Мабуть, сьогодні не слід пояснювати важливість ширення шевченківського слова у перекладах іншими мовами, зокрема, й російською. Адже розуміння України, її душі навряд чи можливе без того золотого ключа, що ним є поезія Тараса Шевченка.
Автор цих перекладознавчих нотаток Віталій Крикуненко – поет, перекладач, літературознавець, редактор-упорядник «Кобзаря» в нових перекладах російською мовою. Книга, яка нещодавно побачила світ у видавництві «Букрек» (Чернівці), вперше у ХХI столітті пропонує читачам нові перекладацькі інтерпретації віршів та поем великого українського поета. Понад десять років тривала робота над формуванням корпусу текстів оновленого «російського «Кобзаря», куди увійшли переклади М. Кобзєва, А. Ілюшина, В. Шевченка, Ю. Петрова, А. Тимофєєвського та інших майстрів слова.
Виконана спільними зусиллями перекладачів, упорядника та видавців робота означила черговий етап засвоєння безсмертного поетичного спадку Тараса Шевченка російською перекладацькою школою пострадянського періоду. Виданий в рік 200-літнього ювілею великого поета «Кобзарь» містить і твори, які раніше не допускалися цензурою до друку в масових виданнях поезії Т.Г. Шевченка російською мовою.
Автор розповідає про свої багатолітні спостереження над роботою попередніх російських перекладачів «Кобзаря» і, зокрема, про втручання в неї царської та радянської цензури.
Віталій КРИКУНЕНКО
К. І. Чуковський у статті «Русские Кобзари» (див.: Корней Чуковский. Высокое искусство. Москва.«Советский писатель». 1988. С. 266-321) зробив цікаву спробу систематизувати й виокремити творчі проблеми перекладу поезії Шевченка російською мовою. Серед них дослідник називає щонайсуттєвіші:
- Спотворення сенсу (як під тиском цензурних обмежень, так і через недостатнє розуміння оригіналу й появу зумовлених цим перекладацьких відсебеньок.
- «Боротьба зі стилем Шевченка», на думку дослідника, майже завжди несвідома, однак внутрішньо мотивована тим, що «кожен перекладач так чи інакше відтворює в своєму перекладі себе, тобто стиль своєї власної особистості». Цим пояснюються численні підміни шевченківської образності, ритмо-мелодики заздалегідь заготовленими штампами, нав’язування українському лірику «великоруської фразеології», спотворення фольклорної дикції і художнього стилю Т. Шевченка.
- Словникові ляпи, спричинені недостатнім знанням перекладачами української лексики, в цілому мови, української історії, народних традицій, що знаходять широке відображення в поезії Кобзаря. З цією проблемою тісно пов’язане й те, що К.І. Чуковський у запропонованій ним класифікації визначає як «особливі труднощі, які виникають нерідко від зайвої довіри перекладачів до уявлюваної близькості, схожості української та російської мов». Деякі з цих ляпів здатні не тільки розсмішити читача, але й звести нанівець його довіру до перекладів.
- Спотворення мелодики, що знаходить вияв у насильстві перекладачів над шевченківської ритмікою, в їхній нездатності відтворити іншою мовою вишукані, часто засновані на фольклорних інтонаціях, ритмо-мелодійні ходи, унікальний звукопис шевченківської поезії. Все це позначалося й на відтворенні самого змісту шевченківських поезій.
Розглядаючи названі проблеми, Чуковський наводить цілу колекцію наочних прикладів перекладацьких спотворень і пов’язаного з ними очевидного літературного браку, низькопробних і невибагливих текстів, які, на жаль, протягом десятиліть, переходячи із одного видання російського «Кобзаря» в інше, не зовсім адекватно представляють іншомовному читачеві творчість геніального українського поета. Правда, свою критику радянський дослідник вибірково адресував майже виключно лише дореволюційним перекладачам – судячи з наведених ним прикладів, названими помилками і спотвореннями грішили Н. Гербель, Н. Берг, В. Білоусов, Н. Чмирьов, М. Славинський, Ф. Сологуб та інші представники, так би мовити, «старорежимної» школи перекладу.
Видається, що така упередженість, особливий акцент на недоліках і упущеннях перекладачів поезії Шевченка дореволюційного періоду завадили дослідникові дати повною мірою справедливу й коректну оцінку виконаної ними величезної й таки небезуспішної роботи в справі ознайомлення російського читача з поезією великого Кобзаря. Мабуть, не можна забувати і того, що в дев’ятнадцятому столітті перекладачі Тараса Шевченка були, по суті, й першовідкривачами для росіян нового стрімко народжуваного материка української літератури. Цей важливий аспект у дослідженні Корнія Чуковського майже не простежується, що, втім, і зрозуміло, враховуючи цілком локальні його тематичні рамки.
І все ж як цікаво було б побачити продовження розпочатого ним критичного аналізу також і стосовно перекладацького досвіду нового покоління радянських інтерпретаторів поезії Тараса Шевченка російською мовою, які вже тоді активно заявили про себе. «У зв’язку з ювілеєм поета (в 1939 р.), – пише К. І. Чуковський, – всі кращі поети Росії стали величезним і дружним своїм колективом готувати новий переклад «Кобзаря». Виникло навіть неоголошене змагання між перекладачами: деякі вірші Шевченка перекладалися водночас по два, по три, по чотири рази…» Однак, хоча дослідження і містить главу «Радянський стиль перекладів Шевченка», в ній автор, цілком у дусі тодішніх ідеологічних настанов, знову – звичайно ж, для ідеологічно затребуваного контрасту – згадуючи недоліки дожовтневих перекладів М. Славинського, підкреслює, що першою особливістю нових, радянських перекладів «Кобзаря» є те, що в них з усією повнотою розкрито «революційний зміст поезії Шевченка». При цьому нібито « в них вже немає і в помині тих вільних і невільних пом’якшень, підтасовок та вигадок, які фальсифікували образ Шевченка».
Така аж настільки узагальнена й характерна за стилем, наче списана з постанови ЦК ВКП (б), характеристика творчих досягнень радянських перекладачів, уже, як тоді було заведено, й затверджених агітпропом та Держлітом, певно, й не передбачала скрупульозного аналізу, критичної оцінки зробленого. Замість цього дізнаємося, що, на відміну від «старорежимних», російські радянські перекладачі (В. Державін, Г. Пєтніков, Єл. Благініна, В. Інбер, А. Твардовський, Н. Асєєв, П. Сєминін та ін) виконали свою роботу якщо не «з бездоганною точністю», то «у повній відповідності з оригіналом», а «подібність …перекладів щодо ритму – вражаюча», і «сам голос цих пісень – український», а «дорогоцінна риса таких перекладів в тому, що в них не окремі рядки, а вся сукупність рядків подає щонайточніше відтворення оригіналу»…
І все ж, мабуть, згадавши про почуття міри, щедро роздаровуючи, як то кажуть у Росії, «всем сестрам по серьгам», автор наприкінці розділу про радянські російські переклади поезії Шевченка розважливо додає (і хто ж із цим не погодиться!?): «Було б ганебною алілуйщиною суцільне захвалювання нинішніх майстрів перекладу. Надзвичайно далека від мене недоладна думка, ніби всі нові переклади – відмінні, а всі старі погані. На жаль, я можу вказати десятки промахів, допущених віршетворцями нашого часу при перекладі Шевченка…»
Втім, наскільки відомо, до цієї важливої і незакінченої теми, вперше розкритої ним у далекому 1939 р. (саме тоді в Києві тези статті були проголошені на ювілейному шевченківському пленумі Спілки радянських письменників), К. І. Чуковський більше так і не повертався.
Чи не тому його «Русские «Кобзари», які досі тішать нас шевченкознавчою проникливістю, влучністю спостережень, все ж залишають відчуття якоїсь незавершеності…
Бо й справді ж, якщо там міститься досить предметний (хай і далеко не повний) аналіз російських перекладів поезії Шевченка Т. дев’ятнадцятого – початку двадцятого століття, то чому без належного критичного розгляду залишається зроблене перекладачами радянської епохи?
Епохи, яка сьогодні вже відійшла в історію.
Хоча народжений нею російський «Кобзар», що багаторазово перевидавався за радянських часів, понад 70 років залишався єдиною доступною масовому російськомовному читачеві перекладною версією головної книги Тараса Шевченка, яку ще називають біблією українського народу.
За цей час змінилося не одне читацьке покоління. І кожне з них могло б пред’являти до цих перекладів свої вимоги, співзвучні вимогам і смакам нової епохи.
І тут без критичного осмислення досвіду попередників не обійтися…
То ж, користаючись методологією і схемою, запропонованою самим К. І. Чуковським (див. початок нашої статті), спробуємо на окремих прикладах розглянути проблемні ситуації в роботі радянських перекладачів, які створювали новий, певною мірою, канонічний, тобто такий, що максимально б відповідав специфічним ідейно-політичним вимогам радянської епохи, російськомовний «Кобзар».
При цьому, аби пожвавити розповідь, продовжимо вже не у формі статті, але у вигляді нотаток на вибраних сторінках тих «русских «Кобзарей» радянської доби…
Печерний козак у дніпровській заплаві
«Причинна» Т. Шевченка
Ходи до нас вечеряти:
У нас козак в очереті,
В очереті, в осоці,
Срібний перстень на руці…
У перекладі М. Ісаковського «Порченая»:
Иди скорей вечерять к нам:
Лежит казак в пещере там,
Он в пещере на песке
И с колечком на руке…
Очевидно, бажаючи хоч віддалено передати звукописні особливості оригіналу (зокрема, неповторне шевченківське римування – ассонанс «вечеряти – в очереті», перекладач не знаходить нічого кращого, як допровадити знайденого русалками козака … в «печери». Хоча, як легко зрозуміти з оригінального тексту твору, ні печер, ні гротів у місцях проживання рівнинних дніпровських русалок не помічено. Та й «очерет» в перекладі на російську – то ніяка таки не «печера», хоча українське слово «печера» й містить у собі морфему «-чер-», співзвучну російській у слові «пещера». Й те уподібнення, мабуть, таки звабило довірливого й самовпевненого перекладача, що, як бачимо, й надалі досить вільно поводиться з оригіналом: українська «осока» – до речі, знайома кожному російськомовному «осока», так же легко як очерет – в печеру, перетворюється під пером славнозвісного радянського поета-пісняра в «песок».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
«Зозуля з дуба», а чи – папуга?
У цьому ж вірші («Порченая») М. Ісаковський змушує «зозулю з дуба» «вторити» жайворонкові, що, напевно, було б можливо для залітного папуги, але навряд чи під силу нашій пересічній зозулі. Адже «вторить» (кому, чому) за Далем, буквально – «повторювати щось услід за кимось, відгукуватися тими ж словами, звуками…». Уявімо тільки: зозуля повторює трелі жайворонка. Зрозуміло, в Шевченківському оригіналі подібне чудо природи не змальовується. Тут, на відміну від перекладного тексту, як і в самій природі, все діється цілком звичайно, хоча ж і як пісенно-поетично:
Защебетав жайворонок,
Угору летючи;
Закувала та зозуленька,
На дубу сидячи.
Ці цілком витримані у фольклорній стилістиці рядки-паралелі легко не тільки читаються але і співаються. Та чи можливо так само заспівати без натуги куплет, запропонований у своєму чудернацькому перекладі знаменитим поетом-піснярем М. Ісаковським:
Поднялся над полем с песней
Жаворонок ранний,
А ему кукушка с дуба
Вторит кукованьем (?)
І справа тут, як нам видається, не тільки в порушенні заснованої на народній поезії ритмомелодики оригіналу, але і в непоміченій ані перекладачем, ні редакторами пародійності вищезгаданої «зозулі з дуба».
Від «гадини» подалі..?
В перекладеній тим же М. Ісаковським поемі «Катерина» бачимо підміни ситуаційно мотивованої експресивної емоційно забарвленої й точної шевченківської образності млявими декларативними фразами на кшталт цієї:
Коли б знала, что случится,
…лучше б утопила…
Не увидела б ты горя,
Не была б несчастной…
В таких виразах, гідних рівня хіба що посередньої прози, перекладач намагається відтворити сповнений трагізму монолог матері Катерини, звернений до дочки, яка не зберегла в її материнських очах свою дівочу честь, зганьбила свій рід, батьків.
Ось як виглядає цей фрагмент у поетичному оригіналі:
Якби знала, до схід сонця
Була б утопила…
Здалася тоді б ти гадині,
Тепер – москалеві…
Як бачимо, відмінності двох текстових фрагментів й щодо рівня пафосу, й напруженості драматизму, наповненості соціально-побутовою конкретикою – разючі.
Для читача, ознайомленого з українським оригіналом, спостережені в перекладі відхилення, зміщення авторських акцентів можуть видатися й цензурним втручанням, хоча в даному випадку не виключаємо й ініціативної перекладацької кон’юнктурності, довільного «згладжування» оригіналу. Що, втім, як свідчать численні приклади, може цілком мирно співіснувати також і з елементарною недбалістю перекладача.
Справді: «Не увидела б ты горя…» – ці слова Ісаковський міг би сказати про кого завгодно, адже до героїні поеми Катерини вони не мають ніякого відношення: у Шевченка матір, відповідно до фольклорної поетичної традицією, говорить про те, що хай би краще утоплена нею дочка дісталася казковому річковому чудовиську («гадині»), а не «москалеві», який збезчестив дівчину та весь її рід. Очевидно, що, нівелюючи гострі для нього кути шевченківського тексту, перекладач (чи, можливо, редактор?) руйнує глибокий архетипний зміст даного епізоду, нівелює стиль оригіналу і підмінює його гладко прописаною літературщиною. Так би мовити, від «гадини» подалі…
«В будку, синку!» або Івась – таки не Мауглі
Прояви поверхневого прочитання оригіналу, що межує із спотворенням його сенсу, бачимо і в фрагменті перекладу голосінь Катерини над гіркою долею свого сина-сироти:
Где ж один ты заночуешь,
Коль меня не станет?
На дворе, в собачьей будке,
С собаками вместе!
Злы собаки – покусают,
Да не обесчестят.
Над тобой они не станут
Злобно насмехаться…
Порівняємо з текстом Т. Шевченка:
Де ж ти будеш ночувати,
Як мене не стане?
З собаками, мій синочку,
Кохайся надворі!
Собаки злі, покусають,
Та не заговорять,
Не розкажуть, сміючися…
З псами їсти й пити…
Зрозуміло, що авторові, точніше, вбитій горем героїні його поеми, і в голову не могла прийти жорстока й принизлива, неприйнятна для народної етики, думка про те, що маленький Івась може ночувати буквально «в собачій будці, з собаками разом…». Сповнений трагізму і співчуття вираз: «З собаками, мій синочку, кохайся надворі…», де слово «кохайся» має значення «рости, воспитывайся» – це явно соціально оціночне, а не, так би мовити, зоологічно-видове посилання на середовище… І оте авторське напівметафоричне – «з собаками» – зовсім не одне і те ж саме, що бачимо в буквально-натуралістичному й брутальному потрактуванні перекладача – «в собачьей будке». До речі, сама логіка оригіналу повстає проти такої довільної інтерпретації: Немає і бути не могло в оригіналі двозначної похвали «собакам», які «…не обесчестят» (!?). Адже очевидно, що Шевченкове
Собаки злі, покусають,
Та не заговорять,
Не розкажуть, сміючися…
З псами їсти й пити… –
це фантасмагоричний образ цілком реального страшного соціального сирітства, а не «перекинута в майбутнє» варіація екзотичного сюжету про людське дитя (Тарзан чи Мауглі?), що опиняється в звірячій зграї.
Так вигадана перекладачем «собача будка», подібно до магічної обскур-камери, зміщує авторські мислеобрази, відводячи його, а заодно й довірливого читача, далеко від реальності поетичного першотвору.
«Кликнуть в море на ралець…» або Як не вляпатися у «поєдинок на хвилях»
Історико-романтична поема «Гамалія» – мабуть, одне з найбільш складних за своєю ритмомелодійною структурою творів Шевченка. Подібно до російської «матрьошки», напрочуд динамічна авторська оповідь вміщує в собі і мотив козацької думи з плачем невільників у турецькій в’язниці, і чотири абсолютно відмінних одна від одної за своїм музичним ладом пісні, стрімкі діалоги і монологи самого автора та його героїв.
Перший перекладач цього поліфонічного шедевру російською мовою Ніколай Берг («Кобзарь» Тараса Шевченка в переводе русских поэтовпод редакцией Н. Гербеля. С-Петербург. 1869 г., стор. 79-87), схоже, не зміг впоратися з такою складною віршованою симфонією, створеної до того ж із опертям на українську народно-поетичну традицію. І не придумав нічого кращого, як перекласти поему звичними для нього віршованими розмірами тодішнього російського віршування. Шевченківський зачин до поеми, створений автором у формі народної думи :
Ой нема, нема ні вітру, ні хвилі
Із нашої України!
Чи там раду радять, як на турка стати,
Не чуємо на чужині…
у перекладі Н. Берга:
Что ни ветру, ни волны от родимой стороны
От Украйны милой?
Что-то наши не летят: видно, биться не хотят
С некрещёной силой…
як бачимо, обернувся текстом, по-своєму експресивним, проте ж досить далеким від внутрішнього драматизму, ритмомелодики і надривної інтонації оригіналу, що більше схожа на стогін, плач, аніж на бергівські ритми романтично заколисувального «скольжения по волнам».
Порівняймо ще дві наступних строфи.
В перекладі Н. Берга:
…Ты волной из края в край,
море синее, взыграй,
Взвой под байдаками:
То козаки к нам плывут,
скоро-скоро будут тут,
Загуляют с нами.
Хоть бы то и не по нас,
добрый путь им в добрый час
Дай. Великий Боже!
Хоть взглянуть на них глазком?
Наши головы потом
Веселей мы сложим.
В шевченківському оригіналі:
Ой заграй, заграй, синесеньке море,
Та під тими байдаками,
Що пливуть козаки, тілько мріють шапки,
Та на сей бік за нами.
Ой Боже, Боже, хоч і не за нами,
Неси ти їх з України:
Почуємо славу, козацькую славу,
Почуємо та й загинем.
Тут бачимо, настільки важливо для поетичного перекладу відтворити засобами іншої мови не тільки зміст, але й саме звучання оригіналу – адже без такої відповідності втрачається або ж спотворюється й сам сенс першотвору.
З надскладним завданням адекватного відтворення в російському перекладі і форми, і змісту «Гамалії» намагався впоратися відомий майстер вірша Микола Асєєв. І, треба сказати, в найскладнішій, музичній частині творчого завдання це йому майже вдалося. Ось як виглядають в його перекладі перші рядки поеми:
Ой, всё нет и нет ни волны ни ветра
От матери Украины!
Там идут ли речи про поход на турок –
Не слышно нам на чужбине…
Ритмо-мелодійна відповідність оригіналу майже повна. Проте ж не без ганджу– прислухаймося до першого рядка, і почуємо збій початкового шевченківського розміру в останніх п’яти складах, порівняйте:
«…ні вітру, ні хвилі» і «ни волны, ни ветра».
Скажете, дрібниця? Але ж навіть одна фальшиво зіграна нота може зіпсувати симфонію, якою, по-своєму, є розглянута поема.
«Думи мої…» …підцензурні
Повнота сприйняття поетичної творчості Тараса Шевченка масовим читачем в Росії і Радянському Союзі в істотній мірі залежала від обмежень царської, а потім і радянської цензури.
Розглядаючи цензурну історію прижиттєвих видань творів Шевченка, ми бачимо, що вже «Кобзар» 1840 р., до якого входило лише 8 творів, містив численні купюри в поемі «Катерина», посланні «До Основ’яненка» і в поемі «Тарасова ніч». Сувору картину цензурного нагляду і переслідувань за його життя відтворюють матеріали Третього жандармського відділення, яке здійснювало слідство у справі Кирило-Мефодіївського товариства (1847 р.), в рамках якого був заарештований і засуджений на десятирічне солдатське заслання із забороною писати і малювати кращий поет і художник України.
У творах Тараса Шевченка з самого початку вилучалося все, що не відповідало статуту миколаївської цензури, покликаної пильно стояти на захисті цілісності імперії: згадки про гетьманщину і вияви смутку за минулою козацькою вольністю, найменші згадки про національні та соціальні утиски поневоленого народу України.
Не в меншій мірі цензурні обмеження позначилися на книгах російських перекладів його віршів і поем, які почали приходити до читача вже в 60-ті роки дев’ятнадцятого століття. Мало того, що перекладачі спочатку орієнтувалися на тексти оригіналів, що вже пройшли цензуру і нерідко неабияк від неї постраждали. Неминучі аберації смислів шевченкових творів поглиблювалися і тим, що, намагаючись упередити можливі причіпки літературних наглядачів, перекладачі та видавці нерідко змушені були наперед відмовлятися від перлин шевченківської поезії, що видавалися їм вочевидь «крамольними», і навіть вдаватися до самоцензури.
Зрозуміло, що все це не могло не позначатися на повноті та якості відтворення всієї масштабності, глибини і сили поезії Шевченка в художніх перекладах російською мовою.
Звернемося для прикладу до «Кобзаря» Тараса Шевченка у перекладах російських поетів під редакцією Миколи Гербеля (видання друге, виправлене і доповнене. С. Петербург, 1869). Крім самого Н. Гербеля, перекладачами тут виступили такі відомі російські поети, як Л. Мей, А. Плєщеєв, Мих. Михайлов, Н. Берг.
Вже перший вірш «Ох вы, думы мои, думы…» («Думи мої, думи мої»), що відкриває книгу (до речі, з цього ж твору розпочиналася й збірка «Кобзаря» 1840 р.), наочно демонструє зрослу лютість цензури. Адже якщо перша його публікація мовою оригіналу не зазнала жодних цензурних вилучень, то в російськомовному виданні 1869 р. бачимо значну купюру, що приховала від читачів більшу частину вірша, рядки якого давно стали народною піснею. Чим же не догодив покійний поет цензорам, які працювали під знаком сумнозвісного Валуєвського указу та інших таємних циркулярів, спрямованих на всілякі обмеження української літератури, слова найвидатнішого її творця — Тараса Шевченка? За що ці гоніння на померлого вже поета?
А ось за що.
Як відповідь процитуємо той самий вилучений фрагмент, що дивом зберігся у згаданому першому виданні «Кобзаря», набір якого здійснено у санкт-петербурзькій друкарні Е. Фішера російським шрифтом:
…За вышневый сад зеленый,
За ласкы дивочи…
За степы, та за могылы,
Що на Украини
Серце млило, не хотило
Спивать на чужыни…
Не хотилось въ снигу, в лиси,
Козацку громаду
Зъ булавамы, з бунчукамы
Збирать на пораду…
Нехай души козацкіи
В Украйни витають —
Там широко, там весело
Од краю до краю…
Там родылась, гарцювала
Козацкая воля;
Там Шляхтою, Татарамы
Засивала поле,
Засивала трупомъ поле,
Покы не остыло…
Лягла спочыть… а тым часом
Выросла могыла,
А надъ нею орелъ чорный
Сторожем литае
И про неи добрымъ людямъ
Кобзари спивають…
А тепер для ясності процитуємо і вердикт члена Головного управління цензури від імперського міністерства внутрішніх справ А. Тройніцкого, висловлений вже після повернення поета з неволі, в 1859 р.: «…надто гірко висловлюється скорбота автора про знищення козацької вольності, над могилою якої, за його словами, Орел чорний сторожем літає, і смуток його на чужині, тобто на півночі Росії, за батьківщиною його, Украйною». «Цю пісню, — підсумував цензор, — я вважав би за краще вилучити зовсім… загальна думка її ворожа злиття Малоросії з Великоросією». (Див. В.С. Бородай. Т.Г. Шевченко і царська цензура. Дослідження та документи 1840-1962 роки. «Наукова думка». Київ —1969. С. 58).
Таким чином, вже перший переклад цього твору, що став народною піснею, в повній мірі зазнав руйнівного впливу цензури. В ньому ми не зустрінемо ні згаданого цензором символічного образу «могили», куди «лягла спочить» козацька воля, ні «чорного орла», ні «чужого поля» з «чужим піском» – образів, що так природно відтіняли і робили особливо виразним мотив пронизливої туги поета за своєю батьківщиною — Україною.
Замість всього цього — цензурні купюри, зримо позначені у виданні Н. Гербеля рясними рядками чорних крапок …
А що ж ми бачимо в радянському «Кобзарі» (ГИХЛ. Москва. 1954. С. 53-56), де цей вірш представлено перекладом А. Суркова?
Вражаюче, але навіть при поверхневому його прочитанні легко помітити, що роль згаданих цензурних вилучень тут почасти виконує перекладацьке і, можливо, редакторське свавілля.
Звертає на себе увагу той факт, що в тексті перекладу дивним чином зникає трагічний лейтмотив оригіналу, помічений царським цензором в знаковому образі могили. Досить сказати, що якщо Шевченко у своєму вірші тричі вживає це наповнене вагомим семантичним навантаженням слово, то радянський перекладач — ані жодного разу, кожен раз перекладаючи його виключно синонімом «курган».
Хоча і російське слово «могила», що означає також «насип на місці поховання» (див. «Словарь русского языка» С. В. Ожегова), було б цілком доречним і адекватним у перекладі. На наш погляд, така послідовна підміна «могилы» «курганом» спотворює зміст авторського тексту. Адже в контексті перекладу «и те курганы…», і «курганы-горы…», і «курган высокий…» постають вже не стільки як сакральні символи козацької слави-пам’яті (у Шевченка це: «могили, що на Україні», «…і могили-гори», «зростала могила…»), а скоріше лишень як рельєфні прикмети ландшафту.
Примітно, що в ліричній кульмінації вірша перекладач і зовсім «перекурганив» сам себе. І мова не тільки про приписувану ним Шевченкові гіперболу «курганы-горы». Там, де в оригіналі:
… А тим часом
Виросла могила,
А над нею орел чорний
Сторожем літає…
автор перекладу пропонує сущу нісенітницю:
…И курган высокий вырос,
Пока отдыхала.
И над нею орёл чёрный
Сторожем летает…
Зрозуміло, що у Шевченка орел, як і в народних піснях, літає над могилою. У А. Суркова — теж «над нею», хоча мова йде все ж про «нього» — про курган. Слово «могила» — повторимо — в цьому перекладі зовсім відсутнє (звичайно ж, у контесті цього знакового Шевченкового твору згадана лексема та пов’язані із нею асоціації, певно, аж ніяк не пасували загальному пафосові незабутнього 1954 року з 300-річчям вікопомного «Возз`єднання…». «Она» ж тут (ще один такий собі, мабуть, великодержавно-інтернаціоналістський евфемізм) — це «казацкая воля», яка, в приблизному потрактуванні перекладача, «красувалася», а потім «прилягла: втомилася», і «прилягла», як вважав ще проникливий царський цензор, і як однозначно трактує перекладач, саме в так і не названу ним «могилу», над якою, бачте, «курган высокий вырос».
Цікаво, що таке послідовно домінування синоніму-евфемізму «курган», яке геть витіснило з тексту розглядуваного перекладу питоме шевченківське «могила», нічим не виявило себе в в попередньому виданні російського «Кобзаря» (ОГИЗ, Государственное издательство художественной литературы. Москва 1947). Й, до прикладу, уривок публікованого тут перекладу цього ж вірша в перекладі того ж Суркова має такий вигляд:
…Засевала трупом поле
Воля, опочила,
Отдыхает. И над нею
Выросла могила.
И над нею орёл чёрный
Сторожем летает…
Погодьмося, ця раніша редакція була значно ближчою до змісту першотвору.
Аж ось — знову ювілейне видання, тепер вже з нагоди 150-річчя від дня народження великого Кобзаря. (Т.Г. Шевченко. Стихотвоорения и поэмы. Библиотека поэта. «Советский писатель». Ленинград. 1964). Й знову перед нами — «парадний» варіант перекладу А. Суркова зразка 1954 року, де знов бачимо «и те курганы», «и курганы-горы», «и курган высокий вырос», і, на противагу оригіналу, — жодної «могили». Святкуємо ж!
Аж ось цей самий сурковський переклад у виданні «Избранных сочинений» Т. Шевченка, що побачили світ в московському видавництві «Художественная литература» (1987 р.). Порівняймо:
Там родилась, красовалась
Казацкая воля;
Там татарами и шляхтой
Засевала поле.
Засевала трупом поле
Воля, опочила,
Отдыхает… Её давно
Приняла могила.
И над нею орёл чёрный
Сторожем летает…
Здавалося б, усе знайоме. Але це тільки на перший погляд.
Хіба ж так у самого Шевченка?
Вчитаймося ще раз в рядки першотвору:
Там родилась, гарцювала
Козацькая воля;
Там шляхтою, татарами
Засівала поле,
Засівала трупом поле,
Поки не остило…
Лягла спочить… А тим часом
Виросла могила…
Як бачимо, воля «гарцювала», а не картинно «красувалася», і «лягла спочить» — спить воля; в могилі ж упокоїлися загиблі в боях за неї, а не сама «козацькая воля». Виходить, що вислів-вирок, необачно зречений перекладачем: «её давно приняла могила» — ніщо інше як облудне перекручення святої шевченківської ідеї…
До такого перекручення й усілякого притлумлення «Кобзаря» завзято бралися царські цензори. Не цуралися чинити те, хоча вже й іншими засобами, частіше потайки, і радянські спадкоємці їхнього ремесла.
На одному лише прикладі (а їх можна наводити ще й ще!) можна простежити, як, нерідко в залежності від ідеологічних настанов, політичної кон’юнктури (сталінщина, «оттєпєль» та «пєрєстройка») навіч виявляла себе неузгодженість перекладу з шевченківським оригіналом
Тож навіть і в останній радянській «удосконаленій» редакції бачимо не стільки самого Шевченка, скільки рескрипт-цитату вищезазначеного цензора Тройницкого:
…Воля, опочила,
Отдыхает… Её давно
Приняла могила…
Ось так, до речі, вже після смерті перекладача, і, видно, з волі московських редакторів, з’явилося в російському тексті слово «могила» — для оспіваної Шевченком української «козацької волі». І переклад, що нібито знов поближчав до «букви», за духом своїм, як бачимо, став зовсім чужим і далеким від оригіналу.
Замість співтворчості, співпереживання, злиття з шевченківським оригіналом — свавільні підміни сенсу спостерігаємо і в інших поезіях Шевченка, перекладаних російською мовою за доби радянського тоталітаризму. Особливо це відноситься до творів, у яких автор порушував болючі питання національної історії, що викликали особливу настороженість не тільки в самодержавних цензорів, але і у пильних товаришів з радянського Головліту, охранительськи налаштованих редакторів, а часом і у самих перекладачів, що інколи й страхували себе від «як би чого не вийшло».
Так, якщо царська цензура безжально викидала з послання «До Основ’яненка» рядки:
Не вернуться сподівані,
Не вернеться воля,
Не вернуться запорожці,
Не встануть гетьмани…,
через що Гербель, зрозуміло, і не міг включити цей плач-заклинання в текст свого перекладу, то в радянському перекладному виданні «Кобзаря» (Державне видавництво художньої літератури, Москва, 1954 р.) вони постають у такому абсолютно переінакшеному вигляді:
Не дождёмся долгожданных,
Не дождёмся воли,
Схоронили казачество
Седые курганы…
Легко помітити, як перекладач В. Державін зміщує акценти, підміняє смисли, закладені автором в рядки оригіналу. Якщо в тексті самого Шевченка чується лиш сумне й розпачливе відлуння на заклик до героїв української історії: «Вернітеся!»…, то в перекладі виникає однозначно похоронний мотив:
«Поховали козацтво…»
Про «гетьманів» же у російському перекладі — і зовсім ні слова.
Воно, втім, і зрозуміло, якщо ізнов пригадати, що це ж тоді, в 1954 р., «народ і партія» святкували 300-річчя возз’єднання України з Росією, і «гетьмани» (в множині) — звісно ж, були небажаними; український гетьман міг бути один, той, що, як записано в партійних Тезах, вказав булавою єдино вірний шлях. Який вже тут плюралізм…
І залишається тільки здогадуватися: Головліт так підказав, сам перекладач перестарався чи то редактори партійну лінію гнули. І це при тому, що редакторами цього святкового видання поезії Шевченка в російських перекладах на титульній сторінці значаться А. Дейч, М. Рильський і М. Ушаков, яких важко запідозрити в якому-небудь угодовстві з фальсифікаторами духу і букви «Кобзаря».
Біда, правда, в тому, що і в наступних численних випусках російських «Кобзарів» ці, як і багато інших спотворень сенсу, словникові ляпсуси та й просто вилучення окремих творів (віршів «Чигрине, Чигрине…», «Якби то ти, Богдане п’яний…», поеми «Великий льох»…) нерідко виконували ту ж роль, що і відверті цензурні лакуни у виданнях часів самодержавних.
При цьому можна привести приклади, коли дореволюційні переклади, що зазнали на собі тяжкого тиску царської цензури та заборон, вигідно відрізнялися за ступенем їх ідейно-художньої відповідності шевченківському оригіналу від деяких перекладних текстів радянського часу
Так, у своєму перекладі згаданого послання «До Основ`яненка» Микола Гербель сміливо протистояв цензурі й, незважаючи на її заборону в українському тексті рядків:
А до того – Московщина,
Кругом чужі люде…
все ж наполіг на збереженні важливого для збереження цілісності твору фрагмента, відтворивши його зміст у своєму перекладному варіанті.
З належною пильністю, слід гадати, підкреслив шевченківські рядки з «Московщиною» і червоний олівець радянської головліт-редактури. Тож який вихід знайшов перекладач В. Державін? Вчитуємося — і дивуємось. Український поет у потрактуванні московського майстра слова вирікає те, за що, коли вдуматися, перекладача за часів вождя всіх народів запросто могли відправити туди, «де Макар телят не пас»:
А к тому же здесь мне люди
Враждебны и чужды (!?)
Як бачимо, сталася украй некоректна підміна смислів. Замість ліричної і дещо флегматичної констатації поетом обставин свого життя на чужині: «А до того – Московщина, Кругом чужі люде»,
яка, зрештою, нікого не ображає, а лиш свідчить про дискомфорт людини на чужині, перекладач запропонував абсолютно неадекватну і, в голослівності своїй, по суті, ксенофобську інтерпретацію тексту оригіналу.
І, що дивно, саме в цій редакції переклад цього вірша, починаючи з 1947 р., друкується в московських виданнях «Кобзаря» і «Вибраних творів» Т. Шевченка аж до кінця 1980-х рр.
Ситуацію з цим казусом дещо пом’якшує те, що в ленінградському виданні «Стихотворения и поэмы» Т. Г. Шевченка, що побачило світ у серії «Мала бібліотека поета» (Ленінград, 1964), з’явився переклад послання «До Основ`яненка», зроблений Миколою Брауном, який, щоправда, у відтворенні проблемних шевченківських рядків з «Московщиною» не міг придумати нічого кращого, як, по суті, злегка перефразувати столітньої давності переклад Миколи Гербеля:
А к тому же — не родные,
Всё чужие люди…
І на тому, як мовиться, спасибі: образлива для Шевченка державінська версія «враждебных и чуждых» таки не стала монопольно каноном в «русских «Кобзарях».
Здавалося б, тільки хвора уява може бачити в ліричних віршах загрозу державним засадам, але, як переконуємося на численних прикладах з цензурної історії шевченківських публікацій, не тільки царські цензори, але й радянські їхні наступники з «Кобзарем» намагалися бути насторожі… Хоча, як показує час, саме таке гіпертрофоване пильністю охранительске сприйняття «Кобзаря» насправді руйнувало підвалини великодержавні, споруджені на насиллі та брехні.
І перечитуючи по-своєму чудову й унікальну працю К. І. Чуковського «Русские «Кобзари» (На путях к современному стилю)», знов думаєш: а чи не погрішив занадто компліментарністю шанований автор, майже беззастережно вбачаючи в нових російських перекладах для радянського видання «Кобзаря» (1939 року) досягнення незаперечне, з претензією мало не на канонічність.
Так, серед тих перекладів є непоодинокі зразки перекладацького мистецтва, відзначені свого часу і академіком М.Т. Рильським.
Та випробування часом показує, що, на жаль, далеко не завжди і не всім радянським перекладачам вдалося відтворити зміст та форму шевченкових текстів, поскрибованих раніше царською цензурою і не обійдених особливою увагою, помноженою на горезвісне партійне і класове чуття радянських редакторів та видавців. Тож твердження К. І. Чуковського про те, що у радянських перекладах «вже немає і в помині тих вільних і невільних пом’якшень, підтасовок і вигадок, які фальсифікували образ Шевченка», звичайно ж, потребує уточнення.
Сподіваюся, що хоча б деякою мірою цьому сприятиме і ця публікація.
Москва – Внуково. Росія