Книга журналіста, дипломата та з недавнього часу посла Польщі у Вірменії Петра Скветинського «Кінець російського світу? Про ідейні джерела російської агресії» – це пошук глибинних причин агресивної зовнішньої політики Росії. Скветинський розглядає 2022 рік як новий 1914-й, пояснює розуміння росіянами своєї історичної місії, особливості російської любові та показує, як Москва з білорусами та українцями повторила ті самі помилки, що раніше з поляками. Скветинський схиляється до думки, що «триєдиній нації» кінець.
Петро Скветинський добре знає Росію. До 2022 року він працював директором Польського інституту у Москві. Щоб зрозуміти причини російської політики, він звернувся до текстів російських філософів, істориків та політичних аналітиків. Автор сумлінно проаналізував не лише «читабельних» ліберальних, а й чорносотенних авторів, ідеями яких, наприклад, користується пропаганда лукашенківців. Словом, відобразив усі течії російської політичної думки.
Автор не потрапляє в полон до ведмедя з балалайкою — Росія не описана ні як світове зло, ні як екзотична країна, приваблива своєю дивовижністю. Ця книга є аналітичною, спробою зрозуміти Росію розумом.
Пропонуємо конспект вибраних тез цієї книги.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
СВІТ У НОВОМУ 1914 РОЦІ
Петро Скветинський пише, що намір Росії розпочати війну проти України важко пояснити раціональними причинами.
У певному сенсі тут потрібна аналогія із ситуацією 1914 року.Сучасна Росія – це Австро-Угорщина, Китай – кайзерівська Німеччина, Україна – Сербія, а колективний Захід, особливо США, – це Російська Імперія 1914 року.
У 1914 році австрійські політики були в розпачі, що їхня імперія вже тривалий час слабшає, і вважали, що якщо цей процес не зупинити, то станеться остаточна втрата статусу великої держави, наслідком якої стане її розпад.
Тому австрійці вирішили скористатися першою зручною нагодою, щоб напасти на малу непокірну країну, демонстративно її розгромити, позбавити незалежності та показати всьому світу, що Австрія все ще залишається великим хижаком. “Це дало б нам 20 років перепочинку”, – наводиться неточна цитата одного з провідних віденських політиків.
Стримати тоді Австрію могла лише Німеччина, але натомість вона підтримала дунайську монархію. Берлін був переконаний у своїй силі, економіка зростала в геометричній прогресії і одночасно німці зазнавали дискримінації з боку світового істеблішменту, головним чином англомовного.
Водночас у Відні та Берліні припускали, що Росія не піде на допомогу Сербії. Просто тому, що та кілька разів проковтнула приниження центральних держав на чолі з боснійською кризою 1908 року, бо та переживає численні внутрішні проблеми, і, мабуть, тут теж поступиться.
В Австрії та Німеччині не розуміли, що саме тому, що нещодавно Петербург пережив приниження, тепер задля збереження престижу та статусу великої держави він не може собі дозволити пережити приниження ще раз.Коли пішла ескалація кризи, у Відні та Берліні з’явилося сум’яття, оскільки виявилося, що противник реагує не так, як вони собі уявляли. Але відступати було надто пізно, процеси набули власної динаміки.
А так велику війну суб’єктивно не хотів ніхто.
РОСІЙСЬКИЙ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНИЙ КОД
У XVIII столітті канцлер Російської імперії А. Бестужев-Рюмін сформулював принцип зовнішньої політики Росії такими словами: «Росія більше не має і ніколи не матиме друзів. Росія стала дорослою. Її зараз слабкі бояться, а сильні ненавидять». Висловлювання нагадує формулу британського прем’єра Г. Темпла: «Великобританія не має ні вічних союзників, ні постійних ворогів; вічні лише інтереси Великобританії та потреба їх захисту».
Незважаючи на подібність, це по суті дуже різні цитати.
Англійський політик говорить про «союзників», російський – про «друзів».
Англійська декларація неемоційна, російська містить незрозумілі, похмурі та негативні емоції щодо всіх неросійських гравців.
Англійський політик каже “нічого особистого”, російський – “це дуже особисте”.
Англійська — ми вас усіх знаємо, у разі конфлікту виступимо проти тих, інтереси яких суперечать нашим. Російська — ми всіх вас не любимо, ми вас усіх зневажаємо і вважаємо цю межу природною для всіх дорослих людей («Росія подорослішала»).
Згодом імператор Олександр III (1845-1894) логічно завершив формулу Бестужева-Рюміна: «У Росії два союзники – армія та флот. Всі інші об’єднуються проти нас за першої нагоди».
Іншими словами, усі неросійські гравці – вороги Росії. І всі вони дуже глибоко вмотивовані.
ЦИНІЗМ ПІД ВИВІСКОЮ REALPOLITIK
Один із феноменів російського зовнішньополітичного мислення — увага виключно до інтересу, зневага до інших, більш ідеалістичних мотивів гравців. По суті, росіяни мають сумніви, що такі мотиви взагалі існують.
Крім того, росіяни люблять говорити, що вони щирі, тоді як інші, на їхню думку, ні. Усі лише вдають благородство, а насправді роблять те саме, що й Росія.
Як зазначає автор, росіяни добре бачать світ, але бачать в ньому лише погане. Їм вдається бачити те, чого західники розуміти не хочуть, оскільки цинізм певною мірою покращує розуміння дійсності. Але лише частково, немов росіяни розпізнають лише частину спектра і лише деякі кольори.
Наприклад, перед вторгненням в Україну вони бачили на Заході не лише егоїзм і цинізм, а й слабкість. Тому солідарна відповідь на напад стала для них певною мірою несподіванкою.
МРІЇ ПРО ПІДКОРЕННЯ СВІТУ
У традиції росіян є мрія про підпорядкування всього світу. Як зазначав Лермонтов: «Нехай я раб, але раб царя всесвіту!»
Аналогічні думки в інших народів залишалися долею ексцентричних кіл, а якщо ставали популярними, то на короткий проміжок, наприклад, у Німеччині.
У Речі Посполитій такі мрії мав капелан лісівчиків Войцех Дембалецький. У Британській імперії існували побоювання, як би у завоюваннях не перетнути раціонального заходу.
І тільки в Росії бачення об’єднання всієї планети під своєю владою було поширене у всі її історичні епохи.
Причини цієї особливості не зовсім зрозумілі.
Величезну роль зіграло прийняття XV столітті ідеології «Третього Риму» разом із спадщиною «кари західних відступників від істинної віри».
Іншою причиною став географічний досвід – Росія дуже довго не стикалася з труднощами подолання географічних перешкод, що багато в чому визначило ставлення до державних кордонів не як до природних ліній. Також першими суперниками Москви стали Золота Орда та Річ Посполита, яких московські еліти не сприймали як зовсім інші, окремі країни.
Зрештою, комунізм із його ідеєю світової революції цю межу у росіян сильно розвинув. Парадоксально він також підживлював відчуття винятковості росіян як «передового загону світового пролетаріату». І виявився їм явищем настільки природним, що у новій реальності, без більшовицької ідеології, росіяни не змогли знайти собі місця.
РОСІЯ У ПОШУКАХ СВОЄЇ «ІСТОРИЧНОЇ МІСІЇ»
Петро Скветинський зазначає, що ідеологічний поворот, що стався в сучасній Росії, часто недооцінюється, хоч і має цивілізаційне значення. Він аналізує відмову путінської Росії від спадщини Петра Великого, переосмислення досвіду монархії та СРСР та багато іншого.
Але зосередимося лише на одному аспекті.
Путінізм повернув росіянам імперію, але не світову місію. А русскім потрібне щось, що давало б їм сенс існування. До 2022 року вони мали лише милицю, замінник національної ідеї.
«Велика Вітчизняна війна» і перемога над фашизмом — те, що найбільше надавалося до основи нової російської ідеї, оскільки має у собі риси універсальної, «історичної місії». Росіяни ніколи не вважали себе «звичайним» народом і хотіли виконувати месіанську, світову роль.
«І тут ми підходимо, по суті, до ключа російської ідеї — з початком так званої спецоперації виявилося, що захист світу від фашизму для Росії є вічною місією. Вічною, як сам фашизм, навіть якщо його для цього треба було вигадати. І якби не було України, то фашистів треба було б вигадати в якомусь іншому місці. У певному сенсі Росія — Дон Кіхот (воює з вигаданим ворогом — прим. автора), з тією відмінністю, що Дон Кіхот був шляхетним героєм», — зазначає П. Скветинський.
ВІЙНА В УКРАЇНІ СТАЛА ЦИВІЛІЗАЦІЙНИМ КРАХОМ РОСІЇ
Концепція «російського світу» і «триєдиного народу», яка не тільки не має нічого спільного з реальністю, а й непосильна для сучасної Росії, для росіян — останній, нещасний залишок, рудимент їхньої неясної, але при цьому інтенсивно пережитої історико-релігійної місії.
Ідея «триєдиного народу» з росіян, українців та білорусів — це остання лінія оборони, яка відрізняє росіян від інших, як вони вважають, прозових, малих (розміром та духом) націй.
І сьогодні ця вистава, після протестів 2020 року в Білорусі та війни проти України, перетворилася на порох. Крах концепції «триєдиного народу» означає, що цивілізаційного вибору Росії, через який вона стільки років протистояла Заходу, ніхто не хоче розділити. А це означає сумнів щодо цінності цього вибору.
Для росіян цей удар настільки драматичний, що слід погодитись із ізраїльсько-російським публіцистом А. Ескіним, який лапідарно описав цю ситуацію словами: «Російська цивілізація вмирає».
Автор звертає увагу, що Путін, ймовірно, поспішав розпочати війну, оскільки був упевнений, що «зараз чи ніколи».
У суспільній свідомості йшли процеси, які призвели до того, що за кілька років можливість опонування сусідніх країн стала б рівною нулю. Причому йдеться не лише про процеси в Україні, а й у самій Росії. Це стосувалося передусім нових поколінь, які сприймали Україну просто як іншу країну і взагалі менш податливі на націоналістичну містику «триєдиного народу».
ВІД ЛЮБОВІ ДО НЕНАВИСТИ У РУССКІХ — ОДИН КРОК
Історія Росії сповнена прикладів толерантності до інших народів і до певної міри щирої готовності дивитися на інших не звисока, а як на рівних. Але вона закінчується, коли ці народи відмовляються приймати «російську ідею» і своє місце у тому світі, який собі уявили росіяни.
Говорячи простою мовою, у росіян усіх людей у світі потрібно любити і обіймати, а в разі чого віддати їм останню сорочку. Але тих, хто не хоче обійматись, треба вбити.
На російському компасі стрілка «звільняємо братів» здатна з неймовірною легкістю перейти на позицію «знищуємо зрадників». Можна порівняти це з поведінкою божевільного, який тільки зі зрозумілих причин вважає, що якась жінка йому належить, дивним чином щиро її любить, а коли виявляється, що вона його не любить, він її вбиває.
У БІЛОРУСІ ТА УКРАЇНІ РОСІЯ ПОВТОРЮЄ ПОЛЬСЬКУ ПОМИЛКУ
Росія має дивовижну здатність робити зі своїх західних сусідів ворогів. Хоча для цього немає жодних об’єктивних передумов.
Автор розповідає історію російсько-польських відносин після розділів Речі Посполитої, внаслідок яких польський погляд на Росію радикально змінився не на користь останньої.
Наприклад, за все ХХ століття Москва так і не скористалася можливістю зробити з Польщі повноцінного союзника. Хоча на березі Вісли домінували антинімецькі настрої, Росія прагнула не партнерства, а підпорядкування.
Після Другої світової війни Москва не дозволила у Польщі створити доброзичливої Москві демократії. Східна Європа Москва почала нав’язувати свої неефективні економічні моделі. В результаті вони виявилися для СРСР баластом, який економічно та політично його суттєво послабив.
Якби Москва обрала доброзичливу стратегію, вона б не пережила шоку від появи «Солідарності» у 1980-81 роках. Шоку, який показав Заходу фундаментальну слабкість радянської системи та схилив його добити соціалістичний табір.
Як зазначає Скветинський, «Росія прагне домінувати над сусідами не через безпеку чи економічний прибуток, хоча ці два аспекти важливі у мисленні Кремля, а просто щоб домінувати. Панування — мета сама по собі, чого люди на Заході не спроможні зрозуміти. Водночас Росія вважає це своїм природним правом, відмова у якому означає нанесення Росії страшної образи».
У результаті двісті з лишком років з часів розділів Речі Посполитої — це двісті з гаком років шкоди, які росіяни своєю польською (білоруською, українською, балтійською тощо) — політикою завдають самі собі.
Piotr Skwieciński, Koniec ruskiego miru? O ideowych źródłach rosyjskiej agresji. Warszawa, 2023.