ДО 200-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЮРІЯ ШКРІБЛЯКА
Петро Корпанюк, син Дмитра та Параски, закінчив Львівський політехнічний інститут, дістав диплом інженера по спеціальності автоматичних систем управління і хоч був праправнуком Юрія Шкрібляка, але талант його не успадкував, чи як в старі часи казали – не удідичив, і різьбярем, як можна було сподіватися, не став. Його прабаба, дочка Юрія Шкрібляка, яку звали Катерина, була 1860 року народження, вийшла заміж за Івана Корпанюка, про якого метрична книга одружень села Яворова тодішнього Косівського повіту твердила, що він є звичайним agricolae, тобто селянином, і з батьківського осідку, що на присілку Плоскім, де віддавна був загосподарювались Шкрібляки, перейшла жити у хату чоловіка аж під Сокільський верх, під схилами якого розпростерся один з найбільших присілків села, оточений річкою Рибницею, яка хоч і мала таку гучну назву, але споконвіку в ній ніколи не водилось якоїсь путньої риби, аби так її ґонорово називати. Там і привела Катерина своєму чоловікові три сини. Найстаршим з них був Юрій, бо на самого Юрія 1892 року був рождений, тому й називався Юрієм. Через два роки народився наступний син, якого назвали Семеном, бо прийшов на світ Божий перед празником Симеона Стовпника, а ще через два роки народився наймолодший з Корпанюків, якого назвали Петром, бо на Петра був народжений. Перші два з малкості захопилися різьбою, хоча діда їхнього Юри вже не було в живих, бо помер він на сам великдень 1884 року, але живими були його сини, котрих хлопці по мамі Катерині звали вуйками, а були то Василь, Микола та Федір. Василь, ади, був з 1856 року, Микола з 1858 року та Федір з 1859 року. Всі різьбили і з того жили. Юрко і Семен, як трапилась вільна хвиля від роботи, бігали з Широкого до вуйків аж на Плоский, що за шість кілометрів від них, і дивились, як тоті різблять. Потім приходили додому, робили самі собі різні різаки і брались до різьби. Семен і Юрій стали як і їх дідо Юра класиками гуцульської різьби, прожили довге життя і удостоїлись звань Заслужених майстрів народної творчості. Петро, молодший брат, до різьби не пхався. Його більше манила господарка.
Коли вже сини попідпростали, то вирішив Іван Корпанюк поставити нову хату. Поставив її трохи ближче до села якраз при дорозі, котра вела вниз з осідку, званого Коцівкою, до річки Рибниці. Так десь на половині дороги між ними. Там перейшов жити з дружиною Катериною та синами і там звікував свій вік і переставився на той світ 1920 року.
Зять Юрія Шкрібляка Іван Корпанюк не був як тесть різьбярем, але відчуття прекрасного мав в собі і то неабияке. Все, що його оточувало, мало бути мистецьки довершеним. Бо, ади, люди ставили в хаті печі і білили їх вапном перед кожними святами, або як того не хотіли робити, то ставили їх з цементу і мастили масляною фарбою, здебільше синьою ( бо на синьому не видно так замащеного, як на білому), а Іван Корпанюк у Косові в самого Бахматюка, майстра кераміки над усіма майстрами неперевершений, купив кахлеву піч і бесагами поносив всі кахлі додому. По одній-другій носив в сіно загорнуту, поки не виносив всі, аби в бесагах, не дай Боже, потовкти чи надщербити! Коштувала та піч не малі гроші, але що там гроші були варті для нього, коли на ту піч було любо глянути. Пани їхати по ній бричками, гусари до молодиць крутили вуса, грали музики в скрипку і цимбали, а підвипилий чоловік танцював гуцулки з якоюсь молодицею у дротяній запасці. Було на що дивитися! Такої печі в Широкому не мав ніхто. А ще ходив по базарах та в гончарів косівських скуповував миски, тарелі, збанки, двійнята та іншу кераміку. Зробив гарний намисник і виставив ті скарби в світлиці. Любувався ними.
Та естетичні уподобання Івана Корпанюка на цьому не закінчились. Він пішки з Яворова ходив до Косова на річку Прут і вибирав на рінні плити, якими вистелював подвір’я. Носив їх по одній бесагами. Люди аж дивувалися з такої роботи: і пощо то? Що не можна без того? А плитами тими він виклав все подвір’я Такого, ади, слічного подвір’я викладеного плитами не було навіть в отця духовного Окуневського, до якого в гості приїздили люди зі світів.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Прийшов час і сини Іванові почали женитись. Юрій, найстарший, збудував собі хату трохи вище батьківської, Семен залишився жити на тому обійсті, де колись мав хату батько. Сини Юрія та Семена успадкували від батьків різьбярський талант і стали гідними продовжувачами родової традиції, започаткованої Юрієм Шкрібляком. Не так склалось у наймолодшого з синів Івана Корпанюка Петром. Вже коли поженились старші браття і пішли на бік, одружився і він. Залишився жити у батьківській хаті, успадкував батьківське добро, ґрунти і хату. Взяв за жінку Катерину, доньку Федора Шкрібляка, набагато молодшу за себе, бо була з 1908 року. Мала 16 років, як вийшла заміж, а вже на Петра 1926 року повила свого первістка, якого, як і годиться, назвала Петром, який після одруження замешкав на осідку в Чопівці і був першим косарем в селі. Ніхто в тому не міг змагатися з ним. Як пір’їною махав тою косою . Завжди першим ставав у ряд при кішні. Решта ледве встигали за ним.
За Петром 1928 року народився Василь, який взяв жінку аж з Залуччя і вибудував собі хату трохи нижче від вуйка Семена. Василя в селі звали шофером, бо як прийшов з армії, то став працювати в колгоспі, в якому стажувався бухгалтером пізніший Президент України Віктор Ющенко, котрого не раз підвозив на машині, куди йому було потрібно. Був таким відважним шофером, що своєю вантажівкою виїздив на верхи, де важко було і возом виїхати. Як їхав, то люди збігались дивитись на ту чудасію, бо кіко світ світом, а такого не видати було. З того часу й дістав прозвище шофер, але не тільки тим славився Василь-шофер. Мав вроджений хист фотохудожника. Придбав фотоапарат і все, що було гідне його уваги в селі фотографував. Не обминув жодного весілля, хрестин, похоронів та інших значних подій. Одне слово, став своєрідним літописцем села. Мав норовистий характер і його жоден фотоапарат не влаштовував і кожен який би то не був, він розбирав і вставляв якісь деталі, які на його думку мали покращити якість світлини. Дочки мав дві: Наталку і Ганусю. Обидві красуні на все село. Як йшли до церкви одягнуті в народний стрій, то було на що подивитись.
По Василі народилась Василина, чи Васютка, як кличуть за молодості у горах Василин, а в старшому віці Васютою. Була з 1930 року. П’ятою з черги була Марія. Народилась на Першу Пречисту 1933 року. Чоловіка її звали Андрій, а тому на неї казали Маріка Андрієва. Був той Андрій їздовим у колгоспі і дуже помічним людям, бо його коні переорали всім присадиби в присілку.
За Марійкою йшов Микола, якого кликали Коцем. Був 1934 року народження. Пішов служити в морфлот і в Росії й залишився. Тільки у відпусту приїздив в гори, подихати, як казав , «настоящим воздухом». 1936 року народилась Параска, а за нею Ілля в 1938 році. Двоє хлопців, що народились опісля, Іван та Юрій, померли малими від пошесті. Першому було дев’ять років, а другому одинадцять.
Скаржилась людям Катерина, дружина Петра Корпанюка, що як таким темпом буде зростати сім’я, то прийдеться дітей називати біблійними іменами. Але якось стало на десятій дитині.
Такою була гілка роду класика гуцульської різьби Юрія Шкрібляка по наймолодшому сину Петру.
Ні один хлопець тієї гілки не успадкував таланту до різьби. Були добрими господарями, робітниками, але що різьбярами, що ні – то ні!
Помер Петро Корпанюк 1961 року і все майно, як годиться, перейшло до наймолодшого сина Іллі, який також не був обділений почуттям прекрасного і вирішив батьківську хату перенести з одного місця на друге, бо надто в неестетичному оточенні вона стояла .Зібрав одного дня чоловіків з присілку і на дрючках посунули хату, Петром-батьком будовану, в інше, більш мистецьки довершене місце. Правда, ремонтував після того перенесення хати на дрючках Ілля довго…
Вдова по Петрі повибавлювала внуків, а потім вирішила піти на своє. Вона була з верхів і не привикла дивитись на гори знизу вверх з естетичного подвір’я чоловіка, а любила дивитись зверха вниз. У віно колись вона дістала кусок царинки на Черленому присілку, що йшов паралельно з Широким, але через річку. Верх, на якому була та царинка називали в селі Климачиним і по нім в Широкому ворожили на погоду. Як зранку затягувався хмарами, то означало, що по обіді хочеш ти того, чи ні, обов’язково буде дощ. А погода для людини в пору кішні значила багато. Не встигнеш прибрати сіно з покосів та скласти в копицю, то як затягнеться дощ, то може прогнити. І що тоді худобині дасиш?
Та й окрім того вдові не вельми добре було в долах. Хата на хаті, тісно якось. А там на верху простори і дихнути є чим. А внизу їй завжди повітря бракувало.
Як не відраджували її сини йти на верхи жити, але Катерина вперлася і настояла на своєму. Прослухали сини маму і збудували їй хатину. Збудували на джерелі, яке було в хаті під пічкою, а тому за водою не мусила далеко ходити. Грибів, афен, чорниць, ґоґозів і всім чим міг наділити людину ліс, мала вдосталь.
Зимою, як випадали сніги і була завірюха, то хату Катерини завівало по сам комин. Тоді і йшли сини відкопувати маму. Дрів їй нарубували, кутюгу (так називають собаку) тримала та й якусь твар господню, аби мала за чим ходити і не було їй скучно…
Внуки приходили часто, бо біля бабиною хати росли білі гриби, козарі та каліки, тобто підберезники та підосичники, як їх у книжках називають. Баба була правдивою гуцулкою і крім білих грибів та рижиків ніяких інших не брала. Білі сушила, а рижики маринувала. Обдаровувала потім всю родину тими грибами насушеними. Інші гриби, які росли навколо її хати, залишала для грибарів, які кожної неділі галайкали по лісі біля неї і збирали їх. Померла на 84 році життя у 1992 рік.
І як не дивно талант, але вже не Юрія Шкрібляка, а його зятя Івана Корпанюка, озвався у правнука Петра по синові Дмитру, який народився 1931 року. Той Дмитро одружився після Василя-шофера, який доробився трохи грошей і вирішив збудувати собі нову хату, трохи вище батьківської, а свою відступив братові Дмитру. Дружину взяв аж зі Стецеви, де врожайні, рахманні, ґрунта, не такі , як в горах. Звали його дружину Параскою, писалась вона Чешик і була 1945 року народження. діди якої як по батьку, так і по матері були зі Стецеви і хрестив їх не хто-небудь, а сам о. Кирило Гаморак, посол у Галицький сейм, а також тесть Василя Стефаника. Могли похвалитися діди Параски, що вони, тобто її діди, добре знались з Василем Стефаником і перевозили його зі Стецеви на нову хату в Русів, де жив письменник і де помер. Дмитро був з черги четвертою дитиною у сім’ї. Петро, Дмитрів син з політехнічною освітою, народився 29 березня 1968 року і був названий в честь діда по батькові, а його брат Іван, який народився 13 вересня 1982 року, був названий в честь прадіда Івана Корпанюка, який бесагами носив плити з Косова, аби вимостити подвір’я.
Пішов Петро, в честь діда названий, до сільської школи, що в добрих двох з гаком кілометрах від хати, 1975 року, був відмінником і після закінчення школи у 1985 році вирішив поступити на навчання у Львівський політехнічний інститут. На вибраний факультет був дуже великий конкурс, а окрім того виявилося, що й хоч Петро був відмінником у школі, але знання його були недостатні для навчання на вибраному факультеті автоматики. Допоміг Степан Антонович Давимука, пізніший голова Львівської обласної адміністрації, який зумів за короткий термін наздогнати хлопцеві упущене. Здібним до науки виявився він. Як кажуть, на льоту науку ловив. Одне слово, 1985 року Петро Корпанюк став студентом Львівської політехніки, але вже наступного року був забраний служити в рядах радянської армії. Служив у місті Мозирі Гомельської області. До Львова повернувся 1988 року і продовжив навчання. Закінчив інститут 1992 році… і виявилося, що знайти роботу за спеціальністю було неможливо. Так вже сталось, що більшість випускників тодішніх вишів або в пошуках роботи виїхали за кордон, багатьом прийшлось перекваліфікуватись на інші спеціальності, а багато пішло торгувати на базар. Петро разом з своїм краянином Миколою Григорчуком із Снідавки (сусіднє село Яворову) створили виробничо-художнє підприємство «Трембіта». Дали багатьом майстрам народної творчості роботу і заробіток. Петро займався продажею тих виробів. .
Ще в студентські роки захопився колекціюванням. Збирав поштові відкритки із життя рідної Гуцульщини. Зібравши доволі пристійну колекцію, став відвідувати клуби колекціонерів Львова, Івано-Франківська, Києва. Його колекція постійно збільшувалась. Зароблені гроші витрачав на збирання гуцульських різьблених скринь, які вже відслужили своє і стали на господарстві непотрібними. Дехто продавав ці скрині до музеїв, хтось на дрова пустив. Були ті скрині усіяні різьбленими «ружами», «сонічками» та ще іншими різьбленими прикрасами. Складали у ті скрині, які формою нагадували хату з двосхилим дахом ( подібну форму мали й римські саркофаги, бо мали служити покійнику домом у царстві тіней), найцінніше, що було в хаті. На відміну від форми скринь Понизов’я України вони не були плоскими і ніколи не служили столом. Складали у неї віно для нареченої, а тому й було намальовано чи написано,як кажуть гуцули, на тих скринях оті сонічка та ружі, аби було на новому господарстві молодій господині завжди сонячно і пахло ружами, тобто трояндами. Не різьбили ті візерунки на скринях професійні різьбярі, а звичайні люди. Тим вони й були цікавіші, бо як батько робив скриню для дочки, то вкладав у те писання-післання-побажання всю свою батьківську душу. І так з роду в рід… Могло бути тих скринь у хаті багато. Бо одна належала покійній прабабі, друга бабі. Ще одна – матері. А ота ще свіжа, з бука роблена, і розписана чекала на свій час для найстаршої доні господарів…Не міг погодитись Петро, що з тими скринями викидається з хати минувшина. Хотів продовжити їм життя. Не легко було їх зібрати та з гір знести в долину. Хотів ту красу показати людям.
Врешті йому це вдалося. Виставка під назвою «Духовна спадщина Гуцульщини та Покуття» відкрилась на Йордан 2006 року у Музеї українського декоративного мистецтва в Києві у Печерській лаврі. Свої колекції декоративного гуцульського мистецтва представили також колекціонери Іван Вишиванюк з Коломиї та Борис Мардаревич зі Снятина. Про ту виставку заговорила преса. На неї прибув Президент Віктор Ющенко. З того приводу російськомовна газета «Сегодня» від 24 січня 2006 року єхидно зауважила: « В перший день виставку відвідав президент України.З: з цього приводу працівники музею вишикувались при вході у шеренгу, а квартет музикантів з Івано-Франківської області старанно награвав народні мотиви. Президент запізнився всього на чверть години, розхвилювався від звуків скрипки та цимбал, і, перш, ніж оглянути виставку, довго милувався з виглядом знавця грою фольклористів. Після скучної офіціальної частини, яка складалася з невпинних виступів чиновників, публіку все-таки впустили за червону стрічку полюбуватись скринями». Тоді й познайомився Петро Корпанюк з Президентом, який також виявився затятим колекціонером прекрасного. Було на виставці тих скринь 40 одиниць. Тоді ж Петро Корпанюк представив на виставці частину своєї колекції листівок, датованих кінцем XIX- початком XX століття і випущених в основного в Галичині. Демонстрували ті відкритки одяг, побут, архітектуру, звичаї гуцулів та мальовничу природу Карпат.
Познайомився тоді Петро Корпанюк з Романою Кобальчинською-Вовчовською, яка була родом з Ходорова на Львівщині, а тепер працювала провідним спеціалістом у Музеї народної архітектури та побуту України в Пирогово, де завідувала сектором «Карпати». З її допомогою та сприянні була відкрита виставка в Пирогово скринь та листівок. На виставці було 45 скринь, а також 600 листівок, які засвідчували побут гуцулів і були справжніми пам’ятками культури. Виставка мала великий успіх. Її відвідало багато тисяч людей. Подібного в музеї досі не було. Однак…однак 15 вересня сталася пожежа, яка охопила три об’єкти, які представляли Карпати («Хата Бухня» із села Шепіт, «Гражда» із села Яворів і кузня із села Дземброня).
Колекція скринь, яка не була застрахована, згоріла повністю. Пожежу погасили через годину після приїзду пожежної команди. Із скринь залишилось три недопалки. Як виявилось, спочатку злодії викрали скрині, а потім підпалили будівлі аби замести сліди. За приблизними підрахунками, зникла колекція коштувала на той час близько 65 тис. грн. Усього ж збиток від пожежі оцінили в 4 млн грн. Було розпочате кримінальне провадження, яке нічого не дало. Було втрачено унікальну колекцію. Підозра на підпал впала на 17- річного неповноцінного хлопця , проте невдовзі справу закрили…
Петро Корпанюк так і ніколи не видасть каталог зібраних скринь…
Тепер зосередив увагу на відкритках, які збирав і колекція яких постійно збільшувалась. На той час Петро Корпанюк познайомився з Архипом Данилюком (1941–2008)¸видатним етнографом, який чимало доклався до створення Музею народної архітектури та побуту у Шевченківському гаю у Львові і деякий час був його директором. Він і запропонував із зібраних листівок видати книжку-альбом.
Для видання книжки потрібні були гроші і то немалі. Ніхто не прийшов з допомогою. Мусив їх заробити сам. Мусив заробити і на збирання листівок, мусив заробити для купівлі скринь та різьблених столів, якими так любувалися відвідувачі виставок.
Знайшов спосіб і заробив. Це був час, коли все старе, що прийшло від нас від радянської системи розвалювалося і ставало непотрібним. Непотрібними ставали картини живопису, які висіли на стінах колгоспних контор, будинків культури, які поспішно перекваліфіковувались на Народні доми. На них процвітало щасливе колгоспне життя, з них усміхались передовики виробництва і колгоспних ланів, комбайнери, трактористи, шофери, доярки…Всі ці твори живопису мистецтвознавці назвуть продукцією соцреалізму Їх намагались якнайшвидше позбутись і забути, що такий період у мистецтві в країні, що будувала комунізм, був…
Не поспішали музеї придбати ці твори. І без того у їх запасниках їх було більше, ніж потрібно. Не міг змиритись з тим Петро Корпанюк. Історія є історія. Нащадки тих, хто будував це світле майбутнє, повинні знати про такий вид мистецтва, як знають про імпресіонізм, кубізм, реалізм та иньші напрямки у мистецтві. Нехай знає і світ.
Тим більше, що саме тим соцреалізмом з колгоспних контор зацікавились на Заході і почали організовувати виставки, які мали шалений успіх. Тамтешні галереї не мали таких творів.
Петро Корпанюк допомагав власникам позбутись соцреалістичних творів. Він відкуповував їх. Власники були подвійно з того задоволені. Раз, що позбулись тих шедеврів. а два, що ще й дістали за них гроші.
На той час Петро Корпанюк налагодив зв’язок з численними організаторами виставок у Європі, приватними колекціонерами та галереями. Вони охоче брали колекції Петра Корпанюка на виставки. Важко перерахувати , в яких тільки містах Європи не демонструвались картини з колекції Петра Корпанюка. Назад ці твори вже не повертались. Їх охоче закуповували, аби поповнити ними свої колекції різні музеї та галереї. Виручені гроші йшли на закупівлю нових творів . Назбиралась і достатня сума для видання альбому.
Він вийшов 2007 року у Видавничому домі «АДЕФ-Україна», що у Києві. Це було це саме видавництво, яке 2008 року видасть факсимільне видання «Пересопницького Євангелія», а також переклад цієї книги, на якій клянуться президенти України, вступаючи на цей пост, зі староукраїнської мови на сучасну українську. Альбом був названий «Мій рідний край», мав 377 сторінок з ілюстраціями. Вступне слово до нього під назвою «Мандрівка в країну поштових листівок» написав Президент України Віктор Ющенко. Слово до читача написав заслужений художник України троюрідний брат Петра Корпанюка Василь Корпанюк. Ґрунтовну статтю про поштівку до видання написав Архип Данилюк і уклав короткий довідник фотомитців, художників і видавців поштових листівок. В цьому списку було 17 осіб. Листівки були розміщені у розділи: «Краєвиди», «Міста і містечка», «Села та присілки». «Мешканці краю», «Родина», «Життя громади», «Заняття людей», «Матеріальна культура» «Народне мистецтво. «Привітальні та інші листівки». Мав альбом іменний та географічний покажчик.
Поява цього видання було розцінено як небувале явище в культурному житті України. На видання цього альбому не було витрачено жодної копійки державних грошей
Подібний альбом під назвою «Swiat kresów» 2011 року у Варшаві видав Томаш Куба Козловський – польський історик, культуролог, один із найбільших популяризаторів Львова й Галичини у Польщі, організатор Днів Львова у Варшаві. Його дід був зі Львова. Це видання було державним замовленням, автор дістав гонорар, а на збирання матеріалів держава виписувала йому відрядження, яке й оплачувала.
Подібного у Петра Корпанюка не було. Альбом розійшовся по всьому світу. Для багатьох він був одкровенням. З нього люди дізнавались про Гуцульщину, Покуття, їх культуру і людей.
Цього ж 2007 року, в липні, відбувся гуцульський фестиваль в Яремчі. На ньому Петро Корпанюк виставив свою колекцію листівок. Фестиваль відвідав Віктор Ющенко. Був разом із сім’єю.
2008 році Петро Корпанюк став лауреатом премії імені Володимира Гнатюка, яка присуджується за видатні успіхи в області етнографії за збереження та охорону нематеріальної культурної спадщини. і заснував приватне підприємство «Мистецький центр ”Барви”», основним видом діяльності якого було видання книг.
Заохочений успіхом випущеного альбому листівок. Петро Корпанюк вирішив видати ще один альбом. На цей раз в ньому мали бути представлені святкові листівки з його колекції та колекції колекціонера Сергія Полегенького. До видання такого альбому Петра Корпанюка заохочували різні люди, представники різних партій та уряду. Обіцяли оплатити вартість накладу, який виносив 400 тисяч гривень. Ті, хто обіцяв оплатити вартість та заохочував Петра Корпанюка до видання, не дали ні копійки. Всі заощадження Петро Корпанюк витратив на видання попереднього альбому. Позичені гроші на видання нового альбому довелось заробляти, щоб віддати борг, бо на той час для нього було дуже важкою і непростою справою.
І все ж альбом «Українська святочна картка» вийшов 2009 року українською та англійською мовами у видавництві мистецький центр “Барви”.Тут було вміщено репродукції поштових карток 1900-1939 років, включно з виданнями української діаспори. Цього ж року була створена і електронна версія цього альбому.
Видані альбоми принесли успіх Петру Корпанюку у світі. Ним зацікавились у Спілці українських філателістів та нумізматів, заснованій у 1951 році в Нью-Йорку. Спочатку це об’єднання мало назву Союз українських філателістів (Society of Ukrainian Philatelists), а з 1972 року — Союз українських філателістів та нумізматів . До 1980 року у Союзі перебували колекціонери з десяти країн. У 1983 році чисельність Союзу зросла до 300 осіб із 15 країн. У 1980-х — 1990-х роках Союз відкрив відділення в Канаді, Австралії та Україні та увійшов до низки національних філателістичних організацій. У 1991 році Союз налічував 782 члени, включаючи 96 довічних та 6 почесних. Союз входить до Американського філателістичного товариства, Ради філателістичних організацій, Королівського філателістичного товариства Канади, видає піврічний журнал «Ukrainian Philatelist» («Український філателіст»), двотижневий бюлетень «Trident Visnyk» («Вісник Тризуба»), довідники та монографії .
Зокрема діяльністю Петра Корпанюка зацікавився президент Ярослав Калин, батьки якого були виходцями з Городенківського району Івано-Франківської області.
Спілка українських філателістів та нумізматів є офіційним спонсором престижного призу імені Георгія Нарбута, який щорічно вручається за найкращий дизайн української марки, випущеної попереднього року. Найкращі члени Союзу нагороджуються преміями Юліана Максимчука.
Альбом « Мій рідний край» Ярослав Калин виставив на конкурс виставки Сарех-22, яка відбулась в Торонто 9-12 червня 2022 року. Це найбільша і найпотужніша міжнародна виставка філателістів та нумізматів світу і відбувається раз у десять років. 2022 року в цій виставці за нагороди боролись 108 учасників з 35 країн світу. Найбільше було учасників з Канади (46 чол.), відтак США ( 15 чол). Золоту медаль виграв Йосиф Гоффман з США за двотомне видання марок Російської федерації, України та Білорусії у 1918-1963 роках. Позолочену медаль виграв Петро Корпанюк, який вперше представляв Україну на такому поважному міжнародному конкурсі.
На цій виставці срібну медаль виграв Олександр Жарівський зі Львова, за «Каталог конвертів видавництва «Дивосвіт», який вийшов 2022 року у видавництві «Простір-М».
Союз українських філателістів та нумізматів з цієї нагоди нагородив Петра Корпанюка премією Юліана Максимчука (30 серпня 1890, Мразниця біля Борислава —13 грудня 1980) видатного діяча українського філателістичного руху в діаспорі, автора каталогів українських державних і недержавних марок, посадника міста Борислава. Був у рядах українських січових стрільців а відтак старшиною Української галицької армії. В 1951 році він переїхав у США, замешкав у Чикаго. Отримав цю нагороду Петро Корпанюк за активну участь пропаганди серед філателістів світу української мови. Від цієї ж організації Петро Корпанюк отримав і «Золотий тризуб», який присуджується тільки раз у рік. У даному випадку нагорода була за представлення на виставках найбільшої кількості матеріалів українською мовою.
Не довідались про нагороди сина і не потішились ними ні батько Дмитро, який помер 2019 року, ні мати Параска, яка відійшла в засвіти 2020 року…
Серед нагород, отриманих в Україні Петром Корпанюком є диплом видавництва «АДЕФ-Україна», дипломи Івано-Франківської міської ради, обласного управління культури та міського управління культури Івано-Франківська.
Не пропав, не заснітився ген роду Юрія Шкрібляка в його праправнуку Петру, який розповів світові і про свій рід, своє село Яворів і свій рідний край Гуцульщину. Її минуле і її людей…
Роман Горак,
письменник, директор Львівського національного музею Івана Франка у 1992-2017 рр.
Чільне фото: Петро Корпанюк.