“Українська літературна газета”, ч. 7 (363), липень 2024
Саме тоді, коли минуло 90 років від виходу його першої збірки «Святоіванські вогні» та 40 років від відходу його у вічність, він після довгої розлуки з рідним краєм, наруги та принижень з боку радянської влади, повернувся з чужини у село Суходіл, що за княжим Звенигородом на Львівщині, в якому прийшов на світ 12 серпня 1913 року.
Повернувся пам’ятником, який став на місці де колись стояла хата, в котрій прийшов на світ і де зробив свої перші кроки, а відтак переїхав на батьківщину батьків у село Водники. Там провів дитинство та юність.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Був вірним Україні до останнього подиху.
Своє справжнє прізвище – Іван Керницький – залишив на рідній землі. В еміграцію взяв тільки нагадування про себе колишнього: прийняв свій постриг і став у літературі Ікером.
«Давно колись, – писав у передмові до його першої збірки «Святоіванські вогні» тодішній метр західноукраїнської критики Микола Голубець, – ходив Діоген у білий день з ліхтарнею у руці й шукав людини. Сьогодні можна з куди меншим успіхом шукати письменника. Письменника з крови й кости, не графомана, не з ласки добродушного видавця, але з Божої ласки. Письменники трапляються рідко, ще рідше мають щастя на своїх Діогенів, що зраділи б нахідкою й відступили б їм трохи місця в бочці й троха сонця перед нею.
А все-таки трапляються»…
До тих слів Микола Голубець додав: «Іван Керницький, молодий, ледви 20-літній хлопчина, це направду письменник. З тої правдивої Божої ласки, що обдаровуючи світ Олександрами Великими й Малими, так рідко здобувається на добрих письменників, може, тому, щоби ми ними тим більше раділи, тим вище їх цінили й тим нижче платили їм гонорари й винагороди» Твердив, що в цьому велика премудрість Божа». Переконував читачів, що вистарчить прочитати його «Стару хату» чи «Колядників» з цієї збірки, аби зрозуміти, що ласка Божа дала нам «правдивого письменника з крови й кости».
Ці слова були написані в той час, який в нашій літературі, названій золотим періодом історичної повісті, представлявся такими іменами, як Богдан Лепкий, Ольга Кобилянська, Наталена Королева, Андрій Чайковський, Юрій Косач, Улас Самчук…
Наша література оплакувала тоді програні національно-визвольні змагання і намагалась знайти причину того програшу, а Василь Стефаник, тогочасний лідер у літературі та голова Товариства письменників і журналістів імени Івана Франка, різко змінив орієнтаційний напрямок своїх творів і з колії соціальних проблем у своїх новелах перевів його на колію національних проблем. У них звичайний селянин, який вічно скаржився на свою важку долю, вже заговорив про необхідність власної української держави, чого раніше в творах українських письменників на селянську тематику і близько не було.
Тільки нещодавно промайнула кровава пацифікація профашистського польського уряду стосовно українців, які не хотіли погодитись з тим, що знову опинились під польським владарюванням завдяки зрадливій політиці країн Антанти, які з Галичини зробили щит перед більшовицькою загрозою.
На великій Україні пройшов успішно організований голодомор, про який Европа воліла мовчати і в нагороду за це напихалась українським хлібом, вирваним з рук українського селянина, прирікаючи його тим самим на голодну смерть. Тепер ця ж Европа в особі Ліги Націй, споглядаючи на відчайдушну боротьбу українців за свою свободу, засуджувала цю боротьбу і вимагала українців усмиритись та сприйняти владарювання Польщі над ними як Божий дар.
Яким страшним набатом в ті дні звучали слова Олександра Олеся :
Коли Україна за право
життя
З катами боролась, жила
і вмирала,
І ждала, хотіла лише
співчуття,
Європа мовчала.
Коли Україна в нерівній
борьбі
Вся сходила кров’ю і
слізьми стікала
І дружної помочі ждала
собі,
Європа мовчала.
Коли Україна в залізнім
ярмі
Робила на пана і в
ранах орала,
Коли ворушились і скелі
німі,
Європа мовчала.
Коли Україна криваві
жнива
Зібравши для ката, сама
умирала
І з голоду навіть згубила
слова,
Європа мовчала.
Коли Україна життя прокляла
І ціла могилою стала,
Як сльози котились і в
демона зла,
Європа мовчала.
…Старій Химі з оповідання «Святоіванські вогні» залишається одне з з двох: або вмерти з голоду, або ж ризикнути і в ніч на Івана Купала, коли з надр землі виповзають духи, що чигають на людське життя, піти у панський ліс і набрати в’язку пруття, щоб запалити в хаті та зготовити щось з’їсти. Вона знає, що в таку ніч ніхто з охоронців не ризикне вийти з хати і піти в ліс.
І вона вирішила йти. Іншого виходу не було.
Яким страшним мусіло бути це життя, що примусило жінку прийняти таке рішення.
Не повернулась з того лісу.
Так і залишилась з в’язкою на купині, а над нею мерехтіли міліарди святоіванських вогнів.
За блискучим описом містерії святоіванської ночі важко добачити відразу страшну трагедію людини, яка вирішує йти в пекло святоіванських духів, бо йнакшого виходу в неї нема.
Оце вміння автора вміти заховати основну ідею твору, його смисл за ширмою блискучої оповіді лягло в основу його чи не всіх творів. Одні називали цю манеру гірким усміхом крізь сльози, інші легкою іронією чи гумором…
Вже після виходу наступної збірки під назвою «Мій світ» критика стала називати Івана Керницького безпосереднім продовжувачем справи Василя Стефаника. Навіть згідно з давньою українською традицією в західноукраїнській літературі ввела його в чергову «трійцю», перша з яких називалась «Руською Трійцею» на чолі з Маркіяном Шашкевичем, від якої бере початок новітня західноукраїнська література, відтак продовжилась у «Покутській Трійці» з Василем Стефаником, Марком Черемшиною та Лесем Мартовичем. Іван Керницький разом з Василем Ткачуком та Богданом Нижанківським на думку критики були третьою «трійцею», яку назвали «Торгівельно-промисловою», бо всі представники її закінчували Торгівельно-промислову школу товариства «Просвіта», оскільки в тодішній Польщі було зроблено все, щоб українець не зміг дістати не тільки вищої освіти, але й середньої. В краю діяло тільки декілька державних ґімназій з українською мовою навчання. До мінімуму було скорочено українські початкові школи В ногу з пацифікацією йшла денаціоналізація: уряд прийняв закони, згідно з якими українець не міг купити собі землі, а також її продати українцеві. Купити землю міг лиш тоді, коли зречеться свого національного походження.
Проте засаднича різниця у справі спадкоємства Івана Керницького від Василя Стефаника в літературі була. Якщо трагедія в новелах Василя Стефаника була самоціллю твору і його вершинним виявом, то в творах Івана Керницького вона є звичайним буденним явищем, в якому живуть герої його творів, від чого той трагізм набирає виразу розпуки… Як трагедія баби Хими у «Святоіванських вогнях», коли пекло стає щоденним атрибутом життя.
Не ідеалізував свій народ, любив його таким, яким він є. Бачив його всі добрі і злі сторони. Не вдавався до моралізування, не розпочав над його долею, бо вірив в його життєстверджуючі сили і дав докази цьому у своїх творах, а найперше у повістях « Празник», «Смерть», «Герой передмістя», які стали прикрасою нашої літератури…
Працював редактором концерну української преси Івана Тиктора. Був одним з найпопулярніших авторів міжвоєнного періоду.
Мав чимало престижних літературних нагород.
Радянська влада зі своїм приходом на західноукраїнські землі широко розкрила обійми письменнику. Він став одним з перших членів новоствореної спілки письменників, а також студентом філологічного факультету Львівського університету і одним з перших західноукраїнських письменників, збірка творів якого «Село говорить» вийшла у видавництві «Радянський письменник». Небувалий для письменника тираж, нечуваний досі гонорар. Його скеровують на лікування в санаторії…
Влада сипала у його клітку золоту пшеницю.
Він не злакомився на неї.
Бачив, що принесло звільнення його землі більшовизмом. Бачив арешти, розстріли, безсоромне грабування населення. депортації, грабунки, знищення свідомих людей, яких влада вважала своїми потенційними ворогами.
Був свідком, коли після втечі більшовицької влади з тюрем винесли тисячі звіряче помордованих людей…
Був активним письменником в період німецької окупації. Його п’єса про більшовицьку агітацію під назвою «Мітинг» мала неймовірний успіх у глядачів і вирішила його подальшу долю. Не міг залишатись надалі на рідній землі, бо знав, що буде знищений. При кінці липня 1944 року покинув рідний край. Мав 31 рік. Не судилось йому більше сюди повернутись. Свій чималий архів залишив під опікою молодшого брата Богдана.
Спочатку були табори для переміщених осіб у Німеччині, де продовжував творити та видавати свої твори про циганські дороги українців, вимушених покинути свою землю і понести свою печаль і ті ж самі проблеми, що мали на рідній землі.
Потім була земля Вашингтона. Жив у Нью-Йорку. Став працювати фейлетоністом у газеті «Свобода». Був членом письменницького об’єднання «Слово». Жив за рахунок літературних гонорарів з публікацій у пресі, гонорарів з книжок, п’єс , що ставив театр Йосифа Гірняка та Олімпії Добровольської, а також з виступів з одним з найпопулярніших авторів Миколою Понеділком. Жив самотнім.
У США видав книжки «Герой передмістя» ( 1958) та «Будні і неділя» ( 1973).
Його думки були постійно про покинуту Батьківщину, на котрій його твори були заборонені.
Він був проклятий…
Мріяв свою тугу передати на Батьківщину ключеві журавлів, але вони ніколи не пролітали над Америкою.
Нове покоління читачів не знало про нього. Відійшов 15 лютого 1984 року на 71 році життя. Похований на українському православному цвинтарі Святого Андрія в селі Бавн Брук, що в штаті Нью-Джерсі.
Залишив величезний досі неторканий архів, який зберігається в американському відділі НТШ.
Його повернення на Батьківщину почалось ще в так звані перебудовчі часи, а відтак і часи української державності. У Водниках його іменем названа місцева школа і відкрито у ній музей.
Збережений архів передвоєнних творів письменника Богдан Керницький передав на зберігання у Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка.
Національний драматичний театр імені Марії Заньковецької здійснив постановку його комедії «Король стрільців» (режисер – нар. арт. України Григорій Шумейко). Львівське видавництво «Каменяр» ( директор Д.Сапіга) розпочало випуск шеститомного видання творів письменника, упорядником яких є Тарас Шах.
До 90-ї річниці від народження в Суходолі поставлено пропам’ятний камінь на місці хати, де народився. З того часу почались збиратись пожертви на побудову пам’ятника, який і було відкрито в урочистій обстановці 16 червня 2024 року. Автор погруддя – заслужений діяч мистецтв України, доцент кафедри монументальної скульптури Львівської академії мистецтв Василь Гурмак.
Став твердо на рідній землі.
Вже назавжди, аби вдивлятись у містерію святоіванівської ночі і слухати тужливу пісню журавлів, яку не чув стільки довгих років…
м. Львів
Перед пам’ятником І.Керницькому упорядник творів письменника Тарас Шах (зліва) і скульптор В.Гурнак.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.