Роман Горак. «Він робив те, чого не могли інші… Слово про Івана Салика»

436

Я був справді дуже здивований, коли в одному з чисел «Всесвіту», на той час найбільш популярного серед читачів журналу, побачив у перекладі з іспанської роман «Сервантес» каталонця Себастьяна Хуана Арбо. Повна назва цього роману – «Сервантес: авантюрист, ідеаліст і дурень долі» і мова в ньому йшла про  автора роману «Дон Кіхот», який вважається першим сучасним романом та одним із найкращих творів світової художньої літератури. Той роман на той час  вже був перекладений декількома мовами і найперше англійською 1955 року. Себастьян Хуан Арбо, на той час  ще живий іспанський прозаїк і драматург (народився 1902 року, а помер у 1984-му) писав каталонською та іспанською мовами і був відомий своїми книгами «Проклята смоківниця), «Вердагер» (1956). «Піо Барока і його час (1963) та іншими, жодна з яких не була перекладена українською мовою,

Автором перекладу цього роману був Іван Салик. Журнал «Всесвіт» не мав звички приводити світлин перекладачів, а тому я ніяк не міг збагнути, про якого Івана Салика йде мова і хто він. Мені навіть на думку  не спадало, що це міг бути той самий Іван Салик з Городка, якого я добре знав і який переді мною на два роки скоріше закінчив Городоцьку середню школу №2, яка не так давно стала ґімназією. Переклад вражав не тільки самим змістом, але й вишуканою українською мовою, якою, зрештою,  друкувались на той майже всі твори в цьому журналі.

Моєму рідному Городку від часу  первісної літописної вістки про нього в 1213 році явно не везло не тільки на письменників, які би в ньому народились, але навіть на перекладачів. Хоч одних і других, а також діячів української культури, як і зрештою польської та єврейської, у ньому за його довгу історію (подумати тільки: про  моє місто «Літопис руський» згадав на 80 років скоріше, ніж за Львів) ніколи не бракувало. Тут часто ловити рибу в тутешньому ставі приїздив Іван Франко і одного разу мало не втопився, якби не рибалки, які врятували його. Тут помічником адвоката Лонгина Озаркевича працював Лесь Мартович, а до нього часто приїздив його товариш Василь Стефаник; тут співала Соломія Крушельницька, а композитор  Станіслав Людкевич приймав екзамени в учнів тутешньої музичної школи. І взагалі не було в Західній Україні  українського письменника, який би тут не побував, а тому моє містечко Городок, яке було в якихось 25 км від Львова та  яке від 1904 року стали називати Городком-Ягелонським, бо в ньому помер польський король Ягайло – герої Грюндвальдської битви (йому аж до початку радянсько-німецької війни на центральній площі стояв пам’ятник, який розтрощили  німці в перших днях захоплення мого містечка) через те називали «Підльвівськими Атенами», подібно до того, як село Криворівню  колись називали  «Гуцульськими Атенами».

Правда, походив з Городка з бідної української селянської родини письменник Дмитро Вергун, який перед Першою світовою війною став великим глашаталем «Руского міра». Він був редактором  журналу «Словянский мир» і звичайним перекінчиком, яких у Галичині українці ще називали хрунями. Він переконував весь світ у своїх  мерзенних писаннях, а також у таких же лекціях, з якими виступав в університетах Російської імперії, що мешканці Галичини, які називають себе русинами, є «что ни есть» справжнісінькі «настоящіє рускіє», котрі в силу історичних обставин забули про це і їх потрібно  перевести під покров батюшки-царя та в православну віру, а тому при відступі  російської армії з Галичини він особисто посприяв тому, щоб тисячі українців Городка насильно погнали в Росію аж під Ростов, звідки вони, проклинаючи  свого благодійника, довго повертались додому.

Врешті  таки виявилось, що Іван Салик, який  здійснив переклад роману «Сервантес», та Іван Салик, якого я знав ще з шкільних років, є однією і тою ж особою.

Правда, для всіх поява перекладу Іваном Саликом була настільки великою несподіванкою, що майже всі в це не повірили і вважали, що переклав хтось з дисидентів, яких не хотіли друкувати, а вони, ті дисиденти, аби не пропав «матеріал», намовили Івана Салика, аби той погодився приписати роман собі, ну а гонорар, як говорили всезнаючі, він розділив з тим, хто насправді переклав роман. Підозра посилилася ще після того, коли в № 2 «Всесвіту» за 1976 рік з’явився його переклад  з португальської новели бразилійського  письменника Жуана Гамаранша Рози (1908–1967), творчість якого, як писала критика, вдихнула нове життя в бразильську літературу середини XX століття, під назвою «Третій берег річки».

Окрім того виявилося, що крім тих творів він переклав і опублікував  два романи португальця  Фернанду Намори   «Людина в масці» та «У неділю надвечір»

Всіх дивувало  не тільки те, звідкіля Іван знає про ці твори, звідкіля дістає оригінали, а взагалі, чи знає він іспанську та португальську мову , з яких робить переклади. Нікого б  не здивувало те, що він перекладає з англійської мови, яку він вивчав у школі та яку викладала Галина Сергіївна Маковська. Вона була львів’янкою, закінчила англійську філологію Львівського університету і була однією з учителів середньої школи № 2, де всі вчителі  за винятком одного- двох. мали інститутську педагогічну освіту. Правда. вона це не рекламувала і не носила відомого університетського ромбика. Жила вона на Підгір’ї на помешканні священника родини священника Романа Лиско, знищеного в катівні на вулиці Лінецького у Львові.

Про Галину Сергіївну говорили, що вона належить до тих педагогів, які навчать говорити англійською телеграфні стовпи, а не тільки людину. Звертаючись до учнів, вона говорила, що англійську мову може не вивчити та не знати або ті на кого англійці кажуть «stupid», тобто дурний, або росіяни – «дубина стоеросовая». Правда, оцю фразу , що кажуть росіяни, ні вона, ні ми не могли перекласти українською мовою. Ні, дурними та дубинами ми не хотіли бути, а тому вчили цю мову, хоча Галина Сергіївна дуже часто оцінювала наші знання не вельми високими оцінками. Вона володіла таким виховним  арсеналом, що її не тільки поважали і слухались учні, але було соромно не знати англійської мови. Вона не жаліла ні сил, ні свого часу на те, щоб навчити дітей цієї мови.

Урок англійської мови в класі починався від того моменту, коли вона заходила в клас. Біля стола вже стояв черговий  і після привітання з учителькою англійською мовою доповідав, хто відсутній сьогодні на уроці та з яких причин. Він також доповідав про домашнє завдання та всілякі інші  шкільні новини. Галина Сергіївна вміла так організувати урок, що  всі були опитані  і діставали відповідні оцінки. Для невстигаючих були заняття після уроків. Проте найбільшою карою для всіх нас була здача «тисяч». Кожного тижня  після уроків ми читали англійські тексти, перекладали їх і розповідали прочитане. А би було що читати та перекладати, вона привезла зі Львова спеціальні книжечки англійською мовою, які  ми читали і здавали прочитане. Ми, наприклад, протягом восьмого та дев’ятого класу прочитали «Щасливого принца» Уайльда,  «Дочку Монтесуми» Райдера Хаґгарда, ще якусь книжку про лікаря, який приїхав працювати в шахтарське містечко. Вже розпочали читати «Ярмарку пустослів’я»  Теккерея. Галина Сергіївна грозила, що в десятому класі ми будемо читати Шекспіра «Ромео і Джульєтту» і ми вже між собою розподіляли ролі, хто ким буде…

Але головне не це. Кожен учень повинен був вміти розповісти про себе, про своє захоплення, написати лист своєму другові і таке інше. Одне слово, протягом одного року ми доволі добре опановували мовою і це дуже злило інших учителів, бо ми стільки часу віддаємо «ворожій» мові. Вони й недолюблювали Галину Сергіївну, яка серед них, що не кажи, а виділялась і  поведінкою, і вмінням одягатись і по всьому було видно, що вона не провінціалка.

Не знаю, яка була причина, але вже в десятому класі вона нас не вчила. Перевелась вона до російської школи №4, яка займала прекрасне приміщення колишньої Городоцької гімназії, а в після воєнні роки тут містилась жіноча  школа…

Казали, що влада захотіла , щоб москалят, як ми називали учнів цієї школи вчила наша Галина Сергіївна. Нам дали  замість неї  Маргариту Олександрівну Брюхову, дружину якогось військового, якими на той час кишів Городок  та поблизькі Черляни, де був військовий аеродром. На уроках нової учительки ми вже відпочивали. Було предостатньо тих знань, які ми дістали при попередній учительці. Вже не було «тисяч», не було уроків розмовної мови і багато чого іншого.

В російській школі Галина Сергіївна влаштувала своє особисте життя. Вона вийшла заміж за вчителя ручної праці Анатолія Жеребця, місцевого парубка, з рідною сестрою якого Асею я вчився і закінчував десять класів.

Іван Салик закінчив  десять класів у 1957 році і пройшов повний термін навчання в Галини Сергіївни, тому для мене, як і для інших, нічого б дивного не було, коли він взявся за переклади з англійської мови, а не іспанської чи португальської.

Класним керівником Івана була Олександра Іванівна Корж, яка закінчила історичний факультет Дніпропетровського університету, носила на лацкані піджака університетський ромбик. Родом вона була з П’ятихаток неподалік яких Жовті Води, де 1648 року  відбулася історична битва військ Богдана Хмельницького. Олександра Іванівна, яка між учнями мала кличку «Ксенька» (вона про це знала), була вона не менш впертою у вивченню свого предмету, ніж Галина Сергіївна. Мала ту цікаву  особливість, що вона вимагала свої уроки конспектувати і перевіряла ті конспекти, тобто вона вчила нас того, що майбутньому нам дуже пригодилося. Вона вела історичний гурток, в якому вивчали  історію рідного краю.  Іван був членом цього гуртка  і в школі розповідали, що Олександра Іванівна дуже його любила та ставила за приклад іншим, як потрібно вчитись та цікавитись історією. В цьому гуртку був і я, але вже в десятому класі  і вперше дізнався про історію мого міста Городка. Олександра Іванівна любила вести екскурсії по нашому місту і ми зовсім іншими очима почали дивитись на те, що бачили кожного разу і не звертали на це уваги. Уроки Олександри Іванівни розвивали любов до рідного краю, хоч вона і викладала історію СРСР…

Мусіла та іскра впасти в душу й Івана Салика.

Проте, чи не найбільше його любила вчителька російської літератури Варвара Федорівна Мороз. Вона вже навіть пізніше, коли Іван закінчив школу, ставила його за приклад своїм учням і твердила, що Івана чекає велике майбутнє і він стане обов’язково великим ученим…

Іван справді був не таким, як всі інші. Був завжди скромно одягнутий, не водив компанії з хлопцями свого класу. Розповідали, що весь час проводив у бібліотеці, яких у місті на той час було дві: дитяча та доросла. Дитяча  була на Ринку  в будинку поруч з аптекою, а доросла, до якої записували тільки з восьмого класу, містилась на другому поверсі  теперішнього будинку, де міститься  районна газета «Народна Думка».

Книжка була для Івана Салика розрадою в його нелегкому  післявоєнному житті. Вона збуджувала його фантазію. Він мрів пізнати світ і людей в ньому. Як живуть вони там…

Мешкав Іван Салик на колишньому передмісті Городка  Підгаю у вуличці, що від міської електровні та нового міського млина, згодом перетвореного у міську пекарню, вела вгору на колгоспні поля колишнього уславленого на всю область колгоспу–міліонера ім. Т. Шевченка. На тій вулиці колись стояли типові для передмістя  хатини, де під одним дахом були житлові кімнати, стайня для худоби та комора. Біля хати, як правило,  був невеличкий город з декількома фруктовими деревами. Другий кінець цієї вулички вів до міста через історичний міст, прокладений через  один з рукавів ріки Верещиці, де під час Першої світової війни відбулися запеклі  бої за місто Городок між австро-угорськими та російськими військами. Очевидцем  тих подій був австрійський поет Георг Тракль. Виходячи з шпиталю на місто він бачив повішених угорськими гонведами українських селян. Їх знищували за те, що на запитання хто вони, відповідали, що русини. Для тупих угорських гонведів  здавалось, що це росіяни… Поет від побаченого мало не збожеволів і намагався покінчити  життя самогубством. Про своє перебування у тому пеклі війни він написав вірш «Городок»…

Найцікавішим у біографії Івана Салика було те, що до сьомого класу він писався… Іван Левкович і лише тоді, коли прийшлось виробляти паспорт, то виявилось, що він… Іван Салик…

Це справді дивна історія почалась з того,  що його батько Іван Дмитрович Левкович, 1914 року народження, мешканець Черлянського передмістя, відслуживши в польській армії, до якої був забраний у 1936 році, повернувся додому  1938 року і вирішив одружитись з Салик Катериною Юріївною з Підгаю, яка народилась 10 жовтня 1912 року і доводилась дочкою  Юрію Андрійовичу Салику та Дерев’янко Катерини Корнелівни, яка була його другою жінкою. Як і годиться, наречений про свій намір одружитись з Катериною повідомив свого батька. Однак батькові категорично не сподобалось рішення сина. Між обома  зайшла суперечка і син цілком випадково у  штовханині, яка  розпочалась між ними, штовхнув батька і той заточився і падаючи вдарився виском об кант бамбетля і  вбився. Звичайно, що Івана Дмитровича заарештували і він був посаджений 1938 року в тюрму. Його наречена була при надії.

Її син народився 14 травня 1939 року. Роди були надзвичайно важкими. Син, який народився, був дуже кволим і не було надії, що він дотягне до вечора. Двоє сусідів, аби не було важкого гріха, коли дитина помре нехрещеною, вирішили негайно дитину охрестити. а тому того ж таки дня понесли його  до хресту, але оскільки обоє були поляками і вважали, що Бог є для всіх один, то занесли його до костьолу, де й охрестили іменем  Іван. Ксьондз записав, що син Катежини Салик, «уродзоней» від Єжи Салика та «єго жони Катежини», є незакононароджений, а у графі, де пишуть дані про батька поставив прочерк.

На диво, охрещений у костьолі Іван, на радість матері вижив. 1939 року з початком Другої світової війни та нападу німців на Польщу  з тюрми  повернувся до дружини батько. 1941 року в них народився син Роман. В липня 1944 року , коли радянські війська звільнили Львівщину від німців, батька забрали в діючу радянську армію, а  24 жовтня 1944 року вже у відсутність батька  народився син Артур. Воював батько на Північному фронті в Карелії і під Кенігсбергом був тяжко поранений в ногу, в результаті чого її довелося ампутувати.

Після госпіталю  батько повернувся додому і став працювати на пекарні, оскільки він був людиною грамотною, бо ще до того, як йти в польську армію закінчив чотири класи Городоцької ґімназії, а вже в післявоєнні роки закінчив спеціальні курси пекарів у Львові. 2 жовтня 1946 року народився його четвертий син, якого назвали Ярославом.

1947 року до першого класу пішов вчитись Іван. Його записали як Іван Левкович. В школі не вимагали  свідоцтв про народження.

Як інваліду війни, званою вітчизняною, міська влада виділила батькові  для проживання дім з умовою, що половину вартості його  він з часом оплатить. Нове помешкання родини мало три великих кімнати і, звичайно, відрізнялось від того, в якому досі жили сини та дружина. Ніхто не знав, що саме ця нова хата стане причиною розвалу сім‘ї. Сталось так, що на роботу в пекарню, де працював батько, була прислана нова працівниця з великим партійним стажем. З житлом у ті часи  було сутужно, бо всі найкращі будинки, які залишились після того, як в Польщу повиїздили їх колишні мешканці, дістались  партійній номенклатурі, що приїхала у Городок. Отож, Івану  Дмитровичу було запропоновано потіснитись і взяти на помешкання нову цінну працівницю пекарні. Це переселення закінчилось тим, що Іван  Дмитрович зійшовся  з квартиранткою і 1948 року покинув сім’ю та  виїхав з нею на Східну Україну. Оскільки  гроші за будинок, який було надано Івану Дмитровичу, у державну казну не повертались , то покинуту сім’ю виселили і а мати з чотирма дрібними  дітьми повернулась у свою стареньку хату на Підгаю.

Звичайно, що великого щастя батько з новою жінкою не зазнав. З нею у нього було двоє дітей. Через велику недостачу в торгівлі дружині довелось  відбувати  довгий тюремний термін ув’язнення, а тому  дітей  її чоловікові довелось віддати у дитячий будинок, а самому  виїхати з того міста , де до  того жив. Довго Іван Дмитрович не сумував і невдовзі завів ще одну, вже третю по рахунку сім’ю, в якій  нажив ще двоє дітей і врешті 2002 року упокоївся в м. Кременчуку.

Мамі з чотирма дітьми було дуже важко. Стала працювати прибиральницею у міському будинку культури. Заробіток мізерний – 360 крб в місяць. Правда, виручав город та корова, яку придбали. Молоко продавали офіцерським сім’ям, які жили неподалік. Завели кури і мама продавала зібрані яйця. Влітку хлопці збирали квасок, гриби, лісові ягоди і все це на базарі продавала мама. На книжки, які хоти придбати, заробляли збираючи  пляшки. Аліменти  від батька отримували дуже мізерні.

Не забула про сиріт при живому батькові школа, в яку вони пішли вчитись. Була це чоловіча школа № 2, яка з 1956 року стала мішаною, тобто в ній навчались як хлопці так і дівчата. Батьківський комітет школи дбав про братів Левковичів. Старався, аби діти були одягнуті та взуті.

Так і жили…

Після  закінчення сьомого класу Іван зробив спробу вступити на навчання у Львівський гірничий технікум, що містився побіч головного корпусу львівського університету ім. Івана Франка, але не пройшов за конкурсом. Довелось повертатись у Городок і закінчувати  середню школу, навчання в якій до 1956 року було платним.1957 року Іван Салик успішно закінчує десять класів Городоцької середньої школи №2 і вступає у Львівський гірничий технікум. В який не вдалося поступити після семи класів. 1960 року  він закінчує з відзнакою технікум і дістає скерування на роботу майстром у Великомостівську шахту № 1.

1960 рік для Івана Салика був  знаменний двома подіями. Перша з них–  він вступив на перший курс заочного відділення факультету журналістики Львівського  державного університету ім. Івана Франка. Здавав тільки один екзамен з української мови та літератури. Блискуче, як опісля говорили викладачі на журналістиці, написав твір про драматичну поему Лесі Українки «В катакомбах». Ця драма  була написана 1905 року, дуже  непростому часі в Україні і мова в ній йшла про перші християнські общини, вимушені діяти в катакомбах.  На твір Івана вже тоді звернули увагу і відчули в ньому  сміливе мислення вступника та дуже виразні паралелі з тодішнім сьогоденням, який  характеризувався переслідуванням інакомислячих в Україні. Іван свідомо вибрав  тему для написання твору при вступі і відразу звертає на себе  увагу своєю ерудицією багатьох викладачів. Серед яких чи не найбільше захоплюється його здібностями  Володимир Йосипович Здоровега. Однак стаціонарне навчання  доведеться перервати.

Друга подія цього 1960 року – він одружується із працівницею Городоцької районної бібліотеки для дорослих Лялею Перегуловою, яка народилась в Уфі  за національністю була татаркою. Походила з інтелігентної сім’ї, закінчила Московський бібліотечний інститут з червоним дипломом і була скерована на роботу у Львів, але звідти її  «перенаправили»  в Городок. Вона була  дуже начитаною людиною, прекрасно орієнтувалась у світовій літературі.

Дякуючи їй бібліотечні фонди поповнювались творами світової літератури, а також  читальний зал при бібліотеці міг похвалитись  періодичними виданнями, які з’явились тут тільки завдяки  новій працівниці. Зокрема читальний зал виписував для читачів «Літературну газету» та  журнал «Іноземна література», які видавались російською мовою і доволі  широко висвітлювали новинки  літератур світу.

Відвідуючи бібліотеку, Іван Салик і познайомився тут зі своєю майбутньою дружиною.

Провчившись рік на заочному відділенні Іван переводиться на стаціонарне навчання у 1961 році. Саме в цьому році виповнювалось 300 років від заснування університету і з цієї нагоди його було нагороджено орденом Леніна. Від того часу університет мав офіційну назву–Львівський ордена Леніна державний університет ім. Івана Франка. За допущені промахи, які в основному зводились до потуранню націоналізму,  з посади ректора  був знятий  Євген Костянтинович Лазаренка, а замість нього 1963 року став Микола Григорович Максимович, який мав прозвисько «Муж Кіх», бо всі вважали, що своєю стрімкою кар’єрою,  він зобов’язаний своїй дружині Марії Кіх, колись активній комсомольській діячці Західної України, а тодішньому директору Львівського літературно-меморіального музею Івана Франка. Це був найпохмуріший час в житті університету, де всім командував партком. Націоналістами стали вважати хлопців, які носили вуса або вишиванки. З університету звільняли запідозрених в націоналізмі викладачів. Ширились доноси. Під особливим прицілом були гуманітарні факультети, де, як вважалось, дуже плідно на думку парткому розмножувались дисиденти, шістдесятники та всякі  інакомислячі, котрих конче потрібно було ізолювати від  здорового, вихованих на засадах інтернаціоналізму та любові до старшого брата, суспільству. В поле зору отих інакомислячих  потрапив й Іван Салик, безумовний тодішній лідер студентства, який привертав увагу партійних органів.

Університет того часу був лідером у боротьби з русифікацією та топтанням демократичних свобод людини. Вершиною того протистояння між владою та демократично настроєною більшістю викладачів та студентів  університету  були Шевченкові вечори, боротьбу за проведення яких розпочиналась від початку другого семестру кожного року. Керівництво університету постійно знаходило причини, щоб взагалі такого вшанування не було, але проти цього постійно виступали студенти. Не було випадку, щоб такий вечір був проведений вчасно  в Шевченкові дні. Як правило, такі  вечори вдавалось провести вже на початку квітня або в його середині. Тоді до університету збігався цілий Львів. Не допомагало те, що на таких вечорах славословилась партія та уряд, а головною піснею завжди була «Партия наш рулевой». Ніколи не виконував хор «Заповіту» навіть не виконувався безсмертний «Реве та стогне Дніпр широкий». Замість тих творів були завжди якісь сурогати, але й тут глядач умів маніфестувати  свою любов до Шевченка і, м’яко кажучи, з незгодою основної лінії партії та уряду у  відомому доволі слабкому творі  керівника ансамблю «пєсні і пляскі» Радянської армії О. В. Александрова «Дума про Україну», в якому  хвили дві-три хвилини звучить мелодія «Реве та стогне» зали зривався на ноги і глушив музику довготривалими оваціями. З того часу і народилась у стінах Львівського університету традиція, яку підтримала Україна, вставати, коли звучить «Реве та стогне».

Достатньо було комусь з читців прочитати вірш «На панщині пшеницю жала», як зал вибухав овацією і обов’язково з балкона актового залу  кричав: «Як в колгоспі»…

Не міг з тим усім справитись новопризначений ректор М. Максимович, хоч на нього «партія та уряд» покладали великі надії.

Іван Салик – студент університету

На час навчання в університеті  увагу Івана Салика заполонила думка про васальне становище української мови в суспільстві і в першу чергу він звернув увагу на те що кращі твори світової літератури з’являються виключно в російських перекладах і друкуються в російських журналах, що само по собі  відтягує  від рідної літератури велику частину читачів, які на рідній мові хіба що можуть читати другорядну художню літературу та чергові постанови нашої мудрої партії. Аналізуючи ситуацію, він побачив, що не було випадку аби спочатку появився який переклад твору зі світової літератури українською мовою скоріше, ніж українською.

Ця думка підсилилась у нього після того, коли він прочитав роман бразилійського письменника Жоржі Амаду  «Земля золотих плодів». Друга назва роману була  Місто Ільєус» Від часу написання цього роману, він декілька разів  перекладався російською мовою. Останній переклад на той час припадав на 1963 рік в перекладі  з португальської мови  Інни Тинякової і вийшов він окремим виданням у серії «Зарубіжний роман 20-го століття» в московському виданні «Художня література». Перший раз українською мовою цей роман вийшов  тільки 1981 року у київському видавництві «Урожай», тільки тому, як жартували знавці, що він був написаний на сільськогосподарську тему і в ньому мова йшла про вирощування  какао.

Дія роману відноситься до 1930-х років, коли в Бразилії відбувалося ажіотажне зростання цін на какао. Місце дії – Ільєус, а  час дії охоплює 4 роки. В основі сюжету є боротьба оптових торговців какао за захоплення фазенд, що належать великим землевласникам, прозваних «полковниками».

Роман вражає описом боротьби людей за свою землю від зайд, що , очевидно, і найбільше імпонувало таким читачам, як Іван Салик, який прекрасно   знав історію своєї країни та її національно-визвольну боротьбу. Вирішив самостійно вивчати іспанську та португальські мови і взявся за переклади творів. Велику допомогу у перших кроках надав йому відомий перекладач Анатолій Перепадя  з Києва.

Тоді й спало на думку Івану Салику зв’язатися з письменниками поза межами радянського Союзу і попросити в них вислати йому свої твори , які з’явилися друком і про них вже повідомили російські «Літературна газета» та «Іноземна література». Писав Іван листи англійською мовою, випрошуючи твори для наших драгоманів. СССР тоді  ще не підписав міжнародної конвенції про авторські права, а  отже, він нічим не ризикував, а майже кожен автор мріяв, щоб його перекладали на всі мови світу, а тим більше якоюсь українською, про яку більшість авторів і не знали. Що це за якась мова? Де це? Навіть із Швейцарії йому адресували листи на Russland. Тоді він на кожному листі писав таку зворотну адресу: Ivan Salyk, street (calle, rue) Lviv, 15/10, Horodok-Lviv, Ukraina — Україна. Крім того, в кожному листі були він писав невелику довідку про українську літературу. Аби адресати знали про неї  дещо більше, то висилав їм  переклади  українських класиків, які на той час випускало  видавництво «Дніпро » англійською, німецькою, іспанською та французькою мовами.

Отримані з-за кордону твори потрібно було перекладати, а тому Іван Салик доволі скоро нав’язав контакт з українськими перекладачами і почав на їх радість забезпечувати книжками, які отримав з-за кордону. Іван не приховував того, що він має стосунки із з-закордоном, хоча на це дуже косо почало дивитись партійне начальство, яке керувало університетом і без дозволу якого, як жартували в ті часи, не має права пролетіти ворона над головним корпусом на висоті кілометра.

Іван пояснював партійцям, коли до нього вони почали приставати , що він нав’язує контакти з іноземцями для того, щоб спільно боротись за миру всьому світі, до чого закликає «наша рідна» комуністична партія та уряд.

Довго терпіли на факультеті «зарвавшегося», як називала його  секретар партійної організації університету Давидова,  аж поки він не дійшов до п’ятого курсу і не виконав своєї курсової роботи про українську мову, яка своїми основними  положеннями перегукувалась із відомою працею Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація».

На цей час Іван Салик вже був відомою людиною не тільки у вузькому колі  університетських журналістів, але й в Україні завдяки своєму блискучому перекладу роману  Себастьяна Хуана Арбо «Сервантес», який на той час  ще не був відомий російському читачу.

В своїй курсовій роботі Іван Салик висловив думку, що однією з причин  розвитку української мови є  відсутність  українських перекладів з багатьох творів сучасної світової літератури. Як правило такі переклади здійснюється російською мовою і український читач вимушений читати російські, а не українські журнали. Переклади творів світової літератури, вважав Іван Салик, не тільки сприяли би ширшому  ознайомлення українського читача з основними напрямками світової літератури, але й сприяли б  розвитку самої української мови. Вони б демонстрували можливості цієї одної з найбагатших мов світу і сприяли бажанню вивчення її.

Ніби підтвердженням цих слів Івана Салика була пізніша  публікація  кримінального роману Маріо П’юзо  «Хрещений батько». Українською мовою роман переклали Олександр Овсюк і Віктор Батюк для журналу «Всесвіт», де його опублікували у 1973–1974 роках. Публікація цього роману  призвела до того, що журнал «Всесвіт», головним редактором якого від 1971 року був Дмитро Павличко, мав рекордну кількість передплатників і його читали по всьому тодішньому Радянському Союзу.

Основні положення своєї курсової роботи Іван Салик доповів при захисті. Робота викликала жваву і небажану для парткому  дискусію, яка  виплюснулась за межі університету і викликали  великий резонанс у місті. Резонанс був таким, що на сторінках вірної прислужниці «партії та уряду» обкомівської газети «Львовская правда» з розгромною статтею, скерованої проти її основних націоналістичних положень виступив нещодавно призначений ректором Львівського університету Микола Григорович  Максимович.

Тоді й взялись за Івана Салика. Найперше його викликали до проректора університету, який заявив йому про те, що за свої націоналістичні погляди він, Іван Салик, буде виключений з Львівського університету, який нещодавно за свою відданість партії та уряду нагороджений орденом Леніна. Знаючи про такий розвиток подій тодішній заступник декана факультету порадив Івану Салику негайно написати  заяву з проханням відчислити його з студентів університету.

Іван тою порадою скористався, але  партком це не задовільняло. Не задовільняло це і першого секретаря Ленінського райкому партії  рудого Юрія Курапова, прозваного у Львові міні-Леніним та Дантесом  української літератури. Він викликав Івана Салика «на килим»  і тупотів ногами, обіцяючи його згноїти в тюрмі, на що Іван Салик спокійно відповів йому, що на ці гестапівські методи високого партійного керівника поскаржиться в центральний комітет партії. Чи партійні органи Львова в особі Курапова та університетського парткому мали вже достатньо подібних випадків проявів «націоналізму» і не захотіли на свій рахунок брати ще одного випадку, тобто перевиконати план, за який би не погладили по голові, але через деякий час проректор з навчання Львівського університету заявив, що виключати Івана Салика не будуть, а тільки нехай він звільняється сам «згідно з поданим проханням». Університет, «враховуючи обставини», задовільнив прохання Івана Салика і позбувся такого скандального студента, який проявив свій «націоналізм», який  з тодішніми мірками називався  «буржуазним», оскільки «селянського» або «пролетарського націоналізму бути не може.

Деякі викладачі факультету допомогли Іванові Салику, аби він міг закінчити освіту, а тому посприяли перевестись йому на навчання у Дрогобицький педагогічний інститут, який перед тим дислокувався у Львові. Оскільки львівське КГБ (у Львові ніхто ніколи не говорив КДБ, як це писалось у пресі, а тільки КГБ) мало по вуха роботи, то Івана Салика вирішили передати  городоцьким товаришам.

Тут за справу відразу взявся  начальник КДБ  Пінчук Володимир Андрійович, уродженець Золочівщини, п’яниця, бабник і дебошир, як характеризував його Іван Салик, та його помічник з такими ж рисами характеру та звичками на прізвище Рудик, який походив з Радехівщини та якого рідка коли можна було бачити тверезим. Результат спілкування Івана Салика з ними закінчився тим, Іван Салик написав листа в ЦК КПРС зі скаргою на дії КДБ супроти нього. Ці дії він назвав «політичним  бандитизмом».

Відповідь з Москви не забарилась і в Городок приїхала комісії , складена з високих посадовців КДБ…

За цю скаргу Іван Салик заплатив тим, що його вигнали з Дрогобицького педагогічного інституту і не дали можливості  закінчити вищу освіту.

Саме в цей дуже прикрий для Івана Салика час на допомогу йому прийшла дружина. Вона пішла на КГБ, коли там «діяла» комісія з Москви і заявила, що її чоловік не є ніяким націоналістом, як це його хочуть зробити, бо якби був тим націоналістом, то з нею татаркою за національністю та ще й такою, яка розмовляє російською мовою, ніколи б не одружився. Допомогло це Іванові Салику чи ні, невідомо, бо він  й надалі залишався в полі зору КГБ, але про цей вчинок його дружини довго говорили в Городку. Зрештою, до її честі, вона  в порівняно за короткий термін опанувала українську мову і  користувалась нею як на роботі в бібліотеці, так і вдома.

Обіцяного помешкання випускниці Московського бібліотечного інституту, яка приїхала за скеруванням  довго не могла отримати, і вона  була прописана в старенькій  хатині Івана Салика на Підгаю. Не відомо скільки б це тривало, якби за справу не взялися самі бібліотечні працівники і їй було виділено помешкання в так званому учительському домі, який так називали за те, що там мали помешкання вчителі городоцьких шкіл. Колись це була народна школа, яка славна була своїми учителями. В ній між іншим, довший час працював останній секретар Івана Франка Мар’ян Колодій, який ще відомий як автор фальсифікату «Папі в альбом», який намагались приписати Іванові Франку. Виконав цей фальсифікат Мар’ян Колодій на замовлення КГБ.

Таким чином, дякуючи опіці КГБ, Іванові Салику не вдалось  закінчити ні університет, ні педагогічний інститут.  Вдалось якось йому після всіх пригод оформитись  вихователем у Городоцькій спецшколі, яку в місті називали «трудколонією» та в якій навчались неповнолітні злочинці. Школа ця містилась на Підгір’ї, вулиці Городка, що лежала за рукавом ріки Верещиці і припирала до міського кладовища. Оточена школа була високим парканом та відповідною охороною і попри всі такі засоби безпеки, була пострахом для цілого міста. В школі учителі та вихователі затримувались ненадовго і їх постійно бракувало. Отож дирекція школи, виходячи з отого постійного браку вихователів, і взяла на роботу Івана Салика вихователем.

Довго у цій школі Іван Салик не пропрацював. Знову доклалось до цього КГБ, яке не могло  змиритись, що вихованням малолітніх злочинців взявся виховувати та навчати Іван Салик. На одному зі зборів учительського колективу тодішній директор колонії, тобто школи. Іван Бобеляк, виходець з поблизького до Городка села Коропуж, «урочисто» оголосив зібраним, що в їх колективі пробрався відомий «націоналіст» Іван Салик і йому немає місця в цьому колективі.

Мав Іван Бобеляк окрім того, як виявилось, і свої порахунки з Іваном Саликом. Справа в тім, що дружина шановного Івана Бобеляка працювала завідуючою дитячого садочка, розміщеного в будинку  адвоката  Лонгина Озаркевича, до якого в передвоєнні роки з’їжджалась мало не всі письменники та культурні діячі Західної України, від чого Городок називали «Підльвівськими Атенами». Кращого місця розміщення садочка, який відвідували виключно діти «визволителів» в місті, як виявилось, не було. Будинок завдяки старанням завідуючої та  зі згоди городоцьких властей активно руйнувався. Проти того виступив Іван Салик…

Розпочатого ще в університеті контакту із письменниками світу Іван Салик і тепер не переривав. Точніше: і не думав переривати.

Велику частину  присланих з-за кордону книжок  Іван Салик переправив до різних перекладачів, в тому числі й до Анатолія  Перепаді. Їх і побачив у нього   Віктор Шовкун. « Я звернув увагу на те, – писав опісля він про Івана Салика на сторінках часопису «Україна молода» від  14 травня 2009 року, а відтак повторить ці спогади  у дещо зміненому варіанті цього ж року на сторінках журналу «Всесвіт», – що в його невеличкій кімнаті була досить велика бібліотека літератури романськими мовами (французькою, італійською, іспанською, португальською, каталанською, галісійською і навіть ретороманською ). Я добре знав, наскільки важко було в тодішньому Радянському Союзі придбати книжку, надруковану на «капіталістичному Заході», і запитав, звідки в нього всі ці книжки. «Від Івана Салика», – відповідає мені він. «А хто такий Іван Салик, і де він їх бере?» – «Він листується з письменниками всього світу, й вони надсилають йому свої книжки, а він роздає їх перекладачам, зокрема й мені». З подальшої розмови з’ясувалося, що Іван Салик не якийсь там титулований письменник, не науковець, не академік, не державний або партійний діяч, а звичайний собі чоловік, що працює на якійсь звичайній посаді й одержує звичайну, не вищу середньої, радянську зарплатню. Коли я прикинув, скільки треба грошей і часу на листування з письменниками всієї Європи (і не тільки Європи), в мене голова пішла обертом».

«Хочу зазначити,-продовжував Віктор Шовкун, – що багато драгоманів — серед них і я — теж пробували писати листи зарубіжним письменникам, проте в 60–70–ті роки це було здебільшого марною справою. Адже всі відомі перекладачі перебували під пильним наглядом КДБ, і органи блокували їхні намагання налагодити контакти із зовнішнім світом. Після кількох невдалих спроб перекладачі, як правило, вирішували не дратувати монстра. І поява Івана Салика, який почав безкорисливо постачати їх такою необхідною літературою, розв’язувала найголовнішу проблему. Пригадую, з яким хвилюванням одержував я на пошті бандеролі з ім’ям Івана Салика на зворотній адресі, знаючи, що знайду всередині книжку чужоземного письменника, яка подарує радість творчої праці й можливість збагатити українську словесність.

Думаю, близько половини, як не більше, художніх перекладів, що друкувалися в журналі «Всесвіт» у період його найвищого злету (у другій половині 70-х – першій половині 80-х років) були зроблені з оригіналів, роздобутих Саликом».

Коли  у видавництві «Дніпро», яке спеціалізувалось на випуску  перекладницької літератури виходив той чи інший твір письменника з книжки присланої Іванові Салику, то ніде і ніколи ніхто з перекладачів чи видавців навіть найменшим словом не згадували його імені.  Ніхто не вважав за свій обов’язок подякувати тому, кого постійно тероризували кагебісти і всілякими способами намагались кинути тінь на нього. Саме вони розпускали чутки, що переклади , зроблені Іваном Саликом, не належать йому, бо він тих мов не знає. Коли й це не спрацьовувало, то намагались кинути на нього підозру, що він співпрацьовує з ними. Бо як і де ж то видано, щоб досі він не рубав ліс в тайзі або не добував вугілля у Воркуті  чи будував аеродрому у вічній мерзлоті Заполяр’я ?

На пересилання книжок українським драгоманам він витрачав більшу половину своєї скромної зарплати.

Своїм листуванням Іван Салик охоплював мало не весь світ. Він довідатися, що в багатьох країнах були міністерства інформації, навіть у таких маленьких, як Фіджі, Західне Самоа, Андорра, Сан-Маріно, Люксембург.

Він писав туди з проханням  з проханням надіслати всю інформацію про літературне життя тих країн і звідси одержував вичерпну інформацію. І , як він скаже пізніше, « поїзд пішов»…

На кожний виклик у Городоцьке КГБ він йшов з газетою «Правда» або «Известия» і читав  представникам мудрі настанови «нашої» партії та уряду про необхідність зміцнювати зв’язки  з країнами, які боряться за мир у всьому світі. От і він зміцнює. Старається, аби український читач знав про проблеми  тих країн, їх боротьбу за мир і процвітання. Чому тому українському читачеві недостатньо російських перекладів? Але  шановні працівники КГБ, хіба ви не знаєте про постанови партії та уряду про сприяння процвітанню національних мов і літератури? Ви що –проти цього?

Якщо городоцькому КГБ не вистачало аргументів, то тоді вони кликали на допомогу  спеціалістів з області або Києва. Вони радили городоцьким кагебістам бути пильними з Іваном Саликом, бо оте його захоплення чи так зване хобі вже переросло у справу великої національно-культурної ваги. Часом приїжджали з Москви.  Івана страшили Магаданом, присоромлювали… але Іван Іваном – далі продовжував своє.

І не без успіху.

В коментарі до статті Віктора Шовкуна, надрукованій у часописі «Україна молода», зазначено, що сталось це принаймні з двох причин: «По-перше, для КГБ він був не такою примітною постаттю, як, скажімо, Григорій Кочур, Юрій Лісняк  і Ростислав Доценко, яким довелося побувати в радянських таборах, або Віктор Шовкун, у якого було зроблено обшук і при цьому знайдено чимало «антирадянської літератури», чи Анатоль Перепадя, що дружив із Василем Симоненком і, за версією КГБ, передав на захід щоденник свого померлого друга, а по-друге, він присвятив свою діяльність саме листуванню, а не перекладу (щодо його власних спроб перекладу, про які він говорить, то це була ініціатива Анатоля Перепаді, який, можливо, хотів скористатися його прізвищем, як і моїм, у випадку Ґрації Деледди або прізвищем Покальчука, яким він, зі згоди останнього, підписував деякі свої переклади Жоржі Амаду, тому навряд чи ця діяльність забирала в Івана багато уваги й часу) й при цьому, як видно з його спогадів, він воював за своє право листуватися з ким йому хочеться (і важливо, що йому хотілося листуватися не з ЦРУ й не з політичними ворогами радянського режиму, а з людьми творчими, котре, як правило, жодної ворожості до «країни перемігшого соціалізму» не виявляли, а деякі були (від незнання, звичайно) навіть її прихильниками — як, скажімо, Жоржі Амаду). Якби це відбувалося в тридцяті роки, то Івана просто загребли б і відправили на перевиховання на Колиму, але в сімдесяті роки навіть КГБ намагався якось обґрунтувати свої дії і тому Іванові щастило домагатися маленьких перемог на тому фронті, де Юрій Лісняк або Анатоль Перепадя зазнали б неминучої поразки».

Для нього справді великою радістю було отримати книгу з-за кордону і переслати її українським перекладачам. Не меншою радістю було отримати надрукований переклад того чи іншого втора і цей переклад вислати йому…

Не все, звичайно доходило.

В такому разі Іван Салик з городоцької пошти  висилав книжки «накладним платежем» з повідомленням про вручення адресатові. Коли отримував повідомлення  від адресата, що  посилка не дійшла, то йшов на пошту і висловлював свої претензії. Судився. Пошту. звичайно  штрафували… І отой постійний двобій тривав роками. Інший би  на це все плюнув, але Іван Салик не здавався.

«Іван Салик, – писав про нього Віктор Шовкун, – належить до тих українських героїв, які ніколи не кричали про свій палкий патріотизм, не пхалися ані до слави, ані до корита, як переважна більшість «визначних» представників нашої творчої і політичної «еліти». Ця когорта думала тільки про долю України, про порятунок нашого народу та культури, тому знаходила ту нішу, в якій найбільше могла прислужитися суспільству, і трудилися там самовіддано, нерідко забуваючи про власний добробут».

Для Ольги Сенюк Салик роздобув чимало літератури з данської, шведської, норвезької, ісландської та фарерської мов. Для Євгена Поповича  – усе найкраще німецькомовне, твори голландською та фламандською.  Час від часу  Ольга Сенюк та Євген Попович компенсували зі своїх гонорарів поштові витрати Івана Салика.

Для Івана Дзюба, що був родом з села Сопошина Жовківського району Львівської області, Іван Салик роздобув — цілу невеличку книгозбірню японського письменства.

Він діставав книжки для  Михайла Литвинця  та Ростислава Доценка , вже згаданого Перепадю, автора цих рядків та багатьох інших. «Я намагався охопити всі континенти, вважав за потрібне привернути увагу до мов, із яких майже нічого не перекладалося, — признався Іван Салик Віктору Шовкуну, – розповідає Іван Салик, згадуючи й провансальську, баскську, фарерську, фризьку, пушту, фарсі, суахілі тощо. — І коли бачив, скільки західних авторів українською мовою пішло у світ, і щороку ця кількість зростала, то почувався щасливим. Я зрозумів — життя не змарнував».

Іван Салик майже десять років листувався з Жоржі Амаду, який кожен лист розпочинав словами : «Мій любий друже». Він надіслав Івану свій останній роман «Тереза Батіста прагне жити спокійно», а той відразу переправив  цей роман на руки Дмитра Павличка, головного редактора журналу «Всесвіт». У Москві той роман тільки планували перекласти. Дмитро Павличко залучив до роботи Костянтина Тищенка, Івана Магушинця, Петра Соколовського, Анатоля Перепадю, щоб устигнути, бо роман був солідний. Потрібно було ще світлину автора, а тому Іван Салик написав Жоржі Амаду , щоб той її прислав. Той так і зробив і навіть написав декілька речень до українського читача.

Світлину Іван Салик пересилає Анатолію Перепаді, той несе її Дмитру Павличку, який не повірив своїм очам. І – публікація відбулася: №№ 5–7 за 1974 рік. До автора роману Іван Салик послав цей журнал. В колі своїх друзів Жоржі Амаду дуже пишався цим перекладом.

Всі листи  від нього після  його смерті в 2001 році Іван Салик розуміючи їх значення для вивчення історії літератури  та зав’язків української літератури з цим письменником,  віддав на збереження  в Центральний державний архів-музей літератури  і мистецтва  України, що в Києві  на вулиці Володимирській. Туди ж віддав своє листування  з іспанською письменницею  Аною Марією Матуте. Вона навіть двічі прилітала до Союзу, аби зустрітися з Іваном, але його до знаної «капіталістичної» письменниці не допустили.

Івана Салика  зацікавив  один з найвидатніших письменників Парагваю Аугусто Роа Бастос, написав до нього але відповідь дістав від міністра інформації, який прислав йому  книжку творів  письменника, а також повідомлення, що в Парагваю  цього письменника немає. Мусив втекти, бо там його розшукувала поліція.

З цим письменником Іван Салик познайомився особисто. Для цього поїхав у Київ. Він зачарував Івана своїм могутнім талантом. Нічого дивного, що переклав його повість «Грім у листі» та кілька оповідань, серед яких була геніальна новела про голод , що навіяла асоціації про голодомор  в Україні 1933 року. А про Голодомор було заборонено навіть згадувати. З цим письменник, про що тоді було строго-настрого заборонено згадувати..

Спричинився Іван Салик і до популяризації норвезької літератури в Україні. Його заслуги відзначив відомий норвезький  поет Андерс Хельсет.   Коли він став послом в Україні, то запросив Івана Салика  до своєї резиденції — щоб у такий спосіб відзначити заслуги з популяризації норвезького письменства.

Завдяки Іванові Салику український читач познайомився  південноамериканською літературою магічного реалізму. «Мені пощастило, –напише з цього приводу Віктор Шовкун, – надрукувати ще й романи Карпентьєра  «Розправа з методом» і «Весна священна», повість Маркеса  «Убивство, про яке всі знали заздалегідь» і його знаменитий роман «Кохання в час холери». Крім мене, літературу магічного реалізму з Південної Америки перекладали Анатоль Перепадя і Петро Соколовський, Юрій Покальчук і Сергій Борщевський, Маргарита Жердинівська та ін., і переважна більшість «магічних» оригіналів надійшли від Івана Салика.

Але згадане — лише невелика частина книжок, роздобутих цим великим подвижником. Гадаю, багато відомих перекладачів — до перелічених додам ще імена Миколи Лукаша, Юрія Лісняка, Володимира Митрофанова, Мара Пінчевського, Григорія Філіпчука — не досягли б значних успіхів у перенесенні творів світової літератури на терен українського слова, якби не було в нашому літературному житті такого феномена, як Салик».

Вже тоді, коли  дружина Івана Салика  отримала квартиру в учительському будинку, 1 листопада 1968 року, в них народився  син, охрещений Тарасом.

Щоб вижити Іван Салик  після того, як його звільнили з спецшколи в Городку став працювати  в кооперації в Родатичах, до яких потрібно було добиратись різними видами транспорту, бо лежали вони в 15 км від Городка за відомим селом Вовчухи. Помічником  Івана став його брат Ярослав, який 1974 року  з відзнакою закінчив Львівський кооперативний технікум  по спеціальності «Організація торгівлі та продовольчих товарів», а 1979 року за тією ж спеціальністю не без проблем  закінчив Львівський торгово-економічний інститут. Справа в тому, що він був серед активістів похорону   композитора  Володимира Івасюка 22 травня 1979 року, який перетворився у масову акцію протесту проти окупаційної влади. Опісля Ярослав Левкович став активістом в громадському житті Львова. Був президентом хору «Гомін» , який 1989 року був гастролював у  Сполучених Штатах Америки. Працював у Товаристві української мови ім. Тараса Шевченка – суспільно-громадській  організації, створеній на Установчій конференції 11 – 12 лютого 1989 року в Києві як всеукраїнська громадська спілка. Організація свій початок брала зі Львова і Ярослав Левкович був одним з її активістів.

Не без пригод вдалось обом братам втриматись на роботі чотири роки. Він автор поетичних збірок: «Барви української мови»( Київ, в-во «Такі справи», 2008) та «Душа української мови» ( Львів, в-во «Ліга- Прес», 2015).

Брат Івана Роман помер 1985 року, а перед ним  1966 року помер брат Артур.

Справу служіння українській культурі вважав своєю основною, не вимагаючи за це  похвал чи нагород. Ніколи в Городку  не відбулося жодної творчої зустрічі з ним ні в школі, де вчився. Ні в Народному Домі, ні в жодній з бібліотек, хоч йому було  багато чого розповісти. Там виступали інші На  жаль, ніхто з київських знайомих не попросив його написати для публікації у пресі його спогадів. А він, як завжди скромний стосовно своєї особи, і не проявляв особливої ініціативи.

Про нього і про його діяльність в Городку та України  вперше дізнались тільки 2009 року, коли йому виповнилось 70 літ, завдяки статтям Віктора Шовкуна, надрукованих в журналі «Всесвіт» та часописі «Україна молода».

В так звані  часи перебудови Іван Салик  став лідером  багатьох процесів, що відбувалися на Городоччині. Він очолив Народний рух і «Меморіал». Саме в той час  були виявлені злочини, які вчинили більшовицькі окупанти  в монастирі Францисканців,  в стінах якого, як доносить переказ, замуроване серце польського   короля Владислава  Ягайла, від чого місто з 1904 року стало називатись Городком Ягелонським, застінках НКВД та вшановано пам’ять жертв.

В ті часи мені довелось черговий раз зустрітись з Іваном Саликом. Наближалась 90-та річниця від відвідин Іваном Франком села Вовчухи. В тому селі був священником о. Василь Загаєвич. Якраз у ті дні до городоцького адвоката Лонгина Озаркевича зібралась галицька еліта, щоб зустрітись з адміралом медичної служби австро-угорського флоту Ярославом Окуневським, автором надзвичайно популярної книжки «Листи з чужини», і послухати його розповідь про його  мандри морями та океанами. На жаль, автор книжки не зміг вчасно приїхати на зустріч. Тим і скористався о. Василь Загаєвич, який також був письменником. Він запросив Івана Франка до себе в село Вовчухи. Було це на Зелені свята 1901 року. Зробив це зумисне. Про Івана Франка на той час його вороги пускали різні чутки, ніби він не українець, а єврей Ян Френкель і тому, коли б не дай Боже його вибрати послом до парламенту, то він не буде обстоювати українські права, а також говорили, що він атеїст. Люди в це вірили. Аби спростувати всі ці вигадки, о.Загаєвич влаштував так, що Іван Франко мусів піти до тамтешньої церкви Юрія і замість дяка читати на Службі Божій «Діяння апостолів». Тим і спростував всілякі чутки про себе. А оскільки до парохії  Вовчух входило ще й село Долиняни, то того ж дня  мусів Іван Франко замінити дяка і в тому селі.

Я написав доволі велике дослідження «Апостол у Вовчухах» і запропонував  районній газеті «Серп і молот» –«органу Городоцького райкому компартії України і районної ради народних депутатів Львівської області» надрукувати цей матеріал, але дістав  відмову від головного редактора В. Дишлюка.

Про це довідався Іван Салик. Бідний перестрашений Дишлюк віднайшов мене у Львові, попросив вибачення та просив дати для ґазети запропонований матеріал, бо надрукувати його велів Іван Іванович Салик. Протягом серпня 1990  року з номера в номер друкувалось моє есе «Апостол у Вовчухах»…

Невдовзі у цьому селі  навпроти церкви була встановлений пам’ятник у вигляді стели із барельєфами Івана Франка та Василя Загаєвича роботи київського скульптора, вихідця з Вовчух Михайла Дмитріва…

Останнім місцем праці Івана Салика  був райсільгоспкомунгосп, з якого він 1999 році вийшов на пенсію, яка була невисокою…

Тішився успіхами сина Тараса, який після закінчення школи вступив на навчання у Київський університет культури і мистецтв і закінчив його. Одружився.

Допомоги Івана Салика драгоманам України вже не було потрібно. В часи української державності вони мали безпосередній контакт з іноземними авторами.

Поступово відійшов від громадських справ. Передав їх у руки молодих.

5 листопада 2006 року не стало матері.

9 вересня 2009 року не стало сина…

Іванові Салику  в тому році  виповнилось сімдесят років. Про нього  й згадав тоді Віктор Шовкун на сторінках «Всесвіту» та «України молодої».

12 квітня 2013 року не стало дружини.

2019 року Іванові Салику минуло 80.  Його одиноку старість розділила Леся Кутна з Вовчух, до якої перебрався жити, покинувши Городок.

На старенькій хаті на Підгаю залишився жити молодший брат Ярослав. Хотів збудувати нову, збирав гроші, але  все пропало.

Про Івана Салика в його 80-ліття  вже не згадав ніхто. Та й вже не було кому. Вже давно не стало тих, в кого він просив для перекладу українською мовою їхніх книжок, не стало й тих для кого він старався тих книжок та які з нетерпінням чекали посилки з Городка. Забули й у «Всесвіті».

Нічого про нього не скажуть і книжки, до появи яких на світ українською мовою він причинився. Не було прийнято в ті роки писати про це, як тепер великими буквами і на видному місці книжки  пишуть автори подяки тим, хто фінансово допоміг з’явитись тій книжці на світ.

Тільки він один може  з чистою совістю сказати собі, що виконав  з честю свій обов’язок перед українською літературою, допомігши їй збагатитись багатьма творами світового рівня.

 

м. Львів

Чільне фото: Іван Салик.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!