Рік тому цей світ покинув
самобутній український поет і перекладач Микола Мірошниченко
Можете не перевіряти: якщо
на Миколину могилу впаде дозрілий жолудь, тихо ляжуть огорнуті ніжно-зеленими
сережками двокрилі березові плоди, спланерує, буравлячи повітря, ціла кленова
ескадрилья, злетить, дотримавшись на духмяній гілці до жовтня, триголовий
зародок липи, дістанеться за вітром чи в який інший спосіб насіння чорної
тополі – першим проросте в Миколиних ногах саме осокір.
Випнеться з землі набагато
раніше навіть за непримхливу березу, котра звикла першою займати вільні й не
дуже простори, котра й за полярним колом – хоч карликом, а неодмінно проклюне.
Микола усміхнеться, як
завжди робив при зустрічі, поки був живий, і промовить: «Привіт, земляче. Як
справи?». І відтоді робитиме так щоранку, дочекавшись, аби осокір прокинувся і
струсив з крони нічне марево.
Сам Микола, починаючи з 7
липня 2009 року не спить, адже він відтоді – суцільна душа, не залежна від тілесних
забаганок, якій спати нічим.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Зріднилися вони ще у
Третяківці, піднявшись з одного кореня.
Зовні їх ніхто не плутав:
осокір – високий, ставний і дуже кучерявий, навіть якщо дивитися здаля; Микола
– середнього зросту, з не надто густим, як під кавказьке сонце їхати, листям.
Проте обидва мали однакову неспішність у рухах, не любили порожнього
шелестіння, наче пересічна акація, і обидва усвідомлювали власне призначення.
Осокір, щоб не зрубали і не
наробили з нього сірників, фанерних ящиків чи високоякісного паперу для
поетових віршів, нікуди їхати не став – залишився стояти у селі при забитій
дорозі.
Микола через те саме
навпаки – поїхав якнайдалі. Аж на Кавказ, де українським поетом бути набагато
безпечніше, ніж удома, бо в чужих землях було заведено не так писати своє, як,
навчившись, перекладати чуже, зміцнюючи у такий спосіб дружбу народів, а не
розхитувати те, що мало бути міцним і непорушним.
Зустрілися вони лише за два
роки – коли після повернення з Баку добровільному вигнанцеві дозволили видати
книжку віршів. Щоправда, всередині нічого про земляка з серцеподібним листям не
було, зате на обкладинці чорніло: «Рік – осокір».
Микола страшенно радів, бо
ніщо захалявне поезією бути не може. Тепер же він мав книжку, яку міг бачити
хто завгодно і яка давала право вважатися поетом. По-друге, його «Осокір»
вийшов «кучерявий, шашелем не побитий, гусінню не об’їдений», як написав він на
моєму примірнику. Тобто, пробився до читача з мінімальними цензурними втратами.
А по-третє – авторові вдалося протягнути повз увагу літературних ревнителів (та
ще й на обкладинку!) справжнісінький паліндром, що дозволялося лише мертвим
класикам у розділі «З неопублікованого».
Власне, отими паліндромами
та несанкціонованими зануреннями у глибини українського слова й був «небезпечний»
Микола Мірошниченко. Говорити рідною мовою нікому тоді, хоча й не заохочували,
проте не заборонялось, а от любити її, цілувати, наче найвірнішу кохану,
перекочувати в роті вишневою кісточкою, затримувати на губах кожну літеру,
прагнучи увібрати її неповторний смак, насолоджуватися, пишатися, грати у
слова, особливо без рими – було неабияким гріхом і вимагало детальних пояснень
у спеціально відведених для цього місцях.
Познайомилися ми не в
найкращий для мене час.
Читати вголос своє я одразу
відмовився, бо коли про таке просять, навіть краще з написаного стає сумнівним
і не гідним спеціальної уваги. Тоді він сказав, що й так про мене знає, і
запитав, чому я пишу російською. І щоб не образити, пояснив: воно, звичайно,
можна, але є великим гріхом перед рідною землею збагачувати чужу культуру
народженим удома талантом.
Про талант мені
сподобалось, бо я такого про себе не чув, а тому не знав, і негайно намірився
скласти українського вірша просто при ньому. І може б таки склав, якби мій
співбесідник не почав розповідати про рожеву ластівку.
Не про знайому з дитинства
пташку, крила якої справді починали полум’яніти у передвечір’ї, зачепившись у
необережному леті за останні промені сонця.
Про земляцьку поетичну
групу, в яку ми маємо неодмінно зійтися на певних мистецьких засадах. І до
«Рожевої ластівки» можна, звичайно ж, лише з українськими віршами – так ми
будемо ріднішими один одному.
При слові «група» під
лопатками в мене почало пробиватись, а після «Ластівки» я остаточно відчув за
спиною могутні крила, якими, й одразу обома, захотілося змахнути – й відлетіти.
Якнайдалі від того місця, де ми з Миколою стояли.
Річ у тім, що про групу в
мене перед тим питали, і я сказав, що нема. Запевнив, що складаю вірші без
сторонньої допомоги, прислухаючись лише до того, що у власній голові.
А показую вже потім – щоб
знати, чи цікаве воно ще кому, крім мене. Кого спіймаю на перерві чи після
занять.
Питати почали після того,
як було склеєно докупи два ватманські аркуші, зверху написано «Послушайте!» –
щоб як у Маяковського, адже вчилися ми на російській філології. А під назвою
альманаху – прироблено кілька дешевеньких блокнотів з віршами. Оскільки
блокнотів було кілька, то вийшло, що нас група, на яку ніхто дозволу не давав.
Навіть у деканаті, біля якого все те повісили. От і почали питати.
Групу ніхто з нас дійсно не
утворював. Та і як? Адже трьох із семи тих, які зажадали, щоб їх послухали, я
навіть не знав: хто вже закінчив інститут, кого вигнали за ті таки вірші, а хто
пішов сам на знак протесту. Серед тих трьох був і Микола Мірошниченко.
І от я ходжу то до
інститутського відділу кадрів, то в інші місця, куди призначать, і вже два
місяці пояснюю, що про жодну групу не знаю. Що я нічого іншого не мав на увазі,
ніж те, що заримував. І ніколи не зможу дивитися в очі своїм друзям, а потім
кудись іти і розповідати, про що вони говорили. І вже все пояснив, і мені
практично повірили – і от тепер приходить якийсь земляк і пропонує створити те,
чим мене вже налякали наперед. Та й навіщо людям разом писати вірші? Ми ж не
Кукринікси якісь.
Я навіть почав чекати, що
Микола, ще трохи сказавши, посуворішає, після чого разом з рукою витягне з кишені таку саму, як
у капітана Скорика, червону книжечку і розгорне, щоб показати.
Проте Микола пішов, так
нічого й не розгорнувши, окрім крил ще ненародженої «Ластівки».
Навіть не пішов – поїхав.
Вчителювати у Тернівку Вільнянського району Запорізької області, у близьке від
славного Гуляйполя село.
І я про нього забув. Хоча й
не одразу.
Як і не одразу перейшов з
віршами на рідну мову.
А Микола своєї ідеї не
покинув. Він доволі близько, навідавшись під час канікулів на Луганщину,
зійшовся з іншим земляком, Петром Шевченком, і, на відміну від мене, успішно
вихрестив його в українські поети, нарікши по завершенні таїнства Петром
Біливодою.
Петро не лише зацікавився
ідеєю вестибуляризму, до якого в мене й вислухати не дійшло, а й пристав
закладати теоретичні підвалини нового літературного напряму. Адже те, що вони
намислили, виходило за межі і нормативної поетики Ніколи Буало, і дослідженої
Михайлом Бахтіним описової поетики. Плодом земляцької співпраці мав стати такий
собі маніфестальний гібрид обох означених типів.
І щось вони таки встигли,
листуючись і обмінюючись думками, котрі в обох були. Проте не все. Життя
відволікло поетів на проблеми більш нагальні, і теоретичне обґрунтування нового
літературного напряму, на превеликий жаль для мене як людини зацікавленої, не
було закінчено.
Потім Петро, котрий мав
талант до узагальнень і аналітики і міг би взяти на себе завершальну роботу,
передумав не лише писати вірші чи ще що, а й взагалі жити, і пішов.
Миколі ж самому думати про
вестибуляризм стало нудно. Йому більше подобалося перекладати азербайджанських
і кримсько-татарських поетів, а між перекладанням дружити з ними, що він і
робив, добре вміючи й те, й інше. Особливо у неформальній обстановці.
Вестибуляризм, як і колись
«Рожева ластівка», стали для нього не надто розгорнутими у часі захопленнями,
на них хворіє кожна обдарована бодай одним талантом людина, котрій цікаво не
лише творити, а й знати назву створеному. Окрім того, Миколі не давало спокою
те, що він назвав Біловодськом феноменом, – появу на землі, «яка ніколи не
заявляла про себе літературними талантами, у другій половині ХХ сторіччя одразу
чотирьох поетів». Йому хотілося, щоб цей факт набув бодай якоїсь публічності,
привернув увагу.
«Петро з райцентру, я з
віддаленої вісьмома кілометрами Третяківки, Василь Старун з Данилівки, Сергій
Чирков з Новолимарівки», – він при нагоді неодмінно перелічував нас усіх, як
згадують своїх родичів, щоб не стояти в людських очах безрідним сиротою, наче
сумна і чорна тополя при сільській дорозі. Щоб чужим людям після його слів
закортіло знайти на карті, а потім сісти у рейсовий автобус і поїхати в ту
землю, яка вміє щедро родити поетів.
Він мріяв, щоб ми були
разом.
Хай не в сусідніх селах.
Хай не на березі річки
нашого спільного дитинства з таємничим, аж магічним іменем Деркул, у якому
«вочевидь одбилася парсуна скіфського, а потім києворуського сонячного бога, що
звався Гор-Коло», і яке зазнало «упродовж віків фонетичного розвитку, зокрема
стягнення та спрощення в ланцюжку «Горколо – Джорколо – Джоркло – Джоркул –
Джеркул – Деркул».
Але – неодмінно разом і з
пам’яттю про них в одному поетичному гурті.
У «Рожевій ластівці».
Зорієнтованими на однакове
просторово-часове поетичне пізнання світобудови. З відкритим для цього шостим
рецептором.
Та мені оці теоретичні
пошуки були цікаві лише тому, що займалися ними люди однієї зі мною крові.
Я з повагою ставився до
творчості Миколи Мірошниченка. Навіть перекладав деякі його речі для одного з
московських журналів. Проте як поет він здавався мені занадто холодним,
розсудливим.
Він писав вірші, наче копав
картоплю, старанно визбируючи з масної ріллі кожен, до найдрібнішого, овоч, а
мені більше подобалися ті, що йдуть косарями по високій траві.
Я завжди знімав капелюха
перед городньою працею, проте не вмів разом з ним довго милуватися, приміром,
видобутими з кубаха бульбами скіфського чи новітніх паліндромів. Навіть елітних
сортів. Хоч і сам виростив і викопав кілька, аби знати напевне, що воно дарує
таку саму насолоду, як заганяти риму у пекло роз’ятреного вірша.
На мою неосвічену думку, з
літературного городу треба збирати все, що на ньому родить, – так мене вчили в
дитинстві, проте потім – неодмінно перебирати. Серед усього ми перебирали й
картоплю: оця – піде на посадку наступної весни, оцю залишимо собі, а оцю –
людям на продаж, аби і їм було що їсти. Тим, які городу свого не мають.
Усе розкладали в окремі
ящики й ніколи не плутали.
Коли я про щось таке заводив,
на Миколиних устах з’являлася посмішка
східного мудреця, і він питав:
– Ну а в Біловодську ти
давно був?
Він не вмів ні сердитися,
ні, здавалося, засмучуватися.
Просто повертався у свій
вимір.
П’ятий? Може й так.
Микола Мірошниченко відкрив
чи створив – нам тепер не дізнатися – свій світ. Де існують не лише простір і
час. І де пізнають життя не тільки на зір, на слух, на нюх, на дотик і на смак,
а й приклавши внутрішнє вухо до грудей землі і космосу.
Звідти він телефонував: «З
Новим роком, земляче! А я оце сиджу сам і п’ю коньяк». Або кликав на
літературний вечір.
Звідти, наче з хати, він
ішов, щільно причинивши двері, на службу – до школи, в «Літературну газету» чи
журнал вітчизняних катастроф.
Звідти він передавав нам
вірші, переклади, статті.
Коли ж випадало зайти до
Миколи за однією з адрес, таланило бачити лише стіл з рукописами і розгорнутими
книжками, й інший – за який і сідали, щоб погомоніти.
Він відкривав лише те, чого
заслуговував гість – очікуваний чи випадковий посланець нашого спільного білого
світу,
А свій Микола забрав із
собою, як і обіцяв. Пам’ятаєте?
«Поховали людину, а з нею –
оте все світло, що бачила вона (потемнішало світло світу), оті всі слова,
щебетання і шелест, що чула вона (поглухішали звуки світу), оті всі зливи, річки,
моря, що вона їх дотиком відчувала (посухішали води світу), оті всі далечі,
висоти, глибини, куди вона йшла, і летіла, і падала (потіснішали обшири
світу)».
То він написав про себе і
наперед. Адже відав: звідти, якщо й напишеш, то не передаси. І потім шкодуватимеш,
що не встиг сказати важливе.
Що світ після нього стане
іншим. Хоча він забере з собою, зітхнувши, лише те, що живе в ньому. І шелест.
А свій осокір, невмирущу чорну тополю, залишить стояти нам.
Так Микола й зробив.
4-9 червня 2010 року