(текстологічний детектив з анекдотичними вкрапленнями й
автопіаром)
Закінчення. Початок у ч.ч. 14, 15, 16.
Історія інтимна. «Компаньйонка».
Це психологічно-сюжетна віршована новела, рукопис якої
відбиває і творчі муки-радощі, і роботу автора над поліпшенням тексту, і сліди
стилістичного саморедагування. Хочеться все те максимально відтворити, адже
справжня філологічна розкіш – проникнення в таїну художнього творення. Спочатку
тому твориву немає назви – самі закреслення: Я був такий безпомічний, наївний /
Я вперше пива випив на пероні… [1/8]. Далі забраковано ще сім рядків, сказати
б, антиреклами пива, після чого вигулькує перша строфа:
Ліниво йшли мовчазні до перону,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Пожитки бідні склавши до валіз.
Ти одягла вінок, немов корону,
Така сумна, така близька до сліз.
Це початок твору, опублікованого в «Черкаській правді»
(1957, 1 грудня), теж іще без назви та зі слушно виправленим першим рядком (Повільно йшли <…>). У першій збірці
вже з’явився заголовок – «Компаньйонка» [21, 94].
А в рукописі, куди повертаємося, – знову закреслений
рядок: І я стискав твої малі долоні, а
за ним – другий катрен:
І сутінки мутні, немов солоні,
Десь виповзали з лісу чи ярів,
І все навкруг – в осінньому полоні,
Лиш твій платочок білий майорів.
Згодом, напевне в машинописному варіанті чи верстці,
виправлено «твій платочок білий» на «твій кісник червоний». З одного боку,
поліпшення, а з другого, ніби ж і для збереження ритму, а таки замайорів уже
ледь не прапор (хоча в сутінках яскравіше майорів би «кісничок твій білий»).
Знову закреслено рядок:
Я знаю, ти тоді чекала . І третя строфа:
Біля кіоску пінились бокали,
Єврей бідовий пиво розливав…
Тепер я знаю: ти тоді чекала,
Щоб я нарешті все-таки сказав.
Містечковий колорит у друці знято: пиво розливає вже
«Бідовий хлопець…». Зате крапку наприкінці третьої строфи слушно замінено
трьома – чекала ж… Іще два рядки початку 4-ї строфи закреслено: Та я не міг.
Фантазія проворна / Гасала десь дикому коні (хутко писалося, навіть прийменник
на пропустив). Четверта строфа в рукописному (ліворуч) і надрукованому
варіантах:
Але моя фантазія проворна
Несла галопом у ясні світи,
Холодна доля повертала жорна,
І я не знав, що ти уже не ти. Але
мене фантазія проворна
Несла галопом у ясні світи.
А ти була, як мрія, неповторна,
Такою зроду не була ще ти.
Шкода 3-го рядка рукопису, але його втрата обернеться згодом
знахідкою («Жорна», в тому ж 5-стоповому ямбі). А загалом видавничий варіант
значно ліпший: у первинному тексті моральна перевага ще «на боці» ліричного
героя, а в редагованому її віддано героїні.
П’ятий катрен теж народився не відразу: І я не знав, що ти
заплакать ладна, Хіба мені було тоді до сліз І знов у надрукованому тексті –
поліпшення (знято одну з двох розмовних форм інфінітиву – заплакать, побить),
хоча шкода і втрати ладна – шоколадну:
І я не знав, що ти заплакать ладна,
Що ти тремтіла, щоб мене побить
За усмішку пусту і шоколадну —
Я був школяр, хіба я вмів любить! І я не знав: ти плакати готова,
Ти аж тремтіла, щоб мене побить
За усмішку і за пусті розмови, —
Я був школяр, хіба ж я вмів любить!
Далі зникає поділ на строфи, а правок значно меншає:
«фантазія проворна» вже взяла розгін. Але для зручності міряємо текст
катренами, які є в збірці. Щоправда, наступного, шостого, якраз у ній і немає,
і, напевне, слушно, бо в контексті вірша надто вже «зарізяцькою» була метафора,
за якою проглядало ображене самолюбство: «Коли ж у вікнах замелькали гони / І
потяг нас до Києва поніс – / Твою любов зарізали вагони / Стальними лезами
коліс». Від красивих ефектів таки варто було відмовитися задля психосюжету
щирого каяття.
Перший рядок сьомої строфи – «І ось тепер ми знову на
вокзалі» – конкретизовано: «І ось ми знов з тобою на вокзалі». У четвертому
рядку збірки слушно поставлено трикрапку: «І ти додому їдеш… не одна».
У восьмій строфі зникають і назва міста та ім’я суперника.
Їх, напевне, було притягнуто за вуха, аби заримувати чемодани й перон:
Він там стоїть, вартує чемодана,
А ти ідеш зі мною на перон:
– Він гарний хлопець, родом з Ромодану,
Він дуже гарний, звуть його Мирон. Він там стоїть, вартує чемодани,
А ти ідеш зі мною на перон —
І зустріч ця, приємна і неждана,
Нагадує мені забутий сон.
Та є й певні втрати: зникає репліка героїні, втрачено
відчуття її некнижності. Знято локалізацію, зате посилено «дежав’юїзацію».
Останню строфу теж поліпшено, на мікрорівні: замість
трикрапок – крапки (двічі), замість
«сказати» – «казати». Справді, що вже казати, крапка у стосунках:
Я знов мовчу. Бо що мені сказати?
Все – як тоді… А втім, різниця є –
Бо ти тепер уже не хочеш ждати,
Бо ти спішиш до нього у фойє… Я знов мовчу. Бо що мені казати?
Все – як тоді. А втім, різниця є –
Бо ти тепер уже не хочеш ждати,
Бо ти спішиш до нього у фойє.
Окрім цих варіантів тексту, є ще проміжний, під назвою «Dame
de compagne». В. Симоненко любив французьку мову, збирався перекладати з неї,
часто давав друзям, колегам, явищам французькі імена (див. про це та чимало
іншого у цікавих спогадах М. Сніжка [23]). Один із багатьох прикладів: майбутню
дружину, Люсю-Малюсю, називав міс Люсьєн. Отож французька назва – теж
авторська. В усьому іншому, за незначними відхиленнями, повторено рукописний
варіант. Проте у «Спадщині» новелу вміщено в рубриці «Недатовані вірші» [18,
1/2, 182–183], з помилкою в заголовку («Dame de compague»), а «Компаньйонку» як
інший твір – датовано 26.04.1955 [18, 1/2, 58–59]. Напевне, завели в роман оман
дві назви тексту. Дату присвоїв «Компаньйонці» В. Гончаренко. Як ми щойно
переконалися, навіть рукопис, де сам автор чітко поставив дату, пізнішу на рік
од Гончаренкової – 21–22.III.56 р., – містить сліди свіжого народження й
авторедагування тексту і ще не має заголовка (як і згадана публікація в
«Черкаській правді» – 1. ХІІ. 1957). Очевидно, згодом твір дістав французьку
назву, а в збірці «Тиша і грім» – українську. Може, й не без наполягання
редактора: і щоб уникнути закидів у «плазуванні перед Заходом», та й у контекст
збірки ця назва не дуже вписувалася, хоч вірш-новелу і вміщено серед любовної
лірики, яка традиційно йшла після «громадянської», ба навіть після гумору, а
легенький скепсис («Dame de compagne» і раптом… «Пожитки бідні склавши до
валіз…») «не читався» чи не хотіли читати. Утім, компаньйонка також належить до
словника мови Симоненка (зустрічається, наприклад, у повісті «Огида»).
Ізнов різночитання, а також каяття та виправдання й
виправляння. Детективні вкраплення трапились і з тією невеликою повістю. Вона
також певною мірою автобіографічна. Першопублікація М. Шудрі та матері поета
під назвою «Огуда» була здійснена двома подачами в журналі «Україна» [15].
Неповний рукописний варіант [4, 109–117], не поділений на розділи та без
пропущених автором уривків, що є в журнальній публікації, надрукував як
оповідання аз, грішний, під назвою «Огидач», у тій-таки «Україні», де тоді ж
працював нині покійний М. Шудря, але двома роками пізніше [14]. Причому
публікатори проґавили подачі один одного. Моя детективна оказія постала через
те, що в рукописі по обидва боки заголовка стоїть значок абзацу, до того ж
другий – дуже щільно до кінця слова і більш нагадує літеру ч, ніж z. В. Яременко
подавав інший варіант твору, зате під двома назвами «Огуда» [22, 223–240] та
«Огида» [18, 2/1, 100–129]. Цей варіант майже ідентичний із чиєюсь (не вказано)
ранішою публікацією в журналі «Дзвін»
[13]. Упорядники черкаського двотомника пішли ще далі, ніж я, надрукувавши твір
уже під назвою «Огидич» [19; 1, 324–340]. Тексти публікації у «Дзвоні», а за
нею і Яременкової та черкаської, ближчі до рукописного, ніж першопублікація,
тож, зіставивши всі варіанти, упорядники «Вибраних творів» зняли, теж «на власний
розсуд», деякі пишномовні красивості, не характерні для Симоненкового
прозописьма (мабуть-таки розкучерявили редактори «України»), проте зберегли
певні фонічні й лексичні поліпшення. Ім’я персонажа-антагоніста, огидного
наклепника, при першій згадці автор рукопису виправив з Бориса на Андрія, далі
скрізь – Андрій (щоправда, наприкінці його несподівано названо ще й Віктором –
чи шукав асоціативно-семантичного відповідника, чи плутав сліди?). Проте в усіх
публікаціях, більших обсягом, фігурує Борис. Тож залишили Бориса, щоб не
плодити варіантів, хоч у примітках зафіксували й різноймення [8, 778]. У
квадратових дужках поновили деякі фрагменти рукописного тексту. Які – не скажу.
Почитайте: цікава, майже пригодницька повістина, таки ж з елементами детективу.
Фільм був би гарний.
Докладний аналіз численних розбіжностей може бути предметом
окремого дослідження. Що ж до випущеного джина-«Огидача» – то, добродії, мій
ляпсус, каюся. Та й Василь Васильович Яременко, шанований колега-опонент, уже
кілька разів проїхався по тому «неологізму» – і усно, і газетно, і передмовно
[18, 1/2, 6–7]. Так мені й треба! Щоб не дуже ото всіх повчав і піарився. Бо навіть після тих проїхань і
каяттів (а є ще й пояснення у «Вибраних творах» [8; 424, 778]), упорядники
«Зажинку»-2011, уважно прислухавшись до «найавторитетніших», ствердилися на
своєму «Огидичі» [10, 345], що підозріло нагадує мій ляп-90.
Історії тлумацькі з виходом на хеппі-енд. Є ще чимало
детективних колізій, але обсяг уже зашкалює, тому насамкінець – майже
телеграфно.
Доробок Симоненка-перекладача невеликий, проте навіть сам
добір творів наприкінці короткого життя виявився символічним. До перекладання з
чеської та словацької його залучив Г. Кочур, з ним поет радився в листах щодо
різних варіантів перекладів, що увійшли до впорядкованих Г. Кочуром і М.
Рильським двох антологій – чеської та словацької поезії. А з восьми перекладів
із О. Блока, розпочатих у лікарні, за кілька місяців до відходу, цілком
завершено лише чотири. Останній – катрен: «Нехай би, мов пес, під парканом я
здох, / Хай доля у землю втоптала – / Я вірю: то снігом заніс мене Бог, / То
буря мене цілувала!»
Переклади з О. Блока вперше опублікувала Мирослава Гнатюк
[3]. Не завваживши, на жаль, тієї публікації, я «на громадських засадах» теж
переписав переклади в архіві [1, 11/2–11]. А згодом, у доповіді на конгресі
україністів, послався й на першопублікацію колеги [30, 178]. Власноручне
переписування ніколи не буває марним. При звірянні рукопису з публікацією, з
оригіналами перекладених творів та з розділом «Спроби поетичного перекладу» в
«Спадщині» [18, 1/2, 203–217] виявлено цілу низку розходжень:
1) «Солов’їний сад» О. Блока в оригіналі складається з 7
частин, загальна кількість строф – 37. Симоненко встиг перекласти лише частину
1 та перший катрен частини 2 – усього 7 строф. Переклад слід віднести до
незавершених, а його подано як завершений;
2) фрагмент, уміщений під заголовком «О, я безтямно хочу
жить…», насправді є двома розрізненими строфами перекладів з двох окремих
віршів О. Блока (однойменного та «Поети»);
3) у виносці під перекладом вірша «В ресторані» зазначено:
«Курсивом подаємо варіанти, які поет пропонував Г. П. Кочуру. Переклад є
зразком роботи поета над словом» [18, 1/2, 212]. Останнє – безперечно, проте
виділені курсивом місця (і не тільки в цьому перекладі, а й у трьох інших,
завершених) сам поет закреслив. Інша річ, що так подала їх у згаданій
публікації Мирослава Гнатюк, демонструючи оту роботу над словом. Що ж до
«варіантів, які поет пропонував Г. П. Кочуру», то тут, напевне, сплутано з варіантами
перекладів із чеської та словацької літератур, сліди опрацювання яких зберігає
листування [8, 609–613];
4) у перекладі «Все на землі умре – і молодість, і мати…»
загнане в дужки у другому рядку слово – «(кохана)» – не виділено курсивом, як у
трьох інших перекладах (теж не скрізь). Крім того,
5) в автографі перекладу – не кохана, а Коханка, яке
перекладач надписав над словом Дружина, проте, провагавшись, пішов за
оригіналом («Жена изменит и покинет друг, <…>»): викреслив Коханка і
поновив коректорськими штрихами: «Дружина зрадить і залишить друг.» (саме так,
із крапкою на місці коми оригіналу);
6) у цьому ж вірші не відтворено шрифтового увиразнення в
останній строфі, якого, слідом за оригіналом, дотримується перекладач, оскільки
словам тут і звідтіля надано важливого значення (поцейбічний і потойбічний
світи).
7) останній рядок перекладу вірша «В ресторані» слід читати: «І кричала зорі
про любов», себто, циганка кричала зірці, а не «І кричали зорі про любов»;
8) останнім і метр збивається з анапесту на хорей.
Що ж до подачі перекладів із чеської та словацької, то Ї.
Гаусмана перехрещено на Ї. Гайсмана [18, 1/2, 205], а словацький поет Л. Фелдек
став чеським [18, 1/2, 207]. Дрібніші неточності опускаю. Від них, справді,
ніхто не застрахований. Хоч виправляти треба. І бажано – без взаємних образ.
Робота така. Дисципліна така – текстологія. Не допоміжна, як і досі часом
пишуть у підручниках з літературознавства (відтак і досліджуємо що завгодно,
аби лиш не основу художнього творення), а фундаментальна, засаднича, базова..
Який же з усього цього висновок, Ваша Величносте? Та дуже
простий: потрібно готувати академічне видання творів Василя Симоненка. Можливо,
утворивши відповідний найцентровіший центр на базі Інституту літератури імені
Т. Г. Шевченка НАНУ, який би об’єднав не ревниві, а ревні зусилля фахівців
отієї слави, що «не вмре, не поляже».
Примітки
1. Архів В.
Симоненка // Відділ рукописів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г.
Шевченка НАНУ. – Ф. 152. – Од. зб. 1–21. Через похилу риску подаю номер одиниці
зберігання та сторінку.
21. Симоненко В. Тиша і грім / Післямова С. Крижанівського;
ред. О. Стаєцький. – К.: Держлітвидав України, 1962. – 160 с.
18. Симоненко В.
Спадщина : У 2 т. [, 4 кн.] / Упоряд., предм., алф. покажч., підбір світлин В.
Яременка. – К.: ДП «Видавничий дім “Персонал”», 2008. – Т. 1 : Поезія. – Кн. 1.
– 464 с.; Т. 1 : Поезія. – Кн. 2. – 336 с.; Т. 2: Проза. – Кн. 1. – 464 с.; Т.
2 : Проза. – Кн. 2. – 494 с. Через похилу риску подаю номер тому/книги.
15. Симоненко В.
Огуда / Публікація М. Шудрі та Г. Ф. Симоненко-Щербань // Україна. – 1988. –
№48. – С. 8–9; №49. – С. 20–21)
4. Зошит Василя
Симоненка // Науково-дослідний відділ фондової роботи Національного музею
літератури України. – 1162. – КН–13261; Р–871.
14. Симоненко В.
Огидач : Оповідання / Публік. А.Ткаченка // Україна. – 1990. – № 1. – С. 8–9.
22. Симоненко В.
У твоєму імені живу / Упо¬ряд. В. Яременка; Передм. О. Гончара. – К.: Веселка,
1994. – 381 с.; 2-е вид., доповн. й переробл., 2003; 3-тє вид., стереотип.,
2003. У тексті статті посилаюсь на видання 1994 р.
13. Симоненко В.
Огида // Дзвін. – 1990. – № 1. – С. 56–61.
19. Симоненко В.
Твори : У 2 т. – Черкаси : Брама–Україна, 2004. – Т. 1 : Поезії. Проза /
Упоряд.: Г. П. Білоус, О. К. Лищенко; Вступ, ст. І. Дзюби. – 424 с.; Т. 2 :
Статті. Рецензії. Нариси. Виступи. Листи. Автографи. Документи / Упоряд. і
передм. Г. В. Суховершко; упоряд. П. М. Жук, Т. А. Клименко, С. І. Кривенко та
ін.; Післямова В. Жука. – 320 с.
8. Симоненко В.
Вибр. твори / Упоряд. А. Ткаченко, Д. Ткаченко К.: Смолоскип, 2010. — 852 с.
10. Симоненко В.
Зажинок / Упорядн. П. Жук, Т. Калиновська, В. Пахаренко, В. Поліщук. – Черкаси
: Брама-Україна, 2011. – 356 с.
3. Гнатюк М. Із
творчої спадщини Василя Симоненка. І : Переклади з Олександра Блока // Зап.
наук. т-ва ім. Т. Шевченка. – Т. ССХХІV : Праці філол. секції. – Л., 1992. – С.
381–385.
30. Ткаченко А.
Над палімпсестами Василя Симоненка (Із текстологічних студій) // V Міжнародний
конгрес україністів. 26-30 серпня 2002 р. Літературознавство. – Кн. ІІ :
Доповіді та повідомлення. – К.: Обереги, 2003. – С.178–183.