Розіп’ятий між двох епох

До 80-річчя Bолодимира Дрозда

 

Увазі читачів пропонується розділ з другого видання книжки Л. Тарнашинської «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління (Історико-літературний та поетикальний аспекти)», яка готується до друку у видавництві «Смолоскип».

 

…Але не вельми довіряймо виклично-парадоксальним твердженням В. Дрозда, що всіх своїх негативних героїв він пише із самого себе…

Микола Жулинський

 

Володимир Дрозд увійшов в українську літературу разом із цілою плеядою українських шістдесятників: Вал. Шевчуком, Є. Гуцалом, Іриною Жиленко, Драчем, Щербаком… Уже в двадцять три роки видав першу свою книжку новел і оповідань «Люблю сині зорі» (1962), яка привернула увагу критики індивідуальним стилем: ліризмом, психологічною розгорнутістю характеру, тонким проникненням у світ природи. Через десятки років, 1996-го, письменник щиро зізнається: «З написаного, видрукуваного найдорожчі для мене – перші оповідання. Як перша любов.

Найсерйозніша моя річ – справді-таки, мабуть, епічний роман «Листя землі»», – за цей роман-епопею (книга перша і друга) письменник отримав Державну премію України імені Т. Г. Шевченка (1992) і ним, фактично, вінчав свій земний і творчий шлях. Володимир Дрозд був і залишається одним із найцікавіших і, мабуть, одним із найменш прочитаних українським літературознавством письменником, особливо у його пізній творчості, який сам письменник охарактеризував як такий, коли «уже є що сказати і знаєш, як сказати». З одного боку він – чи не найбільш відкритий і викличний з-поміж прозаїків другої половини ХХ – початку ХХІ століть у своїй художній автобіографічності, а з другого – чи не найбільш утаємничений, містифікований, затінений численними масками своїх автобіографічних (і не тільки) героїв, дешифрувати сенс і призначення яких ще належить наступним дослідникам.

 

«Глибоко переконаний, – наголошував Володимир Дрозд при врученні премії Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів, – що народи, мовчати яких примушують тоталітарні режими, конденсують у собі, незважаючи на репресії, війни, голодомори, вільнолюбну силу, передаючи її у спадок дітям та онукам своїм». Всі ці тематичні пласти, що визначають драматичну історію українського народу, – війни, голодомори, репресії, тиск тоталітарної системи, освячені вільнолюбною силою українського народу, присутні в творчому доробку В. Дрозда.

 

…Володимир Дрозд народився 25 серпня 1939 р. в с. Петрушин Чернігівського району Чернігівської області в родині колгоспників. Закінчив заочно факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Шевченка (1968 р.); працював у редакції Олишівської районної газети «Голос колгоспника», в редакціях обласної молодіжної газети «Комсомолець Чернігівщини», пізніше – в «Літературній Україні» та «Молоді України», у видавництві «Радянський письменник». У 1982-1985 рр. займав посаду головного редактора журналу «Київ». Обирався секретарем правління Київської організації СПУ. Член Спілки письменників з 1962 р.

 

Автор книжок оповідань та повістей: «Люблю сині зорі» (1962), «Парость» (1966), «Маслини» (1967), “Семирозум» (1967), «Білий кінь Шептало» (1969), «Катастрофа» (1968), «Крик птаха в сутінках» (1972), «Ирій» (1974), «Ніч у вересні» (1980). Автор романів: «Люди на землі» (1976), «Земля під копитами» (1980, премія ім. А. Головка, 1981)), «Самотній вовк» (1983), «Балада про Сластьона» (1983), «Спектакль» (1985), «Новосілля» (1987), «Інна Сіверська, суддя» (1985), «Пришестя» (1994), «Музей живого письменника» (1994), «Злий дух. Із житієм» (рік). Окремий тематичний блок становлять твори документально-біографічного плану, як-от «Добра вість» (1967), «Ювеналій Мельников» (1972) «Ритми життя» (1974), «Дорога до матері» (1979) та ін. Свій земний шлях письменник завершив 23 жовтня 2003 р. Уже по його смерті побачила світ (двома виданнями, одне з яких у «Бібліотеці Шевченківського Комітету») впорядкована Іриною Жиленко книга І роману-епопеї «Листя землі» з ґрунтовною вступною статтею М. Жулинського (2009, 2012). Твори В. Дрозда (майже всі) перекладалися російською мовою, виходили окремими виданнями в Естонії, Молдові, Білорусі, Болгарії, Угорщині, Польщі та в багатьох інших країнах.

 

МІЖ ТРИБУНОЮ І ПИСЬМОВИМ СТОЛОМ

 

У літературному поколінні українських шістдесятників В. Дрозд займає осібне місце: свій шлях самореалізації він перетворив на напружений пошук – резонансних тем, адекватних задумові жанрів, яскравих персонажів, переконливих характерів, незвичних сюжетних ліній, захопливих колізій, промовистих деталей. І дуже часто являв читачеві зовсім несподіваний результат: вражав проблематикою, колізіями, характерами, розмаїттям художньо-образних засобів. Обраний шлях не завжди був простим, легким – він передбачав не тільки пошуки мистецьких форм і засобів утілення художнього задуму, а й пошуки самого себе, свого духовного наповнення й розповнення. Цю закономірність свого мистецького «дозрівання» В. Дрозд сформулював чітко й прозоро: «До кожного свого твору я спершу дозрівав духовно, а вже тоді брався за перо». Цей період самостановлення яскраво відображає епістолярна спадщина В. Дрозда: в листах до дружини Ірини Жиленко з армійського «заслання» (а молодого письменника-початківця було «покарано» за неординарність службою в армії далеко від рідної домівки) віддзеркалено його спроби осягнути світ у всіх його суперечностях. «Ти знову філософуєш і терзаєшся пошуками свого місця і своєї позиції в цьому житті. Не надривайся. Нам цим доведеться займатися все життя, до останньої миті…» – прозірливо відповідала йому 1965 р. Ірина Жиленко.

 

Родинний творчий тандем двох яскравих особистостей – Володимира Дрозда й Ірини Жиленко – дав українській літературі двох лауреатів Шевченківської премії. Але головне – зразок того, як можна поєднувати дві такі різні творчі особистості в одному родинному просторі, не відтинаючи одне в одного творчих можливостей, а, навпаки, стимулюючи до праці. Так, Ірина Жиленко зізнавалася, що «особливим чином» на неї впливає «божевільна Володина працездатність. Життя йому потрібне тільки заради писання. Інакше воно його не цікавить. […]. Він трудиться буквально осатаніло…». У цьому зв’язку варто процитувати К.-Г. Юнга: «Хто має призначення, хто чує голос глибин, той приречений. Тому, за переказами, він має особистого демона, поради якого йому належить виконувати. Всім відомий приклад такого роду – Фауст, а історичний факт – daimonion* (*даймон, демон з грецьк.) Сократа…». Первісний смисл виразу «мати призначення», підкреслює психолог, гласить: бути викликаним якимось голосом (при цьому він зазначає, що німецькою слова «призначення» (Bestimmung) і «голос» (Stimme) утворені від одного кореня). Ідучи за цим глибинним голосом, голосом особистого даймона, постійно чуючи в собі його невідворотну присутність і навіть тиск, Володимир Дрозд був свідомий свого призначення, тож неодноразово повторював: «Без творчості моє життя втрачає будь-який сенс». І вперто тримався думки, що література має фіксувати ті зміни, які відбуваються довкола, інакше це, як вважав, буде величезною помилкою. Цим, власне, підкреслював свою приреченість на творчість. За теорією К.-Г. Юнга, чим більше невизначена й несвідома особистість, тим більше вона розчиняється в соціальності, в цілісності групи, поступаючись при цьому власною цілісністю – і місце внутрішнього голосу заступає голос соціальної групи і її конвенцій, а місце призначення – колективні потреби, і чим більший «масштаб особистості», тим менше розчиняється вона в соціальності групи й тим ближча до виконання свого основного призначення. Тож одержимий своєю метою письменник зазвичай позиціонує себе одинаком, «самотнім вовком» – відсвіт цієї поширеної моделі існування творчої людини падав і на цю Дроздову метафору. У життєвій і творчій долі В. Дрозда, очевидно, відбувався певний внутрішній конфлікт між позицією митця-самітника, відгородженого від перипетій зовнішнього світу у башті зі слонової кістки (в реальності це був «халеп’ївський рай» – сільська хата-дача в мальовничому селі Халеп’я, де народилося чи не найбільше творів письменника), і розчиненістю в соціальності «групи» (читай – в колективному началі) та її потребах: тут далася взнаки активна заанґажованість письменника в соціальних колективах. Так, на відміну од, скажімо, Валерія Шевчука, котрий ніколи не зраджував обраній на самому початку життєвого шляху позиції професійного письменника, який не ходив «на службу», Володимир Дрозд працював у редакціях газет, був на видавничій роботі, тривалий час очолював журнал «Київ», був секретарем Спілки письменників України та її Київської організації. Наскільки це був суперечливий для письменника етап творчого життя, свідчить, скажімо, одна з його публікацій далекого 1987 р. – це був час, коли в суспільній атмосфері повіяло перебудовчими настроями й письменники особливо гостро відчували свою причетність до суспільних перемін. Письменник – попри все інше – звіряється читачеві й у тому, що з усього написаного найбільше подобаються йому сторінки з описом повернення «воскреслої» Ганни Поночівни в рідне село («Земля під копитами»): «Пам’ятаю день, коли писав цю сторінку, в селі. Спілка письменників проводила черговий важливий захід, здається, урочистий літературний вечір. Його показували по телевізору. Був запрошений на вечір і мав навіть возсідати в президії і я. Але мені так добре писалося в ті дні! Пересилив себе і не поїхав. Усе ж роздвоєність сучасного інтелігента, про яку і я немало писав, давалася знаки. Душа, як і в мого Сластьона, розривалася – між трибуною і роботою… Я ввімкнув телевізор, але без звуку. Сидячи за письмовим столом, над своїм зошитом, я краєм ока поглядав на миготливий екран. Такі поважні, у чорних парах, у білосніжних сорочках і в імпортних краватках сиділи мої колеги за столом президії урочистого літературного вечора. І на обличчях їхніх – така ж поважність та відчуття історичного моменту… Справді, під яскравим світлом телепрожекторів, у фокусі людських очей і телекамер хіба не будеш певен у суспільному успіхові, в увазі людства до твоєї особи?.. Я ж сидів за маленьким письмовим столом, голодний, неголений, бо з самого ранку працював і не хотілося витрачати часу на кухонні справи та на гоління, у старім светрі, у старих ношених-переношених штанях і похапцем сіяв, сіяв слова. Коли потрібного слова бракувало і приходило розчарування, я дивився на телеекран і думав заздрісно: «Онде – життя, а я, наче остання робоча коняка, волочу свого плуга, поки не впаду у борозні…» І ставало себе шкода. Але потрібні слова раптово з’являлися, як з’являється вода у вичерпаній, здавалося б, до дна криниці, і я знову забував про урочистий вечір, про місце в президії, про своїх поважних колег, а жив лише тим, чим жила Ганна Поночівна…» І ось, коли минуло звідтоді десять років, і роман «Земля під копитами» існує в літературі, належно поцінований, письменник згадує, що існує в нім і та сцена, написана ним у селі того пам’ятного дня – «чи не найкраща в книзі». І резонно запитує: «А що лишилося од того дня, од того вечора в колег моїх, які пишалися в президії зборів, перед телекамерами? Я не проти громадської діяльності письменника, вона – потрібна, вона – невідривна від самої письменницької професії. (Хоч, на мою думку, трибунна діяльність і громадська – дещо одмінні речі). І все ж, головна сфера діяльності літератора – письмовий стіл. Плюс те, що необхідне для роботи за письмовим столом, – знання реального життя своїх сучасників». Це яскрава ілюстрація до постійної дилеми письменника: як розділити себе між художньою творчістю й «портфельними» справами, аби втрати були якомога меншими?

Подібний конфлікт між індивідуальним і соціальним, проте, мав і свої позитивні наслідки: з-під пера письменника народилися виразні характери персонажів, що яскраво репрезентують свою добу. Тож, очевидно, саме той «голос глибин», особистий демон, якого годі приручити силою бажання, й допомагав письменникові створювати такі яскраві образи, що уособлювали й персоніфікували зло, яке завжди йде в парі з гріхом. Від самого письменника хіба залежало, де і як провести тонку лінію розмежування між злом (гріхом) меншим і злом (гріхом) більшим та наповнити свої образи найпереконливішими деталями, які дарувало саме життя і які увиразнювали засоби виконання того призначення, яке випало на долю письменника. Певною мірою підсумовуючи пройдене, В. Дрозд не уникав відповідей на незручні запитання щодо своїх стосунків із владою, точніше, офіційними структурами, що уособлювали комуністичну ідеологію. І відверто зізнавався: «…І зрозумів: машина мене легко зламає – я не здійснюся як письменник. А здійснитися, реалізуватися мусив це було поза моєю волею. «Я їх одурю…» – подумав я, як мій кінь Шептало – конюха Степана». І через десятиліття зміг чесно підсумувати: «Я їх справді одурив, багато в чім здійснився, реалізувався, але й вони мене – одурили, бо не в усьому я реалізувався, не на повну силу. Цілком безпрограшних ігор із Сатаною просто не буває. Але це тепер я вже розумію. Життя проживши. Насправді усе було ще складніше. Бо комуністична ідеологія мала у собі не лише тоталітаризм і таке інше, а й дещицю того, у що вірили кращі уми світу. А я, земна людина, тим більше не міг не вірити. Маю на увазі ідею соціальної справедливості, ідею рівності. Не лише в теорії, а й практиці тогочасного суспільства було дещо таке, що я й нині не радив би викидати на смітник історії. Бо підбирати доведеться…».

 

«Я – розіп’ятий між двох епох…» – зізнавався письменник, акцентуючи цим на трагічності власних свідомісних трансформацій, які він екстраполював і у внутрішній світ своїх героїв. А Ірина Жиленко той період життя оцінила так: «Наш з Володею маленький «бунт» був суто літературний (хоч і не тільки, бо доводилось і дискутувати, і обстоювати свою точку зору, і захищати молодих). Не були ми борцями, але були людьми і письменниками. Не бунтувались активно, але писали чесно…» [14, с. 654]. Система ламала, нівечила долі й таланти. Проте не всі таланти: В. Дрозд мав тверде переконання: «Епоха могла убити письменника як людину, але убити талант – ніколи! Якщо це справді – талант!».

 

Ще в часи панування соцреалістичної естетики В. Дрозд був одним із-поміж тих, хто розбивав уявлення читача про культ позитивного героя. І казав про своє літературне покоління шістдесятників так: «Ми поламали традицію соцреалістичної белетристики ділити героїв, а отже, і людей, на позитивних і негативних». Людина для нього – не носій ярлика із «плюсом» чи «мінусом», а специфічна психологічна «лабораторія», дослідний майданчик, де вступають у взаємодію різні психологічні «інгредієнти», настояні на субстанції добра і зла, і від ступеню їх активізації та міксування й залежить міра порядності/непорядності, моральності/аморальності людини. Власне, чи не кожен персонаж В. Дрозда – це витвір подібного міксування й тієї чи тієї міри дисбалансу психологічних характеристик, які, зрештою, й визначають не тільки «послужний список», а й долю людини.

 

Уже наприкінці 1960-х критика відзначала стрімку й помітно змістовну «лінію зросту» В. Дрозда: «Цей прозаїк і в перших своїх оповіданнях і в наступних («Білий кінь Шептало», «Кукурудза» «Фашисти» та ін.) виявив такий самий нахил до психологічного аналізу, але, крім того, загострений смак до моральної та соціальної проблемності». Цей загострений смак до діагностування суспільних хвороб із роками лише відточувався, шліфувався, адже письменник культивував у собі здатність бути суголосним із проблемами сучасної доби, оскільки справжній письменник, на його переконання, це «чутлива мембрана, яка реагує на найменші зміни в суспільстві».

 

Людмила ТАРНАШИНСЬКА

«Українська літературна газета» №15 (255) 2 серпня 2019

Залишити коментар