(До 115-ї річниці з дня народження)
Ірина Вільде (Дарина Дмитрівна Макогон-Полотнюк) — українська письменниця, громадська діячка, депутат Верховної ради СРСР, лауреат Шевченківської премії, внесена ЮНЕСКО до списку знаменитих людей двадцятого століття та другого тисячоліття.
Від того часу, відколи її батько Дмитро Макогон 1919 року дістав від шкільного інспекторату Буковини скерування на роботу в село Веренчанку, що на Заставнеччині в Північній Буковині, і переїхав сюди з родиною з села Луковиці, про соціалістичні перетворення в якому вона, вже відома письменниця, опісля розповість у книжці нарисів «Нова Лукавиця», більше сюди легально не поверталась, аж поки не настали часи з тими соціалістичними перетвореннями. Принаймні так запевняла не тільки у своїх художніх творах, але й у спогадах.
Галичина, де вона відтоді прожила все своє життя, так і не стала їй рідною.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Вона постійно тужила за Буковиною. Не затиснута під румунським кордоном Луковиця, перейменована нею на Лукавицю, де пройшли її дитячі роки, ні Чернівці, в яких народилась 5 травня 1907 року і де ходила до гімназії, не зуміли для неї вирости в той символ священної землі, з недрів якої б’є життєдайним струменем джерело, до котрого припадала її душа, щоб втамувати спрагу.
«По дорозі, – свідчила вона, – де роздвоюється залізнична вітка Снятин – Лужани», «тільки десять з невеличким гаком звідсіль розміщене село Веренчанка, яке у моєму серці виросло до символу Батьківщини».
В осерді того символу на золотканному полі мрій і надій був – він, який одного разу заявив про свій намір мандрувати світами, залишивши їй назавжди спогад про …«п’ятнадцять, рівно п’ятнадцять років і одне зелене літо у буковинському селі» та тугу, яка причинною буде блукати манівцями спогадів все її життя і не знаходити собі місця…
Її душа заридала, коли почула про його намір мандрувати світами без неї. Помітив її муку – взяв «своїм гарним жестом» її за підборіддя і сказав: «Але я вернуся на те саме місце, звідки вийшов. Адже земля кругла, правда? Коли я вирушу з Веренчанки, то буду мандрувати… мандрувати… мандрувати…. і знову вернуся до нашого села, на те самісеньке місце, звідки вийшов. Тільки ти чекай на мене. Але направду чекай».
Не дочекалась.
Каялась: «Які можу мати сьогодні претензії до Тебе, мій друже, коли я покинула наше село раніше, ніж ти вирушив у дорогу навколо світу? Може, коли б чекала на тому самому місці… Та що тепер про це говорити?»
І все ж « ще іноді , коли слухаю музику, яка зворушує мене, чи дивлюся на краєвид, що вражає мене незвичайною гармонією краси, чи у вуличному pyсі наткнуся на винятково благородне у своїм рисунку обличчя, до тієї міри відчуваю Твою присутність, що простягаю руку, щоб потиснути Тебе по-змовницьки за лікоть. І щойно по миті усвідомлюю собі, що поміж нами океан і пропасть часу».
Він – це Олександр Омельський… Той самий, що Сандик – і не інший… Красень? «Боронь Боже! Звичайний хлопець, яких повно, – стверджувала Ольга Годованська в дівоцтві Салега – шкільна подруга Ірини Вільде, яка на той час писалась Дарія Макогон, а згідно з тодішнім етикетом її звали Даркою Макогоніною. – То вона собі таке вифантазувала і всі думають, що насправді був він таким. От – музикант, як музикант!».
А вона страждала ціле життя через відсутність музичного слуху. Нарікала через це на свою долю. Щиро заздрила людям, які мали той слух. Її страждання були тим сильнішими, бо він одного разу зухвало сказав їй, що візьме за дружину ту, котра буде мати той слух. Музику любила, розуміла. Відчувала всім своїм єством, але не могла повторити найпростішої мелодії. Навіть отої – колискової про двох котиків: сірого і бурого… Один з них пішов ловити мишей, а другий залишився колисати дитинку.
А в Сандиковій родині музики було повно. Ах, треба сказати, що Сандик – є ласкавим і дуже поширеним іменем і то чогось на Буковині, бо в поблизькому Закарпатті Олександра звуть з-мадярська Шоні.
Та музика в Омельських звучала кожен день і дуже часто зранку до вечора В родині що не чоловік –то музикант і то не абиякий! Професійним музикою був батько Сандика Діонізій. Дядько Іполит та його син Ярослав були скрипалями і вчились у відомого музика і композитора Антоні Кужелі, який з Богемії заблукав на Буковину. Правда Антон Кужеля у народні мелодії Буковини не ліз, але зате більше вчив учнів «європейської» музики. Іполит Омельський був його найздібнішим учнем. Пробував своїх сил у компонуванні, писав музику до віршів багатьох буковинських поетів, проте слави відомого пісняра не зажив, а створені ним пісні відійшли разом з їх творцем. Компонував, крім того, церковну та хорову музику, але весь його творчий доробок пропав у роки Другої світової війни. Довгий вік музикував і батько Діонізій. Був добрим виконавцем, а тому найчастіше грав у складі різних інструментальних ансамблів. Окрім того, був відомим аранжувальником музики для скрипкових квартетів. Перед війною Іполит та Діонізій Омельські грали у чернівецькому камерному оркестрі, який мав велику популярність серед мешканців буковинської столиці.
Та попри все ні скрипка, ні музика, ні навіть оркестр, не давали хліба ні Діонізію Омельському, ні його сім’ї, а тому мусів весь вік учителювати, хоча до того вчителювання ставився як до панщини і не міг дочекатись, коли вийде на емеритуру і віддасться повністю музиці. Вчителював у селі Онут над Дністром – Богом і людьми забутому селі, до котрого важко дібратися, і в якому, 22 травня 1908 року народився син, котрого кликали Сандиком. Тут прийшло на світ ще троє дітей пана Діонізія: Віра, Етна та син Євген. Всіх варто згадати, хоч би тому всі вони і батько Діонізій, і його дружина, ота примхлива «німкеня з Відня» на ім’я Леопольдина, їхні діти стануть прототипами героїв «Повнолітніх дітей». Віра Омельська до того ж буде прототипом Лялі Данилюкі…
Не так далеко від Онута розкинуло свої угіддя село Луковиця, де віддавна вчителював Дмитро Макогон, батько Дарії Макогон. Було не без того, аби при різних оказіях не здибувались та не познайомились між собою, і так вийшло, що обидва дістали скерування у п’ятикласну школу у Вереничанці. Рахували , що це підвищення по службі, бо школи в Онуті та Луковиці були двокласні.
Сандик на той час вчився вже в п’ятому класі чоловічої гімназії в Чернівцях.
У Веренчанці і прийшло до Дарії Макогон її перше кохання. Прийшло того зеленого літа, коли їй було п’ятнадцять. Йому ж було тільки чотирнадцять. Він дивився на те зелене літо як на звичайну дитячу любов… Для неї… для неї все було не так. Господи, якою ж величною, якою прекрасною і глибокою мала бути та дитяча любов, щоб нею жити, нею марити аж до скону!
Потім були Чернівці і безконечні ревнощі, бо, як виявилоссь, що у нього – то виступ в музичному інституті, то гра у квартеті, то сольний виступ з фортепіанним супроводом. На неї у нього не було багато часу. Будь-яку розмову зводив до музики. Дарка ж хотіла іншого. Від його близької присутності паморочився світ…
Він цього не відчував і не розумів.
Зрештою на 15-ти роках все й закінчилось. Окупаційний уряд Румунії різко змінив політику стосовно українців у Буковині. Дмитро Макогон вимушений був емігрувати в Галичину при кінці серпня 1922 року. Цього ж року Дарія Макогон стала ученицею третього класу приватної дівочої гімназії «Рідної школи» в Станіславові. Батько державної роботи не дістав, бо не склав присяги на вірність окупаційному польському режимові в Галичині, а тому працював приватному учбовому секторі «Рідної школи».
Олександр Омельський залишився в Чернівцях. Чи написав до неї хоч якогось листа? Чи писала вона до нього? Чи хоч раз приїздила вона в Чернівці, а він до неї в Станіславів? Навряд…На тому зеленому літі в буковинському селі все й закінчилось.
8 червня 1927 року Дарія Макогон отримала свідоцтво зрілості і була однією з перших випускниць дівочої приватної ґімназії в Станіславові. Після ґімназії на неї чекав гуманітарний факультет з філологічним відділом Львівського університету, на перший курс якого вступила 1928 року . Замешкала в «Академічному Домі», що на теперішній вулиці Михайла Коцюбинського. Мешкав там і Євген Полотнюк. Був на рік старшим за неї. За рік скоріше від неї й закінчив Станіславівську гімназію і в цьому ж році став студентом хімічного відділу Львівської політехніки. Був спортсменом. На змаганнях в інституті брав призові місця з бігу на короткі та середні дистанції. Був членом «Пласту» та Української військової організації (УВО), за підозру участі в якій вимушений був покинути навчання на хімічному відділі і перевестись на більш безпечний, як на думку властей, рільничо-лісовий факультет. Через дружбу з Євгеном Полотнюком потрапила під підозріння польської поліції й вона. Її вважали симпатиком УВО. Після намагання членів УВО спалити у Стрийському парку Рацлавіцьку панораму, а також після цілої низки терористичних акцій, польська поліція перейшла до рішучих дій боротьби з організацією. 1930 року Дарію Макогон не допускають складати екзаменаційну сесію і вона вимушена повернутись до батьків у Станіславів, закінчивши на цьому свою університетську освіту. Перебивалась деякий час випадковими роботами, в тому числі і попробувала попрацювати вчителькою-гувернанткою, але своє покликання знайшла в журналістичній роботі. Стала від 1932 року працювати в редакції журналу «Жіноча доля», що виходив у Коломиї, редакторка якого Олена Кисілевська довірила їй вести щомісячний додаток до цього журналу «Світ молоді».
Цього ж 1932 року заручилась з Євгеном Полотнюком і на згадку про цю подію подарувала світлину, на зворотному боці якої написала: «Мойому хлопчині. Дарка М. 29 червня 1932 р.». На цій світлині вона у вишиваній блузці, усміхнена і щаслива…
Чи знала тоді засватана Дарія Макогон, що її наречений та його молодший брат Платон є членами бойової групи ОУН, яка виконує смертельні вироки, винесені судом організації над зрадниками та провокаторами? – напевноо.
До одруження було ще довгих два роки. Воно настало аж 1934 року.
Вона не забула за Сандика! Ще до цього часу, як зробити вирішальний крок до одруження і заручитись з Євгеном Полотнюком, вона на сторінках тикторівського часопису «Новий час» у числі 61 від 20 березня 1932 року надрукує новелу «Пяніст» і повторить її у цій же газеті в числі 258 від 21 листопада цього ж року під назвою «Одному піаністові присвячую». Сталось це вже після того, як Євген Полотнюк подарував їй заручиновий перстень. Не включить цю новелу в жодне видання збірок своїх творів. Ніби цієї новели ніколи й не було…
Якщо взяти за основу те, що багато речей письменниці мають під собою автобіографічну основу, то чи не найбільше відверто про свої стосунки з Сандиком розкаже невеличка новела «24 години». Вона надрукована в 11-му числі львівського двотижневика «Назустріч», що вийшов друком 1 червня 1934 року, тобто напередодні одруження Дарії Макогон з Євгеном Полотнюком..
Головного героя новели названо Романом. Від останньої зустрічі з ним минуло десять літ. Героїні новели тільки аж тепер вдалося « обманути органи громадської безпеки і під фальшивим прізвищем дістати перепустку через кордон на двадцять чотири години». Коли б викрився обман, то її батька в ту ж мить були б прогнали з роботи, на «своїй прибраній вітчизні-мачусі», бо він був прийнятий на цю роботу з умовою, що ні він, ні ніхто з його рідні не повертатимуться на Буковину. А побачити Романа вона хотіла , бо в його образі
зосередилася «вся туга за рідним краєм і юністю і звідси ця нестримна жага».
Хотіла бачити тільки його – того, хто звався Романом. Чогось не відважилась назвати його Сандиком.
Нарешті зустрілись. Став перед нею – «дуже високий, дуже елегантний і… дуже чужий», і вона не мала відваги порівняти його з своєю колишньою мрією.
Врешті дійшла до висновку, що ті десять років, яких не бачились віддалив їх так далеко одне від одного, що вони ледве можуть розпізнати свої силуети».
Все!
« До побачення, Ромо, бо ми вже ніколи не побачимося. Це було чисте божевілля з мого боку: хотіти завернути час на десять літ назад»…
Хотіла забути все аж до останньої краплі!
І оте одне літо ?
І ту ніч, що пахла стиглою малиною?
Даремно. З’явився ще один свідок –«Східна мелодія». Таке щире зізнання, на яке здатна тільки письменницька уява: «У неділю у церкві замість на святих, зиркала я на твої руки. Вже тоді була на них вирита твоя доля. Я заздрила тобі тієї долі. Потім минуло одне, друге, третє літо, а тебе не було. Роки ті пройшли безбарвно, не залишивши теплішої згадки по собі…»
Та швидко все пройшло. Проминуло…
«Я носила заручиновий перстень, готовила виправу і нишком через десяті уста довідувалась про тебе далекого. Ти блукав бездомним птахом по світу в той час, як я готувалася до власного гнізда».
І от зустріч. Не впізнав, проте, її. Сидів за фортепіано. «Молоді не довіряють своїй пам’яті. Щоби не забути одне одного, вирізують свої імена на деревах, дарують собі квіти та світлини. Ми теж, щоби пригадати себе колись, виписали були у своїй пам’яті одну східну мелодію. Але ти не впізнав мене, бо давно забув нашу східну, давню, немодну мелодію. Я зрозуміла тебе: забагато за той час продзвеніло у твоїх вухах мелодій, забагато нових, забагато модних, щоб ти міг пам’ятати ще мелодію, якої вже ніхто не співав».
«Ми з чоловіком були біля входової брами, як нагорі… заграла оркестра і хтось почав грати на фортепіані давно призабуту, немодну мелодію. Відтоді туга моя, як той циган, волочиться по світі, заслухана у тони старої східної мелодії».
Тішила себе, що пам’ятав її. Оті довгі-довгі роки, що відбігли від того зеленого літа в буковинському селі.
Вже того 1934 року у пресі починають з’являтися уривки з творів, які складуть основу її знаменитого циклу «Метелики на шпильках», в яких з’явиться вже Сандик, а 1935 року на сторінках журналу «Нова хата» майже протягом цілого року з номера в номер буде друкуватися вже не уривки, а ціла повість « Метелики на шпильках», за яку в 1936 році Товариство письменників і журналістів імені Івана Франка несподівано для всіх присудить їй головну премію за кращих літературний твір 1935 року. Правда, була це друга премія. Першої не було присуджено нікому. Рішення журі викликало сенсацію. Премія була присуджена початкуючій письменниці, в той час коли на неї претендувало чимало найвидатніших українських письменників, в тому числі й Богдан Лепкий, якого вважали найголовнішим претендентом на цю нагороду.
Чого саме тоді, коли, здавалось би, мала бути щасливою, її спогади постійно тягнуть її назад до того буковинського села, отих п’ятнадцяти літ?
І ночі, що пахне стиглою малиною? Відчувала щось недобре?Їй здавалось , що її щастя буде недовгим. Чоловіка в будь-яку хвилину можуть кинути в концентраційний табір в Березі Картузькій або на нього чекає доля брата Платона, який вимушений був втікати за кордони Польщі.
1935 року народився син Ярема.
1936 року відразу вийдуть три книжки Ірини Вільде. Під дев’ятим числом бібліотеки «Діла» вийде повість «Б’є восьма», у видавництві «Ізмараглд» -повість «Метелики на шпильках» і накладом видавничої спілки «Діла» –збірка новел під назвою «Химерне серце», де, між іншим, будуть оті «24 години».
І всюди – він, Сандик… Вже не називала його Романом , як в новелах 1932 року, а Сандиком.
Нарешті 1939 року вийшла чи не найосновніша частина трилогії «Метеликів на шпильках» – «Повнолітні діти», де вже знайшли своє відображення стосунки з Сандиком в Чернівцях після отого літа «в одному буковинському селі», про яке не могла забути.
Зробила Сандиком скрипалем. Хотіла, аби в його руках була скрипка. Мала слабість до цього інструменту все життя. Олександр Омельський насправді був піаністом і на скрипці не грав. Але хіба це може завадити любові? Великій любові. Вона хотіла, аби Сандик грав на скрипці – і він грав у її трилогії. На старість письменниця оповідала, що грав їй на скрипці оту пісню: «Цигане, ти вкрав моє серце…» Проспівати її не могла. Надто далеко було одне оте зелене буковинське літо і десь в густій буковинській ночі загубилась та мелодія, віднайти якої не могла. Надто короткою була та буковинська ніч, яка пахла стиглою малиною.
Він так і до кінця своїх днів не дізнався, що письменниця Ірина Вільде і Дарка Макогонівна одна і та сама особа. Зрештою, художня література його не цікавила, а ім’я Ірини Вільде в тій країні, де він жив, ніколи не користувалось повагою. Її вважали колабраціоністкою радянської влади і зрадницею українського народу…
Якщо чоловікові Ірини Вільде Євгену Полотнюку вдалось уникнути рук польської поліції, то цього не вдалось його молодшому братові Платону. Він був засуджений на 15 років тюрми, але йому вдалось втекти з неї. Втік до свого брата Ярослава, який жив і працював у Києві. Там одружився з Галиною Александрович і переїхав працювати у Мінськ, де 1937 року був заарештований як «контрреволюціонер» і «шпіон» та був розстріляний. Дочці Жанні на той час було декілька місяців.
Турбота про сім’ю брата Платона ніколи не покидала ні Євгена Полотнюка, ні його дружину. З приходом совєтської влади 1939 року сім’я Євгена Полотнюка перебирається з мальовничого, розкинутого на берегах Дністра, але далекого від Львова, села Страшевичі теперішнього Старосамбірського району, де Євген Полотнюк працював у лісництві, до села Лелехівки на Яворівщині, що вже цілком близько Львова. Його призначають працювати директором ліспромгоспу.
З того часу Ірина Вільде стала навідуватись до Львова і однією з перших вступила в новостворену за допомогою письменників з Києва організацію спілки письменників у Львові, привселюдно заявивши про те, що порвала з минулим і ознаменувала цей розрив тим, що змінила своє літературне ім’я з Ірини Вільде на Ярину Вільде. Ярина – це молодий засів! Весна! « Пролог–– не епілог»,–як казав Іван Франко.
Невдовзі Ярина Вільде вибивається в лідери письменницької організації. В складі західноукраїнських письменників її везуть до Києва і на сторінках львівської преси після приїзду Ярина Вільде не може нахвалитись тим, що побачила під сонцем сталінської конституції. В Києві її віднайшла сестра Галини Полотнюк, дружина розстріляного Платона, брата Євгена Полотнюка.
Окупація Північної Буковини і Чернівців, примушує родину Діонізія Омельського, батька Сандика, покинути Чернівці. Згідно з договором між Берліном та Москвою особи німецької народності можуть покинуту зайняту радянськими військами територію і виїхати в Райх. Правда, мають право з собою взяти не більше 60 кг всякого добра. Все решта залишається на місцях.Влада за те щоб добра переселенців залишилось для неї якнайбільше.1940 року Сандик Омельський опинився в таборах для переміщених осіб в Сілезії. в якій на той час жила родина Діонізія Омельського.
Був на той час вже одруженим. Як не як мав вже 32 роки…Не шукав зав’язків з тою, яку знав, як Дарія Макогонівна, а світ величав її Іриною Вільде. В Чернівцях залишились лише спогади і могили . На кладовищі, що на вулиці Зеленій, зберігся дотепер гробівець рідної сестри Сандика Ерни (29.11.1912 –3.07.1934). Її смерть співпала з весіллям Дарії Макогон. Ерна стала прототипом Лялі Данилюк у творах Ірини Вільде.
Поруч з гробівцем Ерни великий гробівець стрийка Сандика Іполита Омельського. В ньому спочиває мама дружини Іполита Омельського Катерина Орза, уроджена Томоруг. На гробівці напис, що була вона вдовою по надучителю, а також вказані роки її життя: 6.10.1878 – 21.07.1918. На пам’ятній стеллі вибиті в каменю імена тих, хто тут мав бути похований, але так і не спочив у рідній землі, а вимушений був її залишити перед приходом радянської влади. Написи вибиті для Іполита Омельського, «пенсіонованого шкільного директора, резервового офіцера, посідателя золотого хреста з короною і декорацією і т. д. і т. д.». Напис сповістив, що він народився 18 листопада 1878 року. Мала спочити в гробівці і його дружина Зеновія, уроджена Орза, «пенсіонована учителька», яка народилась 13 липня 1886 року…
Тільки й усієї пам’яті по Сандику, що оті могили на цвинтарі. Та ще твори Ірини Вільде, які він ніколи не читав.
З часу виїзду Сандика у « Райх» Ірина Вільде про нього нічого не чула.
У війну Ірина Вільде разом з чоловіком з Лелехівки переїхала в село Микуличин теперішнього Надвірнянського району Івано-Франківської області, де чоловік став працювати надлісничим у лісах митрополита Андрея Шептицького, з відома чи без відома якого тут проходять вишкіл бійці ОУН-УПА. Про це знають поляки, організовані в Армію Крайову.
14 серпня 1942 року народився син Максим.
Саме в ту пору, коли починають косити трави, в Микуличин на лісничівку до Полотнюків приїхала дружина розстріляного більшовиками 1937 року Галина Полотнюк з дочкою Жанною, тіткою та дочкою сестри. Всього четверо чоловік.
26 листопада 1942 року на 11 кілометрі залізничної колії від Ворохти був убитий німецький солдат, який по цій колії цигикав на дризині. Це було чисто провокаційне вбивство, яке було організовано боївкарями Армії Крайової. Підозра була кинута на УПА. Зрозуміло, що цього вбивства німці пробачити не могли і почали діяти по старій методі, яка полягала в тому, що за одного вбитого німця мали розплатитись життям десятки заручників мирного населення.
Тих заручників можна було знайти чимало в селі, але чомусь німці разом з шуцманами – допоміжною поліцією, яка складалась майже повністю з польських шовіністів, що найнялись на службу до німців, відразу після вбивства поїхали машиною на лісничівку, яка була далеко від села.
В той ранок Євген Полотнюк на коні поїхав, як завжди це робив ранками, оглянути ліс, дружина з дітьми була вдома і готовила обід. На дворі гуляла неподалік вхідної брами Галина, дружина Платона Полотнюка.
Нараз у двір вїхала машина, поліцаї запитали чи вона є «фрау Полотнюк», та сказала, що так і її відразу вхопили і хотіли посадити в машину, як на коні в’їхав у двір Євген Полотнюк. Він почав щось говорити з німцями, звичайно, що по-німецьки, і німці відпустили Галину, а забрали з собою його.
Цю сцену бачила з вікон Ірина Вільде, вибігла надвір, але машина вже зникла з виду. Галина нічогісінько не могла розповісти, бо мови німецької не знала.
Не відомо, як склались би обставини, коли б на подвір’ї на той час була замість Галини Ірина Вільде, також «фрау Полотнюк», і що було б, коли на той час не над’їхав її чоловік. Цілком можливо, що й поліція прийняла Галину Полотнюк за Дарію Полотнюк…
Галина зрозуміла, що Євген Полотнюк заступився за неї і запропонував себе забрати замість неї. Так вона опісля й розповідала.
Спочатку Ірина Вільде думала, що виникло якесь непорозуміння і невдовзі чоловік повернеться додому.
Вже не повернувся ніколи. З того часу не бачила його. Навіть не знала, що з ним, хоч кружляли різні чутки. Насправді його розстріляли в урочищі Лазор біля селища Татарова 28 грудня 1943 року.
Ірина Вільде про це не знала.
Того ж дня, коли забрали чоловіка, до неї на лісничівку прийшли двоє солдат у німецькій формі і сказали, щоб негайно втікала. Лиш тоді зрозуміла, що за її чоловіком спеціально приїздили німці з шуцманами, а не заставши його вхопили Галину Полотнюк, подумавши, що це вона є дружина Євгена Полотнюка – їхнього ворога, а коли над’їхав він, то її відпустили і забрали його. Це була наперед запланована акція, ініціаторами якої були вояки Армії Крайової…Розправившись з її чоловіком, тепер мають прийти розправитись з нею. Більше залишатись в Микуличині їй було небезпечно. Вона ризикувала своїм життям і життя двох синів. Того ж дня їй дібратись до Станіславова, а відти вже до батьків у Ходорів.
Тільки встигла прихопити з собою найнеобхідніше для дітей, рукопис «Сестр Річинських» , портативну друкарську машинку «Еріка», яку на річницю шлюбу подарував чоловік, а також невеличкий альбом із світлинами, серед яких була і ота яку подарувала чоловікові на день заручин 1932 року…
Втекла вчасно, бо невдовзі на лісництво примчались боївкарі Армії Крайової і за нею погналась погоня.
Ірина Вільде так і ніколи не розповіла правди, що головними призвідцями втрати чоловіка були польські боївкарі з огляду на тодішні стосунки з польським комуністичним урядом.
Боязнь розправи з нею польськими боївкарями примусило її не залишатись у батьків, що вчителювали у Ходорові, а піти жити уДобрівляни – глухе село під Ходоровим, де жила Ірина Кецало, сестра опісля народного художника України Зеновія Кецала, якому судилось перш , ніж ним стати перейти сталінські катівні, і дружина брата Ірини Вільде Бориса. Старший син Ірини Вільде Ярема залишився з дідусем та бабусею, а вона пішла в Добрівляни з сином Максимом.
Кожен, хто торкався історії загибелі Євгена Полотнюка, стверджував, що німці мали на меті забрати будь-кого з лісничівки як заручника, натрапили на Галину Полотнюк, але у справу втрутився чоловік Ірини Вільде і вимагав, щоб її відпустили, а тому німці не довго думаючи відпустили Галину, а забрали його. Так розповідала опісля і сама Галина Полотнюк, дружина Платона Полотнюка.
Ірині Вільде співчували і казали, що вона мала жаль до чоловіка за такий вчинок. Так, – казали одні, – це правда, що найвищим виявом любові до ближнього – є віддати своє життя за нього, але… Так,–казали другі, – вона могла гордитись вчинком чоловіка, але…
Ірина Вільде мовчала…Збулись її погані передчуття, які мала після одруження з Євгеном.
Зрештою, сидіти в Добрівлянах довелось не дуже довго. З приходом при кінці липня 1944 року радянської армії вона перебралась до Львова «піднімати з руїн» народне господарство , знищене німцями. Зупинилась у своєї старшої товаришки-письменниці Ольги Дучимінської, а невдовзі її справи пішли настільки успішно, що дістала окреме помешкання на вулиці Театинській (зараз вулиця Максима Кривоноса) в будинку № 33, коли стала депутатом Верховної Ради УРСР у 1946 році і як справжня дочка свого народу, як писали про неї тодішня преса, стала «оспівувати натхненну працю вільних людей, навіки возз’єднаних в радянській державі». Згідно з етикетом, за яким жили тодішні народні обранці, їй було виділено воєнізовану охорону, яка несла круглодобове чергування перед входом у її помешкання.
Не секрет, що протегував Ірині Вільде у той час і був її надійним захистом не хто-небудь інший , як Сидір Артемович Ковпак, який на той час займав пост заступника Голови Президії Верховної Ради УРСР. З наказу верховного командування УПА Євген Полотнюк був одним із учасників операції «Буря», пов’язаної з рейдом Сидора Ковпака. Суть тієї операції полягала в тому, що Сталін визнавав територію Західної України підконтрольною УПА і був проти того, щоб після відступу німців ця територія стала польською. Одночасно Сталін визнавав можливою співпрацю з УПА по винищуванню німців, як основних ворогів. Таким чином, партизани Ковпака опинились у Яремчі та його тамтешніх околицях. Так і познайомились Євген Полотнюк з Сидором Ковпаком.
Львів відвернувся від Ірини Вільде. Правда, в очі з нею всі були люб’язні.
Ірині Вільде було дозволено тримати домашню робітницю, їй була в тому ж будинку поверхом вище виділена ще одна доволі велика кімната під робітню.
Саме в той час на її вдовиному подвір’ї з’явився Іван Васильович Дроб’язко. Був одним з тих, хто охороняв її помешкання «от врагов».
Був це високий лисий чоловік , який «вмів все»: поремонтувати замки, які чогось завжди псувались, полагодити електричну розетку, а також зливний бпчок в туалеті і камфорку на кухні. Говорив по-російськи і так ніколи не навчився говорити українською мовою, хоч у паспорті мав записано, що «украинец». Народився 29 липня 1897 року, тобто був старшим від Ірини Вільде на цілих десять літ. Був з містечка Соколів Зміївського району Харківської області. Розведений. Дружина була психічно хворою. Мав двох синів. Офіційне місце праці : «Львовский ремотный завод». Звичайно, що інженер. Член КПРС з 1935 року. Мав паспорт виданий «3 отделением милиции гор. Ташкента 16.01.1938 г.». Він був настільки висококваліфікованим спеціалістом, що всю війну провів в Ташкенті на ремонті машин. На фронті не був. Мав на той час військове звання майора.
Оточив її турботою та увагою. Вона відчула себе за його спиною на той непевний час у безпеці.
Мати Ірини Вільде і чути не хотіла про намір дочки вийти заміж за Івана Васильовича. Ну і що з того, що вміє все робити і що до хати потрібно чоловіка, а дітям якщо не батька, то хоч вітчима, щоб росли не під жіночою, а чоловічою рукою, але ж він – москалина! Мама ніяк не давала себе переконувати, незважаючи на те, що дочка твердила, що він її любить і вона буде з ним щаслива. Врешті згодилась на одруження дочки тільки при умові, що вони візьмуть церковний шлюб.
Дочка погодилась.
На цей шлюб погодився і наречений.
Знайти священника, який би таємно дав його, Ірина Вільде попросила Ольгу Дучимінську. Та й знайшла пароха села Сорок під Львовом–Дениса Лукашевича, сини, якого згідно з ствердженням слідства, зарубають сокирою полум’яного письменника-трибуна Ярослава Галана 24 жовтня 1949 року. В справі вбивства Галана була заарештована й Ольга Дучимінська, яка під нелюдськими тортурами призналась, що батько вбивць Галана давав шлюб депутату Верховної ради УРСР Ірині Вільде та члену КПРС Івану Дроб’язку. Та інформація стала відома ще одному полум’яному борцю з «бандерівським охвістям» Володимиру Беляєву, якого у Львові називали «стреляющим писателем», бо насилував жінок, погрожуючи їм зарядженим пістолетом. Він і став ініціатором письменницьких зборів, які відбулись 4 травня 1950 року і на яких всі зібрані одноголосно засудили вчинок депутата Верховної ради УРСР Ірини Вільдеі навіть назвали її « червивим яблуком». Того ж дня Івана Дроб’язка було виключено з партії. 25 травня 1950 року Ірина Вільде взяла офіційний цивільний шлюб з Іваном Васильовичем Дроб’язком.
Обоє погодились, що після шлюбу будуть мати прізвище Дроб’язко, а у графі, де вказано адресу шлюбної пари, вказано «Кривоноса, 33 кв. 5». За цією адресою й став жити Іван Васильович та двоє його синів Євген та Лев разом з Яремою та Максимом Полотнюками.
Не варто розповідати, яку, кажучи по-львівськи, мала опінію Ірина Вільде між людьми після одруження, хоча всі сходились на думці, що шлюб був з розрахунку, а новий чоловік Ірини Вільде захистить її від неприємностей, під якими розуміли минуле письменниці
. Письменницькі збори, проте, нагадували велику дощову хмару , з якої не випало багато дощу.
Невдовзі Ірина Вільде вистаралась легкову машину, а навіть гараж біля хати, а ще через деякий час держава за видатні заслуги подарувала їй у селі Дорі, що належала премєр-міністру Польщі Казімежу Бартлю , розстріляного німцями в липні 1941 року разом з багатьма польськими вченими на Вулецьких горбах. Дача, правда, була розграбована і від колишніх її пишнот мало що й залишилось, а тому за її ремонт та відбудову взявся майстер на всі руки Іван Дроб’язко разом з місцевими майстрами. Він проводив майже всю весну та літо в горах, приїздив у Львів, коли приходила зима. До Ірини Вільде, звичайно, доходили слухи про його супружу невірність та те, що він не пропускає жодної спідниці, які трапляються йому при будівництві дачі, але, як кажуть, невпійманий – не злодій, а чутки є чутками. Хто би в них вірив.. Проте весною 1960 року Іван Васильович, коли нікого не було вдома на вулиці Кривоноса згвалтував домашню робітницю ще цілком гожу молодицю і за цим його застав Ярема…
Домашня робітниця покинула дім Ірини Вільде, а Іван Васильович поїхав в гори добудовувати дачу.
Не могла цього пробачити чоловікові. Процес розлучення співпав з неприємностями, пов’язаними з сином Максимом, який був студентом другого курсу хімічного факультету Львівського університету та який був звинувачений в організації націоналістичної організації. Для Вільде це був сильний удар. Жодної «націоналістичної» організації не було, звичайно, і близько.
Ірина Вільде зрозуміла, що відношення до неї компартійної влади в часи відлиги змінилося. Від неї вимагають йти троти власної совісті на співпрацю з тими ж органами.
Не могла нічогісінько подарувати своєму колишньому чоловікові, якому колись давно повірила. Через нього перетерпіла зневагу друзів та знайомих і який так підло зрадив її і насміявся над її довірою. Процес розподілу майна був не просто розподілом матеріальних цінностей. Він був відплатою за зневагу її честі.
Намагалась забутись, організовувала як вдома, так і на дачі гучні забави.
Нічого не допомагало.
Врешті, вирішила поміняти своє вигідні помешкання під Високим замком, де все їй нагадувало зневагу її честі, на інше. Переселилась на Професорську колонію на другому кінці Львова. Хотіла повністю порвати з минулим…
І нараз…Нараз одного прекрасного післяполудня пошта принесла їй вістку з далекої Америки. Від нього –Сандика…
Вернувся до неї після більш, ніж сорокадвохлітньої подорожі світами , в яку вирушив без неї, листом. Обіцяв, що вернеться – і вернувся. Просив, щоб тільки його чекала і вірила, що вернеться. Дотримав слова.
Не вона розшукувала його , хоч краєм вуха ловила вістки про нього, а він розшукував її. Коли вже закінчувалась ота сорокадвохлітня мандрівка, через знайомих, що жили в Чернівцях, він дізнався про долю Дарки Макогонівни. Йому дали адресу…
Не могла втримати тієї радості в собі самій і поспішила повідомити своїх товаришок по ґімназії у Чернівцях, що «віднайшовся» Сандик. Найперше повідомила Ольгу Годованську, яка, як і вона, вдовувала і постійно скаржилась , що її ніхто не любить. Відтак почала розшукувати своїх буковинських товаришок, з якими десятки років не спілкувалась і навіть не знала, де вони обертаються. Декотрих тільки з них віднайшла і з ними поділилась тією радістю.
«Я тобі бажаю того блаженства, тих хвилин, які я пережила. В Нью-Йорку, – писала вона Ользі Годованській, – об’явився Сандик. Цього досить, щоб тобі стало ясно, куди тепер скеровані всі мої думки і почуття в цій матерії. Я не соромлюся, що у свої п’ятдесят вісім в мене є ще пам’ять про те, що було понад сорок років тому».
Аби пригадати про себе в листі він вислав свою світлину. Берегла її, як найдорожчу річ разом з найдорожчими її пам’яті предметами. На звороті цієї світлини було написано: «На милий спомин з чудових минулих часів. Сандик».
«Сьогодні,- писала в листі від 5 лютого 1965 року до Ольги Годованської щойно дістала листа від Сандика. Сандик – це моє пізнє щастя». «Чужі люди не можуть завдати болю, бо це привілей найближчих, чи не так? А звідки все ж таки той щем у серці? Не треба задавати таких питань самому собі»…
Так, її думки тепер скеровані до нього і до того далекого всього-навсього одного зеленого буковинського літа. Вона мусить зустрітись з ним, чого б це їй не коштувало. Вирветься у той «закордон». Ще залишилось багато знайомих і впливових людей, які допоможуть.
Ах, чого він не дав про себе чути раніше. Тоді могли б побачитись. 1961 року вона була включена в делегацію, яка їздила Палермо в Канаду на міжнародну промислову виставку Навіть виступала на Шевченківському фестивалі в українському павільйоні, який відбувся 10 липня 1961 року.. В складі делегації була письменниця Оксана Іваненко, поет Ростислав Братунь, Панас Романович Юр –журналіст та партійний діяч, відповідальний редактор львівських обласних газет «Львовская правда» та «Вільна Україна», секретар Львівського обласного комітету КПУ, депутат Львівської обласної ради кількох скликань.
Вже тепер ніхто не скаже скільки було листів від нього до неї, і скільки її до нього.
Чи розповів їй у тих листах про те, як покинувши Батьківщину він довго разом з різними хоровими колективами блукав перелітним птахом і розділяв гірку долю українського емігранта? На деякий час затримався в Австрії, писав музику для дитячих опер, став лауреатом міжнародних музичних конкурсів. 1949 року мав велику концертну поїздку в Південну Америку разом з відомим скрипалем Джорджем Булане. Був його акомпаніатором і виконував на тих концертах і свої твори. Після Бразилії та Південної Америки він організовує невеликий симфонічний оркестр і робить по обох Америках своє гастрольне турне. З 1963 року осів у Нью-Йорку, де час від часу виступав з концертами в Карнегі Холлі, Бруклінській музичній академії та Фешин-інституті. Довший час був акомпаніатором відомого українського хору «Думка» і разом з ним зробив турне по США та Канаді. Час від часу був акомпаніатором українським солістам, які приїздили на гастролі в Америку.
Вислав декілька свої світлин.Одну з них, як грає на фортеп’яні…Вже в поважному віці…
Їй таки вдалось поїхати в США, де він жив. Поїхала як представниця української літератури і культури. Була в першій групі митців, які пробивали шлях на земля Вашингтона. Її зустріли край непривітно. Преса не могла подарувати їй того, що, на їхню думку, зрадив ідеалам молодості і став на службу ворогів української держави. Про це їй говорили відверто на зустрічах. Чи знав Сандик –Олександр Омельський, що вона приїде? Ні. Хотіла зробити йому несподіванку. Спочатку хотіла призначити йому побачення в якомусь кафе і пройтись повз нього. Чи впізнає? Ах, а може вислати йому свою світлину, аби знав, як виглядає тепер. Все таки стільки років… Але не післала. Тільки світлину, яку мала вислати йому підписала «Сандику» і поклала між найдорожчі їй серцю речами, де вже лежали світлини, прислані ним. Все закінчилось тим, що побачила тільки його на вулиці . Постарів, згорбився… Де та горда постава, де ті кучері, де ті припухлі губи, ніби їх хто перед тим добре вицілував. Нічого, нічого не залишилось. Одна старість і той силует людини, по якому вгадується далекі молоді роки. Він не відчув її в натовпі. Пройшов. Їй здалося, що його погляд навіть ковзнув по ній, але байдуже… Потім довго по телефону говорили. Він погано володів українською мовою. Тоді й попрощались назавжди…
Не знав, що вона письменниця, не знав про Данка, не знав про «Метеликів на шпильках», ні про «Б’є восьма», ні про «Повнолітніх дітей». Навіть те, що вона в серці виношує повість про нього, яку хотіла назвати зовсім просто – «Повість про Тебе».
Писала ту повість постійно…
–«Просиш послати тобі за океан картину з краєвидом рідної сторони? Я радо вволила б твою волю, але де ж знайти мені художника, що зумів би фарбами передати небо, списане крилами журавлів, чи про осінній запах лісових опеньок, чи скаргу «на нові порядки» старого млина, а чи мелодії моєї туги, що, наче юродива, й досі шукає тебе по давно заораних стежках…»
В один лист вклала новелу, яку написала ще 1936 року: «В моїй батьківщині, під цю пору колишуться по крутих польових доріжках (чи буду ще колись ними ходити?) навантажені хлібом димочки до неба, як сама молитва. В моїй батьківщині… але ви цього не знаєте…
В моїй батьківщині осінь ступає в червоних сап’янцях, заквітчана у соняшники і китиці винограду, підхмелена на весіллях, розспівана на толоках. Але ви цього не бачите.
В моїй батьківщині вечірні тумани заступають хороводи русалок, і зорі так близько над землею, що можна говорити і чути їх мову.
В моїй батьківщині… але ви цього не чуєте…
У моїй батьківщині сонце ходить босоніж, оперезане бабиним літом, з червоною калиною у русявій голівці. У моїй батьківщині… Але пощо я буду говорити Вам про неї, коли ви тужите за нею, коли вона для вас така далека й така недійсна?..»
Або:
«Десь є вулиці, якими ти ходиш.
Десь є дім, в якому ти живеш.
Десь є стіл, за яким ти вечеряєш.
Десь є ліжко, в якому ти спиш.
Десь є жінка, якій ти назустріч посміхаєшся.
Десь є ти – мій і не мій».
- «Скільки любові є на світі, а кожна має свій окремий колір і запах. Моя любов до тебе має колір густої травневої ночі й пахне малиною.
Мала врешті відвагу, щоб підвести риску під тим почуттяґм , яке носила в серці:
- «І спитала я своїх років пораз перший:
- Літа мої, кого ви любили, як вам було п’ятнадцять? Вони назвали твоє ім’я.
І спитала я своїх років пораз другий:
- Літа мої, у тридцять ви були вже зрілі й розбирались у людях. Кого ж ви любили тоді?
Вони теж назвали твоє ім’я.
І спитала я своїх років пораз третій:
– Літа мої, а в п’ятдесят любили ви ще кого-небудь? Зніяковівши, літа мої тихенько вимовили твоє ім’я»…
1965 року стала лауреатом Шевченківської премії за роман «Сестри Річинські». Цього ж року стала головою Львівського відділення спілки письменпиків України…
Окрилена спогадами, вона вирішила продовжувати свої «Метелики на шпильках». Мала би бути четверта і завершальна частина цього циклу. Назвала її «Весілля у Суховерхові». Надрукував її 1966 року журнал «Жовтень» у квітневому числі. Публікація пройшла якось незауваженою критикою.
Скільки тривало листування невідомо. Фіналом був літературний лист до нього, який назвала «Тобі» :
« Дорогий приятелю!
Спішу, щоб цього листа вислати ще перед Новим роком. Вважаю, що в наступному буде непристойністю для шістдесятилітньої жінки писати ліричні листи до мужчини, який для неї не є ні чоловіком, ні братом.
А крім того, не забувай, що у шістдесят сьомому році ми досягнемо пересічного віку нашого сучасника. А Ти знаєш, що це означає? Це означає, мій дорогий, що кожний день за цією границею буде нам записаний як дарований. До того ж звідки певність, що при сум’ятті, яке мусить панувати у небі (Ти тільки згадай, ні, цього навіть уявити собі важко, скільки мільярдів мільярдів людей понавмирало до нас!), ми відшукаємо одне одного? Будемо оттак снуватись віками поміж душами незнайомих нам людей і загризати себе докорами, що за земного життя не сказали собі усього, що відклалося в серці.
В останньому листі Ти написав мені, що Твоя «Буковинська рапсодія» повинна перевищити все, що Ти створив дотепер, бо це буде Твоя лебедина пісня.
Я мала великий жаль до Тебе за ці нерозважні слова. Пробач, я не так висловилася. Я мала претензії не до Тебе, а до того страшного добродія, що своїми роздумами про смерть хотів, – Ти подумай лише, які бувають злобні люди,– притьмарити Твій ясний образ у моїх спогадах.
Знаєш, це мене так обурило, що я аж голос підняла на того старшого чоловіка.
– Ідіть собі! – крикнула я йому, – Геть з моєї хати! Ідіть! Ідіть! Ви не на ту адресу потрапили…
Проте згодом, коли я Твого листа прочитала ще раз і ще раз, я була схильна повірити, що Ти і той старший чоловік з гіркою складкою довкола рота — це одна і та сама особа.
Я не можу сказати, що я працюю над останнім своїм твором, хоч повість, яку зараз пишу, може залишитись і недокінченою. На даровані дні широко не розмахнешся…
Ні, Ти не думай, що я вже дуже боюся смерті, мені просто-напросто дуже подобається жити.
1 все ж Твоя «Буковинська рапсодія» примусила мене замислитися над впорядкуванням мого паперового господарства.
Повинна Тобі сказати, що ви, музики, по смерті у вигіднішому становищі від нашого брата письменника. Ви залишаєте по собі папери, записані нотною азбукою, яку може розшифрувати кожний по-своєму і ніколи не викрити схованої в ній таємниці вашого серця.
А тепер дивись, яка небезпека загрожує по смерті письменника його кожному зафіксованому на папері слову!
Слова, які аж ніяк не були призначені ні для сторонніх вух, ні для сторонніх очей, по нашій смерті так звані впорядники літературної спадщини виволікають на денне світло (небагато допомагає, що слова ті не даються, пручаються, ховаються за нерозбірливий почерк, за пропущені літери, за невиразні кінцівки, їх однаково по-варварськи роздягають догола) і за копійки продають цікавим разом із своїми, о, як часто фальшивими, коментарями.
Уявляю собі, як заіскрились би очі такому посмертному впоряднику, коли б він поруч листів батька моїх синів знайшов і Твої з паралельними, а то і ранішими датами!
Пілати від літератури, не давши і слова сказати на своє виправдання, видали б вирок розіп’яти їх на хресті, а фарисеї, любуючись їхніми муками, говорили б до юрби:
– Ось вам заслужена покута за гріхи тієї, що їх породила! О, була то велика грішниця, люди! Вдаючи з себе людину твердих моральних принципів і осуджуючи інших (о людське лукавство, де твоя межа?), вона вела подвійне життя, про що і засвідчують ось розіп’яті перед вами на хресті листи її кохання.
А юрба, от як юрба, вона вічно спішить, їй завжди ніколи, навіть не завдала б собі клопоту розібратися хоч побіжно в тому, що почула, і понесла б хулу далі…
І тому я вирішила, коли почую, що наближаюся до неминучого кінця своєї дороги, спалити Твої листи.
Їх не так вже й багато, і такі вони скромні, що, напевно, й не посміють запротестувати проти такого виду смерті. Вони, зрештою, досить розсудливі і знають, що все, що народжується, мусить скоріше чи пізніше померти.
Але – як Ти даси собі раду з моїми листами?
Їх, по-перше, значно більше (враховуймо сюди й оті невислані) – це вже одно очко на їх користь. Потім не забувай, що вони вийшли, як Твої, не з-під руки аматора. І вони – на нашу з Тобою біду – розуміють свою літературну перевагу над Твоїми. Думаю, що саме ця свідомість у великій мірі позбавляє їх звичайної скромності.
1 тому, скажу Тобі, я не зовсім певна, чи їм не забагнеться продовжувати жити по моїй смерті.
Я Тобі кажу, зважай, щоб Ти ще не мав колись клопоту з ними. Можливо, теж, що по нашій смерті вони захочуть вступити у бій з фарисеями так, ніби нам від цього буде легше у гробі лежати…
Проте коли вникнути у справу по суті, то, власне кажучи, вся правда на їхньому боці».
Наступними рядками в тому посланню були оті: «П’ятнадцять, рівно по п’ятнадцять (а мені до недавна здавалось, Ти на рік старший від мене) зелених років і одне зелене літо у буковинському селі – і все.
І — все.
Ні, не все. Є ще шкатулка спогадів, яку я вже сорок п’ять років зберігаю з такою ревністю, як фотографію матері. Інколи, залишаючись сама з собою, виймаю шкатулку із сховку, відчиняю і щораз наново дивуюсь, що спогади в ній ані крапельки не втратили своєї росяної свіжості.
…А я буду мандрівником! Побачиш! Ось закінчу гімназію і виберуся в світ за очі.
Я подумала з болем: мене мама не пустить у світ.
- Сам, без нікого підеш?
- Сам. А що?
- Нічого… Хотіла спитати… а не буде тобі страшно самому?
- Пхі!
- І довго будеш мандрувати світами?
- Доки не поверну на те саме місце, звідки вийшов. Адже ти знаєш земля кругла.
Я знала: земля не тільки кругла, але й дуже велика.
- Це, напевно… триватиме багато років?
- Напевно…
Я душилася від сліз. Нарешті ти помітив мою муку. Взяв своїм гарним жестом мене за підборіддя і сказав очі до очей:
– Але я вернуся на те саме місце, звідки вийшов. Адже земля кругла, правда? Коли я вирушу з Веренчанки, то буду мандрувати… мандрувати… мандрувати… 1 знову вернуся до нашого села, на те самісіньке місце, звідки вийшов. Тільки ти чекай мене. Але направду чекай.
Які можу мати сьогодні претензії до Тебе, мій друже, коли я покинула наше село раніше, ніж Ти вирушив у дорогу навколо світу?
Може, коли б чекала на тому самому місці…
Та що про це тепер говорити, коли ми з Тобою переступаємо межу пересічного віку нашої доби, а мої діти самі вже мають дітей…
А проте й тепер ще іноді, коли слухаю музику, яка зворушує мене, чи дивлюся на краєвид, що вражає мене незвичайною гармонією краси, чи у вуличному русі наткнуся на винятково благородне у своїм рисунку обличчя, то до тієї міри відчуваю Твою присутність, що простягаю руку, щоб потиснути Тебе по-змовницьки за лікоть.
1 щойно по миті усвідомлюю собі, що поміж нами океан і пропасть часу.
Наші передостанні листи розминулися в дорозі. Варто було побачити, як вони розкланювались взаємно, перелітаючи океан.
Будь мені. Д.»
Той лист опублікувала у книжці під назвою «Окрушини», що вийшла у київському видавництві «Радянський письменник» і мала 181 сторінку. Таке враження, що задля цього листа добирала «окрушини», аби тільки підсилити звучання основного мотиву. Для стороннього ока = це звичайцний художній твір, але не був таким для неї, хоч як вона не старалась переконати читача, що лист все-таки є художнім витвором.
Вона так і ніколи не почула отієї «Буковинської рапсодії», ніколи не чула написаних ним пісень, творів для хору та інструментальних тріо, так само, як він ніколи не прочитав жодної її книжки і напевно був дуже здивований, що вона, колишня Дарка Макогонівна є тою самою Іриною Вільде, яка своїм приїздом у Штати викликала стільки шуму.
Для них обох було достатньо спогадів .Для неї про одне буковинське літо, а для нього, як писав на звороті світлини, присланій їй «спомин
чудових минулих часів»…Про ще вони писали один одному–залишиться назавжди таємницею.
Незадовго до кончини матері син Ярема спалив повістю її архів. Казав, щзо така була воля матері… Згоріли і ті листи, які перелітали океан і кланялися востаннє один одному.
23 квітня 1971 року в Києві помер Іван Дроб’язко. Його прах перевезуть і поховають на Личаківському цвинтарі.
30 жовтня 1982 року не стане і її.
2 лютого 1988 року на 81 році життя в містечку Санкт-Петербург, що на Флориді, відійде у вічність Олександр Омельський, який перед смертю також спалив листи від неї.