Коли чую про тяжкі бої українських воїнів на сході країни, подумки повертаюся до сторінок роману Григорія Тютюнника «Вир», де розповідається про жорстокі бої із ворожим військом улітку 1941 року: «Попереду вдарив снаряд: один, другий, третій, і загула, загриміла висота, вкрилася суцільними спалахами: німці били і били цілими чергами, настирливо, люто, шалено. Хотіли змішати живих із землею, але висота жила, обзивалася…».
Про нашого земляка-полтавця, лауреата Шевченківської премії Григорія Тютюнника написано багато. Наша мета – дослідити текстологічну проблематику його головного твору – роману «Вир», з’ясувавши нову редакцію основного тексту.
Думається, що і його молодший брат – Григір Тютюнник вперше дізнався про цензурну й редакторську сваволю, спілкуючись зі своїм старшим братом , коли той написав першу частину роману «Вир». У листі від 27 листопада 1957 року вперше Григорій Тютюнник розповів про роботу над романом: « Роман мій, Грицьку, сунеться. Уже маю 500 друкованих на машинці сторінок – це 20 друкованих аркушів. А ще перша частина не закінчена. Думаю, до весни подужаю. Розумієш, відчуваю утруднення в нестачі фактичного матеріалу для суспільно-політичної лінії (інтимна, побутова йде добре). Адже я описую життя села до війни. В Шилівці зібрав частину, але мало…
Однак найбільш прикро, що до цього часу так і не прийшов до читача той текст, який найбільшою мірою реалізовує авторську волю Григорія Тютюнника. Про це і поведемо мову. Текстологічний аналіз роману Григорія Тютюнника «Вир» дозволяє окреслити творчу історія цього літературного твору, тобто дати відповідь на питання: «Чому в його основний текст необхідно внести зміни?». А допоможе в цьому авторизований машинопис роману «Вир», який зберігається у Львівському національному літературно-меморіальному музеї Івана Франка.
Першодрук першої частини «Виру» був оприлюднений в журналі «Жовтень» у 1959 році. У видавництві «Радянський письменник» перша книжка «Виру» вийшла у 1960 році. На жаль, друга частина роману видана вже після смерті автора в 1962 році. Її редактор, письменник Анатолій Дімаров у передмові писав: «Друга книга «Виру» була вже написана. Ми читали її і захоплювались, дали її на рецензію, щоб потім повернути рукопис із спільними зауваженнями на незначну доробку. І раптом – короткий лист від Григорія Тютюнника:
«Десь числа 20 – 25 серпня вишлю вам новий варіант роману. Той рукопис, що у вас, мені не потрібний».
Той, другий, варіант йому вже не судилося послати. Я забрав його сам, в його осиротілій квартирі: рукопис лежав на столі, акуратно запакований в папку».
За роман «Вир» Григорій Тютюнник у 1963 році посмертно відзначений Шевченківською премією. Усі наступні видання двох частин дублювали перше – 1962 року, окрім додатків одного з варіантів тексту.
При порівнянні першодруку із основним текстом знаходимо численні відмінності, переважно стилістичного рівня.
Першодрук
«Село Троянівка гніздиться в долині. На північ від нього – Беєва гора, вкрита лісом, яри та байраки, на південь – заткана маревом рівнина, по якій в’ється полтавський шлях. Обіч нього на далеких обріях маячать хутори, пливуть і пливуть степами, як зелені острови по синьому морю».
Основний текст
«Село Троянівка гніздиться в долині. На північ від нього Беєва гора, покрита лісом, на південь – заткана маревом рівнина, по якій в’ється полтавський шлях. Обабіч шляху то тут, то там мріють у степу хутори, маячать на далеких обріях, як зелені острови по синьому морі».
У 1965 році в журналі «Жовтень» вперше опубліковані чотири глави одного з варіантів тексту «Вир». На думку публікатора Галини Мудрик, вони мали відкривати другу книжку роману, однак письменник вилучив їх і планував використати в третій книжці у вигляді спогадів літературних героїв. Коли в 1970 році у видавництві «Дніпро» вийшов двотомник творів Григорія Тютюнника, його упорядник – вдова Олена Федотівна Черненко, взявши за основний текст видання 1962 року, вмістила в додатках уже шість глав варіанту «Виру», що композиційно пов’язані між собою і розповідають про перші дні війни.
Однак текст роману має значно більше варіантів. Тепер фрагменти одного з них зберігаються у Львівському національному літературно-меморіальному музеї Івана Франка. При текстологічному аналізі встановлено, що одна частина авторизованого машинопису (с. 671 – 715; 19 – 75) саме й мала стати складником третьої книжки роману. Опублікована частково у першому томі двотомного видання (1970 р.) Друга частина (с.215 – 231) є одним із варіантів тексту, де осмислюється образ Юлії.
Думається, що при підготовці повного видання творів Григорія Тютюнника варто ці обидві частини вмістити в коментарях, як приклади різних варіантів, щоб дослідники мали змогу заглибитися в творчу лабораторію митця. Для подальшого визначення основного тексту роману найбільш актуальним є третя частина збереженого варіанту, що за обсягом найбільша: (с.49 – 193). Гадаємо, що над нею Григорій Тютюнник працював після першодруку першої книжки роману в журналі «Жовтень». Вірогідно саме в цьому тексті й були здійснені редакторські або цезурні скорочення, які стосувалися правдивого відтворення трагедії голодомору 1933 року та посилення тоталітарного режиму.
У 1929 році в Шилівку прийшла примусова колективізація, тобто знищення споконвічних селянських хліборобських традицій. На цьому злісний експеримент над селом не закінчився. Потім у 1932-1933 роках на Зіньківщину прийшло найстрашніше лихо – голодомор. Постанова бюро Харківського обкому КП (б) У (з 1930 р. Зіньківський район входив до складу Харківської області) стверджувала , що листопадове відвантаження товарів для мешканців району припинене. Так буде й надалі, якщо в ближчі дні не буде досягнуто вирішального перелому в хлібозаготівлі. Зіньківський район у 1933 році виконав план хлібозаготівлі на 100 відсотків, а це говорить про те, що населення району було приречене на голодну смерть. Зараз уже неможливо навіть сказати, скільки загинуло насильницькою смертю мешканців стародавнього українського села Шилівки. В історичному нарисі Федора Тютюнника „Село Шилівка” говориться: „Щоб забрати хліб, на село зловісною хмарою ринули хижі зграї так званих „буксирних” бригад із комсомольців і партійців, безпосередніх творців голодомору, озброєних кайлами, ломами, лопатами, загостреними залізними штричаками, вони по-бандитськи „кендюшили” селян: розбивали груби, розкопували дворища, змітали все до зернини-квасолини на горищах, витрушували душу, доскіпуючись хліба, якого в людей вже не було. Те мордування селян не припинялося всю зиму”. Після такої хлібоздачі шилівському хліборобові залишалася одна дорога: до ями. Присланий з району спеціально, щоб нещадно тельбушити селян, червонопикий уповноважений Птах І. В. висловлював своє звіряче кредо щодо колгоспників досить лаконічно: вмирає з голоду – значить ланцюга. Проте голод був не для всіх: у райкомівській їдальні, що охоронялася міліцією, був і білий хліб, і м’ясо, і риба, і цукерки, і випивка. А „буксирники” щоночі пропивали награбоване, об’їдалися реквізованим салом. Засипали гамазеї і товарні станції у Зінькові та Гадячі викачаним зерном, яке просто неба благополучно сходило білим димом. Те ж відбувалося 1947 року, лише у зменшеному обсязі: шилівці пухли з голоду і вмирали, а два сільські клуби були під стелю набиті зерном, аж розпирало стіни.
Голодомори XX століття не тільки забрали життя мільйонів українців, а й позначилися на генетичній пам’яті, свідомості, призвели до викривлення світобачення. До того ж тоталітарний режим забороняв усілякі згадки про найбільшу трагедію в житті українського народу. Радянські письменники в жорстких лещатах так званого творчого методу, а точніше, однієї ідеології соціалістичного реалізму, в абсолютній більшості були далекі від реалістичного відображення голоду 1933 та 1947 років. Українець із Шилівки Григорій Тютюнник намагався чинити інакше. Для підтвердження сказаного необхідно порівняти текст, що є усталеним для усіх публікацій «Виру», і текст із третьої частини варіанту. Слова літературного героя Латочки свідчать про те, що в колгоспі відсутня будь-яка оплата праці, а весь зібраний хліб здається на хлібозаготівлю. Тому саме цей фрагмент ми й визначаємо як складник основного тексту наступних публікацій роману.
Сучасний текст роману «Вир»
Біля казанка всі вибухнули дружним реготом.
– Якби він був розумний, такого б не сказав. А за присадибні ділянки – все правда. Ти гарантуй мені трудодень, тоді й побачиш, як я працюватиму. А даром, брате, музика не грає, піп молебня не служить.
Варіант основного тексту
– Якби він був розумний і з поняттям – цього не сказав би. А то виходить, що він чоловік, користь дає, а я – приший кобилі хвіст. А найвірніше: дай мені вволю їсти й пити, а тоді й совісті попитай. А то що ж получається? В колгоспі ми працюємо на совість, а на присадибних ділянках за хліб. Були ж такі годи, що ні грама хліба не одержували? Були. А ти мені згарантуй трудодень, та й побачиш тоді, як я робитиму. А даром, блат, музика не грає і навіть дурний піп і той молебню не служить.
Закінчення в наступному числі.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал