Роман оман

239

(текстологічний детектив з анекдотичними вкрапленнями й
автопіаром)

Змішування жанрів і стилів – нібито одна з ознак
постмодернізму. Наче до нього ніхто цього не робив. Так набридли науковоподібні
плетення словес, так хочеться говорити нормальною мовою, а Його Величність
Бюрократ закручує гайки. І що цікаво: у нормальних-таки розмовах усі колеги з
цим погоджуються, а щойно дійде до виступу з трибуни, до статті з анотаціями,
до інших канонів – ціпеніємо. Первинне значення грецького слова канон – палиця,
а переносне – правило, норма; французьке канон – уже гармата. З канонірами.
«Коли говорять гармати – музи мовчать»? У кожному разі – чи з-під палиці, чи
під дулом – заціплює. Що треба, аби розціпило? Змішувати гарматам карти, стилям
– жанри?

Отже, Ваша Величносте, актуальність цієї статті полягає в її
актуальності. Мета статті полягає в її метах. Об’єкт (від лат. objektus –
предмет) полягає в його предметах, а вони – в об’єктах. Наукова новизна полягає
в науковому неполяганні (слава не вмре, не поляже). Теоретичне значення – у
побитті теорії практикою. Практичне значення… Особистий внесок…

Ізвідси – докладніше. Розкажу кілька детективних історій із
текстологічної практики. А практика змушує вдатися й до ранішого особистого
внеску, але хай виручають не канонізовані поки що рядки І. Драча з «Думи про
Вчителя»: «Тож знов доводь і не соромсь повторів, / Щоб істина та істинна
була».

Історія перша – з крапочками. Студентські зошити В.
Симоненка. Тут – і спроби рівня початківця, і згадки про митців, творчість яких
править за взірець, і дивовижні спалахи-сплави майстерності та прозріння, і
чимало гумористичних штрихів. У жартівливій посвяті «Т. Г. Шевченку» [1954],
написаній на літніх канікулах після другого курсу, крізь самоіронію
відчуваються й докори сумління: «Ти пас ягнята за селом, / А я тепер пасу
корови. / Ти був великим пастухом, / А я… лиш лобурем здоровим!» [1, 6/13; 25].
А на четвертому курсі, восени, з’явиться інвектива «Толока», писана за
найвищими критеріями вимогливості, коли з властивим для юних поривань
максималізмом примірялась найсягнистіша мета. Коли попри природну захисну
реакцію: «– Не йди туди, дорога то нещасна, / То не життя, то смерть» («Я»),
міцніло й усвідомлення: «А живуть століття після смерті / Ті, що роблять те,
чого “не можна”» («Можна»). Тож не лише скромність і скептична самооцінка, як
заведено казати (хоч і це також), не тільки художня невправність, як і досі
часом повторюють (подекуди й це), не ревниве відтручування молодих від манни
гонорарної (хоч і не без того), а й значно глибші причини не давали
старшокурсникові за прикладом ровесників лаштувати до друку першу збірку. Щойно
цитовані та інші вірші, зокрема опубліковані В. Яременком через три десятиліття
по їх написанні, не надавалися до друку навіть у найтепліший період
«хрущовської відлиги». Вони багато в чому цілісніші, вибухово сильніші від
більшості вміщених у першій та другій збірках поета, де з’явилися й компромісні
вставки.

«Дурниці! Хвороблива ополітизована фантазія! Преса рясніла
тоді ще гострішими публікаціями!», – заперечує колишній однокурсник М.
Кіпоренко  [8, 721). Цікаво, а якою має
бути фантазія, щоб уявити видавця 1955 року (і не тільки), котрий наважився б
надрукувати отаку інвективу четвертокурсника:

 

Біля керма – запроданці, кастрати

Дрижать від жаху в немочі сліпій…

Коли б оту толоку розорати,

Шевченко міг би вирости на ній!

(«Толока», 28.Х.[19]55) [1, 7/18].

 

 Один із блокнотів
починається так: В.Симоненко. ДЛЯ СЕБЕ. Київ, 1954. Осінь [1, 6/1]. Початок
3-го курсу, півтора року по смерті Сталіна. І справді, ніби не для друку.
Замість «паровозиків» – варіації «На мотив “Ніч яка, Господи, місячна,
зоряна…”», далі епіграми, і лише після цього – риторичні закляття: «Моя любов»
(попередня назва «Моя віра»), «Про поезію», «Ні, я не буду поетом таким…». А
все ж давав комусь (чи не Тамарі Коломієць) читати блокнот: біля одного з
віршів є навіть оправдання-пояснення, це ж, мовляв, вірші для себе! А біля
деяких стоять плюси. І коло цього теж: «– Спини, спини! – промчиться, ніби
вихор…» [1, 6/39].

Тут варто таки спинитись і дещо пояснити. Повоєнні жнива.
Копиці соломи складають на піддони-волокуші, тягнуть їх кіньми наперед скирти,
потім відпрягають коней, прив’язують до волокуш перекинуті через скирту
довжелезні мотузки і, підпрігши до них коней позаду скирти, волочать копицю
догори. Скиртують дядьки, а внизу на конях, звичайно, підлітки. Іноді волокуші
зриваються, коні схарапуджуються й несуть вершників або скидають під копита:

 

– Спини! Спини! – промчиться, ніби вихор,

На ошалілому гарячому коні,

І буде мчать, поки собі на лихо

Десь голову зламає на стерні.

Так чому ж він не сильний, не упертий –

Від того скаженіють скакуни!

Ні, я, коли впаду в обійми смерті,

Не заволаю слізно: “Зупини!”

 

Навіть не волочивши цей «текст» до вже обридлої
термінології, знайдете тут вибір між бездумним життям і думним
протестом-халепою. Долучіть сюди такі написані тоді ж вірші, як «Заграє смерть
іржавою трубою…», «Я (Не знаю, ким – дияволом чи Богом…»), «Ти йшла з села
дорогою гнилою…», «Поет», «47-й рік», – і матимете психологічно напружену
картину вибору, вагань та, зрештою, ствердження: «А живуть століття після
смерті / Ті, що роблять те, чого “не можна”» («Можна»).

А детективні вкраплення ось які: у виданні «Симоненко,
Василь. Спадщина», підготованому в Міжрегіональній академії управління
персоналом «Центром культурології та літературознавства (Василь Яременко, Олена
Мислива, Тетяна Олещенко, Аліна Яцько)» [18, 1/1, 2], на місці наказової форми
дієслова «– Спини, спини!», що відіграє важливу експресивну роль, з’являється
мрійливий повтор іменника «Степи! Степи!..», та ще й без прямої мови (зникло
тире на початку) [18, 1/2, 41]. Нібито незначна помилка призводить до
притлумлення поетичної напруги, динаміки взятого з першого слова шаленого
галопу. Отож мусиш вираховувати дедуктивним методом: як та помилка «вкралася».
Наче ж у твоїй першопублікації все було правильно [24]. І згадуєш, що давав ту
газету шанованому колезі, далі її або передруковано, або скановано, і ніяка то
не детективна, а банальна історія: у сімох господинь хата неметена. Годі шукати
крайнього в «Центрі» (та й чи варто?), а помилку розтиражовано, і поскакала
вона в неозорі степи нашої лінькуватої мрійливості.

Не тільки в добірці «Для себе», а загалом у віршах
студентського періоду чимало тривожних передчуттів: «Страшно! Мені минуло / лиш
вісімнадцять літ…», «Думи невеселі, як осінні хмари…». Через багато віршів
струмує туга за материзною: «Тихо над полями…», «Попрощаємся, земле кохана…»,
«Гей, мовчать діброви…», «Біля клубу лине в небо пісня…», «Розтягну я ввечері
гармонію…» та ін. Психологію цих настроїв легко зрозуміти, до того ж їх
розкрито в поетових спогадах [8, 537–541]. Але хто б оте все друкував за часів
казенного оптимізму? Навіть тепер, за часів іконо-манекено-творення, у ту
парсуну не вписується, отакий, наприклад, штрих:

А в долині чебреці

Ох і пахнуть здорово!

Поміж ними цвіркачі

Цілий день і уночі

Будять спокій хорами…

У долині чебреці

Ох і пахнуть здорово!

А той штрих пахучо-цвіркучо підсилює екзистенцію вибору
нюховими, зоровими, слуховими 
«змислами», оказіоналізмом цвіркачі, охопним рефреном, настроєм жаги й
радості життя.

Є в зошитах і низка посвят студентам-однокашникам – як
дружніх, так і епіграмних; є прозові замальовки, є не закінчена в чистовому
варіанті п’єса без назви, яку ще в минулому тисячолітті пощастило
реконструювати та опублікувати, так і назвавши – [«П’єса без назви»] (враховано
й машинописний фрагмент із правками автора, що зберігається у В. Яременка, і за
це висловлено подяку колезі, а публікацію подано як спільну [17, 122]). На
Симоненка, безперечно, підуть глядачі, але п’єси ось уже 18 літ особистовнесково
не помічають наші славні режисери. І тут детективне вкраплення полягає в старій
як світ приказці: чуже бачить під лісом, а свого не бачить під носом. А під
носом, – неповторний колорит часу, яскраві, іноді шаржовані характери, типи, за
якими вгадуються прототипи, зокрема й автор; зрештою, оте невловне «щось», яке
вирізнило Симоненка з-поміж «безлічі всесвітів різних». Гаразд, опубліковано
п’єсу і у «Вибраних творах» [8, 443–485], а щоб дати їй привабливіше для
театралів ім’я (хоча й попереднє було, здається, не зачовгане), названо фразою
з вірша, що його незадовго до фіналу читає Леонід Загірний коханій: [«…Там, де
вишня біла…»]. Леонід у чернетці був Канівцем (прізвище Василевого хрещеного),
а вірш «Буду тебе ждати там, де вишня біла…» є в першій збірці поета [19, 101].

 

Література

1. Архів В. Симоненка // Відділ рукописів і текстології
Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ. – Ф. 152. – Од. зб. 1–21. Через
похилу риску подаю номер одиниці зберігання та сторінку.

8. Симоненко В. Вибр. твори / Упоряд. А. Ткаченко, Д.
Ткаченко К.: Смолоскип, 2010. — 852 с.

17. Симоненко В. [П’єса без назви : Зі студентського життя]
/ Публікація А. Ткаченка і В. Яременка 
// Сучасність. – 1995. – № 1. – С. 99–122.

18. Симоненко В. Спадщина : У 2 т. [, 4 кн.] / Упоряд., предм.,
алф. покажч., підбір світлин В. Яременка. – К.: ДП «Видавничий дім “Персонал”»,
2008. – Т. 1 : Поезія. – Кн. 1. – 464 с.; Т. 1 : Поезія. – Кн. 2. – 336 с.; Т.
2: Проза. – Кн. 1. – 464 с.; Т. 2 : Проза. – Кн. 2. – 494 с. Через похилу риску
подаю номер тому/книги.

19. Симоненко В. Твори : У 2 т. – Черкаси : Брама–Україна,
2004. – Т. 1 : Поезії. Проза / Упоряд.: Г. П. Білоус, О. К. Лищенко; Вступ, ст.
І. Дзюби. – 424 с.; Т. 2 : Статті. Рецензії. Нариси. Виступи. Листи. Автографи.
Документи / Упоряд. і передм. Г. В. Суховершко; упоряд. П. М. Жук, Т. А.
Клименко, С. І. Кривенко та ін.; Післямова В. Жука. – 320 с.

24. Так починався Симоненко / Передм. та публ. А. Ткаченка
// Укр. мова та літ. – 1997. – № 10. – С. 3–6. – Першопублікації: «Біля клубу
лине в небо пісня…», «Щось нове у грудях забриніло…», Син, «Яром та долиною…»,
«Я морочусь другий день над римами…», «Я іду від поїзда додому…»,  Я – «геній», Жарт, «Аж з-за гаю…», У полі,
Невідісланий лист, Сучасний роман, «Думи невеселі, як осінні хмари…», Різний
смак, Другу дитинства, «Попрощаємся, земле кохана…», І[го]рю, Моя любов,
Прийшла весна, «Страшно! Мені минуло…», «Ти питаєшся, матусю…», Вдома, «Луг
дихне в обличчя прохолоду», Друзі, Сама, Я не для вас, «Яром та долиною…»
[пізніший варіант], Я б також, Розмова, Дівчино!, «Часом в серці гряне буря…»,
Після лекцій (Олесю Каліхевичу), Проводи, «Надворі ліс у жовтому халаті…», Два
ініціали, «Чом не можеш сказати просто…», Танок, «Я не бував за синіми морями»,
Гей, товаришу!, «“Cпини! Спини!” – промчиться, ніби вихор…», Дівочі жарти,
“Мені б давно вже кинуть слід…», «Розтягну я ввечері гармонію…», «А в долині
чебреці…», Упала ніч.., Дві голубки, «Ходить хлопець кругом хати…», Т…, «Ти
розвалила б мармурові стіни…», «Гей, мовчать діброви…», «Любов» («Вже третій день
товариш мій хворіє…»), «Я був бездумний, млявий, мов амеба…», «Буде весна.
Різнотонними струнами…», «Верби послали тіні химерні…».

 

Продовження в наступному числі

 

Прокоментуєте?