Роман Горак. Забобон про Леся Мартовича

«Коли Стефаник і Черемшина, один у Кракові, а другий у Відні, найшли своє літературне середовище, де їх талант остаточно вишліфувався, то Мартович цього щастя не мав. За вийнятком двох років, пробутих у Львові, ціле життя прожив у маленьких галицьких містах, у цій сірій затхлій атмосфері, що на своєму сумлінні має не один великий талант. Але ж талант його був занадто міцний, щоб дати себе з’їсти, і, не зважаючи на все, він найшов, правда, не найдосконаліші, але дуже цікаві та оригінальні форми, щоб себе проявити».

Ці слова належать Юрію Гамораку, відомому в літературі ще як Юрій Клиновий, синові Василя Стефаника, прізвище якого було заборонено згадувати радянською ідеологією та який здійснив 1943 року поки що єдине повне видання творів Леся Мартовича, виданих трьома томами у «Українському видавництві» у Кракові. Ті два роки, про які він згадує, припали на 1896-1897 року, коли він, виконуючи волю управи Української радикальної партії, очолюваної Іваном та Михайлом Франком, взяв на себе обов’язки головного редактора часопису цієї партії. Його статті у цьому часописі були настільки гострими і скерованими проти продажності виборців, їхньої рабської покори властьімущим, безпощадній критиці супротивників, через що часопис втратив багато своїх передплатників, вся вина за це впала на редактора, а тому керівництво партії вирішило звільнити його з цієї посади. Його звинуватили ще й в тому, що висунутий радикальною партією кандидат на вибори у державні органи ці вибори програв. Відтоді й почалось мандрування Леся Мартовича містами й селами Західної України.

Він разом зі своїм ґімназійним товаришем Василем Стефаником щиро вірив, що це несправедливе суспільство потрібно радикально змінювати, але це можна буде зробити тільки у тому випадку, коли тої зміни захоче кожен член того несправедливого до працюючої людини суспільства. Його віра була настільки свята, що він по декілька разів покидав навчання в ґімназіях та університетах, аби йти по селах організовувати селянські віча, з ухвалами яких мусили рахуватись державні органи, боротись проти існуючої куріальної системи виборів, за якої виборця, котрий мав право подати голос від якогось села, можна було купити за «п’ятку», тобто п’ять ринських, за котрі можна було купити пару чобіт з високоякісної шкіри або ж пацятко, з якої могла вирости, вибачте, порядна безрога. Він вірив, що справедливо обрані народні обранці зуміють в парламенті захистити народ від несправедливих законів і приймати такі, які зможуть кардинально змінювати суспільство. Належав до тих небагатьох українських діячів Галичини, які причини своїх національних невдач та програшів не шукали тільки у своїх ворогах, а в собі: своїй захланності, запопадливості, продажності, заздрості і ще в багатьох гріхах, які безперестанку бичував у своїх творах, які не тільки не хотіли читати передплатники «Громадського Голосу», але регулярно конфіскувала державна прокуратура.

Матеріалу для своїх «злосливих» творів, як називав їх Василь Стефаник, Лесь Мартович мав предостатньо, працюючи по адвокатських конторах різних містечок Західної України. Бачив справжні драми, коли людина готова була вбити іншу тільки за те, що при оранці плугом зачепила його межу. Бачив ту рабську покірність селянина, яка виховувалась з малих літ. Бачив жахливу нищівну розкольницьку діяльність москвофілів, субсидованих царським урядом, які насаджували українцям думку, що вони забули свою історію і є «заблудшими овцами», бо насправді вони є «настоящие русские» і їм пора повертатись під покров царя-батюшки і в «настоящую православную веру». Бачив деморалізуючу силу польської шляхти, яка стала завдяки австрійському уряду повноправним господарем в Західній Україні, і яку як глумливо називали «Королівством Галіції і Володимирії». Було то «королівство» однією з чотирнадцяти провінцій імперій і в певні періоди зливало у цісарську скарбницю стільки грошей, скільки в себе нашкрябували чотири інші провінції, що йшли за тим «королівством», а міста Дрогобич та Борислав, природні багатства якого були немилосердно нищені всіма можливими і неможливими зайдами та доробкевичами зі всього світу, ніколи не покидали шістки найбагатших міст імперії, що примусило самого цісаря Франца Йосифа 1880 року приїхати і подивитися на те галицьке чудо, яке годувало цілу імперію. Не міг пробачити , як обезземелені селяни вимушені покидати рідну землю і їхати світ за очі шукати свого щастя. Не міг пробачити цій же шляхті та уряду, що кожного року десятки тисяч дівчат обманом вивозяться з країни і поповнюють лупінарії світу.

Він вірив, як і більшість тодішніх політичних та громадських діячів, що багато чого допоможе народу освідомити своє соціальне і національне становище читальня, в якій буде відповідна література і будуть працювати відповідно підготовані люди. Тому їздив по селах рідного Покуття, звідки походив, і закладав їх.

Бичував обраних народом до державних органів Австро-Угорщини депутатів, званих у ті часи послами, за те, що зраджують інтереси народу, не виконують даних тому народові своїх передвиборчих обіцянок, лакомляться на привілеї, які уряд дає їм у вигляді подачок. Був безкомпромісний у всьому.

Коли 1911року він був зареєстрований кандидатом на депутати з рамени радикальної партії, то проти нього була розгорнута настільки шалена агітація, що він вимушений був зняти свою кандидатуру і тоді до парламенту був обраний Давид Абрагамович, колишній власник села Торговиця Пільна, в якій 12 лютого 1871 року прийшов на світ Лесь Мартович.

Талант Леся Мартовича був настільки могутнім, що його впливу дуже довгий час не міг позбутись його товариш Василь Стефаник, який називав його своїм дитячим сміхом і «смаком генія». Проте, коли над першими публікаціями новел Василя Стефаника у чернівецькій «Праці» не могли втримати сліз ні редактор Осип Маковей, ні Смаль-Стоцький, проклятий радянською ідеологією автор передмови до першої збірки Василя Стефаника, то зовсім інша доля чекала перше оповідання Леся Мартовича «Не-читальник», яке рекомендував Михайло Павлик до журналу «Товариш», після прочитання якого він на засідання редколегії сказав, що «маємо свого Гоголя», на що Іван Франко відповів Павликові, щоб той написав авторові, на той час учневі Дрогобицької гімназії, аби більше ніколи не брав пера до рук. Звичайно, що опісля цей факт буде спритно використаний як ворогами Івана Франка, так і Леся Мартовича. І ніхто не міг пояснити справжньої причини такої поради Івана Франка, яка насправді полягала в абсолютно протилежних поглядах досвідченого політика Івана Франка на особу контрпринца Австро-Угорської імперії, сина імператора, Рудольфа, який застрелився в родинному замку Мейєрлінг, та з яким українська суспільність, в тому числі й Іван Франко, в’язав певні надії на зміну політитики австрійського двору до становища українців в Галичині та імперії. Рудольф, званий в народі Рудалем, був виведений в образливому світлі, як здавалось Франкові. Це сказав той, який при виборах до Віденського парламенту вибрав Леся Мартовича своєю довіреною особою, хотів залучити до видання свого журналу «Життя і Слово» та про якого написав чимало добрих слів, називаючи його творчість поряд з творчістю Василя Стефаника, Марка Черемшини, Ольги Кобилянської та Михайла Коцюбинського до нового слова в нашій українській літературі.

Це був перший карб, який запікся на душі Леся Мартовича. Тих карбів добавлялось з кожним роком все більше і більше.

Зокрема, пропозицію Осипа Маковея, який був редактором «Літературно-наукового вісника», опублікувати оповідання « Мужицька смерть» на сторінках цього часопису в рубриці початкуючих письменників, в той час, коли Лесь Мартович вже мав не один десяток публікацій у різних виданнях.

Його перші збірки «Не-читальник» (1900) та «Хитрий Панько» (1903) побачили світ тільки завдяки Вячеславу Будзиновському, на совісті якого відкриття таких талантів як Василя Стефаника, Михайла Яцківа та цілої плеяди молодомузівців.

Вийшли вони тоді, коли Лесь Мартович знайшов роботу завдяки «січовому батькові» Кирилові Трильовському в місті Городку під Львовом в адвокатській конторі Лонгина Охаркевича, дім якого мав завжди відкриті двері для всіх тодішніх діячів культури Галичини. Це містечко, в якому помер король Польщі Ягайло, який був на чолі військ, що розгромили 1410 року Тевтонський орден під Грюнвальдом, з 1904 року називали Городком-Ягелонським. Через це й називали Городок «Підльвівськими атенами»… На відміну від Василя Стефаника, який постійно готувався і мріяв написати повість, Лесь Мартович таки написав її.

Навіть невідомо, як її назвав, і вона могла бути назавжди втрачена для нашої літератури….

Сьогодні вона відома, як «Забобон», а назвав її так Володимир Гнатюк…

13 вересня 1915 року австрійська армія біля Горлиць прорвала фронт і почала поспішно просуватися вперед, відтісняючи московські війська на попередні позиції. Село, в якому жив Мартович у свого товариша Івана Кунціва, який забрав його хворого до себе додому в село Улицько Зарубане неподалік Рави Руської , стояло на шляху відступу. Коли господарі повернулися до хати, то побачили, що город, сад, пастівник рясно вкриті паперами. Серед тих паперів було і 126 сторінок машинопису повісті «Забобон», надрукованої на машинці «Адлер».

На подвір’ї валялись потоптані солдатськими чобітьми після пограбування хати Івана Кунціва ще деякі інші рукописи письменника. Папери грабіжникам не потрібні були і вони їх просто викинули на двір. Матеріальні цінності прихопили з собою.

Існує дві версії про подальшу долю «Забобону». За однією з них всі папери забрав коломийський адвокат Іван Новодворський (1890–1942?), який був одружений із сестрою Леся Мартовича Вікторією, мав з нею шестеро дітей, був активним членом радикальної партії і навіть входив у керівні її органи. З приходом більшовиків був заарештований і вивезений. Загинув на засланні. Іван Кунців повідомив його про смерть родича, а тому він приїхав і забрав усе, що в приходському будинку отця Кунціва залишилось по покійному.

За другою, більш вірогідною версією, Іван Новодворський забрав тільки невеликі матеріальні цінності, а «папери», тобто рукописи, залишились у Івана Кунціва, який обіцяв привести їх до порядку й заопікуватись ними. Коли трохи втихомирилося на фронті й сяк-так був налагоджений зв’язок із Львовом, він приїхав сюди і віддав рукопис «Забобону» Федю Федорціву, редактору журналу «Шляхи». Це сталося в кінці 1916 року, а в середині наступного, тобто 1917 року, Федь Федорців опублікував у своєму журналі третю та четверту глави із «Забобону» під доволі дивним заголовком: «Живі люди малої країни». У примітці повідомлялося, що повністю повість вийде з друку восени 1917 року.

Історія написання повісті майже невідома. Цілком можливо, що Лесь Мартович почав писати її ще у Щирці, коли працював у адвокатській конторі Костя Бірецького і був це звичайний рукопис, написаний чорнилами, і докінчив уже в Івана Кунціва на його друкарській машинці «Адлер», а концепти понищив». Лист Івана Кунціва датований 9 вересня 1935 року.

Як і обіцяв журнал «Шляхи», повість «Забобон» була надрукована восени 1917 року накладом «Українсько-руської видавничої спілки» у першій серії під № 146. Вступне слово до неї написав Володимир Гнатюк. Він розповів історію її видання.

«Мені невідомо,– оповідає Гнатюк, – як довго писав автор свою повість, та коли її скінчив. Пам’ятаю, одначе, що при кінці падолиста 1911 року прийшов до мене і передав її з бажанням, аби вона появилася в Літ(ературно)-наук(овім) віснику. Я написав зараз до проф. Грушевського, що перебував тоді у Києві, в справі місця, часу й умов друку, а поки надійшла відповідь, прочитав повість майже в цілості, хоч і не вповні докладно. По одержанні відповіді повідомив я пок(ійного) автора про умови з боку редакції Літ(ературно)-наук(ового) вісника, які він приймив, і вислав зараз рукопис, переписаний на машині, але з деякими власноручними поправками автора, рекомендовано і з поданням вартості, до Києва.

Яке ж було моє здивування, коли при кінці січня 1912 року дістав я від проф. М. Грушевського запит, чому не присилаю рукопису. Я відповів, що вислав давно, навіть дату вислання і рівночасно зареклямував посилку на пошті. По кількох днях дістав звістку з Києва, що рукопис доручено (аж по рекламації)».

У листі, який на той час дістав В.Гнатюк, Лесь Мартович просив за повість певну суму гонорару, оскільки він по вуха в боргах.

2 грудня 1911 року Володимир Гнатюк пише листа М. Грушевському як головному редактору журналу і повідомляє, що одержав повість Мартовича і просить, щоб той назвав умови друку. Грушевський незабаром відповів, що йому насамперед треба ознайомитися з повістю, а авторові слід сказати, що умови загальні: 60 корон за аркуш. Про це і повідомив Мартовича Гнатюк.

Як і обіцяв Лесь Мартович в листі до В. Гнатюка, незабаром він з Іваном Кунцівим десь на початку січня 1912 року відвідали Гнатюка, «щоби довідатися, – як розповідає Гнатюк у передмові, – як стоїть справа друку повісті. Я пояснив і в розмові, що вив’язалася, сказав йому, натякаючи на головні типи повісті: «Знаєте приповідку, що багато на сім світі дурнів, та не разом ходять. А в вас у повісті зовсім інакше. Де ви таку чудову колекцію їх поназбирали?» Автор не відповів тоді нічого, а розмова перейшла на якусь іншу тему».

Відтак Лесь Мартович повернувся з товаришем в Улицько Зарубане і став очікувати на рішення редакції щодо повісті. У лютім приїхав до Львова Михайло Грушевський. Він скликав засідання дирекції Видавничої Спілки, на якім через хворобу не був присутній Володимир Гнатюк. На цій нараді було ухвалено не друкувати повісті Леся Мартовича в «Літературно-науковім віснику», як спочатку планувалось, а видати її окремою книжкою.

«Я ще не дізнався про цю ухвалу, – писав Володимир Гнатюк, – як дістав листа від Л. Мартовича з домаганням звороту рукопису тому, що він не хоче ще її друкувати, коли я скритикнув її неприхильно»… «В-поважний Добродію, – офіційно звертався Лесь Мартович до Володимира Гнатюка, – Я вже мав написати до Вас письмо, коли одержав Вашого посліднього листа. А саме просив я Вас тоді, щоби Ви вистаралися для мене від редакції о задаток, бо мені припадала одна з рат до заплати.

Очевидно: з огляду на Ваш лист я не зважився обставати при своїй просьбі та для того не вислав свого письма. За той час речинець до заплати проминув. Як собі мої ручителі порадили – се для мене доси таємниця, бо – коли я не старчив ся в слові – то не маю лиця показатися між люде. Тепер мені все одно: не залежить мені зовсім на тім, щоби повість друковано. Через те будьте ласкаві забрати від редакції «Забобон» і прислати мені його. Спонукає мене до цієї постанови кілька причин; дещо з того скажу Вам. Перше всього знаю, що в редакції приймають твори «не своїх» писателів. На що мені силоміць пхатися поміж людей, які, може, лиш із простої чемності не відмовляють місця в «ЛНВ» для мене, а в душі зовсім тому не раді? Хтозна, чи не з цієї причини стріли мою повість такі пригоди? Тим більше утверджує мене в цім переконанню та обставина, що (як я про це недавно звідався) Винниченкови відмовили місця в «ЛНВ» через те, що повість була задовга. А моя також не грішить короткістю».

Решта причин, які наводить у листі Мартович, не дуже серйозні: «Друге, коли я прочитав в І-ім ч. «ЛНВ» Кобилянської повість, то я злякався. Так неграмотно і по-штубацьки вона писана. Боюся, що і в моїй повісті буде досить промахів, бо я її зовсім не оброблював, лиш писав відразу начисто. Може бути, що так само, як Кобилянська, я також не помітив із загоряча тих промахів, то завважу їх тепер». Мова йде про повість «Через кладку», яку з січня почав друкувати «Літературно-Науковий Вісник». Сама Ольга Кобилянська обурювалась такою недбалістю друку. В одному з листів вона писала: «Стільки друкарських помилок, поперекручувань, поопускованих слів і речень…»

Таке враження, що автори, які друкувались у «Літературно-науковім віснику», не читали гранок, а цим займалась виключно редакція, або ж все-таки читали, але в редакції недбало ставились до друку, тобто не уважно читали виправлене автором у гранках. Іншого пояснення годі знайти.

Вважати це основною причиною, чому Мартович бере свою повість назад, було б несерйозно. «А третє: я, – писав Лесь Мартович, – доси не бачу причин для кого і для чого ми пишемо? На лиха кому воно здалося! Чи для тих 500 передплатників «ЛНВ»? Чи вони сего потребують?

Ось я тепер кінчу один сценічний образ і мучуся над тим, якби його пожувати яко-небудь тенденцією, щоби був пригожий до читання для мужиків. Бо, бігме, не розумію, для якої саме інтелігенції ми пишем?» А це вже дуже важлива причина і, напевно, найважливіша зі всіх висловлених досі.

Лесь Мартович черговий раз відчувся ображеним відповіддю редакції. Ще тільки-тільки зарубцювалась рана, нанесена Франком та його порадою не брати пера до рук. Ще боліло його, як зустрів Маковей його «Мужицьку смерть», і от тепер відмова друкувати на сторінках «Літературно-наукового вісника» його повісті…

Гнатюк розумів, що існує якась інша причина, чому Мартович не хоче друкувати повісті, а тому в спогадах пише: «Автор обстоював при своїм домаганні, і я мусив написати до Києва по рукопис і звернути йому. Я не знав правдивої причини, задля якої автор зажадав звороту і довідався про неї аж із посмертної згадки про нього д-ра Кунціва»… Зрештою, здогадок, чому Лесь Мартович забрав повість, було чимало.

Микола Зеров у вступному слові до видання «Мужицької смерті», яка вийшла у київському видавництві «Сяйво» 1929 року, з цього приводу писав: «Повість вийшла невесела. Її герої – родина панотця Матчука, надто його син Славко, млявий, бездіяльний, що дурить батьків підробленими свідоцтвами про університетські іспити і не може засадити себе за книжку, і кінець кінцем тікає з дому, бо не може винести щоденної брехні, до якої приневолений; околишнє попівство, селяни, управитель панського маєтку і його жінка – все те цілий ряд майстерно змальованих портретів, але портретів спотворених, в яких не треба шукати справжніх життєвих пропорцій, так само, як і в окарикатурених, перебільшених, з підкресленням в показаних постатях «Мертвих душ» Гоголя».

Повість «Забобон» пролежала до 1914 року, почалась війна. І слава Богу, що 13 вересня йшов дощ, картки поприлипали до болота і вітер не розвіяв її по всьому білому світі, як кленові листки зі Стефаникової новели. «Разом з тим Мартович, – писав Микола Зеров у згаданій вступній статті, посилаючись на якісь невказані джерела про час, який минув від 1911 до початку війни 1914 року, – мало не вперше за життя дістав змогу віддатися читанню. З огляду на недугу та близькість фронту, приневолений сидіти на однім місці, вів перечитує досі мало знаних йому російських повістярів і ще суворіше починає ставитись до власного писання. Він любить повторяти, що тяжко писати щось гарне після стількох зразкових творів, де все уже розказано».

Можливо, це лише здогадка самого Миколи Зерова і данина часові, коли все, що з’являлось в українській літературі, було зобов’язане російській літературі – літературі «старшого брата». Хоча найбільш імовірно, що він скористався таким запевненням, яке виповів Микола Рудницький у вступній статті до видання повісті «Забобон» 1928 року, здійсненого київським видавництвом «Сяйво».

Чи це вступне слово, чи взагалі тодішня тенденція бачити у всьому великий вплив літератури Московщини на українську літературу, спровокували зливу досліджень на тему впливу цієї літератури на творчість Леся Мартовича?  На жаль, встановити, чи вносив якісь правки Лесь Мартович після того, як забрав повість від «Літературно-наукового вісника», неможливо. Та й ті, що є, аж ніяк не підтверджують думки про якусь переробку повісті. Це справлення поодиноких слів…

Із приходом 1900 року на львівську митрополію Андрія Шептицького духовенство ставало змінюватись. Воно почало займати достойне місце в житті українських громад.

Чи зрозуміють його, що писав він про село і його духовних проводирів, яких не має бути в майбутньому?

А може, він вже тоді відчував, як буде в майбутньому трактуватися його повість. Може, краще взагалі не друкувати її? Якщо це карикатура на «попівство», зневага його, як будуть вважати після надрукування повісті, то чому ж мовчав Володимир Гнатюк? Чому мовчав Михайло Грушевський? Вони ж вирішували друкувати повість чи ні! Навпаки, жаліли, що повість не вийшла друком раніше. «Приходиться сильно жалувати, що такий цінний твір не вийшов тоді, як міг, – писав після появи перших критичних заміток на «Забобон» М. Грушевський». Ні сам Лесь Мартович, ні ті, хто здійснив видання «Забобону» та автори перших рецензій на повість, аж ніяк не могли передбачити, як і сама повість, і ті рецензії будуть опісля спритно використані більшовицькою ідеологією для характеристики підневільного і страшного становища українського народу і виною в цьому було «попівство», яке тримало народ у темноті і вчило сліпої покори поміщикам-кровопийцям. Не минуло ще й десь біля двадцяти п’яти років, як за тему, подібну до «Забобону», візьметься українська письменниця Ірина Вільде у романі «Сестри Річинські», де в центрі роману буде поставлена, як і в «Забобоні», сім’я каноніка Аркадія Річинського.

Письменницю довго звинувачували в неправильній трактовці ролі робітничого класу в історії Західної України, применшеній провідної ролі комуністичної партії, симпатіях до націоналістів, але жодним словом її ніколи не звинуватили в неправильному зображенню «попівства». Тут все було, на думку офіційної критики, правильно. Правда, з офіційною критикою аж ніяк не були згідні читачі, хоча про це у радянській пресі ніколи не говорилось.

Про це відверто писали у діаспорі. Зокрема, у короткій енциклопедії української літератури «Азбуковник», автором якого був Б. Романенчук. «Найбільший її твір, – писав він у статті про Ірину Вільде, – це двотомний роман «Сестри Річинські», який і виніс її на вершини соцреалістичної літератури, і в совєтській прозі українською мовою останнього десятиліття стоїть побіч творчости Галана й Гаврилюка. Якщо це порівняння прийняти за дійсне, то оцінка цього роману вийде дуже низька, бо згадані письменники стоять на межі письменства і графоманії». Ще відвертіше про це писала письменниця Марта Тарнавська у журналі «Нові дні» за вересень-жовтень 1997 року: «Найбільший твір її життя – роман у двох томах «Сестри Річинські» – мав на еміграції горезвісну репутацію, як книга, що обливала болотом священичі роди передвоєнної Галичини. Ірину Вільде вважали за письменницю, яка запродала свою душу більшовикам: в діаспорі нею не цікавились, її не читали».

Чогось подібного про повість «Забобон» у радянському літературознавстві не писав ніхто. Ніхто не звинувачував Леся Мартовича, що він обливав болотом священичі роди, як у цьому звинувачували Ірину Вільде. Такий авторитет як Михайло Грушевський повісті «Забобон» присвятив схвальну статтю «Світлотіні галицького життя», яка була надрукована в 71-ому томі «Літературно-наукового вісника».

Поява повісті для багатьох була загадкою. Для чого Мартович написав «Хитрого Панька», «Смертельну справу», «Івана Рила» та інші оповідання, зрозуміло: для виборів. Повість же «Забобон» здається дуже далекою від тих подій, які відбувалися тоді в Галичині: знесення куріальної системи, боротьба за український університет, вбивство українських селян під час виборів, вбивство Потоцького – намісника Галичини, вбивство польськими шовіністами Адама Коцка. Все це характеризує піднесення боротьби західноукраїнського населення за свої соціальні та національні права в умовах Австро-Угорської імперії. А Лесь Мартович пише свою найкращу річ, у якій, як пізніше зазначала критика, виведена галерея мертвих душ галицької провінції. Невже справді можна подумати, що Мартович не захотів друкувати своєї повісті, бо хтось там міг впізнати в Славкові Кунціва або когось іншого Матчука? Невже Мартович справді побоявся чиїхось погроз або того, що когось може скомпрометувати? У це важко повірити. Сучасники намагалися пояснити довге мовчання Мартовича власними амбіціями, образою його Гнатюком, небажанням журналу видавати цю повість в часи наступу реакції, щоб її не використовували вороги українського народу.

Одне слово, існували різні гіпотези. Але жодна з них не давала відповіді на питання: чому в такий історичний момент з’являється саме «Забобон»?

Деякою мірою намагався відповісти на це питання Федь Федорців у згаданій статті «На лаві обжалованих», правильно відзначивши, що в тих історичних умовах, в яких опинилась Європа напередодні Першої світової війни, виразно було чути «передсмертну агонію» конаючого старого світу, «щоб дати місце новому, незламному, що от-от, леда хвиля, почне народжуватись в страшних муках, в морі крові, згарищах та попелищах, в перехреснім бою людей і кличів». «Безпощадно, – продовжує Федорців, – заніс він над тою верствою ніж анатома і зручно, зі значною дозою цинізму занурив його в інтелігентський організм. А робив це без ніяких театральних декорацій, без зайвого філософствування, поволі, солідно, з іронічною усмішкою на устах. Як прокурор, без прикрас, на основі голого параграфу їх ліній, некультурності, дрібничковості, самолюбства і користолюбства, погорди до народу, їх засклення в мізерних клітках егоїзму – покликав їх на лаву обжалованих».

На тему тодішнього галицького села написано багато творів, у тому числі й повість Осипа Маковея «Залісся», яка була надрукована в 1896 році. З нею найчастіше порівнювали «Забобон» Леся Мартовича. Як і в «Забобоні», так і в «Заліссі» життя галицького села виписано настільки рельєфно, що складається враження, ніби обидві повісті є монографіями про нього.

В обох повістях є все, що характерне для тодішнього села. Є темнота, антисанітарія, болото, забобонність, наївна віра, лінивство. Обидва автори сходяться на думці: все це треба перебороти. Тільки, на думку Маковея, цю «перебудову» має очолити інтелігенція. А інтелігенція – це священники. Мовою Мартовича – попівство. Правда, на час написання повісті «Залісся» українська література в Галичині вже дуже критично подивилась на цих представників інтелігенції. Навіть Лесь Мартович у ранніх своїх творах виступав проти цього провідництва. Міг би бути провідником учитель села, як у багатьох творах інших авторів. Є такий учитель і в «Заліссі». Він учить грамоти все доросле населення Залісся, але хто він у порівнянні з центральною фігурою повісті народовцем-священником!

Минає якихось 15 літ, і з’являється «Забобон» Мартовича. Правда, майже одночасно з ним з’являється повість Антона Крушельницького «Рубають ліс» і, як зауважує Іларіон Свєнціцький у статті «Дві літературних новини Галицької України», друкованої 1918 року в «Книгарні», замість «попівства» Крушельницький «виводить на світ» цілком іншого лідера народу. Представника низів, сина селянина. Отже, в порівнянні із «Заліссям» відбувалася цілковита зміна лідерів. А що ж тоді з «попівством», традицією? Повість делікатно замовчувала.

Поряд вирувало життя, повне прикрощів, несподіванок і маленьких перемог, – ніщо не обходило ту слизь, що в повісті Леся Мартовича та на яку люди уповали, що чимось допоможе.Обломовщина? Та ні, справа навіть не в обломовщині. Як суспільне явище вона вже давно була висвітлена в російській літературі. Не було це явище аж надто актуальним в українській літературі. І Лесь Мартович не брався за вирішення проблеми обломовщини лиш тому, що в українській літературі взагалі, а в західноукраїнській зокрема, не було Обломова. У Мартовича «Забобон» тільки з перспективи часу може видатися проблемою обломовщини. Мав рацію Іларіон Свєнціцький, коли стверджував, що це удар по галицькій мізерії, по отому «рутенству» та «галичанству», по тих святощах «гнилого багна умовної нерозвинутості, безхарактерності, повного дозвілля, безсердечності», – словом, всього, що так часто приховується за багатозначущими словами «не нарушай святощів». Це удар по отому інтелігентському самообману, що виявляється в кличі: «ось то ми, пани інтелігенти, проводирі ваші, сірої мужицької маси, ви нас слухайте, за нами йдіть – і все буде гаразд».

Вірити у провідництво того «попівства» – це самообман. Звичайнісінький забобон. Звідси й назва твору Леся Мартовича. Так порахував В.Гнатюк. Так він назвав повість.

Хоче автор того чи ні, але повість наводить на думку, що розірвати те зачароване коло хиб можна тільки так, як зробив Александр Македонський: розрубати заплутаний гордіїв вузол. І зробити це повинен народ. Розрубати і знищити.

Коли це станеться?

Давати відповідь на це запитання Лесь Мартович не збирався…

Сьогодні доводиться тільки шкодувати, що повість була надрукована запізно, а ще більше доводиться шкодувати, що тодішня критика так і не змогла переконливо доказати причини написання цієї повісті Лесем Мартовичем, і дала можливість вже радянському літературознавству маніпулювати нею та стверджувати, що таке село, яке зобразив автор, і всі його проблеми можна було розв’язати тільки приходом радянської влади… Повість давала цьому літературознавству з певненністю називати Леся Мартовича революціонером-демократом.

Друге видання повість було здійснене на основі першого видання київським видавництвом «Сяйво» 1928 року в серії бібліотеки української повісті.

Перше післявоєнне видання повісті було здійснене 1950 року Держлітвидавом України. В ньому була післямова Степана Крижанівського «Мертві душі галицької провінції». Повість була включена у видання «Вибрані твори» Леся Мартовича, яке 1952 року також здійснив Держлітвидав України і де переднє слово «Майстер соціальної сатири» також написав Степан Крижанівський.

Всі без винятку вступні статті до видань повісті були подібні між собою і стверджували, що повість Леся Мартовича – це перш за все гостра сатира на попівство.

«Одна з центральних постатей повісті – отець Матчук, – писав, наприклад, С. Шаховський про повість у виданні 1963 року. – У його образі найповніше втілилась антицерковна і антирелігійна спрямованість твору. Це різновид отця Кабановича, що викликає ще більшу огиду і омерзіння. Отець Матчук прибув колись в село нікчемним недоростком, миршавим недорікою,– самий його вигляд викликав у прихожан нарікання та обурення; до чого, мовляв, нам такий попик… Але попик прижився, погладшав, набрався пихи. Він займається лише одним – церковними справами. Велике прибуткове напівпанське господарство веде попадя, і панотцю лишається лише вертітись набридливою мухою і допікати навколишнім. Пощастило вилаяти будь-кого за будь-що – панотець задоволений, нема зачіпки, щоб присікатись чи вилаяти, – і він затаїть гірку образу І всі довкола повинні коритись такій мізерії, почитати в ньому священнослужителя і багатого власника»…

«Для ідейної концепції повісті «Забобон» важливе те, – вважає автор статті, – що в ній представлені різні покоління попівських родів, різні соціальні їх відгалуження». Інші проблеми в повісті відходять на задні місця. Головне – попівство!

Лесь Мартович так і не дочекався публікації повісті і того, як вона буде трактуватись пізнішими критиками.

21 травня 1915 року був звільнений Перемишль, а 9 червня перші військові стежі австрійської армії з’явились на вулицях Львова.

Село, в якому жив Мартович, опинилося на терені військових боїв. Московська армія відступала через село, в якому жив Лесь Мартович. Відступаючі частини москалів гнали з собою на схід цілі села. Це була демонстрація, що під «австрийцами» і «немцами» «русский народ», за який вважали українців, жити не хоче, а тому йде з армією під покров царя-батюшки.

Надходили жнива, працювати було по селах нікому, тому вийшло розпорядження залучити до збору врожаю російських військовополонених. Одна з таких груп полонених була скерована в село Погарисько. Вони були залучені до польових сільськогосподарських робіт. Лесь Мартович, як людина з офіцерським званням, був приставлений до них в ролі командира.

25 січня 1915 року не стало Михайло Павлика. Невдовзі після його смерті газети повідомили про ще одну величезну втрату: не стало Івана Франка.

Якось непомітно вкралася смерть Леся Мартовича.

Тільки 27 січня 1916 року газета «Діло» в чорній рамці надрукувала коротке повідомлення: «Д-р Лесь Мартович, український письменник, помер у селі Погариску Равского повіту», та те, що «похорони відбулися при участи місцевого населення і дооколичної інтелігенції як духовної, так і світської, а також гуртка полонених російських жовнірів-українців, які своєму управителеві і просвітителеві віддали останню прислугу», яку Микола Зеров прокоментував наступним чином: «Незабаром некроложна замітка а газеті «Діло» оповістила про смерть «доктора Л. Мартовича»; до докторського титулу було додано: «український письменник», так ніби редакція не була певна, що читач згадає те одразу. Та, може, не було в тім нічого дивного. Найбільший твір безталанного письменника – «Забобон» – з’явився друком тільки два роки по його смерті, а повна оцінка його творчості є ще діло майбутнього». З лютого 1916 року 32-й номер газети «Діло» опублікував спогади Івана Кунціва про останні дні Леся Мартовича. «Помер, – писав Іван Кунців,– самітно і досить таки несподівано, бо стан його здоров’я в послідніх місяцях значно поправився. Хорого доглядали підчинені полонені мужики – солдати з Катеринославщини, серед котрих осталася згадка про «доброго пана», що любив з ними балакати і жартувати. Смерть захопила його дня 11 січня 1916 року з полудня в опущеній та знищеній сільській школі покиненого переважно мешканцями Погариска, а 13 січня смерком у сусіднім також покиненім Монастирку на склоні цвинтарного гроба виросла ще одна воєнна могила.

Дня 31 січня мав Покійний ставитись до загального ополчення як заступник офіцера з давніх часів. Лиха погода і тяжка комунікація спричинили, що похорони були дуже скромні: три сусідні священики, три місцеві пані, два замісцеві світські інтелігенти, три солдати та громадка місцевих селян, а радше селянок явилися віддати послідню прислугу.

Нехай же хоч твори його духа зазнають ліпшої долі, як їх творець».

Школа, в якій помер Лесь Мартович та яку не зачепила війна, був на присілку Зубейки.

13 січня 1916 року був день похорон Леся Мартовича. Лежав він у школі, в тій самій кімнаті, де помер. Була завірюха і мороз. Труну було важко у когось замовити, бо село майже пустувало і солдати ходили від хати до хати, аби знайти щось з’їсти. Іван Кунців поїхав до батька і забрав труну, яку той заготовив собі на смерть. Тіло Мартовича поклали в цю добротну дубову труну, положили на підводу і повезли на цвинтар, що за 12 км від Зубейок. Кажуть, що така була воля покійника. Кому він виповів таке бажання – невідомо.

Як кожному, хто закінчував свій земний шлях, Мартовичу поставили сосновий хрест. Він скоро зігнив, повалився, а могила буйно заросла травами, барвінком, плющем і всім тим, що могло йому подарувати далеке від рідної покутської землі кладовище. «Нині 11 літ після смерті Мартовича, – писав Михайло Рудницький 1928 року, – ніхто в Галичині не читає його творів і ледве чи хто знає, де його могила. Якби не оця передмова, замовлена з Києва, звідки видно краще галицьку літературу, як зі Львова, – я не мав би нагоди повідомити кількох товаришів про ту глуху закутинку, де спочиває Мартович, у Монастирку, біля Рави Руської на старім цвинтарі, що нагадує запущений гайок. Мало хто з місцевих селян у силі вказати могилу без ніякого напису чи знаку, зарослу бур’янами. Так само й за життя Мартовича мало хто був у силі вказати на нього як на письменника, що цілою головою знімається понад бурян запущеного гайку». Так писав Михайло Рудницький у передмові до київського видання повісті «Забобон» у 1928 році.

Бідкались про незадовільний стан могили й місцеві районні радянські газети в передвоєнні роки. На ній вже не було хреста, а невдовзі ніхто точно не міг сказати, де похований Лесь Мартович. 1949 року прах Леся Мартовича було перепоховано на новій частині кладовища. Тоді ж поставлено пам’ятник – високий постамент з урною вгорі.

Трагічна доля чекала й село Зубейки, в якому помер Лесь Мартович. Не так багато пам’яток залишилось по ньому на цій землі, а школа, в якій помер, залишилась. Село відразу після приходу радянської армії стало одним із могутніх центрів народного спротиву і його ніяк не вдавалося придушити. А було в селі сорок чотири хати… 20 серпня 1944 року радянське командування вирішило нарешті навести в ньому порядок. Саме цього дня й відбувся бій між Повстанською армією і загонами НКВД. Дві машини озброєних солдатів, висланих в авангарді наступу, були повністю знищені якраз неподалік школи, в якій помер Лесь Мартович. Цього ж дня після впертих боїв село було спалене дотла. Усі сорок чотири хати, які творили колись село Зубейки, що адміністративно і тоді належали до сільради із символічною назвою Погариська. Треба ж так було, щоб пожежа, яка лютувала в селі, не знищила школи. Згорів тільки дах. У вогні тоді загинуло тринадцять місцевих мешканців. В основному немічні люди і діти. Для них вже тепер при дорозі насипана висока могила, поставлений хрест, посаджені дерева та квіти, а на пам’ятній таблиці викарбувані їхні імена.

Село довго відроджувалось. Надто довго… Для радянських ідеологів Зубейки були символом шаленого опору місцевого населення. Селяни з довколишніх сіл з часом були вивезені у Сибір та Казахстан з рідної землі. Згадувати, що в цьому неіснуючому селі прожив останні місяці свого життя великий Лесь Мартович, означало згадувати і про той опір, і оте винищення села… Було краще говорити, що помер Лесь Мартович у Погариськах… Що й робилось.

Всілякі спроби вшанувати Леся Мартовича меморіальною таблицею чи пам’ятником, на який збирались серед людей гроші, завжди натрапляли на нічим не обґрунтовану заборону, а ініціаторів ідеї жорстоко переслідували. Не поспішали з цією справою й у наші дні, поки за неї не взявся молодий голова сільської ради Микола Верещак. 9 серпня 2004 року була відкрита меморіальна таблиця на школі, де в останні місяці свого життя жив і помер Лесь Мартович.

м. Львів

 

“Українська літературна газета”, ч. 7 (299), 9.04.2021, ч. 8 (300), 23.04.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.