Роздуми на берегах Дунаю

Володимир Каліка. Перепливу Дунай. Комп’ютерний епос.–
Львів: Сполом, 2012. – 366 с.

Із Ярославою Хортяні, головою товариства українців в
Угорщині і водночас головою Європейського конгресу українців, стоїмо на
кам’янистих сходах на березі великої і повноводої ріки. Над нами високі
платани, дещо похилені в бік Пешта. Коло сонця показалося над водою і видно
кілька човнів, що, розтягнувшись уздовж течії, коливаються біля берега. Сонце
заясніло дужче на воді, а коли воно піднялося над обрієм, його сяйво,
відбиваючись від водної гладіні, боляче вдарило у вічі. Хмари над землею
скупчилися, наче гори, і між ними і рікою тепер виднілася зелена смуга берега і
краєвид із будинками Буди (Будина). Вода стала темно-синя, майже фіолетова, у
ній заворушилися зелені водорості і химерні відблиски сонячного світла. Між
ними тремтіли зграйки крихітних рибин. А трохи далі від нас у воду шубовснув
птах, згорнувши крила перед тим, як пірнути, а тоді шалено й недоладно
залопотів ними у повітрі.

– Оце і є знаменитий Дунай, – каже пані Ярослава, – одна із
найбільших і найважливіших країн Європи. Бере початок зі схилів Шварцвальду і
перетинає території Швейцарії, Німеччини, Австрії, Угорщини, Чехії, Польщі,
Югославії, Сербії, Болгарії, Румунії та України, а згодом впадає у Чорне море.
Водна межа між Середньою Європою  і
Сходом.

– Ви сказали водна межа?

– Так, межа, яку не раз перетинали українці. Згадаймо хоча б
знамениту пісню «Їхав козак за Дунай».

Мені пригадалися 
слова першого ректора Київського університету св.Володимира Михайла
Максимовича з передмови до книги народних пісень, що пісню «Їхав козак за
Дунай» склав Семен Климовський, якому можуть належати й інші невідомі пісні, що
обростають варіантами і переходять від збірника до збірника.

Десь із закапелків моєї пам’яті на поверхню спливають слова
про Дунай, і я починаю їх вимовляти вголос, для пані Ярослави, щоб вона, як і
я, відчула, що в цьому творі поет засвідчив божественні, глибокі людські
інтереси, всеохопні істини духу:

Наче предківська пам’ять – зірка і дзвінка –

сім Дунаїв крізь душу мені протіка…

А що перша ріка – то вітчизни Дунай, –

він у серці – най-най, і у пісні най-най…

– Чиї це вірші?

– Львівського поета Володимира Каліки. Я прочитав фрагмент
із його поеми «Перепливу Дунай». А про ваше місто він написав так:

Білі гуси пішли в далечінь,

побілили крильми Будапешт.

– Я просто зачарована. Володимир Каліка? Тут, на чужині, я
не чула цього імені, хоча, можливо, в Україні воно й добре відоме. Тепер
знатиму і з великою цікавістю прочитаю його поему й інші твори.

Володимир Петрович Каліка народився 27 вересня 1938 року в
с.Замок-Думичі Нестерівського р-ну Львівської області в селянській сім’ї.
Закінчив факультет журналістики Львівського університету (1965), працював
кореспондентом обласної молодіжної газети, науковим співробітником історичного
музею, керівником театральної студії сатиричної мініатюри.

Дебютував поетичною збіркою «Рай-дерево» (1970), згодом
з’явилися його поема «Рубікон» (1980), роман у віршах «Конгрес» (1987), збірка
лірики «Відрядження в полярне сяйво» (1989), книга сатири та гумору
«Цивілізований Адам та комерційна Єва» (1992). Рецензії на ці книги друкувалися
у «Літературній Україні», в часописах «Дзвони», «Літературний Львів» та ін.
Критика відзначала, що Володимир Каліка – надзвичайно обдарований письменник
філософсько-медитативного плану, зрілий майстер у побудові сюжетних ліній,
використання різноманітних форм версифікації і мовно-виражальних засобів (див.
відгук Лесі Бернакевич у журналі «Дзвін», 2008, №10). Та все ж, незважаючи на
глибинний талант, Володимир Каліка був письменником не дуже зручним для
радянської влади, не дивно, що перерви між виходом його книг сягають 7-10
років. Та вершиною його творчості є, безперечно, поема «Перепливу Дунай»,
об’єднана сюжетом козака Мамая.

– Десь тут, на берегах Дунаю, – згадує п.Ярослава Хортяні, –
постала перша українська балада – пісня про Штефана-воєводу, написана
словенським діалектом». Вона збереглася у граматиці Яна Благослава, написаній
між 1505-1570-ми роками («Dunaju, Dunaju, čemu smuten tečeљ? / Na werљi Dunaju
try roty stojъ…).

Це було колись. Сьогодні ж Дунай як водний рубіж розділяє
світ ніби на дві половини – з одного боку Україна, вчорашня ядерна держава, яка
за рівнем свого економічного, технологічного і культурного розвитку, з її
важким колоніальним минулим сповзла до країн «третього світу», де панують
економічна криза, приниження, нерівноправ’я, політична нестабільність,
корупція, епідемії, масова бідність, а з другого – країни Європейського Союзу
із великим рівнем індустріального розвитку, демократією, свободами.

Дунай став святом невичерпної краси і джерелом простих
мудрих істин для багатьох українських письменників, зокрема для Тараса Шевченка
(«Де милий ночує, чи в темному гаю? / Чи в бистрім  Дунаю коня напуває?»; «Може, вбитий
чорнобривий / за тихим Дунаєм»; «Пливе човен по Дунаю / Один за водою»);
Михайла Коцюбинського («Не то осінні води шуміли, збігаючи у Дунай, не то вітер
бився в заломах провалля»; «Чимало води утекло в Дунаї з того часу»; «Половина
мене лежить на дні Дунаю, а друга чекає й не дочекається, коли злучиться з
нею…»); «Дмитра Павличка («Я не поїду більше ні за Десну, / Я не подамся більше
за Дунай»; «Якби був горою, то тільки Говерлою, / якби був рікою, то тільки
Дунаєм»); Івана Драча («А чайка причаєна чуйно мовчить, / Та чайка, котра за
Дунаєм…»; «Знову крильми свиснем над 
Дунаєм / В тихім шумі сонної орбіти»); Бориса Олійника («– Ох, було б
тобі перше, чим кохатися, / Та напиться води аж із Дунаю») та ін. Не так давно
вийшов непересічний роман Леоніда Горлача «Мамай» (2010).

Прагнення пізнати, а головне зрозуміти бентежний дух і диво
Дунаю характерне і для збірки Володимира Каліки «Відрядження в полярне сяйво»
(1987), зокрема для віршів «Не доведи…», «Найкоротша дорога» і «Передмова до
журавлиної пісні». Проте найбільша відповідність міфологеми Дунаю «голосам
живого життя» помітна у «Слов’янській пісні для голубого Дунаю» («Дунаю, Дунаю,
епічна ріко, / відколи життя твої хвилі жене, / студене, пісенне твоє молоко /
слов’янським вогнем напуває мене…»).

Найповніше ж постають і характерна для поета «діалектика
почуттів» у його роздумах про Дунай, і нерозривні зв’язки особистих рефлексій
із думою про долю народу і держави, заповітне бажання бачити  Україну включеною у позадунайський простір
саме в поемі «Перепливу Дунай».

– Значення ріки Дунаю для української культури, – продовжує
пані Ярослава, –  полягає не в тому, що
наші пращури були знайомі з цією рікою, а в постійних зв’язках Руси-України з
придунайськими країнами, причому ці зв’язки були різноманітними – воєнні,
мирні, політичні, торгові і промислові. Давні літописи, думи, історичні пісні,
грецькі хроніки містять багато свідчень про ці зв’язки і в домонгольський
період, і в післямонгольський.

Знаємо, що в ХVІІІ ст. частина запорізьких козаків дійсно
виселилася за Дунай і заснувала тут відому Задунайську Січ. Дмитро Яворницький
згадує про Дунайський байрак, за яким у давні часи зимував козак Сидір Дунай.
Очевидно, що ріка Дунай увійшла до української поезії віддавна, та найчастіше
ці мотиви звучали в ХVІ і ХVІІ ст., коли козацькі загони часто вторгалися в
Молдовію.

– У народній пам’яті образ козака Мамая часто асоціювався з
образом Богдана Хмельницького, – продовжує вона. – Згадаймо хоча б ставлення
Тараса Шевченка до мамаїв. В офорті «Дари в Чигирині, 1649 р.» митець зобразив
картину «Козак Мамай» на стіні резиденції Богдана Хмельницького. А в повісті
«Прогулка с удовольствием и не без морали» описав помешкання отця Сави, де на
стіні висіло два портрети – гетьмана і козака Мамая.

І це ще не все. У Львівському історичному музеї зберігається
козацька хоругва ХVІІ ст., на якій зображено козаків на кораблі з гарматами й
Ісуса Христа серед хмар, який благословляє козаків у небезпечну мандрівку,
очевидно на штурм турецької фортеці Азов у пониззі Дону. Цікавим є напис на цій
хоругві: «Сіє знамя Ввойско Єя Імператорскаго Вєличєства Запорожскоє Низовоє
зділано кошто (м) піхоти воюющєй тагожъ Войска по Чєрном Морю також по рікам
Днєпру и Дунаю».

У поемі Володимира Каліки спостерігається виключна
загостреність художньої думки, її істотна роль як активатора життєвого
матеріалу. Носій мовлення («я») постійно включений у подію, він же і виражає
авторське ставлення до зображуваного, протиставляючи підступності (данайці)
чесність і праведність Мамая, власне «дунайський комплекс»:  «Буйне серце у грудях лоскочеться, / хоч у
віжках його тримай, / і співати страшенно хочеться / про Данаю і про Дунай».

Характер алогізму і цілковитого безглуздя має, скажімо, міф
про поета, що став шпалою («В розпачі пішов поет між рейки і – перетворився на
шпалу»). Але в цьому абсурді є глибокий смисл: «став поет шпалою, щоб вчасно і
без перебою відправлялися у щастя поїзди». Більшість героїв поеми (насамперед
Мамай, а також Григорій Сковорода, Маркіян Шашкевич, Роберт  Бернс, Микола Гоголь, Микола Вінграновський,
Петро Скунць, Іван Чухрай, директор львівського видавництва «Добра справа» та
ін.) діють не за логікою саморуху образу, а за логікою генеральної думки твору.
Автор використовує елементи політичної символіки («ці безглузді реформи і ціни,
/ці корупницькі зграї вовків, / ці понти опівнічного півня, / цей телячий
попсовий мажор…»), гротеску («Розтлумачте мені без вагання, поспіху і суєти: /
– Чому фестиваль кохання / навесні починають коти?»), фантастики («Сократ –
подався у відпустку, / Платон – поплівся у Париж»), сатиричної деформації («Тож
скажу тобі, світе, як другу, / що слово, як ніж поважа: / вже немає Великого
Лугу, / є Велика, безмежна Лжа»).

В образі Мамая автор синтезував риси релігійної та сміхової
традицій, або ж сакрально-серйозної та профанно-пародійної, які сформувалися в
формально-образну систему в добу українського бароко, якраз на перетині двох
культур – церковної та народної. Збагачення фабули фольклорним матеріалом
помітне і в тих випадках, де автор використовує пісенні мотиви, пов’язані з
Дунаєм.

У піснях: козак сідає на коня і їде на Дунай. У поемі теж не
раз повторено цей мотив: «Як настане весна – на гарячім коні вороному / я поїду
далеко, далеко, далеко від дому…». У піснях: Мамай на коні, шабля при боці,
люлька в руках. У поемі ці мотиви збережено: «…Соловей на калині / і Мамай на
коні… / і шабля при боці, / і люлька горить». У піснях: за Дунаєм живе козак,
косить тут сіно.  У поемі: «Поки я
докошував сіно / на пришляховім збоччі…». У піснях часто звучить купання коси у
воді. У поемі: «А що в другій ріці молодого часу / Моя мама купала фольклорну
косу». У піснях Дунай вжито на позначення якоїсь чарівної країни. У поемі: «Я
поїду в щасливу, щасливу, щасливу державу, / де нема нарікань, ні скорботи, ні
пізьми, ні жалю». У піснях вода порівнюється з дунаями («Ой там за горами вода
дунаями»). У поемі: «Жебонять післядощі Дунайчики».

Символ Дунаю у Володимира Каліки – це ресурс для стратегії
коригування пам’яті, нагадування про історичний борг: наше повернення до Європи
– це законне виправлення історичних помилок, і, зрештою, «борг» Європи проти
України, згадаймо хоча б Версальський договір, коли на руїнах Першої світової
війни Україна не отримала державності, як отримали її Польща, Чехословаччина,
Сербія та ін. Мамай на Дунаї – це одвічна українська присутність на берегах
Дунаю, козацька, політична, господарська, економічна, культурна, заробітчанська
та ін. Тому головний герой поеми прагне переплисти Дунай, щоб відновити
історичну справедливість: «Та в безчасся круте і пусте, / що з попсового поля
росте, / маєш думати тільки проте, – /як переплисти Дунай»; «– З ким би хотів у
вишневій імлі / переплисти Дунай на одному веслі? / – З Лоркою, з Лоркою,
тільки – з Лоркою», І на кінець: «Там, за Дунаєм весела весна / посміхається
із-за човна, / щось хоче планеті сказати вона, / і ти її – не спиняй!.. /
Закодую траву у Мамаєвій Книзі, / нагодую сову на кленовім карнизі, / і на зло
назомбованій єврокризі – / перепливу Дунай».

Поема Каліки «Перепливу Дунай» – один із найповажніших творів
сучасної української літератури, котрий вражає концептуальністю,
інтелектуалізмом, глибиною художнього узагальнення, версифікаційним багатством
і мовною пластикою.  Цей твір належить
74-річному, розбитому інсультом поетові. Цікаво, що книга вийшла без рукопису,
бо не було ні рукописного варіанту, ні машинопису, ні комп’ютеропису. Було
велике пуделко від ліків, натоптане папірцями різного кольору і формату,
змережаними їжакуватими рядками. Із них головний редактор львівського
видавництва «Сполом» Галина Капініс реконструювала текст поеми, з яким читач
має нагоду ознайомитися. У цьому пуделку на звороті одного із рецепту вона
прочитала «Міф про Ісуса і Стуса», і з печалі, і з радощів заплакала і взялася
за роботу. Інтуїція жінку не підвела, кожен переконається в цьому, прочитавши
цей неординарний твір.

Як переплисти Дунай матеріальної, моральної, прередусім
духовної кризи – на це Володмир Каліка відповідає кожнім мужнім рядком свого
твору. Відповідає підтекстом і надтекстом, рясними асоціаціями і закликом
читача до співпраці й добудовування сказаного своєю фантазією і своїми
роздумами. Відповідає щедрим інтертекстом української фольклорної традиції
через образ козака Мамая, який у творі втілює народний ідеал захисника свободи,
адже козак під пером поета – справжній духовний воїн, що йде за Христом, який
сказав: «Я шлях, і істина, і життя». «Перепливу Дунай» – це навіть щось більше,
ніж книга. Це, як зізнається сам автор, «метафоричний політен, за допомогою
якого читач може добратися до будь-якої станції свого духовного устремління».
До болючих точок нашої минувшини, до злочинів, які досі не засуджено, бо дехто
досі продовжує маніпулюти історією і пам’яттю, прагне «стерти сліди» кривавого
минулого. Таке маніпулювання, вважає автор, стає продовженням злочину, але вже
за умов, коли життя ніби знову стає нормальним, але насправді недосяжним до
берегів Дунаю. Поет про це говорить гостро і відверто. Книга заслуговує
найвищої оцінки – в цьому одностайні дослідники і рецензенти, які вже встигли
відгукнутися на неї: Тарас Салига, Григорій Штонь, Левко Різник, Ростислав
Радишевський, Юрій Ковалів, Микола Зимомря, Валерій Грабовський та ін. Коли
поему прочитав львівський мистецтвознавець, дійсний член Академії мистецтв
України Олег Бондар, він сказав: «Ця коштовна перлина має бути зачислена до
поетичного національного скарбу, будемо мати гріх перед Богом і сором перед
людьми, якщо не висунемо її на здобуття Шевченківської премії».

…Під ногами плеще вода. Кам’яні сходи наче вросли у Дунай і
стали його невід’ємною частиною. Ріка невинно голубіє і піниться, виблискує
блакиттю, водяний пил б’є крилом. Сонце бродить серед інкрустації дитячих
тіней, що борсаються на поверхні хвилі. Дітлахи будять тишу сплесками рук і
дзвінко глухо гупають ногами у порожні боки води.  Кам’яні сходи, мов катер, несуть нас у
глибінь синяви, що кругом обгорнула нас і опинилася над нами, під нами, сперду,
ззаду, з боків. А може, це несе нас удалеч глибінь поеми і ми відчуваємо крила
за плечима. Тоне під ногами глибінь, над нами сама високість, очі бродять по
синій пустелі, щоб вловити новий, прихований сенс твору. Пані Ярослава
всміхається, на лівій щоці сходить легенький рум’янець. Далеко видніють зелені
береги, залиті радісним сонцем, помаранчеві сади, шелестить безконечний водний
простір. У водній рівняві вперед і вперед снують фігури купальників, в’юнкі
тіла упертих мамаїв, котрі то зринають, 
то щезають у пінистій хвилі, силкуючись переплисти Дунай.

Будапешт – Київ