Розіп’ятий між двох епох

До 80-річчя Володимира Дрозда
«ПИСЬМЕННИК – ЛИШЕ УСТА НАРОДУ»: ГОЛОСИ З КНИГИ ДОЛЬ
Закінчення. Початок у чч. 15, 16, 17
Роман-епопея «Листя землі», за яку письменника було удостоєно Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка, фактично потвердив глибоке переконання письменника в тому, що в світі діють «ще не заналізовані нами закони накопичення духовної енергії», яку йому і вдалося матеріалізувати в словесну тканину твору. Письменник сам сформулював історіософську модель, втілену у його художній творчості. Маніфестуючи свій намір створити низку романів про «чи не найскладніше століття у вітчизняній та й світовій історії: од вісімдесятих років ХІХ ст. до вісімдесятих ХХ», він розкриває своє світоглядне завдання: «…Для цього найперше, мабуть, слід відмовитися від ілюзії, що історію творять лише окремі особистості. Соціальні землетруси, на моє глибоке переконання, зароджуються в глибинних народних пластах, і те, що ми спостерігаємо на поверхні етносу, – наслідок цих велетенських, ще гаразд не досліджених нами сил, і справжня історія – історія душі народної, а не хронологія дат». Складне переплетення доль, характерів, подій, колізій в романі «Листя землі» дає зрозуміти, що на трансформацію людської свідомості впливають глибинні нуртування психіки людини у її прагненні до самореалізації, продовження роду, справедливості, перемоги добра над злом, а в «формальності соціального» міститься «жива нитка нашої спільності…». Розкрутити цю «живу нитку» людської спільності у її злютованості й суперечностях і заповзявся автор цієї епопеї.
«Листя землі» – дивовижний твір великої сугестивної сили впливу на читацьку свідомість, адже він несе «голоси» реальних людей, записаних письменником і відтворених на сторінках роману як своєрідні монологи (виділені при цьому в тексті курсивом). Це розгорнутий міф про пошуки поліською людиною «втраченого раю», «землі обітованої», символом якої постає земля Горіхова (висока й світла ілюзія Гаврила Латки) – як благодатний край, де людина має можливість бути самою собою, вдивлятися в «обличчя» природи як у дзеркало, пізнаючи вищі. гармонійні закони співіснування світу природного й світу людського. Космогонічний міф про Пакуль як сакралізований центр міфологічного Краю розгортається у творі з допомогою зміщення часово-просторових площин, різних проекцій тих самих подій, що створює ефект циклічності, використання біблійних символів (Бог, Богоматір як «матір дітей людяцьких», рай, пекло, Божий суд, райський сад тощо), глибоких християнських паралелей й водночас відчутної пантеїстичної наснаженості, що живить глибоке письменницьке розуміння природи як живої складової людського світу. Система міфології відчитується в романі на кількох рівнях: символіки, способу організації та структури тексту, моделювання характерів. Вже сама назва «Листя землі», що несе біблійний код, дешифрує складну символіку твору: сезонно-циклічна метафорика образу листя означає зміну, оновлення – через процес руйнації, оновлення й невмирущість роду й родоводу, а ще – єдність землі і неба, той метафізичний часопростір, де й накопичується людський дух. Міфологічний часопростір зазвичай характеризується циклічністю: події повторюються, подаються з точки зору різних оповідачів, що надає цим подіям стереоскопічності, особливої глибини й ймовірнісної множинності, час втрачає лінійність.
Окремою важливою темою в межах авторової опозиції любові/ненависті оприявнюється письменником філософія влади: у В. Дрозда це завжди сила, що маніпулює людиною, спричиняючи руйнівні трансформації у людській душі, яка не завжди здатна чинити опір метафізиці влади. Потужно розгортається в романі «Листя землі» й тема зрадництва, що має свої модифікації – відступництва, продажності. Письменник виводить причину цього ганебного явища від психологічного феномену страху, який підточує моральні засади людини, руйнує її цілісність. Однак це також трансформація біблійного мотиву відступництва, до якого В. Дрозд звертався вже в ранній творчості. Так, в оповіданні «Іскаріот» (написане 1972 р., уперше надруковане 1990) спостерігаємо накладання семантики євангельського образу на життєподібні ситуації й колізії: «Незвичайна контамінація реалістичного та євангельського планів здійснюється в оповіданні В. Дрозда «Іскаріот» […], де поведінкові та мотиваційні детермінанти новозавітного образу піддаються істотній трансформації. Своєрідність його змістової переакцентуації виявляється насамперед в онтологічній множинності самого акту зради, яка невідворотно здійснюється в різні часові епохи» – під таким кутом зору можна говорити про принципово інше звучання мотиву воскресіння Іуди. «Версія В. Дрозда побудована на мотиві постійного воскресіння Іуди, який ніби мандрує в часі і просторі і змушений попри свою волю і бажання вершити євангельське діяння». Саме таку темпоральну проекцію в розрізі столітнього буття української людини подає автор у «Листі землі», виводячи з цього криву національних негараздів і втрат. Утілення зла в діяннях людських у їхній дорозі до побудови ілюзорного земного раю розкривається через криваві злочини сталінського тоталітаризму. Зло, породжене сліпою вірою, як і зло відверто цинічне, втілені у вчинки, дії окремих людей, перетворювало їхніх прототипів на жертв, але й ті, хто був одержимий злом, опинялися в ролі жертв: і тут позиція письменника однозначна. У цій площині особливої ваги набирає ціна людського життя у вимірі історичного поступу – її письменник виважує на терезах совісті та родового обов’язку перед нащадками – адже ця лінія відповідальності не мусить перериватися ніколи, інакше не можна буде говорити про невмирущість народу – така квінтесенція художнього дослідження В. Дрозда. Різні проекції майбутнього, як і різні кути бачення минулого, допомагають залучити читача до активного діалогу з письменником, з власною та колективною пам’яттю.
Перед читачем постає ціла галерея героїв твору, наділених міфологічною свідомістю, в якій закодовані архетипні первні, онтологічні цінності та моральні константи. Варіативність доль, крізь які зримо проглядаються всі етапи російської, а потім радянської імперії і мозаїка яких витворює панораму буття української людини, – це те поле художньо-психологічного дослідження, яке підносить В. Дрозда до рівня літописців своєї доби. Власне, письменник і сам усвідомлював свою місію літописця, називаючи «Листя землі» «Книгою доль і днів минущих», підкреслював, що в своїй роботі використав документальні свідчення й спогади багатьох людей (психологічний ефект діалогу з народом, відчуття «живого» життя досягається автором не тільки за допомогою збереження розмовної мови персонажів, а й виділення їхніх невигаданих свідчень у тексті курсивом) – і не тільки своїх земляків, а людей з різних куточків України. Тому Роман-епопея «Листя землі» є неоціненним матеріалом для сучасних етнопсихологів.
Бінарні опозиції (життя/смерть, любов/ненависть, відданість/зрада, доброчинність/гріховність і т. п.) несуть не ідею протистояння, а ідею взаємозумовленості, втіленій у авторській концепції добра/зла як сув’язі взаємообернених, але й взаємозумовлених понять. Письменник, котрий болісно шукав Боже в людині, оскільки, на його переконання, в кожній душі прозирає «промінчик Його світла». Однак Дрозд не був би Дроздом, якби не дискутував із самим Господом Богом: у пошуках істини він вичерпував усі можливі способи пізнання світу, зокрема й богоборчі імпульси. Переосмислення власної долі (біографічний роман «Пришестя») крізь тезу, згідно з якою людина постає як «пришестя Бога на землі», проте, не звільняє письменника від гірких сумнівів, а навпаки, лише загострює його єретичні розмови з Господом, бо насправді важко (чи й неможливо) усвідомити, що з волі Бога (чи Диявола?) в світі існує стільки зла: ця проекція богоборства особливо виразна в образі Нестора Терпила (Семирозума) з «Листя землі». Тож і Бог і Диявол у В. Дрозда постають в одному образі. Однак письменник не перекладає провину за людські негаразди ані на Бога, ані на Диявола: він акцентує на спільній відповідальності Бога/Диявола й людини, яка зазвичай має право вибору й міру вибору між добром і злом.
Дуже точно сказав про останній твір Володимира Дрозда М. Жулинський: ««Листя землі» нагадує велетенської довжини сувій білого полотна, розстеленого на березі вічної ріки життя. І кожен, хто з’явився на цей світ Божий, у цей жорстокий і ніжний, грішний і праведний світ, ступає босими ногами на цей білий сувій національної долі й залишає на ньому свій слід…» Вимріявши цей твір як своєрідну сповідь народу, його літописну проекцію, сам Володимир Дрозд був свідомий того, що письменник – лише інструмент, уста народу. Зрештою, в результаті глибоких роздумів і власного шляху Богошукання він прийшов до самоусвідомлення: «Справжній митець – творець прекрасного. Він вуста Всесвіту, голос Бога на землі».
…Володимир Дрозд – неперевершений майстер характеротворення, зокрема, засобами портрета: ця його здатність заґрунтована в традицію української класичної літератури, де виразному портретові завжди надавалося першочергове значення. Тому всі його персонажі впізнавані, більше того – їхні імена маркують тенденції соціальних метаморфоз, як-от Петруня («Спектакль») чи Шишига («Вовкулака («Самотній вовк»), Шептало («Білий кінь Шептало») чи Сластьон («Балада про Сластьона»). Портретуючи своїх персонажів на зовнішньому й внутрішньому рівнях, письменник зазвичай вдається до промовистих антропонімів (у цьому особливо вирізняються Семирозум, Ладомир, Терпило, Гуляйвітер, Загатний, Хаблак, Петруня, Пігмаліон, Македонович та ін.), що семантично увиразнюють характеристику того чи того персонажа відповідно до ідейного задуму художнього твору. Звертаючи увагу на розлогий і специфічний авторський ономастикон, дослідники відзначають активне звертання В. Дрозда до номенів, як-то Шептало, а також Шишига та Злий дух, який проектує деструктивне начало героїв у романі «Вовокулака» («Самотній вовк») та «Злий дух. Із житієм». Такий прийом значно увиразнює авторську позицію, створює простір для активної читацької уяви.
Зберегти свої особистісні риси й якості, своє внутрішнє «ядро», щоб піднятися над тим, «із чого неминуче складається будь-який соціальний організм, стає заслугою й рішучістю духа, який сам є основою соціальних закономірностей, але підноситься над ними, як над самим собою» – і мало кому з-поміж героїв творів В. Дрозда це вдається. Більшість персонажів В. Дрозда проходять свою «точку неповернення» без перспективи повернутися до висхідної позиції, усвідомлюючи при цьому глибину свого морального падіння, хоча загалом письменник виходить із тези, згідно з якою християнам «дана блага вість, що після впадання в гріх настає повернення до тієї точки, з якої це падіння розпочалося, чим і замкнеться коло людського митарства». У цьому роздвоєнні між усвідомленням самовтрати і зусиллям реанімувати в собі високоморальне й полягає трагізм окремих сторін сучасного людського буття, однак письменник – навіть у своїх гротескових художніх моделях – пом’якшує цей трагізм самовтрати людини засобами іронії, травестії та ін. Палітра художніх засобів, яку він використовує для увиразнення в слові особливостей людської вдачі, особливостей обсервованої ним людини – найширша: від зображання інтер’єру, середовища – до активного використання внутрішнього мовлення (іноді воно нагадує потік свідомості, що розширює межі психологічного занурення в людську психіку), від жорсткого гіперреалізму – до умовно-символічних форм. Особлива увага надається портретові та увиразненню його деталей, що поглиблюють характерологічну особливість того чи того персонажа; причому окремі мозаїчні складові цього портрета складаються у цілісність поступово, впродовж розгортання авторської розповіді, залучаючи до портретотворення активну уяву читача. Це дає привід дослідникам класифікувати види портрета, вирізняючи зовнішній і внутрішній портрети, динамічний і статичний, однак усі вони, незалежно від сили сугестії, «працюють» не відособлено, а в межах того мовомислення, що його визначають часово-просторові параметри тієї міфологічної моделі, яку творить письменник у межах рідного Сіверського Полісся з його особливим психотипом людини, чиї геопсихологічні особливості значною мірою визначають і її долю в розрізі загальнонаціональної долі.
Власне, вся творчість В. Дрозда – це пошуки землі обітованої, втіленої ним в образі рідного Краю під іменем Пакуля, тяжіння до якого письменник задекларував ще в повісті «Ирій» устами Михайла Решета, фактично ототожнюючи Пакуль із ирієм, до якого завжди пориватиметься людська душа, аби потім зриватися звідтіль у широкі світи…Так обігрується ще один біблійний мотив, а радше істина про блудного сина, який завжди повертається до рідного порогу, аби, повернувшись, знову вирушати у великий світ.
Попри весь свій травестійний пафос, попри іронію й нищівний сарказм, Володимир Дрозд завжди залишається ліриком, якому підвладні найтонші переміни настрою чи метаморфози природи. Показовою в цьому плані є, зокрема, кілька оповідань під спільною назвою «Малюнки дитинства», напоєних густими пахощами й наповнених щільними спогадами з дитячих літ. У цьому циклі автор дає своєрідний «спектровий аналіз дитинства», яке мало визначальний вплив на специфіку його художньої творчості: «Тоді все мало свій колір. Навіть рух і час […]. Кожна часина дня, особливо літнього, що просторий, мов поле, барвилась по-своєму. І зараз найяскравіше пам’ятаються, найглибше хвилюють не дитячі пригоди, не випадкові скрути, а саме кольори. День розпадається на химерні площини кольорів, від червоного до вишневого, ніби ідеш по залах велетенської виставки тканин. Ось усе буйніше з фіалкової ночі проступає молочно-сиза пелена досвітку. Але і її вже потроху підмиває рясний бузок. А надто бузковіє на сході. Буцімто ніжного бузкового квіту без кінця-краю, а вітер ані шелесне. Раптом стиха, німотно, – аж дрижаки по тілу од зачудування, – серед цієї м’якої однобарвистості густо-червоно розпукується квітка маку – сонце. Тоді тисячі голок снують над селом, тисячі човників ковзають по темно-синій небесній основі, що відразу блакитніє, а за голками за човниками – нитки яскраво-червоним пунктиром, ніби намистинки-коралини між дрібного-дрібного бісеру…» («Малюнки дитинства»). І розумієш, що ліричність, чутливість душі письменника звідти, з його дитячих літ пересипаних, наче добірним зерном, незабутніми емоційними враженнями, які й сформували художню свідомість митця.
Зрештою, все містеріальне дійство душевних метаморфоз людини у її боротьбі між добром і злом освітлюється ідеєю одного з ранніх оповідань «Сонце», що його по праву можна назвати ідейних прологом до творчості Володимира Дрозда. Написане за всіма правилами притчі, перейняте духом слов’янської міфології з її виразною компонентою язичництва, воно обстоює тезу щодо невідворотності добра. Чорт, якому в його «темних» справах був незнайомий жоден людський сентимент, раптом прозріває у своєму відчутті того, що земля, як і людина, покликана народжувати нове життя. Тож і дитя, народжене вночі, мусить перемогти темряву, мусить жити – з цією думкою чорт поспішив «піднімати сонце»: «Не шукав сенсу в пожертві, не думав, чи підніматиме хто сонце завтра. Знав одне: він мусить підняти його сьогодні – хай дитинча, яке народилося вночі, побачить світло…» Так цей Сізіфовий труд (бо ж увечері сонце знову піде за пруг, а вранці якась сила муситиме знову його піднімати заради життя землян) набуває високого сенсу. Сенсу, який освітлював Сізіфову працю самого письменника впродовж десятиліть творення ним «книги буття» рідного народу.
Людмила ТАРНАШИНСЬКА
«Українська літературна газета» №18 (258) 13 вересня 2019

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал