Роман Офіцинський. «Політичний заповіт Петра Скунця»

603

Із нагоди 80-ліття від дня його народження

Яким є політичний заповіт визначного українського письменника Петра Скунця (20 травня 1942 – 30 квітня 2007), лавреата Шевченківської премії?

Мовлю скоріше про відкрите запитання, ніж вичерпну відповідь. Кажу про закономірне завдання для майбутніх літературознавчих та історико-культурних студій, розлогіших і ґрунтовніших.

Заповідальні політичні настанови є звичними для великих.

Передовсім згадується «Заповіт» Тараса Шевченка для відродженої України: «Кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте». Цей програмний вірш у формі послання написаний 25 грудня 1845 року в місті Переяслав (нині Київської області), що на лівому березі Дніпра.

Послання для наступників теж притаманні світочам Закарпаття – українського регіону, що далеко від Дніпрових круч, за правобережними «ланами широкополими» і Карпатськими горами.

Століттям пізніше від знаменитого Шевченкового послання, перебуваючи в еміграції президент Карпатської України Августин Волошин, коли йому виповнилися ювілейні 70, склав заповіт на п’яти машинописних сторінках. Це трапилося 19 серпня 1944 року в Празі в присутності свідків.

Бажав скромного похорону – «без світських парад», на якому просив роздати присутнім виготовлені образки, де з одного боку Розп’яття з підписом: «Мій Ісусе милосердя», а з іншого – світлина покійного з проханням: «Помолімся за о[тця]. Авґустина Волошина, б[увшого]. президента Карп[атської]. України, народженого 17.III.1874 в Келечині, помершого дня… в…».

Заповідач підкреслив своє найвище досягнення – державотворче.

В окремій частині заповіту Волошин звернувся до українському народу з програмними побажаннями чимскоріше відновити церковну і національну єдність, що принесуть політичну свободу в порозумінні з сусідними народами на засадах «абсолютної етики християнського універсалізму». Відтак українці посядуть почесне місце «в родині цивілізованих націй», досягнуть «найсправедливішої соціялізації громадянського життя без утилітаризму й без жорстокости безбожного соціяльного плану», не дозволять себе «розбивати чужими інтересами».

Петро Скунць не був державним діячем, ученим, педагогом і політичним мислителем, як земляк Августин Волошин, із котрим відчував духовну сув’язь. Але став популярним при житті, головно – поетом-політиком, із громадянським стрижнем, уславився злободенними віршами. Що само по собі важить чимало, луною торкає серця співвітчизників.

На Скунця, зрозуміло, сильно впливала політична кон’юнктура, змінна для нього особисто, його часу, суспільних настроїв, які відображав.

Складно назвати заповітом якийсь один твір Петра Скунця – ліричний, прозовий, публіцистичний чи епістолярний. Втім, його погляди відомі – від шкільної лави аж до відходу за межу. Їм властиві докорінні переміни – від ліворадикальних переконань, включно з членством у КПРС, до правоцентристських ідей Народного руху України – національно-демократичних. Він очолив обласну організацію Руху на її старті, не зрадив давнього друга В’ячеслава Чорновола ні до, ні після лютневого рухівського розколу 1999-го.

Чи залишив політичний заповіт? Документа, подібного до засвідченого тексту А. Волошина, П. Скунць не склав. Його вагомі настанови для наступних поколінь випливають із творчого спадку, що україноцентричний.

Найперше Петро Скунць рішучий поборник манкуртизму. Його диптих «Карпатська Україна» (1992) присвячений пам’яті Августина Волошина. Автор однаково судить імперські загарбницькі режими – Йосифа Сталіна і Міклоша Горті, накреслює шляхи примирення, але зневажає запроданців, перевертнів, перекинчиків: «Я сяду з мадяром за келих вина. Я сяду з мадяром. А от з мадяроном нам разом не сісти. Біда, не вина». Закінчує твір метафоричною сценою: «Стоїть наодинці із Богом Волошин, і Бог до Вкраїни обличчям стає».

По-друге, політичний заповіт Петра Скунця заснований на постійному пошуку істини, правди, отже, й справедливості. Його збірку «Спитай себе» (1992) завершує прозово‐поетичне есе «Відпустка у природу, або На пошуки себе самого» – поетичні нотатки із непоетичними нотаціями, як зазначено у підзаголовку. Поет устами ліричного героя веде сократівські діалоги з дружиною та приятелями. Прагне з’ясувати вразливі та приємні віхи свого життя. «Бути, існувати – значить шукати, знаходити істину» – важливе Скунцеве послання для сущих і грядущих.

По-третє, Петро Скунць належить до талановитих речників із виразним екзистенціальним тембром: «Я один, Україно. А це більше, як натовп, – один». Цей заключний рядок його глибокої поезії «Один» (1994) ємке віддзеркалення діяльнісного патріотизму, на який нині великий запит.

І не менш важливе. На Чернечій горі, де знайшов вічний спочинок пророк української нації, в травні 1997-го Петро Скунць отримав найвищу нагороду його імені – Національну (тоді Державну) премію України імені Тараса Шевченка. Відзначений за поетичну збірку «Спитай себе».

У вдячному слові П. Скунць заповідально мовив, стоячи на кручі – високому березі Дніпра: «Я схвильований найбільше тим, що вже не вперше отримує цю високу нагороду – премію імені Тараса Шевченка – представник малої гілки народу за Карпатами, яка жила окремо, однак зберегла український дух. І, вірячи у свій закарпатський маленький народ, вірю у весь народ України, вірю, що незалежність ми вже більше ніколи не втратимо».

Оце стисла відповідь на багатогранне запитання про політичний заповіт Петра Скунця, котрий вже півтори десятиліття в кращих світах. Він заповів непохитно вірити в Україну, соборну і вільну. Заповів захищати її «во время люте», як зараз, коли рідні простори знову плюндрує ворог – російський нападник.

Петро Скунць писав не для всіх, а для людей вільних, незалежних. У кого Україна в крові. У кого Україна була, є і буде точкою опори.

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!