Текстологічний детектив з анекдотичними вкрапленнями й
автопіаром.
Продовження. Початок в ч.14
Зустрічаються в студентських записниках Симоненка й вірші
пародійні та іронічні («Ціле літо працював я…», «Сучасна лірика», «Я пом’яла
свою спідницю…» та ін.). Їх також опубліковано й прокоментовано [24]. Цей
стилістичний пласт – реакція на сусальність і бадьористість «виробничих»
агіток. А ще – невід’ємна ланка текстологічного осмислення й пізніших творів.
Зокрема, вірша «О земле з переораним чолом…», що досі зазнає різноманітних
спотворень. І то аж ніяк не від монстра-цензора чи ретрограда-редактора, на
яких дуже зручно все списувати, а від нашого брата-літературознавця. Порівняймо
правлений автором рукописний текст другої й третьої строф (ліворуч) і
надрукований у першій збірці поета «Земне тяжіння» (усі підкреслення в цій
статті мої, закреслення – Симоненкові):
Вкраїнонько! Розтерзана на шмаття,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Гуде твоє багаття,
У смороді й тумані гнойовім,
Убогість корчиться і дотліває в нім.
Кричиш мені у ти мені
в мозок, мов прокляття
І зайдам, і запроданцям твоїм.
Любове світла!
грізна! Чорна Світла моя муко!
І радосте безрадісна моя!
Бери мене! У материнські руки
Бери моє маленьке гнівне Я! [4, 83].
Вкраїнонько! Гуде твоє багаття,
Убогість корчиться і дотліває в нім.
Кричиш ти мені в мозок, мов прокляття
І зайдам, і запроданцям твоїм.
Любове грізна! Світла моя муко!
Комуністична радосте моя!
Бери мене! У материнські руки
Бери моє маленьке гнівне Я! [11, 22].
Не маючи рукописного першоджерела, І. Кошелівець
стверджував, що рядок «Комуністична радосте моя!» постав унаслідок
редакторської правки: «…щось замінили <…> на “комуністична” (явно
недоречне, чуже слово), чим збили вістря, замаскували справжнє спрямування
поезії, відвівши його в інший бік» [9, 300]. Зі свого боку, не бачивши тоді ні
нью-йоркського, ані мюнхенського видань, зате переписавши рукописний оригінал
[4, 83–84], автор цього «детективу» 23 роки тому проаналізував у нарисі «Василь
Симоненко» послідовність поетових правок. Тут мушу подати довгеньку автоцитату:
«…в рукописі першими на папір лягли значно гостріші, нещадніші рядки:
“Вкраїнонько! Розтерзана на шмаття, У смороді й тумані гнойовім. Кричиш мені у
мозок…” – і далі за відомим текстом. Під авторське саморедагування підпав і
перший рядок другої (малось на увазі – у наведеному уривку. – А.Т.) строфи.
Спочатку в нього було закладено простішу й водночас контрастнішу оксиморонну
пару: “Любове світла / Чорна моя муко!” Її діаметрально протилежне, діалектично
суперечливе звучання підкріплюється в наступному рядку – новою оксиморонною
парою: “І радосте безрадісна моя!” Саме так звучить в оригіналі рядок, на місці
якого з’явився друком зацитований згодом вульгарними соціологами транспарант:
“Комуністична радосте моя!” І якщо заміна попередньої різко контрастної
антиномії двома вишуканішими оксиморонними парами (“любове грізна” та
“світла… муко”) видається художньо вмотивованою, то нема ніякого виправдання
перестрахувальній підміні живої діалектики почуттів наличкою парадної
бадьорості. В даному разі перед нами – наслідок або редакторського втручання,
або навіть роботи горезвісного “цензора в собі” (Ліна Костенко). І хоча слідів такої роботи в
рукописному зошиті не видно, вона могла провадитись і при передруці, й у
верстці збірки, – і то навіть із похвальною метою: зберегти за рахунок одного
“заідеологізованого” рядка увесь вірш» [26, 104–105].
Таке не вельми іконо-манеке¬но¬твірне припущення відкидає
керівник проекту згаданого видання «Спадщина», його науковий редактор і
упорядник В. Яременко, вподобавши наведений у згаданому нарисі первинний
варіант (отой, що ліворуч, та ще й чомусь без авторських правок). На жаль,
проігноровано їх і в попередньому впорядкованому В. Яременком триразовому
виданні «У твоєму імені живу» [22] (у назві – невеличкий текстологічний ґандж,
бо вірш «Україні» завершується – «…І в твоєму імені живу!»). А щодо мого не
вельми популярного припущення, хоч і висловленого, як видається, з певною дозою
обережності, шановний опонент удається до риторичних контраргументів: «…ми не
погоджуємося, що це “саморедагування”, що Симоненко займався “перестрахувальною підміною живої діалектики
почуттів наличкою парадної бадьорості”, та ще й із “похвальною метою: зберегти
за рахунок одного рядка увесь вірш”. Симоненко цим не займався, і підміна
одного рядка “І радосте безрадісна моя” на “Комуністична радосте моя” якраз
знищила вірш.
Саморедагування засвідчене у роботі над віршем “Лебеді
материнства”» [18, 1/1, 51].
Цілком зрозуміла перша реакція на припущення, що не зовсім
уписується в чорно-білий підхід до тексту, до того ж узятого не з перших рук.
Щодо роботи над віршем «Лебеді материнства», то його авторському стилістичному
шліфуванню присвячено по дві сторінки у тому ж таки нарисі [26, 64–65] та в
моєму ж підручнику «Мистецтво слова» [29, 16–17].
Детективне вкраплення постає тоді, коли тебе побивають
взятими у тебе ж фактами. Або перекрученими, або з легеньким пересмикуванням.
Поверніться, шановні колеги, ближче до завершення отієї довгенької автоцитати і
посудіть самі: чи стверджується там, ще й так категорично, що Симоненко
«займався» і т. д. Певна річ, усім нам більше до вподоби категоричний
імператив, але той, хто зважає й на глибиннішу стихію поетики Симоненка, не міг
не помітити, що він часто розкошує в оксиморонах. Тим-то і в цитованому нарисі,
і у вступній статті до «Вибраних творів» [8, 33–36] ідеться (мушу й ще раз
повторювати!) про рукописне свідчення того, що сам автор, відчувши не вельми
естетичний пересад, тут-таки, ще в зошиті, замінив шмаття й сморід на
вогнеочисне багаття (був і проміжний варіант – «Здіймається багаття»), а не
дуже вигадливі епітети (як любов – то «світла», як мука – то «чорна») обернув
на два парадоксально влучні оксиморони, після них умотивованим художньо постає
й наступний – «І радосте безрадісна моя!». Тож кому б і чому б довелося
замінити згодом цей рядок, усе одно рукописний варіант є художньо оптимальним,
що збігається і з письмово зафіксованою творчою волею автора. Як це можна було
не вчитати – ще одна детективна загадка.
А втім, згодом знайшлися й текстологічні, а не патетичні
докази того, що й видавничі правки відбувались не без участі автора. Так, у
листі до Є. Дударя 19.ІІІ.1962 р. В. Симоненко пише: «…оце тиждень
був у Києві, редагував збірку» [8, 598]. У реквізитах «Тиші і грому»
читаємо: «Підписано до друку 27/ІV 1962 р.». Підкріплюється й спогадами, що
ними поділилася Л. Стаєцька (нині Л. Ткаченко), донька редактора збірки О.
Стаєцького: батько розповідав їй, що «Тиша і грім» мала всі шанси «злетіти» з
процесу проходження до друку, якби не здійснене на прохання видавництва поетове
редагування. А він, не забуваймо, ще й журналіст, на той час – заввідділу
пропаганди й агітації «Молоді Черкащини», що таки мусив робити це («займатися»)
професійно.
«Але це теж не прямі докази, та й вірш отой уміщено не в
першій, а в другій збірці поета», – слушно подумали ви. Гаразд. Тоді мушу
навести ще одне, вже стилістичне підтвердження того, що в Симоненковому
поетичному словнику траплявся епітет комуністична саме в поєднанні з назвою
почуття (любов, радість). Це написана ще восени 1954 р., у тому-таки альбомі
«Для себе», пародія на виробничі агітки – «Ціле літо працював я…». От лише
контекст епітета досить несподіваний, кажу наперед, застерігаючи ортодоксів
(тих і тих) од шоку. Але в текстологічному детективі важливі й такі деталі, як
оця глузлива (десь із нотками самокпину) строфа: «Ох любов моя комуністична, /
Роботяща милая моя, / Я хотів освідчитися “лічно”, / Та немає сили ніх…я» [1,
5/4]. Парадоксальний, щоправда, покраплений, але доказ. Чорнилом по білому. А
над ним – авторська правка, вже олівцем: «Тільки серце стукає незвично, / Та
гаряча кров так і буя». То вже згодом, коли таки наврипилась думка про майбутню
збірку, відбувалось «причісування» текстів. І якщо за суцільного читання
«причесаного» варіанту ще можуть закрастися сумніви щодо пародійності, то
варіант із крапочками, до того ж у контексті інших студентських віршів,
остаточно їх розвіює. Тим часом колега-опонент, якому знову ж таки ще 1995-го
подаровано публікацію студентських віршів Симоненка у «Слові і часі» [28],
умістив цю віршовану пародію – ще й без варіантів, отой крапчастий первень! – у
книжці «Проза» (???), зате у рубриці «Віршована публіцистика та вірші до дат
комуністичного календаря»… Ще й насамкінець книжки, як її пуант [18, 1/2, 453].
Хіба що сліди плутали, бо до тієї ж рубрики поряд зі справді простенькими
агітками, як-от «Чуття великої любові» чи «Травневий акорд», віднесено й ще
одну пародію – «Сучасний роман», і актуальну нині й прісно інвективу «Варвари»,
і поему «Симфонія прощання», якій уже давно пора повернути авторську рукописну
назву «Голодна симфонія», що й зроблено у «Вибраних творах» [8; 49-51, 298].
Детектив-анекдот – навіть не в загадці, куди ж відносити
пародію з крапочками, – до віршованої публіцистики під легендою прози, чи до
дат комуністичного календаря (не помиляється той, хто нічого не робить), і не в
тому, вірив чи не вірив поет в утопічні ідеали (за найвищим рахунком, хотілося
вірити, адже на ту бодай і утопію накладалися й ідеали сільської громади,
самоврядування, козацької демократії… То вже згодом – цвинтарі «розстріляних
ілюзій», «Мільярди вір зариті у чорнозем», «Лантухи вкрадених вір і надій»…).
Детектив-анекдот (сумний) – у тому, що довкола вірша «О
земле з переораним чолом…» уже витворено роман оман, і він успішно
розгортається в хронотопі. Так, ще 2000-го, в першому, ювілейному для В.
Симоненка числі, СіЧ друкує окремою сторінкою повний текст вірша, спорядивши
його посиланням, де анонімний наратор (угадайте – хто?) скромно обрав 3-тю
особу однини: «Друкований вище текст широковідомого вірша запропонував вважати
канонічним А. Ткаченко у своєму нарисі “Василь Симоненко” (К., 1990)» [16, 3).
Але! Канонічна гармата десь і щось комусь заціпила, і якимось друкарським робом
у другій строфі замість кличного відмінка «Вкраїнонько!» знов-таки «вкрапилася»
помилка: «Вкраїнонька!», а замість «плеса» нахлюпало «плеси». Далі було
спростування, а у «Вибраних творах», здавалося б, остаточно поставлено крапки
над «і»: пародію «Ціле літо працював я…» названо таки пародією, та й знову
подано художньо оптимальний варіант вірша «О земле з переораним чолом…» [8,
252], розкрито його текстологічну історію [8, 33–36].
Здавалося б, остаточно… Але детективне вкраплення не
здається: ось наша кафедра рецензує під кутом зору доцільності присвоєння грифа
посібник «Теорія літератури і основи естетики». Для ілюстрації текстологічних
проблем тут наведено… – теж здогадуєтесь? – приклади редагування віршів «Лебеді
материнства» та «О земле з переораним чолом…». Оскільки їх узято вже з третіх
(четвертих?) рук, то перенесено й текстологічні перекручення. Мало того,
остаточно приписано цензурі не тільки вимушену ідеологічну правку (де там
зважати на пародійний автоінтертекст!), а й стилістичні пошуки автора. Так
зручніше, наочніше, але наш роман оман переростає вже у псевдонауковий
фольклор. Ось чому доводиться вдаватися й до цього неканонічного жанру з
довгими цитатами та коментарями {хай будуть у фігурних дужках, бо круглі й
квадратові вже вмерехтілися}:
«У вірші “Лебеді материнства” є милозвучні рядки “будуть за
тобою завше мандрувати // Очі материнські і білява хата”. {Насправді – «За
тобою завше будуть…»}. Милозвучне слово “мандрувати” не одразу з’явилося в тексті.
До цього були невдалі редакторські “слідкувати”, “крокувати”».
Люди добрі, колеги, то авторські шукання,
безнадійно-особистовнесково повторюю. Але, якщо навіть не бачити в очі ні мого
нарису («40 000 пр.» – тоді це ще не було комерційною таємницею), ні
Симоненкового рукопису, то що ж воно за логіка така: «до цього» пишуть
редактори, а тоді вже автор? Та зрештою, і редактори, і цензори не були геть аж
такими недоумками чи церберами, як їх тепер виставляють, а здебільшого
підневільними стрілочниками, що незрідка й совість мали, і йшли назустріч
авторам, і робили-таки щось, аби твори побачили світ (зазнав ізсередини: був у
тій шкурі ще в «Радянському літературознавстві», разом з іншими редакторами й
перейменовували на СіЧ [31]).
Але мандруймо далі: «У вірші В. Симоненка “О земле з
переораним чолом” {нарешті постало й ім’я автора, а назву вірша треба було б
завершити трикрапкою} замість рядків:
Вкраїнонько! Розтерзана на шмаття,
У смороді й тумані гнойовім
з’явилися {та ж сам автор їх з’явив, це естетико-стилістичне
поліпшення!}:
Вкраїнонько! Гуде твоє багаття,
Убогість корчиться і дотліває в нім.
Перші два рядки наступної строфи звучали так:
Любове світла! Чорна моя муко!
І радосте безрадісна моя!
У виданнях радянського періоду з’явилися такі:
Любове грізна! Світла моя муко!
Комуністична радосте моя.
Алогічна “комуністична радість” позбавила твір художності».
Отак узяла «алогічна» радість і позбавила художності
(вгадуєте попередника?). А де ж вона візьметься, «логічна» художність, якщо
навіть не намагатися показати авторських стилістичних пошуків, а навпаки –
перекручувати секонд-гендом. Ну гаразд, завдяки рецензуванню виловилися ці
спотворення, у виправленому машинописі їх нема, не буде і в цьому посібнику.
Але не за горами 80-річчя Симоненка (2015), і вже не маю сумніву, що неодмінно
хтось та втулить і шмаття й сморід гнойовий у наступні хронотопи.
Звідки така невесело-дедуктивна впевненість? А ось. Подає В.
Базилевський в УЛГ чудові портрети поетів, серед них і В. Симоненка, а в
добірці віршів – ті ж таки глюки… Виходить нове черкаське видання творів В.
Симоненка «Зажинок», споряджене однойменним аудіо-відеодиском, де є і вірші у
Симоненковому виконанні, й пісні на його слова, і фільми про нього. Чудово! В
анотації, зокрема, сказано: «Упорядники на свій розсуд вибрали ті твори поета,
які видаються найбільш талановитими, знаковими, промовистими. Тексти розміщені
у хронологічному порядку, для чого послуговувалися переважно даними
найавторитетніших текстологів-симоненкознавців В. Яременка й А. Ткаченка.
<…> Творчу спадщину митця подано в автентичному, авторському варіанті,
усуваючи численні цензурні спотворення. Значну частину текстів звірено за
рукописами В. Симоненка» [10, 4]. Мерсі, звичайно, колеги, за копліман, але,
остерігаючись переглядати всю «значну частину текстів», уже навіть не
дедуктивним методом товариша Ш. Холмса, а індуктивним – беру лише вірш із
«переораним чолом»… І одразу ж вітаю філологічну громаду зі ще одним варіантом
багатостраждальної строфи:
Вкраїнонько! Гуде твоє багаття,
У смороді й тумані гнойовім
Кричиш ти мені в мозок, мов прокляття,
І зайдам і запроданцям твоїм. [10, 234]
Ну як же воно так звірялося, га? Адже навіть у первинному
авторському варіанті після гнойовім була кома. А в цьому, контамінованому, без
коми, вже не просто багаття гуде в смороді, а Вкраїна кричить у ньому. Але ж
сам автор – укотре безнадійно повторюю – сам автор виправив той рядок! Чи вже й
кричу. Невже тільки через детектив можна докричатися?
«Тож знов доводь і не соромсь повторів, / Щоб істина та
істинна була». Авжеж, ізнов безнадійно повторюю: не за горами 80-річчя
Симоненка, і нема сумніву, що неодмінно хтось та втулить і шмаття й сморід
гнойовий у наступні видання, у підручники, посібники, статті. А все ж – «Cоntrа
sрем sреrо!», і щоб такого не сталося, подаю фотокопію автографа. Писав і
правив автор цей вірш олівцем, тому, на жаль, вийшло бліде зображення. Перші
три строфи – на с. 83, завершальна – на с. 84, через те і світлина з розривом.
Фотографував із люб’язної згоди директора Національного музею літератури
України Галини Олексіївни Сороки, за що, як і за попередні дозволи звірятися з
рукописом, – велика дяка.
Окрім описаних вище
авторських поліпшень, бачимо, що й 4-й рядок першої строфи був спочатку
слабшим: «Байстрятам продавали на утіху» виправлено на оддавали, а в
друкованому варіанті – шматували. Це, безперечно, краще, і засвідчує пошуки
художньо оптимального тексту й після рукопису – у машинописі чи у верстці. А
ідіостиль, певна річ, – теж Симоненків.
Звичайно, подекуди траплялися не лише поліпшення. Як на
мене, то авторська правка замість кричиш мені у мозок – кричиш ти мені в мозок
фоноритмічно гірша: з’явилися немилозвучні поєднання приголосних, та й
займенник ти не вельми потрібен, оскільки вже дієслово вказує на другу особу однини.
До того ж, поява того займенника спричинила ямбічне перетягування наголосу на
мені (що трохи надолужується прискоренням темпоритму завдяки пірихію). Отут би,
тільки в цій фразі, виходячи з критеріїв художньої оптимальності, повернутися
до первинного варіанту, але тоді потрібне отаке стилістичне обґрунтування,
інакше ризикуєш бути звинуваченим у смаківщині та й у ще одній контамінації.
Знаючи, що так і буде, а все ж покладаючись-таки «на свій розсуд», тобто якийсь
досвід і, звиняйте, смак (отут мета – уперед-жувальна (подати саме так, із
дефісом)), ще раз наводжу повний текст вірша, що, на мій погляд, відповідає як
творчій авторській волі, відбитій в автографі, так і вимогам художньої
оптимальності:
О земле з переораним чолом,
З губами, пересохлими від сміху!
Тебе вінчали з кривдою і злом,
Байстрятам шматували на утіху.
Вкраїнонько! Гуде твоє багаття,
Убогість корчиться і дотліває в нім.
Кричиш мені у мозок, мов прокляття
І зайдам, і запроданцям твоїм.
Любове грізна! Світла моя муко!
І радосте безрадісна моя!
Бери мене! У материнські руки
Бери моє маленьке гнівне Я!
Візьми всього! І мозок мій, і вроду,
І мрій дитинних плеса голубі!
Для мене найсвятіша нагорода –
Потрібним буть, красо моя, тобі.
29.ІХ.[19]62.
Примітки
1. Архів В. Симоненка // Відділ рукописів і текстології
Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ. – Ф. 152. – Од. зб. 1–21. Через
похилу риску подаю номер одиниці зберігання та сторінку.
4 Зошит Василя Симоненка // Науково-дослідний відділ
фондової роботи Національного музею літератури України. – 1162. – КН–13261;
Р–871.
8 Симоненко В. Вибр. твори / Упоряд. А. Ткаченко, Д.
Ткаченко К.: Смолоскип, 2010. — 852 с.
9 Симоненко В. Берег чекань / Вступ, ст., вибір і комент. І.
Кошелівця. – 2-е вид., до-повн. Мюнхен : Сучасність, 1973. – 310 с.
10 Симоненко В. Земне тяжіння : Поезії / ред. М. І.
Литвинець. – К.: Молодь, 1964. – 120 с.
16 Симоненко В. «О земле з переораним чолом…» // Слово і
час. – 2000. – С.3.
18 Симоненко В.
Спадщина : У 2 т. [, 4 кн.] / Упоряд., предм., алф. покажч., підбір світлин В.
Яременка. – К.: ДП «Видавничий дім “Персонал”», 2008. – Т. 1 : Поезія. – Кн. 1.
– 464 с.; Т. 1 : Поезія. – Кн. 2. – 336 с.; Т. 2: Проза. – Кн. 1. – 464 с.; Т.
2 : Проза. – Кн. 2. – 494 с. Через похилу риску подаю номер тому/книги.
22 Симоненко В. У твоєму імені живу / Упо¬ряд. В. Яременка;
Передм. О. Гончара. – К.: Веселка, 1994. – 381 с.; 2-е вид., доповн. й
переробл., 2003; 3-тє вид., стереотип., 2003. У тексті статті посилаюсь на
видання 1994 р.
24 Так починався Симоненко / Передм. та публ. А. Ткаченка //
Укр. мова та літ. – 1997. – № 10. – С. 3–6. – Першопублікації: «Біля клубу лине
в небо пісня…», «Щось нове у грудях забриніло…», Син, «Яром та долиною…», «Я
морочусь другий день над римами…», «Я іду від поїзда додому…», Я – «геній», Жарт, «Аж з-за гаю…», У полі,
Невідісланий лист, Сучасний роман, «Думи невеселі, як осінні хмари…», Різний
смак, Другу дитинства, «Попрощаємся, земле кохана…», І[го]рю, Моя любов,
Прийшла весна, «Страшно! Мені минуло…», «Ти питаєшся, матусю…», Вдома, «Луг
дихне в обличчя прохолоду», Друзі, Сама, Я не для вас, «Яром та долиною…»
[пізніший варіант], Я б також, Розмова, Дівчино!, «Часом в серці гряне буря…»,
Після лекцій (Олесю Каліхевичу), Проводи, «Надворі ліс у жовтому халаті…», Два
ініціали, «Чом не можеш сказати просто…», Танок, «Я не бував за синіми морями»,
Гей, товаришу!, «“Cпини! Спини!” – промчиться, ніби вихор…», Дівочі жарти,
“Мені б давно вже кинуть слід…», «Розтягну я ввечері гармонію…», «А в долині
чебреці…», Упала ніч.., Дві голубки, «Ходить хлопець кругом хати…», Т…, «Ти
розвалила б мармурові стіни…», «Гей, мовчать діброви…», «Любов» («Вже третій
день товариш мій хворіє…»), «Я був бездумний, млявий, мов амеба…», «Буде весна.
Різнотонними струнами…», «Верби послали тіні химерні…».
26 Ткаченко А. Василь Симоненко : Нарис життя і творчості. –
К.: Дніпро, 1990. – 312 с.
28 Ткаченко А. Визрівання таланту : (Студентські вірші
Василя Симоненка) // Слово і час. – 1995. – №1. – С. 28–33. – Першопублікації:
«Ціле літо працював я…», «Я пом’яла свою спідницю…», Т.Г.Шевченку, Не
діждалась, Т[амарі] К[оломієць], «Нареченій», Наречена, Осінь, Літо.
29 Ткаченко А. Мистецтво слова : (Вступ до
літературознавства) : Підручник для студ. гуманітар. спец. вищих навч.
закладів. – 2-е вид., випр. і доповн. – К.: ВПЦ «Київський університет», 2003.
– 448 с.
31 Ткаченко А. Як починалася «СіЧ» // Слово і час. – 2001.
– №11. – С. 32–33.
Продовження в наступному числі.
м. Київ