“Російською більше нічого не буду робити. Не хочу мати жодного стосунку до цієї мови” – письменник Володимир Рафєєнко

290

28 травня відбулася зустріч Володимира Рафєєнка з тернополянами. Український письменник мешкає в Тернополі з кінця березня, після того, як покинув окупований тоді хутір Пороскотень, що знаходиться поблизу Бучі.

Це друга окупація, яку пережив автор, адже у 2014 році покинув Донецьк, звідки сам родом. Окрім останньої книги “Мондеґрін“, усі книги Рафєєнко писав російською. Двічі отримував Російську премію, яку присуджують російськомовним авторам, які не є громадянами РФ.

Письменник розпочав зустріч із представлення есею “Планування минулого”, опублікованого на літературному порталі “Посестри”.

Нижче подаємо уривок з есею та головні тези автора.

Есе “Планування минулого”

Хочу зауважити, що вибухи, від яких труситься земля, – це страшно. За ці два місяці війни багато українців відчуло цей жах – “прильоту”, жах неконтрольованої смерті, ревучої і чорної. Але знаєте, скажу з власного досвіду, насправді важко стає тільки десь на другий-третій день, коли вибухи не вщухають ні на годину. Особливо, коли бігти немає куди.

Ти затиснутий між лісом – соснами, що привітно і тепло жовтіють у промінні лютневого сонця, – і озером, прекрасним, глибоким і чистим, як сама смерть. Ти затиснутий тут навіки-віків, нікому не потрібний крихітний чоловічок, який бажає жити і дихати і вдень, і вночі. Але ніщо не гарантує йому, що він залишиться живим хоч би протягом найближчої години.

Досвід життя в окупації

Коли прокинулися, встигли поснідати, то між нами та Києвом вже були росіяни, по обіді весь район між Бородянкою і Бучею був оточений. Виїхати було неможливо. Майже півтора місяця ми були в окупації. Нам дуже пощастило, що у кооперативі, де ми мешкали, зникло світло, зв’язок, інтернет та вода. Тому в нас вони не заселялися. Тому, думаю, я залишився живий. В окупації я спілкувався виключно українською. Я собі заборонив (розмовляти російською, – прим.). Це лотерея, що два актори приїхали на своїх автівках (по нас, — прим.). Наступного дня ці (російські військові — прим.) зайшли. Вони шукали жінок та молодих чоловіків.

Там, з тих дач, Україна ділилася на дві частини “Україна в окупації” та “Велика Україна”. Три кілометри від нас стояли “Урагани” та ‘Смерчі” російські. А 700 метрів від нас кадирівці людей зарізали. У селі за 1,5 км розстріляли родину разом з дітьми, вони відмовилися годувати російських солдатів. На дачі падали шматки цих снарядів. Кілька домів згоріли у нас на окраїні. Не було зв’язку, то ми ходили в ліс, там зранку і вечері можна було зловити якусь мобільну хвилю. Ти мав хвилину-півтори, і тоді запитував: “Чи наш Київ?”. Це кричав весь ліс. Там був жах суцільний, ми думали, чи тримається Київ, чи тримається Україна.

Було таке, що приїжджає бабця і каже: “Вішайте білі прапорці, на хуторі Пороскотень кадирівці”. У нас голова кооперативу — Синичка Степан Іванович. Ми були двоє україномовні, всі інші — російськомовні. Він сказав: “Х*р, а не білі прапорці, браму закриємо. Ви розходьтеся, зачиняйте двері, вимикайте світло, а потім по ситуації”. Потім взяв я лом і сидів навпроти дверей, чекав. Нібито нічого особливого, але досвід такий рідкісний — оце очікування.

Я подзвонив своєму другові Любомиру Дерешу, він теж письменник. “Любомире, можливості виїхати немає , ми все спробували, нічого в нас не виходить, будь ласка, якщо зможеш щось”. І йому знадобився місяць, щоб знайти людей. Якщо б не він, то я б не знаю, що було б далі. Це він знайшов водіїв, пальне, сталкерів, які знали місцевість. Людей, які мали вже досвід перетину і досвід, як розмовляти з росіянами.

Переїзд в Тернопіль

Коли я приїхав сюди, то прийшов до тями на другий тиждень. Була шокова реальність, уривками все сприймалося. Чесно кажучи, наїстися не могли, бо там їжі не було. Перший тиждень я взагалі не пам’ятаю.

Десь у квітні я побачив, що Тернопіль — маленьке європейське містечко. Живу на Новому світі, поруч з парком, багато малечі. Хоч моя рідна мова російська, зараз, коли я гуляю по парку, іноді чую російську. Мені важко це переживати.

У 2014 році (після виїзду з окупованого Донецька, — прим.) на мене таке ж враження справив Львів. Відчуття було, що мене насправді вбили, але Бог сказав: “Ти поживи ще трошки, може, напишеш ще”. Це зовсім інший Рафєєнко, аніж той, що був до 24 лютого.

Виїзд з окупованого Донецька у 2014

Я залишив усе: дві квартири в центрі міста, залишив батьків, російськомовний абсолютно, за фахом – російський філолог. Я зміг поїхати в нуль: 200 доларів в кишені, у мене було дві сумки, коли до Києва приїхав, і жодного нормального знайомого.

Самолікування від болю через любов

Усі травми переживаються лише любов’ю, яку ти здатний віддавати. Чим більшу травму ти маєш, тим більшу любов ти можеш віддати. Тільки коли сам народжуєш світло, тільки тоді й лікуєшся.

Ти можеш не мати можливості писати вірші, книги, але ти можеш сам робити добро. Можна окреслити крейдою самого себе і сказати: “Я не відповідаю за темряву світу всього, але там, де я є, буде любов на землі. Мені боляче, але я можу зробити комусь краще”.

І тільки через цю дію можеш щось набути в собі, принаймні людську гідність. У цьому сенсі всі люди однакові. Нам нема звідки брати світло, як з темряви наших життів, з горя брати радість. Кожній людині така можливість дана перетворити власний біль на світло.

suspilne.media

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!