Розіп’ятий між двох епох

До 80-річчя Володимира Дрозда
Продовження. Початок у чч. 15, 16
Безперечно, в творчості В. Дрозда вирізняється антропоцентрична домінанта. Антропоцентризм В. Дрозда заґрунтований у загальнолюдські, загальнонаціональні та аксіологічні концепти. Авторська концепція людини, що її приніс в українську літературу В. Дрозд, далека від ідеалізованої моделі, де герой штучно допасовується до моделі «підфарбованого» світу в його ідеалізованому форматі. Однак цей нібито відхід од ідеалізованості (засвоєної у її соцреалістичному варіанті) компенсується витворенням авторського художнього міфу про «землю обітовану» – Сіверське Полісся, що народжує людей, хоч і зі складними, покрученими долями, але невмирущими у своїй суті. Його герой – людина у сув’язі суперечностей, часто з роздвоєною душею, уражена на ментальному рівні всілякими моральними недугами. Однак уся проза письменника – це не боротьба проти свого героя, а боротьба за героя, за звільнення – хай і болісне – від облуди хворобливого самовивищення, від моральної корозії і самоілюзії життєвого успіху за рахунок поборення в собі самого себе істинного. Портретна галерея В. Дрозда не вміщається в опозиційну парадигму: з одного боку, – людина духовно розвинена, культурно зорієнтована, самодостатня у своєму духовному пошуку, а з другого, – людина морально ущербна, яка має в своєму активі засоби, далекі від морально-етичних принципів здорового суспільства. Адже життя зазвичай не буває чорно-білим, у ньому переважають люди, позбавлені чітких моральних орієнтирів, які часто не можуть (або й не хочуть) зробити однозначний вибір, або ж, ставши на хибний шлях, важко шукає способів повернення до самого себе. Оці, останні, чи не найбільш цікаві письменникові. Про таких він по-філософськи сказав в одній з ранніх повістей словами свого героя: «Люди є людини і завжди ними залишаться». До таких належать Ярослав Петруня («Спектакль»), Михайло Решето («Ирій»), Йосип Сластьон («Балада про Сластьона»), Робінзон Макуха («Злий дух. Із житієм») та ін. – зі своїми мріями, пориваннями, переступами, втратами, Дослідники типологічно поділяють персонажів прози В. Дрозда на «звичайних людей», середовище яких опозиційно поділяється на людей духовних (переважно поліських селян, як-от Григорій Лобода, Уляна Несторка, Терентій Верхуша та ін.), протиставлених бездуховній «маленькій людині», яка й не прагне позбутися ролі людини-гвинтика (Сластьон, Бруханда, Герасько-Гераськін та ін.); на інтелігента-самітника, котрий протиставляє себе безликій і бездуховній масі (Шептало, Пігмаліон); на інтелігента у першому поколінні, який заради прагнення дорівнятися до інших, успішніших, зрікається себе істинного, аби потім через болючі внутрішні кризи шукати шляхи повернення до себе справжнього (саме на прикладі таких персонажів автором розробляється художня модель роздвоєння людини у її варіанті «зависання» між містом і селом: Ярослав Петруня, Андрій Литвин, Іван Загатний та ін.); автобіографічний герой (маленький Володя, маститий письменник Володимир Дрозд, Майстер); і насамкінець–інфернальний герой (Вовкулака, Домовик, Чорт тощо). Тож навіть нібито «звичайний» герой В. Дрозда зазвичай не такий уже й звичайний: кожен із них має свою «родзинку», свою «ахіллесову п’яту» або ж, навпаки, разючу подібність до тих, кого ми щодень зустрічаємо в своєму житті. Переважно люди повсякденної свідомості, заземлені в буттєву онтологію світу, вони все ж розпросторюють свою житейську філософію до обширів всезагальних людських проблем, що ними визначається поступ людства.
Особливо гротескно, але водночас і болісно звучить у В. Дрозда тема роздвоєння свідомості між звичним патріархальним світом українського села й новим, урбанізованим простором, де герой зазвичай шукає можливості самореалізуватися. Так, головний герой «Ирію» Михайло Решето в селі виношує мрії про місто, а в місті ностальгує за селом. Такою ж амбівалентністю позначений і Андрій Шишига з повісті «Вовкулака» («Самотній вовк»), котрий намагається «вичавити» з міста максимум власних вигод, однак у гонитві за примарним матеріальним щастям зазнає морального краху й душевного спустошення. У «Маслинах» автор нібито проводить демаркаційну лінію між метушливою зоною міста, що маркується в його свідомості гримотінням шухляд канцелярських столів, і спокійною гармонійністю предковічного села. І куплена героєм люлька у вигляді Мефістофеля стала наче перекидним місточком між містом і селом, адже з одного боку, нагадувала йому сивих сільських дідуганів із рідних країв, котрі курять лише люльки, а з другого, у проникливому погляді Мефістофеля «було щось філософське, інтелектуальне…». Цей водорозділ між містом і селом, болючий для багатьох персонажів творів В. Дрозда, маркується різними художніми засобами: пейзажем, розмаїттям предметної атрибутики, специфічним портретуванням, а головне – внутрішніми переживаннями, ситуативною настроєвістю, емоційно забарвленою несилуваним ліризмом або ж урбанізованою агресивністю, яка часом пом’якшується ностальгією за тим, що живе хіба що в спогадах деформованої душі. Зрештою, «запах паперів ніколи не заступить для людини віковічного запаху зораної землі». Однак і місто може відкритися справжнім своїм «обличчям» як «величне в своїй замисленій тисячолітній тиші», скинувши свою «метушливу базаркувату маску». І тоді герой твору може досягти бажаної гармонії, подолавши ті соціальні дисонанси, що виповнюють його душу часто неусвідомленим почуттям невдоволення від життя.
Парадигму філософських пошуків В. Дрозда загалом можна вкласти в тезу про боротьбу добра і зла – в тому юнґіанському формулюванні, яке дає розуміння всезагальної «проблеми зла і гріха» як одного з аспектів «наших неособистісних відношень до світу». Той, тіньовий бік українського інтелігента другої половини ХХ ст., на який падає відсвіт нібито «безпрограшних ігор із Сатаною», про що йшлося вище, читач може відкрити для себе зі сторінок романів В. Дрозда «Катастрофа» чи пізнішого – «Спектакль». Письменник Ярослав Петруня, який зрадив самого себе і свої наміри бути глашатаєм народу в боротьбі за виживання – яскравий зразок явища мімікрії, яка перетворює духовність на сурогатну модель пристосуванства й самоошуканства. Анатомуючи кар’єрне пристосуванство Ярослава Петруні («Спектакль»), письменник показує згубну роль аморальності соціуму, який керується насаджуванням викривлених цінностей. Запродавши свій талант, зазнавши творчого фіаско, цей герой опиняється на кону власного життя «голим королем», якому нічого сказати іншим, оскільки спустошена душа може промовляти лише «мертвими» словами й штампами. В. Дрозд жорстко іронізує над своїм героєм, який не здатний подолати ним самим спровоковану прірву між намірами людини і результатом її морально-етичних поступок, невеликих переступів, які зрештою й визначають долю й гірке усвідомлення марності прожитих літ. Траєкторія трансформації душі Ярослава Петруні – від щирих намірів обстоювати словом право рідного народу на гідне життя до опанування вищим пілотажем пристосуванства, яке гарантує йому визнання, славу й матеріальне забезпечення, передана автором через низку гротесково виписаних перипетій і колізій, застерігає від втрати людиною самої себе, свого духовного призначення. Анатомія соціального конформізму, індивідуального егоцентризму, заґрунтованого на тактиці мімікрії й самолюбства, підвладна письменникові завдяки глибокому психологізму, іронії (значною мірою – й самоіронії), незрідка гіпертрофованих елементів колізій тощо.
Філософія добра і зла – наскрізна в творчості Володимира Дрозда. Причому друга складова обсервується ним із усією доскіпливістю й письменницькою пристрастю, тоді як перша зазвичай не маніфестується аж так виразно й відверто, а природно випливає з другої. Анатомуючи зло, письменник постійно апелює у своїх підтекстах до конструктивної ментальної сфери, «відповідальної» за доброносне начало людської природи. «Партитура зла» у художньому «виконанні» В. Дрозда – завжди на межі екзистенційно-психологічного екстриму. Письменник усіма доступними художніми засобами унаочнює зло, розкладаючи його на екзистенціальні складові, персоніфікує це нібито абстрактне поняття, наділяючи його різними аспектами: зло самовивищення, зло запроданства, зло зради моральних цінностей, зло пристосуванства й конформізму, зло самовтрати… Так витворюється зловорожа площина побутування сучасної людини, для якої «…зло є на першому місці. Зло, що сфокусовує в собі хаос, руїну, страждання». Причому хаос і руїну не тільки зовнішню, віддзеркалену на ментальному рівні, а й внутрішню, яка фактично й моделює світ зовнішніх причинно-наслідкових зв’язків. Ця тенденція особливо виразно проявилася в творчості письменника 1990-х рр. В. Дрозд – чи не перший, хто зреагував художнім словом на колізії ринкової економіки й на ті катастрофічні зміни в свідомості людини, яку вир перемін втягнув у зміну політико-соціальної й економічної моделі українського буття. Роман «Музей живого письменника» – сповнене іронії й самоіронії побутописання людини інтелектуальної праці, змушеної виживати в нових реаліях.
Процес руйнації злом відбувається на всіх рівнях, сугестуючись у духовному вимірі, що особливо уособлено в творі з промовистою назвою «Злий дух. Із житієм»: кримінальний сюжет заґрунтовано в специфіку агіографічного жанру середньовіччя. Житіє злого духа – метафізична постановка питання перетворюється на цілком конкретну історію подолання людини злом. «Зло, і тільки зло сформувало людські індивідууми, здатні до виживання у жорстокому земному світі. І відтоді ніщо суттєво не змінилося. Справді, сатана правує балом земним, а Бог – лише личина його, маска для святкових днів, для урочистих засідань… Якщо вже до кого й молитися нам, людям, то лише до сатани, бо він справжній господар на землі. Але сатана не вельми полюбляє порожні словеса. Моліться до нього своїми ділами, а не словами. Власне, такою програмою й керується головний герой, котрий ладен весь світ перетворити на імперію зла, на нібито правдивий світ без «кольорових фігових листочків» – тобто навіть без самої ілюзії добра.
Роман В. Дрозда «Злий дух. Із житієм» – унікальне в українській літературі житіє злого духа – персоніфікованого в образі Романа Гаркуші зла, що його письменник розуміє широко – як зло соціальне, індивідуально-особистісне, зрештою – метафізичне. Проте письменник не зосереджується на метафізичній природі зла – він надає йому переважно соціального, суспільного забарвлення, ставлячи в контекст новітніх суспільних деформацій, які спричиняють тенденції пристосуванства. І таким чином переводить його в площину екзистенціальну: як основну проблему вибору між або/або (за С. К’єркегером) або відкидання такого вибору взагалі.
Проза В. Дрозда – це цілий компендіум гріхів і моральних переступів, колекція людських вад, зламаних характерів, неправедних вчинків і – за великим рахунком – спустошених доль. Але – не тільки гріхів і переступів, а й доброчесностей також: просто гріховне завжди опукліше проступає на тлі доброносного. Художньо досліджена траєкторія гріховності окремо взятої людини відтворює містерію падіння людської душі, майстерно портретовану В. Дроздом. Вона, ця траєкторія падіння, починається з першого кроку пристосуванства до інших, тих, хто визначає суспільну «погоду». Ось як упізнавано характеризує письменник Марію Березову із «Злого духа. Із житієм»: «Вона – як люди, як усі. Не краща і не гірша, не розумніша за інших і не дурніша. Вирішили начальники угорі, треба хвалити Бога, вона хреститься. Завтра угорі вирішать інакше, вона теж погодиться». Безперечно, спільне буття залишає «відбитки загальнотипового, урівнюючи індивідуальності. Міметизм соціального вторгається в приватне життя людини, але в людському протистоянні цьому антропологічне нівелювання й асиміляція (соціальна топіка) починають відтворюватися з урахуванням його особистісних рис і якостей». Тому за всієї типовості персонажів В. Дрозда вони не зливаються в одне суцільне «обличчя зла», а зберігають свою психологічну неповторність й упізнаваність навіть у середовищі собі подібних.
Травестуючи кримінальний сюжет через проекцію житійного жанру, письменник гротесково показує всі стадії деградації людини, здатної до морального компромісу. Екзистенція злого духа знаходить своє втілення в різних тілесних оболонках, різних житейських колізіях, різних ситуаціях вибору. Головний герой – Роман Гаркуша постає переконливою моделлю тих деформаційних процесів, які визначають моральний вибір сучасного суспільства і які письменник проектує на зовнішній вигляд свого героя, гротесково демонізуючи його за допомогою портретних засобів: «Чоло тепер зливалося із лисиною, утворюючи розковзану спадисту гірку, без жодної зморшки, і тільки над скронями черепна коробка шишкувато випиналася, ніби в молодого теляти, що ось-ось має обзавестися ріжками… Нині ж гульки над скронями стриміли виразно, здається, вони більшають, виростають, темнішають». Дослідники відносять цей роман до жанру біографії-інвективи, що промовляє до читача засобами цілого комплексу соціально-художньої риторики.
Володимир Дрозд (як, власне, й Валерій Шевчук) застановляється над питанням: «чи існує необхідність гріха в світі, якщо через гріховний вчинок з’являється можливість усвідомлення необхідності благого вчинку? Чи означає це, що після первородного гріха в світі без посередності гріха неможливе добро?». Тільки засоби розкриття цієї риторичної тези-запитання у цих письменників різні: якщо Валерій Шевчук художньо розробляє цю проблему в історичному розрізі – крізь призму трьохсотлітньої історії українства, то Володимир Дрозд зосереджений переважно на проблемах деформації людини в часі теперішньому (виняток становить хіба роман-епопея «Листя землі», події в якому розгортаються впродовж століття).
У розкритті теми добра і зла виразно простежується християнська проекція цієї загальнофілософської проблеми, подана крізь призму своєрідного авторового світосприйняття. Однак в прозописі В. Дрозда здебільшого переважає травестійне обігрування християнської проблематики, зокрема в площині використання агіографічних мотивів, які, проте, віддзеркалюють як можливості житійного жанру з його домінантами праведника, так і тяжіння до пантеїстичного світорозуміння.
Володимир Дрозд вдається і до травестії – надто тоді, коли йдеться про використання ним художнього принципу агіографічності («Злий дух. Із житієм»), на що звертають увагу дослідники агіографічних мотивів в сучасній українській прозі, відносячи В. Дрозда до тих, хто реактуалізує цей забутий жанр у параметрах життя сучасної людини. Дидактична місія письменника полягає в перелицюванні житійного жанру: активно використовуючи принцип «від супротивного», коли ідея добра доноситься до читача через розвінчання зла, безжального анатомування його згубної суті на людську душу. З цією метою автор використовує модель псевдожитія (житія від лукавого), використовуючи принцип дзеркального відтворення: трансформація персонажа відбувається не за траєкторією від буденності до святості, а навпаки – від святості до гріхопадіння. В ідеї псевдоагіографії твір В. Дрозда втілив відформатовану відповідно до сучасних реалій давню авторську думку про те, що в людині наявна значна доза вовчого (агресивно-тваринного) («Вовкулака» («Самотній вовк»)) – тільки тепер це розгортає в дії справжню теоретично розбудовану філософію зла, на якій тримається життєва програма Романа Гаркуші: «Усе життя людське – це полювання. Полюють на тебе, ти полюєш на інших. Хто перший і влучніше стрелить. Закони лісу. Закони війни, яка ніколи не припинялася і не припиниться на Землі». Однак в історіософському вимірі («Листя землі») ця циклічна християнська модель спрацьовує з перспективи людської еволюції, розгортаючи авторську максиму надії й оптимізму народу.
Людмила ТАРНАШИНСЬКА
«Українська літературна газета»
№17 (257) 30 серпня 2019