Ронсеваль і Крути

204

У попередньому числі УЛГ було опубліковано статтю Василя
Яременка «Літературознавчий феномен Андрія Ніковського». Нижче пропонуємо до
уваги читачів одну з публіцистичних праць літературознавця.

Судилося тільки одному з великих друзів та помічників Карла
Великого здобути несмертельної слави і стати поруч во славі й шанобі з великим
королем з золотою бородою. Забулися сильні графи й маркграфи, стольники й
воєводи, лицарі, союзники й сподвижники, – прославився лиш один небож Карла,
молодий прекрасний лицар, джура і вірний васал могутнього короля, переможця
бусурменів і оборонця христової віри, – Р о л я н д, стольник Бретані, що поліг
зі своїм загоном в Полонині Ронсевальській смертю славнішого над усі лицарські
діла і вчинки. Рознеслася слава молодого лицаря по всіх землях латинського  роду, прийнялася в численних оповіданнях і
переказах серед горських народів, посіялася серед слав’ян, пішла навіть до
турських і монгольських племен, – і скрізь прийняли легенду радісно та
привітно, кохано оздоблюючи чарівний образ молодого лицаря своїми національними
барвами, шатами і витворами своєї власної фантазії. Серед героїв світу немає
постаті більш популярної, з більшою ласкою народної фантазії прикрашеної.
Барди, трувери, міннезінґери, менестрелі, співці, сказателі, бандуристи
покохали образ того, що поліг славною смертю, додали йому слави найближчого
соратника Карлового, повойовника багатьох земель, оборонця великої імперії
Карла, людини невиданої сили й краси, лицаря безприкладної шляхетности та дорогого
гостя багатьох земель і країв, де він був приходив з мечем, а розгостювався з
ясною усмішкою, ласкою й лихою увагою до людей тубільних. Література од
труверів взяла його собі за героя незвичайних учинків лицарських, а що все
зроблене Роляндом мало бути гомерично великим, то й любовні пригоди Ролянда
списані як пригоди, незвичайні з усякого погляду: себто він – кавалір над усяку
міру, оздоблений спокусливими для жіноти прикметами, знає він жіноче серце,
вміє всяко догодити жінці, вміє її знайти та перемогти всякі, хоч які б вони
там були, препони та перешкоди. Суцільний строгий образ лицаря дещо втратив на
красі через силу додаткових прикмет, але завжди з поза цяцькованого Ролянда
проглядає той первісний тип героя: чисте серце, відданість, вірність, сміливість
та безмежна любов до милої отчизни.

А тим часом, на дійсносте за малим нічого не трапилось.
Переможне військо Карла пішло далеко наперед, а на ар’єргард його в
Ронсевальській Полонині напали несподівано маври і всіх вибили. Так у
тогочасній хроніці усій трагічній події віддано всього якийсь десяток слів, а
власне, знайоме, однакове, милозвучне для всіх ім’я Ролянда показується чудним
і тяжким. Трагедія Ронсевальської Полонини була призабута на скільки сот років,
і аж коли було у співах перебрано всіх героїв, лицарів, славних перемогами,
турнірами та герцями, шоломами, списами та кіньми вороними, вдарив у струни
один з труверів, згадавши молодого небожа Карла Золотої Бороди, возвеличив
самотню смерть геройську без жодних глядачів, оплесків і прекрасних дам у
ложах, – і тільки з того часу почала буяти слава Роляндова.

Ви самі гаразд знаєте, ласкавий читальнику, що трапилася
пригода нещаслива через нікчемного, заздрісного зрадника Ганелопа, що забув про
добро отчизни, а загорівся помстою молодому бійцеві за той легкий успіх, що
вінчав кожне діло Ролянда, за його милу веселу вдачу, що привертало йому
людські серця, дружбу і любов. Билися з маврами, як тирани, маючи кожний проти
себе десятки ворогів, під вечір ходячи по коліна в крови, оддаючи своє життя тільки
після великого числа загублених ворогів. Кривава бійка змальована в автора
поеми Трульда як великий труд і подвиг, де все було проти героїв і де всупереч
голосу самоохорони порив саможертви знайшов собі діяльний затяжний прояв. Але
ні на хвилю лицарі не переставали бути лицарями, хоч часом істерія крови мала
потьмарити розум. Раз було так, що побратими Ролянд і Олівер в гарячці бою, з
очима залятими кривлею за малим не вбилися в братовбійчому герці, але скільки
треба було мати взаємної любови, щоб завчасу схаменутися і сказати одне одному
добре, ніжне, ввічливе слово: «Бачить Бог, мій друже, що я не хотів вам зла
зробити». Не вернувся Карло Золотобородий виручати небожа, хоч і почув він був
одного разу, як засурмила труба Роляндова, – це аж третього разу, коли видно
було, що перемагає чорна сила маврів, і коли Ролянд так намігся, що кістка йому
в скроні лопнула, не вернувся старий король, і полягли всі лицарі великого бою.
Вони не перемогли маврів, але «сватів попоїли й самі полягли» за Францію
солодку. Вмираючи, не в силі бувши розбити свого меча, вірного Дурандаля, об
скелі, не дав Ролянд і басурменові взяти його, – шоломом своїм убив останнього
ворога, і, коли небо почало чорніти в очах його, зробив жест, страшний в своїй
красі, бо незрівняна велич і пиха людини чести, коли вона, вмираючи, простягає
руку з лицарською рукавицею в небо, до Пана Бога як символ чистої совісти,
незаплямованої чести, – цей гордий виклик небу, його рідко повторювала людина
навіть у своїх самих сміливих витворах діла, думки чи фантазії.

І послухайте, люде добрі, заповіту старовини, коли вміли
вмирати, себто сама смерть була чином, ділом чи нічого не важила у великій
роботі людини. В смерти Ролянда смерть маленька, убога, сумирно задивляється на
початок несмертельного життя Ролянда-Героя, Ролянда-Легенди, але коли приходить
вістка про кінець Ролянда до його нареченої, вона без слова, без скарги, без
патосу і голосіння вмирає, падає мертва, – це її мовчазне слово любови до
прекрасного лицаря; діло кохання, а не слово… і аж тоді заплакали над
Роляндом французи, – і король, і народ, і лицарі, і слуги.

Дивна річ, що народ французький так високо і поетично і так
уперто і часто оцінив та оцінював Ролянда. Французи перемогли німців у
теперішній великій війні, але вся французька література ніколи вже не напише
такого славного гимна перемоги, як судилося возвеличити героїв з нещасливої
військової пригоди, поразки на полях Ронсеваля. Значить не в перемозі чи
поразці річ, і народ потрапив оцінити абсолютне геройство, хоч би воно в
деякому випадкові й не було доціненим і не мало особливого значіння для всеї
військової та воєнної справи отчизни, імперії. І коли знати це, то лишається
краса саможертви, геройство, честь і готовність іти на бій з нерівними силами,
аби тільки сяяла зоря щастя рідного краю, щоб майорів образ тої солодкої
Франції, прекрасної Дами, для якої мило й гарно єсть умирати. Це для нації й
держави важить більше, ніж великі й часті перемоги, повойовництво та успішний
імперіалізм. Душа самої Франції прикрасилася з того часу, як вона сотворила
собі такого героя, і молодь протягом мало не тисячоліття плекала в собі той дух
і той героїзм: легенда стала фактом, а значіння самого факту зробилося малим та
химерним. Отже під Ронсевалем був героїзм, честь, відданість, любов до милої
отчизни, а як воно там на самім ділі трапилось – це вже нічого навіть в суді й
критиці історії не важить.

І наш народ любив і любить цих лицарів незначних подій, а
зате людей сильних тим абсотлютним, сказав би безцільним героїзмом, котрий, як
невикорінима частина самого існування народа, повинен бути в традиційних
набутках нації. Певне, ніхто його не знає добре, того Морозенка, вдовиного
сина, але як загинув він – «о нем же Україна много постона».

За тобою, Морозенку, Вся Україна плаче.

Пішов на нерівну боротьбу і Хведір Безрідний, сирота
бездольний. Зважився на славний подвиг і той козак-Софрон, що -не знав Як
славоньки здобути: Зібрав військо, славне запорізьке Та й пішов орду бити.

І здобув тої слави, бо народ його знає й пам’ятає, хоч сам
Софрон «у неволеньку попався». Але Морозенко, і Хведір Безрідний, і Софрон
возлюбили тую Україну паче життя свого і цим довершили славетних учинків та
позискали любов народню.

Ох і виведіте, та хоч винесіте

На високу могилу, –

Хай же я стану, стану ще раз гляну

Та на тую Україну.

Умирали вони славною, лицарською смертю, заповідали
обов’язок чести своїм товаришам, бачився їм у темніючих очах рідний край, мир
веселий, хрещенний. Навіть певного рода ритуал був, лицарський звичай – як
шаблями суходіл копали, шапками могилу накидали. Так як Ролянд положився
головою до схід сонця, поклавши коло себе меча, а руку з рукавицею,
простягнувши в небо до Бога, так отой незнаний козак, що Накрив очі китайкою,
Заслугою козацькою  – вмирав гарно, з честю
й гідністю, як велить звичай козацький, лицарський. Але не жде нашого лицаря
прекрасна жінка, бо жінка-українка і тепер має тільки добрий матеріял на
справжню жінку, як національний тип і добрий плодотворний геній народу: вона
вся ще в суєті сімейного побуту, в егоїзмі мізерних особистих дрібних радостей,
або ж ще гірше – в мріях про матеріяльний добробут та роскоші елементарного
кохання. Особливо та жінка, що потрапила в мандри нашого державного воза і ніяк
не охотиться підтримати багаття нашого Відродження. Немає тої Дами, що з нею в
серці лицар ішов на герць і на смерть, але зате єсть те, що у нас возвеличено,
може, з найбільшою силою в світі: Матір. Вона благословляє на подвиг, вона ж
плаче за всіх сльозами найдорожчими в світі.

Не так тая Україна

Як та рідна мати:

Заплакала Морозиха

Стоя біля хати.

Молода жінка має охоту до господарства і прози життя, а
матір – вона одна зрозуміє і збагне, як помирав її син, і кому судилося потім
все життя оплакувати найбільшу жертву людини.

Вийде сестра – рознуздає,

Вийде мати – розпитає:

Ой ти коню вороненький,

А де ж син мій молоденький.

Так було і так виходить з тим невеликим загоном, що в січні
1918 року вирушив із Києва під станцію Крути проти большевиків. Було їх триста,
тої ніжної молоді української, що повторили вчинок Леоніда в Термопілах і
Ролянда в Ронсевалі. Не знаю, хто їм був Ганелопом, як Роляндові, чи Ефіяльтом,
як Леонідові, – певне, що зрадили їх ті, хто посилав без набоїв, без підмоги,
не знати для чого на рівну рівнину, під кулемети, гармати, багнети. Не знаю
їхніх імен, але чомусь хотілося цю статтю назвати: «Джура Ролянд і Володя
Шульгин», – бо це один з тих хлопців, котрого я знав трохи, – бачив власне його
милі очі, бачив і знав, як глибоко, чесно і чисто переживав цей молодий лицар
наше відродження і як просто і прямо він міг і готовий був завжди віддати своє
життя за Україну. Молодці з армії Муравйова та загони поручика Ремньова
знущались над побитими нашими синами не дурно: вони в цих хлопцях побачили
майбутню уперту, фанатичну силу, що ніколи не покориться, не поклониться, а
таки сотворить, збудує й оборонить нову свою державу. Це був також ар’єргард
національного українського війська, що тоді вперше уступилося з Києва, щоб
потім ще довго і часто уступатися перед чорною силою північних маврів; тоді в
суєті й клопоті не згадала й не заплакала Україна за преславними козаками, але
ще раз пролилися сльози жіночі, сльози матері, і тому не вмре слава Крутянської
трагедії. Вже повстали перші легенди з околиць крутянських; вже йдуть якісь
глибоко трагічні оповідання про окремих лицарів того бою, а в них матір
найчастіше згадується. Оповідають, наприклад, про двох матерів, що оплакували
одного сина, що другій принесли закривавлену сорочку забитого, а її син тим
часом знайшовся живий… Єсть і будуть легенди Крутів. І вже знайшовся перший
співець, якого вразила трагедія ця і який, власне, як і годилося б давньому
козаку-бандуристові, заплакав над жертвами сльозами жінки-матері, себто так, як
каже наша пісенна традиція. У Павла Тичини та матір виростає в Мадонну, а син –
у того, що мав урятувати край наш, син Божий.

Спинилась Божа Мати,

Заплакала сльозами.

Не місяць, і не зорі,

І дніти мов не дніло.

Як страшно!., людське серце

До краю обідніло.

Для неї, для матері, нема сотворіння більш дорогого, як її
дитина, і горе кожної матері за своїм порождінням рівне горю Матері
Божественної за Божественним Сином. І якби тепер ученики Ісуса питалися шляху
до Вчителя, вона би їм не показала канонічної дороги.

Скажи, як нам простіше Пройти до Емауса? Звела Марія руки
Безкровні як лілеї: Не до Юдеї шлях вам, Вертайте й з Галілеї, Ідіте на
Вкраїну, Заходьте в кожну хату – Ачей вам там покажуть Хоч тінь Його розп’яту.

Поки не перестануть гинути діти, поти – Не буть ніколи раю У
цім кривавім краю

І довелося матері-українці повторити скорботи, як її синові
повторити народини й смерть Христа:

Проходила по полю… – В цій країні вмерти? – Де він родився
вдруге, – Яку любив до смерти Поглянула – скрізь тихо. Буяє дике жито. – За що
Тебе розп’ято? За що Тебе убито?

Не витримала суму, Не витримала муки, – Упала на обніжок,
Хрестом розп’явши руки…

Були і єсть у нас герої, й про них сказано віще слово – в
пісні народній, в літературних творах. Колишній, також конкретно і
безпосередньо може й непотрібний, героїзм князя Ігоря та Всеволода, котрим любо
було спити шоломом Дону, знайшов свого цінителя й автора твору, з художнього
боку може й вищого, ніж поема Трульда про Ролянда. Чистий героїзм наших козаків
широко відбився в пісні народній, і виробилась наша українська традиція образа
жінки-матері, право на дитину котрої єсть право найсвятіше, і горе її найбільше
в світі. Сучасний автор у поемі про Крути цю традицію висловив у формах
предерзосного патріотизму, в образі України – другої отчизни Христа-Мученика,
сина, що приходить на світ, щоб у муках умерти за народ свій. В очах тої матері
– Мадонни світиться скорбота самої України, розтерзаної, розіп’ятої мучениці,
що так багато втратила своїх синів.

Але вони єсть і будуть – ці герої, вершителі може й безумних
учинків, але для патосу Відродження безмірно потрібних і в історії народу
безперечно незабутніх. В свідомости народній навіки гине слава гнусних перемог,
а зате довіку красується сяйво чесних невдач: бо тільки у великих стражданнях
гартується дух людини і дух нації, і геройство одиниць пише закони й основи
потужному рухові маси народної.

 

«УКРАЇНСЬКА ТРИБУНА». — ВАРШАВА. —

Ч. 88. 19 СЕРПНЯ 1921 Р.

 

(Публікацію підготував Василь Яременко та Ростислав
Радишевський).

 

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!