“Українська літературна газета”, ч. 7-8 (325-326), квітень 2022
(Продовження. Початок див.: https://litgazeta.com.ua/articles/roman-horak-try-liubovi-iryny-vilde-2/
(До 115-ї річниці з дня народження)
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Якщо взяти за основу те, що багато речей письменниці мають під собою автобіографічну основу, то чи не найбільше відверто про свої стосунки з Сандиком розкаже невеличка новела «24 години». Вона надрукована в 11-му числі львівського двотижневика «Назустріч», що вийшов друком 1 червня 1934 року, тобто напередодні одруження Дарії Макогон з Євгеном Полотнюком.
Головного героя новели названо Романом. Від останньої зустрічі з ним минуло десять літ. Героїні новели тільки аж тепер вдалося «обманути органи громадської безпеки і під фальшивим прізвищем дістати перепустку через кордон на двадцять чотири години». Коли б викрився обман, то її батька в ту ж мить були б прогнали з роботи, на «своїй прибраній вітчизні-мачусі», бо він був прийнятий на цю роботу з умовою, що ні він, ні ніхто з його рідні не повертатимуться на Буковину. А побачити Романа вона хотіла , бо в його образі
зосередилася «вся туга за рідним краєм і юністю і звідси ця нестримна жага».
Хотіла бачити тільки його – того, хто звався Романом. Чогось не відважилась назвати його Сандиком.
Нарешті зустрілись. Став перед нею – «дуже високий, дуже елегантний і… дуже чужий», і вона не мала відваги порівняти його з своєю колишньою мрією.
Врешті дійшла до висновку, що ті десять років, яких не бачились, віддалив їх так далеко одне від одного, що вони ледве можуть розпізнати свої силуети».
Все!
«До побачення, Ромо, бо ми вже ніколи не побачимося. Це було чисте божевілля з мого боку: хотіти завернути час на десять літ назад»…
Хотіла забути все аж до останньої краплі!
І оте одне літо ?
І ту ніч, що пахла стиглою малиною?
Даремно. З’явився ще один свідок –«Східна мелодія». Таке щире зізнання, на яке здатна тільки письменницька уява: «У неділю у церкві замість на святих, зиркала я на твої руки. Вже тоді була на них вирита твоя доля. Я заздрила тобі тієї долі. Потім минуло одне, друге, третє літо, а тебе не було. Роки ті пройшли безбарвно, не залишивши теплішої згадки по собі…»
Та швидко все пройшло. Проминуло…
«Я носила заручиновий перстень, готовила виправу і нишком через десяті уста довідувалась про тебе далекого. Ти блукав бездомним птахом по світу в той час, як я готувалася до власного гнізда».
І от зустріч. Не впізнав, проте, її. Сидів за фортепіано. «Молоді не довіряють своїй пам’яті. Щоби не забути одне одного, вирізують свої імена на деревах, дарують собі квіти та світлини. Ми теж, щоби пригадати себе колись, виписали були у своїй пам’яті одну східну мелодію. Але ти не впізнав мене, бо давно забув нашу східну, давню, немодну мелодію. Я зрозуміла тебе: забагато за той час продзвеніло у твоїх вухах мелодій, забагато нових, забагато модних, щоб ти міг пам’ятати ще мелодію, якої вже ніхто не співав».
«Ми з чоловіком були біля входової брами, як нагорі… заграла оркестра і хтось почав грати на фортепіані давно призабуту, немодну мелодію. Відтоді туга моя, як той циган, волочиться по світі, заслухана у тони старої східної мелодії».
Тішила себе, що пам’ятав її. Оті довгі-довгі роки, що відбігли від того зеленого літа в буковинському селі.
Вже того 1934 року у пресі починають з’являтися уривки з творів, які складуть основу її знаменитого циклу «Метелики на шпильках», в яких з’явиться вже Сандик, а 1935 року на сторінках журналу «Нова хата» майже протягом цілого року з номера в номер буде друкуватися вже не уривки, а ціла повість « Метелики на шпильках», за яку в 1936 році Товариство письменників і журналістів імені Івана Франка несподівано для всіх присудить їй головну премію за кращий літературний твір 1935 року. Правда, була це друга премія. Першої не було присуджено нікому. Рішення журі викликало сенсацію. Премія була присуджена початкуючій письменниці, в той час коли на неї претендувало чимало найвидатніших українських письменників, в тому числі й Богдан Лепкий, якого вважали найголовнішим претендентом на цю нагороду.
Чого саме тоді, коли, здавалось би, мала бути щасливою, її спогади постійно тягнуть її назад до того буковинського села, отих п’ятнадцяти літ? І ночі, що пахне стиглою малиною? Відчувала щось недобре? Їй здавалось, що її щастя буде недовгим. Чоловіка в будь-яку хвилину можуть кинути в концентраційний табір в Березі Картузькій або на нього чекає доля брата Платона, який вимушений був втікати за кордони Польщі.
1935 року народився син Ярема.
1936 року відразу вийдуть три книжки Ірини Вільде. Під дев’ятим числом бібліотеки «Діла» вийде повість «Б’є восьма», у видавництві «Ізмараглд» -повість «Метелики на шпильках» і накладом видавничої спілки «Діла» – збірка новел під назвою «Химерне серце», де, між іншим, будуть оті «24 години».
І всюди – він, Сандик… Вже не називала його Романом, як в новелах 1932 року, а Сандиком.
Нарешті 1939 року вийшла чи не найосновніша частина трилогії «Метеликів на шпильках» – «Повнолітні діти», де вже знайшли своє відображення стосунки з Сандиком в Чернівцях після отого літа «в одному буковинському селі», про яке не могла забути.
Зробила Сандиком скрипалем. Хотіла, аби в його руках була скрипка. Мала слабість до цього інструменту все життя. Олександр Омельський насправді був піаністом і на скрипці не грав. Але хіба це може завадити любові? Великій любові. Вона хотіла, аби Сандик грав на скрипці – і він грав у її трилогії. На старість письменниця оповідала, що грав їй на скрипці оту пісню: «Цигане, ти вкрав моє серце…» Проспівати її не могла. Надто далеко було одне оте зелене буковинське літо і десь в густій буковинській ночі загубилась та мелодія, віднайти якої не могла. Надто короткою була та буковинська ніч, яка пахла стиглою малиною.
Він так і до кінця своїх днів не дізнався, що письменниця Ірина Вільде і Дарка Макогонівна одна і та сама особа. Зрештою, художня література його не цікавила, а ім’я Ірини Вільде в тій країні, де він жив, ніколи не користувалось повагою. Її вважали колабраціоністкою радянської влади і зрадницею українського народу…
Якщо чоловікові Ірини Вільде Євгену Полотнюку вдалось уникнути рук польської поліції, то цього не вдалось його молодшому братові Платону. Він був засуджений на 15 років тюрми, але йому вдалось втекти з неї. Втік до свого брата Ярослава, який жив і працював у Києві. Там одружився з Галиною Александрович і переїхав працювати у Мінськ, де 1937 року був заарештований як «контрреволюціонер» і «шпіон» та був розстріляний. Дочці Жанні на той час було декілька місяців.
Турбота про сім’ю брата Платона ніколи не покидала ні Євгена Полотнюка, ні його дружину. З приходом совєтської влади 1939 року сім’я Євгена Полотнюка перебирається з мальовничого, розкинутого на берегах Дністра, але далекого від Львова села Страшевичі теперішнього Старосамбірського району, де Євген Полотнюк працював у лісництві, до села Лелехівки на Яворівщині, що вже цілком близько Львова. Його призначають працювати директором ліспромгоспу.
З того часу Ірина Вільде стала навідуватись до Львова і однією з перших вступила в новостворену за допомогою письменників з Києва організацію спілки письменників у Львові, привселюдно заявивши про те, що порвала з минулим і ознаменувала цей розрив тим, що змінила своє літературне ім’я з Ірини Вільде на Ярину Вільде. Ярина – це молодий засів! Весна! «Пролог – не епілог», – як казав Іван Франко.
Невдовзі Ярина Вільде вибивається в лідери письменницької організації. В складі західноукраїнських письменників її везуть до Києва і на сторінках львівської преси після приїзду Ярина Вільде не може нахвалитись тим, що побачила під сонцем сталінської конституції. В Києві її віднайшла сестра Галини Полотнюк, дружина розстріляного Платона, брата Євгена Полотнюка.
Окупація Північної Буковини і Чернівців примушує родину Діонізія Омельського, батька Сандика, покинути Чернівці. Згідно з договором між Берліном та Москвою, особи німецької національності можуть покинуту зайняту радянськими військами територію і виїхати в Райх. Правда, мають право з собою взяти не більше 60 кг всякого добра. Решта залишається на місцях. Влада за те, щоб добра переселенців залишилось для неї якнайбільше. 1940 року Сандик Омельський опинився в таборах для переміщених осіб в Сілезії, в якій на той час жила родина Діонізія Омельського.
Був на той час вже одруженим. Як-не-як мав уже 32 роки… Не шукав зав’язків з тою, яку знав, як Дарія Макогонівна, а світ величав її Іриною Вільде. В Чернівцях залишились лише спогади і могили. На кладовищі, що на вулиці Зеленій, зберігся дотепер гробівець рідної сестри Сандика Ерни (29.11.1912 –3.07.1934). Її смерть співпала з весіллям Дарії Макогон. Ерна стала прототипом Лялі Данилюк у творах Ірини Вільде.
Поруч з гробівцем Ерни великий гробівець стрийка Сандика Іполита Омельського. В ньому спочиває мама дружини Іполита Омельського Катерина Орза, уроджена Томоруг. На гробівці напис, що була вона вдовою по надучителю, а також вказані роки її життя: 6.10.1878 – 21.07.1918. На пам’ятній стеллі вибиті в каменю імена тих, хто тут мав бути похований, але так і не спочив у рідній землі, а вимушений був її залишити перед приходом радянської влади. Написи вибиті для Іполита Омельського, «пенсіонованого шкільного директора, резервового офіцера, посідателя золотого хреста з короною і декорацією і т. д. і т. д.». Напис сповістив, що він народився 18 листопада 1878 року. Мала спочити в гробівці і його дружина Зеновія, уроджена Орза, «пенсіонована учителька», яка народилась 13 липня 1886 року…
Тільки й усієї пам’яті по Сандику, що оті могили на цвинтарі. Та ще твори Ірини Вільде, які він ніколи не читав.
З часу виїзду Сандика у « Райх» Ірина Вільде про нього нічого не чула.
У війну Ірина Вільде разом з чоловіком з Лелехівки переїхала в село Микуличин теперішнього Надвірнянського району Івано-Франківської області, де чоловік став працювати надлісничим у лісах митрополита Андрея Шептицького, з відома чи без відома якого тут проходять вишкіл бійці ОУН-УПА. Про це знають поляки, організовані в Армію Крайову.
14 серпня 1942 року народився син Максим.
Саме в ту пору, коли починають косити трави, в Микуличин на лісничівку до Полотнюків приїхала дружина розстріляного більшовиками 1937 року Галина Полотнюк з дочкою Жанною, тіткою та дочкою сестри. Всього четверо чоловік.
26 листопада 1942 року на 11 кілометрі залізничної колії від Ворохти був убитий німецький солдат, який по цій колії цигикав на дрезині. Це було чисто провокаційне вбивство, яке було організоване боївкарями Армії Крайової. Підозра була кинута на УПА. Зрозуміло, що цього вбивства німці пробачити не могли і почали діяти по старій методі, яка полягала в тому, що за одного вбитого німця мали розплатитись життям десятки заручників мирного населення.
Тих заручників можна було знайти чимало в селі, але чомусь німці разом з шуцманами – допоміжною поліцією, яка складалась майже повністю з польських шовіністів, що найнялись на службу до німців, відразу після вбивства поїхали машиною на лісничівку, яка була далеко від села.
В той ранок Євген Полотнюк на коні поїхав, як завжди це робив ранками, оглянути ліс, дружина з дітьми була вдома і готовила обід. На дворі гуляла неподалік вхідної брами Галина, дружина Платона Полотнюка.
Нараз у двір вїхала машина, поліцаї запитали чи вона є «фрау Полотнюк», та сказала, що так і її відразу вхопили і хотіли посадити в машину, як на коні в’їхав у двір Євген Полотнюк. Він почав щось говорити з німцями, звичайно, що по-німецьки, і німці відпустили Галину, а забрали з собою його.
Цю сцену бачила з вікон Ірина Вільде, вибігла надвір, але машина вже зникла з виду. Галина нічогісінько не могла розповісти, бо мови німецької не знала.
Не відомо, як склались би обставини, коли б на подвір’ї на той час була замість Галини Ірина Вільде, також «фрау Полотнюк», і що було б, коли на той час не над’їхав її чоловік. Цілком можливо, що й поліція прийняла Галину Полотнюк за Дарію Полотнюк…
Галина зрозуміла, що Євген Полотнюк заступився за неї і запропонував себе забрати замість неї. Так вона опісля й розповідала.
Спочатку Ірина Вільде думала, що виникло якесь непорозуміння і невдовзі чоловік повернеться додому.
Вже не повернувся ніколи. З того часу не бачила його. Навіть не знала, що з ним, хоч кружляли різні чутки. Насправді його розстріляли в урочищі Лазор біля селища Татарова 28 грудня 1943 року.
Ірина Вільде про це не знала.
Того ж дня, коли забрали чоловіка, до неї на лісничівку прийшли двоє солдатів у німецькій формі і сказали, щоб негайно втікала. Лиш тоді зрозуміла, що за її чоловіком спеціально приїздили німці з шуцманами, а, не заставши його, вхопили Галину Полотнюк, подумавши, що це вона є дружина Євгена Полотнюка – їхнього ворога, а коли над’їхав він, то її відпустили і забрали його. Це була наперед запланована акція, ініціаторами якої були вояки Армії Крайової… Розправившись з її чоловіком, тепер мають прийти розправитись з нею. Більше залишатись в Микуличині їй було небезпечно. Вона ризикувала своїм життям і життя двох синів. Того ж дня їй треба дібратись до Станіславова, а відти вже до батьків у Ходорів.
Тільки встигла прихопити з собою найнеобхідніше для дітей, рукопис «Сестр Річинських» , портативну друкарську машинку «Еріка», яку на річницю шлюбу подарував чоловік, а також невеличкий альбом із світлинами, серед яких була і ота, яку подарувала чоловікові на день заручин 1932 року…
Втекла вчасно, бо невдовзі на лісництво примчались боївкарі Армії Крайової і за нею погналась погоня.
Ірина Вільде так і ніколи не розповіла правди, що головними призвідцями втрати чоловіка були польські боївкарі з огляду на тодішні стосунки з польським комуністичним урядом.
Боязнь розправи з нею польськими боївкарями примусила її не залишатись у батьків, що вчителювали у Ходорові, а піти жити у Добрівляни – глухе село під Ходоровим, де жила Ірина Кецало, сестра опісля народного художника України Зеновія Кецала, якому судилось, перш ніж ним стати, перейти сталінські катівні, і дружина брата Ірини Вільде Бориса. Старший син Ірини Вільде Ярема залишився з дідусем та бабусею, а вона пішла в Добрівляни з сином Максимом.
Кожен, хто торкався історії загибелі Євгена Полотнюка, стверджував, що німці мали на меті забрати будь-кого з лісничівки як заручника, натрапили на Галину Полотнюк, але у справу втрутився чоловік Ірини Вільде і вимагав, щоб її відпустили, а тому німці не довго думаючи відпустили Галину, а забрали його. Так розповідала опісля і сама Галина Полотнюк, дружина Платона Полотнюка.
Ірині Вільде співчували і казали, що вона мала жаль до чоловіка за такий вчинок. Так, – казали одні, – це правда, що найвищим виявом любові до ближнього є віддати своє життя за нього, але… Так, – казали другі, – вона могла гордитись вчинком чоловіка, але…
Ірина Вільде мовчала… Збулись її погані передчуття, які мала після одруження з Євгеном.
Зрештою, сидіти в Добрівлянах довелось не дуже довго. З приходом при кінці липня 1944 року радянської армії вона перебралась до Львова «піднімати з руїн» народне господарство, знищене німцями. Зупинилась у своєї старшої товаришки-письменниці Ольги Дучимінської, а невдовзі її справи пішли настільки успішно, що дістала окреме помешкання на вулиці Театинській (зараз вулиця Максима Кривоноса) в будинку № 33, коли стала депутатом Верховної Ради УРСР у 1946 році і як справжня дочка свого народу, як писала про неї тодішня преса, стала «оспівувати натхненну працю вільних людей, навіки возз’єднаних в радянській державі». Згідно з етикетом, за яким жили тодішні народні обранці, їй було виділено воєнізовану охорону, яка несла цілодобове чергування перед входом у її помешкання.
Не секрет, що протегував Ірині Вільде у той час і був її надійним захистом не хто-небудь інший, як Сидір Артемович Ковпак, який на той час займав пост заступника Голови Президії Верховної Ради УРСР. З наказу верховного командування УПА Євген Полотнюк був одним із учасників операції «Буря», пов’язаної з рейдом Сидора Ковпака. Суть тієї операції полягала в тому, що Сталін визнавав територію Західної України підконтрольною УПА і був проти того, щоб після відступу німців ця територія стала польською. Одночасно Сталін визнавав можливою співпрацю з УПА по винищуванню німців, як основних ворогів. Таким чином, партизани Ковпака опинились у Яремчі та його тамтешніх околицях. Так і познайомились Євген Полотнюк з Сидором Ковпаком.
Львів відвернувся від Ірини Вільде. Правда, в очі з нею всі були люб’язні.
Ірині Вільде було дозволено тримати домашню робітницю, їй була в тому ж будинку поверхом вище виділена ще одна доволі велика кімната під робітню.
(Закінчення буде)
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/