своєю дружиною Іриною
Макаровою-Вишеславською та при сприянні Леоніда Вишеславського вони
організовували в шістдесяті роки відомі літературно-мистецькі салони, які
справили істотний вплив на еволюцію тодішньої естетики. Невиправданим здається
прилучення до дисидентських контекстів Петра Кононенка (с. 252, 492), відомого
в ті роки як принципового комсомольського й потім партійного агітатора, борця з
буржуазним націоналізмом та модернізмом. Можливо, треба було б згадати й про
діяльність такого агента КДБ, як критик Володимир Мельник. Його до нас у відділ
літератури та мистецтва «Молоді України» спеціально прислали з вул.
Володимирської для боротьби з Іваном Дзюбою. Йому в цьому всіляко допомагав
головний редактор «Молоді України» Лев Стефанович. До речі, варто відзначити, що
цей останній належав до найбільш освічених провокаторів КДБ, як і поет,
перекладач і плагіатор А. С-ик. Можна б, скажімо, вважати суперечливою й оцінку
«Вечірніх розмов» Максима Рильського, і насамперед стосовно молодих поетів (с.
533). Його публікації у «Вечірньому Києві» різко неґативно оцінював Олександр
Білецький. Не був однозначною постаттю М. Шамота (с. 566), а його шарпанина з
приводу «Собору» зумовлена була, наскільки мені відомо з приватних джерел,
особистою неприязню до автора роману. Не треба забувати, що відоме есе
Сверстюка про «Собор» і сам «Собор» ідеологічно різноспрямовані твори, про що є
натяк і в Михайлини Коцюбинської, котру цитує О. Обертас (с. 173). Бажано
реалістичніше оцінювати спадщину Анатолія Погрібного: період «Друга читача» і роботи
над Борисом Грінченком і Панасом Мирним, другий період – адміністративна
кар’єра й праці про загальносоюзний робітничий роман і нову людину тощо, третій
період – доба Незалежності… І останнє: похибки з сортуванням прізвищ у
покажчику (с. 617-618).
Кілька
неточностей впало мені в око і в О. Обертаса. Так, неукраїнський самвидав не
обмежувався російськими авторами (с. 57), бо мені в пам’ятку і «Цитадель»
Екзюпері, і матеріали виступів п’яного Хрущова з інтеліґенцією, і Камю… Ірина
Стешенко дала мені для розповсюдження три сторінки стилістичних порад, котрі
написав їй А. Кримський, і я тоді ж віддрукував 11 примірників (а не 4, – с.
61) на своїй полуторній «Еріці» і передав багатьом, зокрема Іванові
Світличному. Творчість Леоніда Кисельова припадає не на початок 60-х (с. 92), а
на другу половину. Згадка про Л. Скирду (с. 153) якось дивно виглядає серед
неофіціозної молоді (на с. 294 її випадково названо Скиртою), – справді
обдарована й лірична поетеса перетворюється на представницю радянського
партійного істеблішменту з осудом Празької весни. Вона була серед тих, хто
підтримав інтервенцію більшовицьких горлорізів. Такій позиції сприяло й її
найближче оточення радянських функціонерів.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Зрозуміло,
що всі ці дрібниці не впливають на загальне значення обох видань «Смолоскипу»
сьогодні. Але насправді мені йдеться ось про що.
Мабуть,
варто якось послідовніше розрізняти групу київських і периферійних
шістдесятників, наближених до підпільної роботи, і дозволених «обоймних»
(тодішній журналістський сленґ) літераторів, як от Драч. Натомість Дмитро
Павличко шістдесятником не був ні за якою ознакою: і творча манера його тяжіла
до класичних зразків, і політична позиція змінювалася в часі.
Не
завадило б при розгляді проблематики шістдесятництва залучати матеріали про
композиторів, малярів, скульпторів, народних, ужиткових митців, кіно тощо, бо
процеси йшли не просто поруч, а інколи перепліталися, як от у будинку
композиторів на вул. Пушкінській у Києві, де Білаш із Колодубом організовували
цькування молодих формалістів.
Згодилося
б використовувати матеріали про творчі гуртки й секції при видавництвах,
часописах і газетах, звідки вийшло чимало першокласних літераторів і де
здебільшого панувала неформальна атмосфера.
На
окреме висвітлення заслуговують приватні салони й майстерні митців, де
реґулярно збиралися інтелектуали різних поколінь і де також вироблялися
перспективи нової української естетики.
На
окрему згадку заслуговують вчителі, бібліотекарі працівники периферійних
клубів, котрі берегли від нищення вітчизняні традиції.
Досі
поза увагою дослідників залишаються рецензії (а це тисячі й тисячі одиниць),
які писалися для видавництв різних рівнів, міністерств (наприклад, міністерства
культури), цензурних установ, партійних організацій (наприклад, для
відповідного обкому й далі для ЦК поквартально й щорічно оглядалася вся
періодика з виокремленням літературно-художнього напряму; на підставі цих
оглядів формулювалися постанови партії та інструкції КДБ).
І
останнє. В Києві під патронатом КДБ перебували не тільки часопис «Всесвіт», але
й товариство «Україна» та Товариство дружби. І «Україна», і Товариство дружби
мали свої видання – газети, книжки, бюлетені. Вони призначалися для створення
позитивного образу Радянської України у закордонного споживача і заборонялися
для внутрішнього обігу, відразу потрапляли до спецфондів. Автори одержували
чималий гонорар (10 крб. за сторінку машинопису) і користувалися відносно
більшою свободою висловлювання.
Але
завдяки титанічній багаторічній праці Л. Тарнашинської і О. Обертаса обрії
шістдесятництва прописуються краще, і робити уточнення та додатки буде легше.