Роман «Вир» Григорія Тютюнника: Коли прийде до читача основний текст?

1342

Коли чую про тяжкі бої українських воїнів на сході країни, подумки повертаюся до сторінок роману Григорія Тютюнника «Вир», де розповідається про жорстокі бої із ворожим військом улітку 1941 року: «Попереду вдарив снаряд: один, другий, третій, і загула, загриміла висота, вкрилася суцільними спалахами: німці били і били цілими чергами, настирливо, люто, шалено. Хотіли змішати живих із землею, але висота жила, обзивалася…».
Про нашого земляка-полтавця, лауреата Шевченківської премії Григорія Тютюнника написано багато. Наша мета – дослідити  текстологічну проблематику його головного твору – роману «Вир», з’ясувавши нову редакцію основного тексту.
Думається, що і його молодший брат – Григір Тютюнник вперше дізнався про цензурну й редакторську сваволю, спілкуючись зі своїм старшим братом , коли той написав першу частину роману «Вир». У листі від 27 листопада 1957 року вперше Григорій Тютюнник розповів про роботу над романом: « Роман мій, Грицьку, сунеться. Уже маю 500 друкованих на машинці сторінок – це 20 друкованих аркушів. А ще перша частина не закінчена. Думаю, до весни подужаю. Розумієш, відчуваю утруднення в нестачі фактичного матеріалу для суспільно-політичної лінії (інтимна, побутова йде добре). Адже я описую життя села до війни. В Шилівці зібрав частину, але мало…
Однак найбільш прикро, що до цього часу так і не прийшов до читача той текст, який найбільшою мірою реалізовує авторську волю Григорія Тютюнника. Про це і поведемо мову. Текстологічний аналіз роману Григорія Тютюнника «Вир» дозволяє окреслити творчу історія цього літературного твору, тобто дати відповідь на питання: «Чому в його основний текст необхідно внести зміни?».  А допоможе в цьому авторизований машинопис  роману «Вир», який зберігається у Львівському національному літературно-меморіальному музеї Івана Франка.
Першодрук першої частини «Виру» був оприлюднений в журналі «Жовтень» у 1959 році. У видавництві «Радянський письменник» перша книжка «Виру» вийшла у 1960 році.  На жаль, друга частина роману видана  вже після смерті автора в 1962 році. Її редактор, письменник Анатолій Дімаров у передмові писав: «Друга книга «Виру» була вже написана. Ми читали її і захоплювались, дали її на рецензію, щоб потім повернути рукопис із спільними зауваженнями на незначну доробку. І раптом –  короткий лист від Григорія Тютюнника:
«Десь числа 20 – 25 серпня вишлю вам новий варіант роману. Той рукопис, що у вас, мені не потрібний».
Той, другий, варіант йому вже не судилося послати. Я забрав його сам, в його осиротілій квартирі: рукопис лежав на столі, акуратно запакований в папку».
За роман «Вир» Григорій Тютюнник у 1963 році посмертно відзначений Шевченківською премією. Усі наступні видання двох частин дублювали перше – 1962 року, окрім додатків одного з варіантів тексту.
При порівнянні першодруку із основним текстом знаходимо численні відмінності, переважно стилістичного рівня.
Першодрук
«Село Троянівка гніздиться в долині. На північ від нього – Беєва гора, вкрита лісом, яри та байраки, на південь – заткана маревом рівнина, по якій в’ється полтавський шлях. Обіч нього на далеких обріях маячать хутори, пливуть і пливуть степами, як зелені острови по синьому морю».
Основний текст
«Село Троянівка гніздиться в долині. На північ від нього Беєва гора, покрита лісом, на південь –  заткана маревом рівнина, по якій в’ється полтавський шлях. Обабіч шляху то тут, то там мріють у степу хутори, маячать на далеких обріях, як зелені острови по синьому морі».
У 1965 році в журналі «Жовтень» вперше опубліковані чотири глави одного з варіантів тексту «Вир». На думку публікатора Галини Мудрик, вони мали відкривати другу книжку  роману, однак письменник вилучив їх і планував використати в третій книжці у вигляді спогадів літературних героїв. Коли в 1970 році у видавництві «Дніпро» вийшов двотомник творів Григорія Тютюнника, його упорядник – вдова Олена Федотівна Черненко,  взявши за основний текст видання 1962 року, вмістила в додатках уже шість глав варіанту «Виру», що композиційно пов’язані між собою і розповідають про перші дні війни.
Однак текст роману має значно більше варіантів. Тепер фрагменти одного з них зберігаються у Львівському національному літературно-меморіальному музеї Івана Франка. При текстологічному аналізі встановлено, що одна частина авторизованого машинопису (с. 671 – 715; 19 – 75) саме й мала стати складником третьої книжки роману. Опублікована частково у першому томі двотомного видання (1970 р.) Друга частина (с.215 – 231) є одним із варіантів тексту, де осмислюється образ Юлії.
Думається, що при підготовці повного видання творів Григорія Тютюнника варто ці обидві частини вмістити в коментарях, як приклади різних варіантів, щоб дослідники мали змогу заглибитися в творчу лабораторію митця. Для подальшого визначення основного тексту роману найбільш актуальним є третя частина збереженого варіанту, що за обсягом найбільша: (с.49 – 193). Гадаємо, що над нею Григорій Тютюнник працював після першодруку першої книжки роману в журналі «Жовтень». Вірогідно саме в цьому тексті й були здійснені редакторські або цезурні скорочення, які стосувалися правдивого відтворення трагедії голодомору 1933 року та посилення тоталітарного режиму.
У 1929 році в Шилівку прийшла примусова колективізація, тобто знищення споконвічних селянських хліборобських традицій. На цьому злісний експеримент над селом не закінчився. Потім у 1932-1933 роках на Зіньківщину прийшло найстрашніше лихо – голодомор. Постанова бюро Харківського обкому КП (б) У (з 1930 р. Зіньківський район входив до складу Харківської області) стверджувала , що листопадове відвантаження товарів для мешканців району  припинене. Так буде й надалі, якщо в ближчі дні не буде досягнуто вирішального перелому в хлібозаготівлі. Зіньківський район у 1933 році виконав план хлібозаготівлі на 100 відсотків, а це говорить про те, що населення району було приречене на голодну смерть. Зараз уже неможливо навіть сказати, скільки загинуло насильницькою смертю мешканців стародавнього українського села Шилівки. В історичному нарисі Федора Тютюнника „Село Шилівка” говориться: „Щоб забрати хліб, на село зловісною хмарою ринули хижі зграї так званих „буксирних” бригад із комсомольців і партійців, безпосередніх творців голодомору, озброєних кайлами, ломами, лопатами, загостреними залізними штричаками, вони по-бандитськи „кендюшили” селян: розбивали груби, розкопували дворища, змітали все до зернини-квасолини на горищах, витрушували душу, доскіпуючись хліба, якого в людей вже не було. Те мордування селян не припинялося всю зиму”. Після такої хлібоздачі шилівському хліборобові залишалася одна дорога: до ями. Присланий з району спеціально, щоб нещадно тельбушити селян, червонопикий уповноважений Птах І. В. висловлював своє звіряче кредо щодо колгоспників досить лаконічно: вмирає з голоду – значить ланцюга. Проте голод був не для всіх: у райкомівській їдальні, що охоронялася міліцією, був і білий хліб, і м’ясо, і риба, і цукерки, і випивка. А „буксирники” щоночі пропивали награбоване, об’їдалися реквізованим салом. Засипали гамазеї і товарні станції у Зінькові та Гадячі викачаним зерном, яке просто неба благополучно сходило білим димом. Те ж відбувалося 1947 року, лише у зменшеному обсязі: шилівці пухли з голоду і вмирали, а два сільські клуби були під стелю набиті зерном, аж розпирало стіни.
Голодомори XX століття не тільки забрали життя мільйонів українців, а й позначилися на генетичній пам’яті, свідомості, призвели до викривлення світобачення. До того ж тоталітарний режим забороняв усілякі згадки про найбільшу трагедію в житті українського народу. Радянські письменники в жорстких лещатах так званого творчого методу, а точніше, однієї ідеології соціалістичного реалізму, в абсолютній більшості були далекі від реалістичного відображення голоду 1933 та 1947 років. Українець із Шилівки Григорій Тютюнник намагався чинити інакше. Для підтвердження сказаного необхідно порівняти текст, що є усталеним для усіх публікацій «Виру», і текст із третьої частини варіанту. Слова літературного героя Латочки свідчать про те, що в колгоспі відсутня будь-яка оплата праці, а весь зібраний хліб здається на хлібозаготівлю.  Тому саме цей фрагмент ми й визначаємо як складник основного тексту наступних публікацій роману.
Сучасний текст роману «Вир»
Біля казанка всі вибухнули дружним реготом.
– Якби він був розумний, такого б не сказав. А за присадибні ділянки – все правда. Ти гарантуй мені трудодень, тоді й побачиш, як я працюватиму. А даром, брате, музика не грає, піп молебня не служить.
Варіант основного тексту
– Якби він був розумний і з поняттям – цього не сказав би. А то виходить, що він чоловік, користь дає, а я – приший кобилі хвіст. А найвірніше: дай мені вволю їсти й пити, а тоді й совісті попитай. А то що ж получається? В колгоспі ми працюємо на совість, а на присадибних ділянках за хліб. Були ж такі годи, що ні грама хліба не одержували? Були. А ти мені згарантуй трудодень, та й побачиш тоді, як я робитиму. А даром, блат, музика не грає і навіть дурний піп і той молебню не служить.
Закінчення в наступному числі.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!