…Вважаючись антиконституційною,
«федеративна» модель держави в Україні, як знати, не користується особливим
попитом, і відверто спекулювати нею ризикують хіба що під час президентських
виборів. Мабуть, саме тому російські видавці, купившись на ринкову фішку
«українського Борхеса», як нині називають Тараса Прохаська, і вирішивши
випустити у світ його роман «НепрОсті», по суті, вляпались в історію з
політикою. При цьому варто, мабуть, нагадати, що, беручись перекладати роман
російською мовою, автор перекладу випрошував гроші в одного з нещодавніх кандидатів
у президенти України.
Утім, залишивши у спокої сьогоднішню
кон’юнктурність будь-яких зарубіжних перекладів, зауважмо, що грошей на Прохаська
так і не дали, наївні звинувачення вищезгаданого кандидата у безкультур’ї з
боку перекладача аж ніяк на того вплинули, але переклад «НепрОстих» виявився
готовий і без цього циганського балагану з виманювання коштів. Оскільки дуже
швидко роман Прохаська таки вийшов у Росії. Спитаймося, навіщо?
З одного боку, російське
видавництву «Ад Маргінем», в якому побачив світ переклад «НепрОстих», давно вже
не обходить, яких саме тубільців від колишньої всесоюзної літератури пропонувати своєму вередливому
читачеві – чи то грузина Зазу Бурчуладзе з романом «Розчинний Кафка», а чи
українця Тараса Прохаська з «НепрОстими», оскільки міфом про «дружбу народів»
тамтешнє начальство аж ніяк не заклопотане. Їм аби «незалежною» екзотикою свій
ринок наповнити! Ну а «федералістські» пасажі з українського автора про те, що «українська держава можлива лише тоді, коли прикарпатський вектор стане
основою її геополітики, карпатська космогонія – моделлю ідеології, а самі Карпати
– природним резерватом», можна пропустити повз вуха, або списати на рахунок мрії
аборигена про бляшанку з-під кока-коли. З іншого боку, при цьому несвідомо
лобіюється інший міф – а саме про типово «український» характер цієї прози явно
західноєвропейського кшталту.
Справа у тому, що на світанку
«незалежності» автори т.зв. станіславського феномену, до якого, крім Тараса
Прохаська, належать також Юрій Андрухович, Володимир Єшкілєв, Юрій Іздрик та
ін., розпочали тріумфальну ходу по стомлених соцреалізмом східних регіонах
України. І всі чомусь вирішили, що саме так повинні виглядати українські
інтелектуальні бестселери, які підозріло нагадують погані переклади з
найближчих західноєвропейських «родичів» цієї прози – Бруно Шульца, Йозефа Рота,
Мілана Кундери. Насправді ж «месіанізм» прикарпатських авторів грав і грає на
руку лише хранителям міфу про культурну федерацію, а літературу центральних
регіонів України – наче пріснопам’ятна гуманітарна допомога – він ніколи не збагачував,
а швидше закріпачував, засмічуючи «австро-угорською» романтикою абсолютно відмінні
за своєю культурною ментальністю слобідські лакуни духовності. Цій хвилі
відродження «цісарсько-королівської» естетики цілком логічніше і чесніше було б
розвиватися у зворотному, західноєвропейському напрямку, а не йти навалою на
Схід, ще не спаплюжений Іздриком і Мазохом. Але там, на Заході – ринок і
конкуренція, натомість у Харкові чи в Донецьку «прикарпатські» книжки, видані
всеїдним «Клубом сімейного дозвілля», беруть, наївно вважаючи, що це і є
«українська проза». Мабуть, так само подумали і в російському «Ад Маргінем», де
вийшли «НепрОсті» Тараса Прохаська, хоч у Польщі вважають інакше, цілком законно
присудивши «ополяченому» з такої біди українському авторові премію ім. Джозефа
Конрада.
Відтак ані російське видавництво, ані
тим паче сам український автор, звичайно ж, не винні. Заграниця клята, як
завжди, завинила, а точніше – західні гуманітарні знання. Адже те, що проблема
Центральної Європи – лише стилістична, а час – це експансія роду в географію,
вказує на знайомство Тараса Прохаська (який широко використовує ці теорії у
своїх «НепрОстих») із працями «Оповідання і час» Поля Рікера і «Метаісторією»
Хейдена Вайта. Вигороджуючи свого героя, Прохасько і чути не хоче ні про який
«федералізм», стверджуючи, що «Себастян керується скорше ідеєю ландшафтів, ніж
ідеєю нації». І справді, радикальна відмінність станіславських «федералістів»
від самого Прохаська полягає в тому, що свої романні маніпуляції, за допомоги
яких історичні події на Західній Україні перетворюються спочатку на послідовну
серію хронік, а потім – у цілісну оповідь, він розглядає як процес поетичного,
а не геополітичного кшталту. Тут вам і приватний епос, і сімейна географія
рослин, і сакральна ботаніка, і всяка інша семантика «незалежного»
географічного простору.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Коротше кажучи, історію у Прохаська
підміняє порівняльна географія, а не реваншистська політика «федеративного»
кшталту з мріями я ля «znowu Polska do Kijova». І в цій топографії автор
«НепрОстих» має справу вже не з подіями минулого у чистому вигляді, а з
історичними «фактами», що являють собою мовні конструкції-паролі. А вже
наділити їх набором відповідних смислів – ось завдання для справжнього
топографа-мічуринця. Згадаймо, що Непрості в однойменному романі Прохаська – це
земні боги, які правлять світом завдяки хитромудрим сюжетам, які збирає для них
головний герой твору. «Хто оповідає, той має все», – ось основний постулат цієї
«непростої» релігії. І всі попередні описи з історії України відрізняються від
її моделі у «НепрОстих» лише за модусом романного висловлювання, а не градусом
державного змісту. У тому-то й полягає відмінність літератури від життя.
м.Харків