Донедавна літературознавці, досліджуючи творчість
відомого українського ронделіста М. Боровка, акцентували свою увагу на формі
його вірша та поетиці творів, чим підтверджували теоретичні висновки щодо жанру
ронделя. Поряд із тим науковці говорять про ронделіста М. Боровка як яскравого
реформатора цього жанру, зауважуючи, що рондель має канонічну усталену
віршовану форму. Заглиблюючись у структуру його поезій, знаходимо ще одну
особливість – деякі твори мають ознаки не тільки ліричного роду, а й епічного,
стоять на межі переходу, поглиблюючи художню довершеність ронделів Боровка,
розгортають нову сторінку у дослідженні поетики ронделя як ліро-епічного жанру.
Прикладом психологічно-художнього полотна є рондель “Межа”. М.
Боровко осмислює проблему стосунків батьків та дитини, талановито передає
драматургію взаємин у молодій сім’ї:Розглянемо твори М. Боровка як ліро-епічну жанрову форму на
прикладі поетичних доробок, що увійшли до збірок “Ронделі” (К., 2010) та
“Галактика очей” (К., 2012).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Мужчина плаче, а мені й не жаль:
Фальшиві сльози не тривожать душу.
Але його і вислухати мушу –
Яка печаль!
“Є в мене син… Дружина зобиджа…
В дитини серце – іграшка із плюшу…”
Мужчина плаче, а мені й не жаль:
Фальшиві сльози не тривожать душу.
Не батько той, хто кида на кинджал
Житейських драм дитинство, наче грушу,
А потім тиче грошенят папушу
В під’їзді сину… Є свята межа!
Мужчина плаче, а мені й не жаль!..
Це типовий для сучасного життя сюжет: молода сім’я
розпалася, на роздоріжжі залишається дитина, вона не може обирати одного з
батьків, вона має обох любити. Ліричний герой – батько – зображений фемінним,
не здатним приймати рішення, таким, який виправдовує свої вчинки поведінкою
дружини − “дружина зобиджа”.
Ронделіст дивиться глибше: чому дружина не сприймає свого чоловіка, що стало
причиною їхнього розлучення? М. Боровко відповідає, що брехня, непорозуміння,
відсутність відчуття обов’язку, здатності брати відповідальність за свої вчинки
й призвели до таких наслідків.
Ніби продовженням ронделя “Межа” є вірш “Уже помила
посуд”:
Уже помила посуд. І сини
У перших снах відчалюють до мрії…
Та докір недоквітлої весни
Рве люто душу жінки – не жаліє.
Кого й за що у розпачі винить?
У кожного своя єдина прима.
Уже помила посуд. І сини
У перших снах відчалюють до мрії…
Чужі бажання – як слизькі в’юни.
А намагання – лютість буревіїв…
Слів тих нема, яким змогла б повірить.
День дотліва. Думки – услід… за ним.
Уже помила посуд. І сини…
Автор висвічує інший бік сімейних стосунків. У сюжеті “житейської
драми” з’являється образ жінки-матері, молодої, яка не встигла натішитися
весняністю взаємин, маючи і синів, і надію. М. Боровко показує турботу, якою
огортає ненька дітей, нагодованих і приспаних. Засобом психологічного
самоаналізу поет зображує причину самотності жінки: “Слів нема, яким змогла б
повірить”, бо навколо чужі миттєві бажання, “слизькі в’юни та лютість
буревіїв”, які прагнуть втрутитися в її життя…
Село – особливий материк. Кожний претендує на краще, ніж те, що
поруч, а якщо одержує відмову – одразу гнів, розпач, плітки. Бажанням сусідів
втрутитися в особисте життя героїв має місце у ронделі “Гонить вітер фарби
поруділі”:
Гонить вітер фарби поруділі –
Днів, що одірвались од гіллі.
Замітає перегони літ:
У душі – печаль і біль – у тілі.
Вчора ми світилися зраділі,
Плодом червня усміхався світ.
Гонить вітер фарби поруділі –
Днів, що одірвались од гіллі.
Ждалося вінчальної неділі,
Та неслави полоз у селі
Виповз із сусідових боліт!..
Не пробачив! Не пішла! Заїло!?
Гонить вітер фарби поруділі.
Йдеться про стосунки хлопця та дівчини, які розвиваються на тлі
червневої природи, що вабить молодістю та коханням. Усе б мало розвиватися за
традиційним сюжетом: зустрічі-побачення, сватання та весілля. Та у перебіг цій
подій втручається сусіда, який вносить свої корективи у стосунки. М. Боровко
талановито зображує домисли, які з рідні болота: баговиння обмов, слиз наклепів
і плітки. З’являється образ полоза-змія невипадково, так поет підкреслює
справжні намагання людей, схильних до пліток, які й самі живуть у “болоті”
нещирих стосунків: “Ждалося вінчальної неділі, та неслави полоз у селі виповз
із сусідових боліт!..” Кульмінацією є відмова обох від шлюбу. Тим страшніша розв’язка
такого сюжету, адже від того, що сталося, страждають передусім юнак та дівчина,
бо час минув і залишив “у душі – печаль і біль – у тілі”.
У поета-філософа людське життя – це завжди вирішення проблеми.
Так, долю героїні, яка довго чекала на свого зрадливого коханого, покладено в
сюжет ронделя “Жінка співала”:
Жінка співала. Світився рояль.
Голосу крила у світ виростали:
Янголи зали у вічність злітали,
Звуків туман огортав, як мигдаль.
Хтось випускав із клавіру постави
Щастям жар-птиць. І сітки накидав.
Жінка співала. Світився рояль.
Голосу крила у світ виростали.
Тісно сльозинним ставало роям.
Тиша шептала жаркими вустами:
“Ти запізнивсь – я розлукою стала”.
І одягала жага пектораль.
Жінка співала. Світився рояль.
Проблему кохання-довіри порушує лірик у творі “Жахнулась ніч”:
Жахнулась ніч – я не твоя,
Не попели мене цілунком,
Не споюй солодощів трунком.
І не штовхай у зваби яр.
Не осягну ще й нині, як
Ручною стала, я, дикунка.
Жахнулась ніч – я не твоя,
Не попели мене цілунком.
Не рий на стежці вовчих ям,
Не зманюй в рай багатим клунком,
Коли ти клявся іншій лунко,
Мій цвіт осипавсь і пов’яв…
Жахнулась ніч – я не твоя.
Заперечна частка не повторюється у ронделі 10 разів, що засвідчує
відсутність бажання ліричної героїні продовжувати стосунки з героєм. М. Боровко
малює психологічний портрет чоловіка-спокусника, який намагається обцілувати
холодними словесами брехні, “споює солодощів трунком”, зваблює “багатим
клунком”, обіцяє рай. І як тільки досягає свого – йде спокушати іншу.
Кульмінацією стає усвідомлення ліричною героїнею нещирості та підлості.
Драматизм сюжету пояснюється ще й тим, що жінка з “дикунки” “стала ручною”,
тобто повірила, довірилась так, як до цього не вірила нікому. Психологічний
стан героїні М. Боровко передає досить майстерно засобом самоаналізу: “Мій цвіт
осипавсь і пов’яв…”, її любов вигоріла.
Знавець села, глибокий психолог М. Боровко порушує ще одну тему –
самотність сільської людини, яка виросла, пройшла дорогами важкого життя і
стала одинокою:
Чернігівщина. Бурівка. Зима.
Птах вечора у шибу заглядає.
Вогненним дзьобом кригу скла довбає
І комір перехожим підійма.
Мороз на стежці лютий, наче мавр,
І протяг хльостко цвьохкає нагаєм.
Чернігівщина. Бурівка. Зима.
Птах вечора у шибу заглядає.
Від самосаду кашляє димар,
А дядько пам’ять спогадом латає –
Метелик літа теплого літає…
Та сам його він більше не впійма.
Чернігівщина. Бурівка. Зима.
Епопея долі українця – трагічний роман землероба, втілений у малу жанрову
форму ронделя. Психологічний пейзаж, зображений талановито поетом, ілюструє нам
стан душі ліричного героя. Присутній підтекст: весняна юність змінюється на
літню молодість, осінню зрілість та зимову старість. Самотність поглиблюється
наявністю метафоризованого образу-символа – “птаха вечора”, відвідини якого
наближають життя людини до межі. Деталі життя персонажа живуть в усьому, що
його оточує, а тому “від самосаду кашляє димар” (чоловік уже хворий). Неживі
предмети одухотворюються, персоніфікованою є хата, яка ще свідок старого.
Мабуть, ліричний герой − покинутий дітьми
батько чи вдівець, а тому вдається до мрій-спогадів: “А дядько пам’ять спогадом
латає – метелик літа теплого літає…” Це – доля, повість, роман, новела. Подібну
сюжетну лінію зустрічаємо у ронделі М. Боровка “На призьбі вечір”, де ліричною
героїнею вже є мати, втомлена часом, постійною фізичною працею та чеканням
звісток від дітей, які покинули село й поїхали шукати кращої долі в міста;
“Біля колодязя трави і цвіт” та ін.
Часто розв’язку домислює читач, що сприяє його участі у
продовженні сюжетної лінії, врешті побудові філософії власного життя. Ронделіст
намагається донести до нас розуміння сутності звичайних речей: ніхто, крім нас,
не впливає на нашу долю, ми її обираємо, ми її леліємо, ми з нею і живемо.