Роман-пісня Володимира Лиса: зцілення світлим болем непроминальної любові

271

Лис Володимир. Соло для Соломії: роман. – Харків: Книжковий Клуб
«Клуб Сімейного Дозвілля», 2013. – 368 с.

«Соло для Соломії» Володимира Лиса – книга,
яка надихає, освітлює, зігріває серце, щемливо-зворушливо промовляє  непоказною людяністю. Це твір, який читається
(напевне, тому, що саме так написаний) на одному подиху.  Уже в самій назві – образно-семантичний код,
коли  «напрошується» й асоціативний  ряд: 
соло, Сольвейг, сонце (соль), осанна, 
Соня-сан (з роману Олеся Гончара «Твоя зоря»)…  У  ній,
звернімо  увагу на невимушену
милозвучність, алітерації з домінуванням л та с, – мелодія любові, поклик
на  світло  осонценої душі. 

Зрештою,   композиційно роман (трикнижжя) нагадує і про
структуру пісні (заспівом і  приспівом
названо перші дві частини), і про канони драматичного твору (фіналом
найменовується третя частина).  У книзі –
класичний принцип художнього дійства, життєвої драми ( у відповідності з
чеховським алгоритмом:   рушниця, що висить
на початку, неодмінно  повинна вистрілити
у  фіналі). Так, наприкінці оповіді (а
водночас і власних життєвих шляхів персонажів) з’являються в творі  постаті Вадима, а відтак і Гриця, від яких
Соломія народила донечок. Саме останній, прощаючись із життям, тримаючи за руку
кохану,  подарує їй пісню, соло серця,
яке знову (перед тим, як зупинитися) зігріте, осяяне любов’ю.

Загалом же, в стосунках по
лінії чоловіки – жінки (пожива для тих, хто займається гендерними студіями)
переконливо домінує героїня роману. «Дивна думка прийшла до Соломії – вона
сильніша за всіх чоловіків, з якими зводила доля. Вона народжена для того, щоб
їм допомагати… Допомагати шукати самих себе», – сповідально звучить  «внутрішній монолог».  Більше того, вона перемагає, а точніше вирятовує,  силою своєї любові. Тож промовисто,  що Григорій 
в свої останні хвилини не дає волю сльозам і самодокорам, а здійснює
вчинок: «Знаєш що, Соломко… Я тобі на прощання пісню подарую». І хай вона  залишилася недоспіваною («Із кожним реченням
і навіть словом голос його слабшав. 
Соломія  простягла, подала свою
руку, він узяв, спробував стиснути її, та неслухняні пальці розтислися, рука
опустилася донизу…»), але навіть цей трагічний момент означується відчуттям
щастя. Чи, радше, тим божественним життєдайним даром, яким жертовно-чисто
володіє Соломія.

І направду,  цей натхненний, виплеканий твір – як пісня
залюбленого серця. Тож цілком закономірно, що і в епіграфі, і в тексті ми маємо
нагоду ще раз доторкнутися до біблійної «Пісні пісень». Адже доля Соломії  (Соломинки, Соломки) – це теж незгасний
промінець кохання  на фоні ночі лихоліть,
страшного екстріму, коли життя і смерть – зовсім  поряд.

 А ще «Соло для Соломії» – це волинська сага,
сокровенна сповідь жінки, яка своєю божественною  земною красою осяватиме (завдяки талановитому
слову Володимира Лиса) прийдешні покоління українців. Це прозове полотно –
не  плач (наші полемісти колись
використовували термін тренос), не нарікання, але й не показовий гепі-енд.  Це жива правда (у доброму розумінні – реалізм),  цілюще духовне повітря, яке  живить любов’ю.

В центрі епічного полотна, що
повсякчасно навертає до  ліричного
начала, – доля сільської жінки від дня народження (15 вересня 1925 року)  до глибокої життєвої осені. Цікаво, що автор
паралельно із життєписом Соломії пропонує читачеві й  оповідь про її сусідку-ровесницю (побачили світ
одного дня) Руфину, яка  й за  моральними життєвими принципами, й за виявом
зовнішньої краси  є  її цілковитим 
антиподом. Володимир Лис,  ні на
йоту не скрашуючи реалій і в жодному випадку не вдаючись до дидактичної
патетики, пише добре знаний йому світ. У які б перипетії не потрапляли  персонажі, крізь які б падіння їм не судилося
пройти, ця правда не вбиває відчаєм, не каменує образами та гнівом, а
світло-ностальгійно   зцілює від зневіри
життєдайним болем. Зазвичай не апелюючи до релігійних постулатів, автор «Сола
для Соломії»  залишається вірним
християнським приписам, адже, як зізнавався ще Тарас Шевченко, «раз добром
нагріте серце вік не охолоне».  

Таки помиляються  ті, хто стверджує, наче один із найяскравіших
українських письменників (а саме таким, поза сумнівом, є Володимир Лис зі
своїми «Століттям  Якова», «Іваном і
Чорною пантерою», «Каменем посеред саду», «Маскою», «Островом Сильвестра»,
«Романою»…) –  суто прозаїк і драматург.
Зрештою, якщо й так, то кожен його текст випульсовує  океаном  емоцій, поезією  чуттів. У випадку ж із головною героїнею
«Соло  для Соломії», то, здається,
закоханості в неї зовсім не лякається і сам автор (як і відтак читач).  «А сама ти – пролісок моєї душі», – вслід за
отцем  Андронієм, певне, може  освідчитися й  він.  Як
і повідати про Соломіїне відчуття  
напередодні 25-річчя: «Співала душа, співало й тіло. Її кохали, й вона
кохала». А ще раніше повторити вслід за Геннадієм із Любомля, який,
сподіваючись, що таким чином рятує Соломію, 
убив Ганса-Йоахіма: «Господи, та вона не тільки вродлива дівчина, в
справжня людина! З двох великих літер – латиницею і кирилицею» .  Адже її унікальна сутність – і в усвідомленні
– рятівній надії Павла, який  «сів на
порозі й подумав, що як виживе, любитиме Соломійку ще більше, що ці дні без неї
порожні, як пуста шкаралуща, що він сам у всьому винен, у своїй любові і неїній
(він використовує діалектну відмінкову форму займенника  третьої особи. – В.В.) нелюбові,а може, і є
любов, бо чого то тіло таке гаряче, таке солодке дихання, таке бажання любитися
щоночі?».  Її  невмолимий життєвий фатум – у констатації
подруги Віри: «Ой, Соломко, бідна головко, добра ти, як млинець з медом. Всім
би ти прощала».  Як і в ще одному
зізнанні: «Ти, Соломко, хоч як хоч, а біла відьма», «А  біла відьма, як чиста пташка, тико такая, що
крильця вже обпалені має. Того в неї й чародійство особливе». З чим, зрештою,
погодиться й героїня роману в 
самозізнанні: «Я химерниця, біла відьма й химерниця».

Володимир Лис, майстерно
володіючи пером белетриста, свого часу 
віддавши  і данину модернізму та
постмодерну, в  своєму романі «Соло для
Соломії» навряд чи випадково творить у 
реалістичній стилістиці.  Він  уже не стилізує, а наче «розчиняється»  серед персонажів роману, використовуючи
навіть у чуто авторському діалектне мовлення. Письменник, чиє ім’я, поза
сумнівом, закарбоване на скрижалях української літератури,  йде на поклик правди, маючи щастя і талант
втілювати в слові долю  України  у волинсько-поліському інваріанті.   Аби, як і в його Соломії, у  нині сущих і прийдешніх читачах-українцях
«душа співала», щоб, попри тотальний екстрім, 
як і героїня роману,  «почувалася
ще такою щасливою. Щасливою, мов птаха в небі чи квітка в полі, котру цілує
вітер».

 

м.Луцьк 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!