Не треба класти руку на плече.
Цей рух доречний, може, тільки в танці.
Довіра – звір полоханий, втече.
Він любить тиху паморозь дистанцій.
Ліна Костенко
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Рівночасно з тим стаємо популярними,
Щезає чар таємничости…
Уляна Кравченко
Вона не бажала пояснень. Бо ж навіщо деталізувати те, що під мікроскопом чужих очей може втратити своє мікробуття, перетворившись в афішоване макроіснування? Її творчості забракло місця у всеукраїнському каноні, натомість її саму нарекли «першою галицькою поеткою», окресливши текстотворення на гранях між магістральним (перша(!) і маргінальним (тільки Галичини).
Так склався ідеалізований лик «поетичної надбібрянки». Так її охрестив Ярополк Царик, журналіст та громадський діяч Бібрки (автор праць «Духовні святині Бібрки» (2000), «Місто з бобром на гербі» (2008) та ін.). У його книзі «Поетична надбібрянка» (2002) зібрано публіцистичні матеріали про постать Уляни Кравченко, роки її вчителювання у Бібрці, «бібрську франкіану», також опубліковано літературно-пісенну композицію про поетесу для шкільної театральної постановки, інтерв’ю 1972 р. зі сучасницею Уляни Кравченко відомою письменницею Іванною Блажкевич, архівні документи тощо.
Образ «бобрецької пташечки», що кружляє у замкнутому просторі неба над одним із найменших містечок України. І тільки?! А вона ж не менш славна, як зауважила Ірена Книш («Три ровесниці» (Вінніпеґ, 1961), ровесниця двох славних жінок, двох Марій – Башкірцевої та Заньковецької.
Вона – знана педагогиня, це часто підкреслюється у дидактично-методичних публікаціях про внесок Галичини у національну освіту. Вона – добре відома у колах франкознавців і франколюбів. Однак і тут нема для неї своєї території. Більшість дослідників традиційно ведуть мову про суто ділові стосунки, обмежені у формулі «вчитель-учениця» (О. Дей, А. Каспрук, В. Качкан, В. Лесин, О. Мороз, П. Ящук та ін.), називаючи поетесу «вихованкою Каменяра» (Я. Царик, В. Шалайський), або «соратницею Каменяра» (І. Скибак). Лише наприкінці 80-х набуло гостроти питання – «Чи тільки ученицею Франка була Уляна Кравченко?» (Г. Огриза).
Нове розуміння цієї постаті з’являється в 90-х, коли викладачі Львівського національного університету імені Івана Франка І. Денисюк та В. Корнійчук на основі знайдених матеріалів до історії «Зів’ялого листя» запропонували розглянути уважніше «бібрський слід» в ґенезі Франкової ліричної драми. Таке «блукання слідами» перетворює літературну ниву на детективне мінне поле, а філолога – на Шерлока Холмса, який балансує між фактом і фікцією. Бо знайдений щоденник Супруна (написаний 1881 р.) згодом, у 2000-х рр., дослідник П. Салевич назве не більше, як «містифікацією».
І сьогодні тандем Франко/Уляна Кравченко не позбавлений багатозначності та міфологізацій, що стали відправною точкою для багатьох літературознавців і белетристів. Невизначена природа їхніх стосунків породжує низку гіпотетичних міркувань: «ілюзії, ім’я яким любов» (Р. Горак), «тиха любов Франкова» (О. Коцюба), «щось більше, ніж приязнь» (Л. Боднар), «муза, осяяна Франком» (О. Довгаль), поетка, яка його «кохала […] безвідмовно і платонічно» (Я. Грицак). Таке багатологосся міркувань надихає до пошуків молодих дослідників, зокрема, взаємини Івана Франка та Уляни Кравченко у світлі епістолярно-мемуарних джерел вивчає Марія Лапій.
…Вона не була багатослівною. Сиплячи для загалу одна за одною поезійки «в дусі Шіллера та Ленау», постулюючи продовження традицій земляка Устияновича і наслідування фольклорномотивної лірики Федьковича, у прозі вона – наскрізь ексцентрична. Саме у прозових текстах відсутнє намагання догодити: вчителю Франкові (що закликає «повикидати» з творів «усіх солов’їв і мотилів» на догоду реалізмові), тогочасній вибагливій публіці (в особі шанованого О. Партицького), русинам і їхній вірі у місіонерство інтелігенції, у просвітительство (бо ж учителька Юлія Шнайдер й авторка Уляна Кравченко – різні (!) іпостасі однієї жінки). Бо відчуття багатоплановості власних «я» гостро-тривожне на зламі резонансного ХІХ віку для авторки: зшивати патріотичні поезійки для Уляни Кравченко – то зживати зі свого світу меланхолійну й харизматичну напів-німкеню Юлю, яка зовсім не претендувала на славу і визнання чужого-рідного milieu. Примирює обох загадкова і зовсім не-тут-ешня Марта – героїня автобіографічної повісті «Хризантеми», що вийшла друком в Чикаго у 1961 році.
… Вона писала мовчанням. І мовчала письмом. Про себе, бо «засуджена на мовчання». Вона – Юлія-Уляна-Марта, призабута, чи прихована, чомусь і тепер залишається обіч: й обіч нашої історії великої літератури, й обіч самого Франка, як на відомому малюнку Бруно Шульца (1941). Її життя наче переділене Франком на дві частини – до зустрічі з ним і після. Звідси виникає питання про дві її біографії: одна – у франкодискурсі, інша – у самодискурсі – як самодостатньої педагогині та письменниці. Спробуємо реконструювати другу біографію, адже «франковий період», за Г. Огризою, у її житті виникає з 1883 р. (час написання першого Франкового листа до неї) до 1886 року (час інтенсивного листування і співпраці). У 1883-1884 рр. поет гостює в домі Юлії у Бібрці, 1885 р. – вихід першої збірки «Prima vera» (друкована за підтримки Франка-редактора), а потім – тільки численні згадки і ніжні ностальгійні присвяти Уляни Кравченко з явним фігуруванням образу Мирона. Важливо, що їх листування триває аж до 1916, року смерті Івана Яковича. Про це зазначає літературознавиця Галина Огриза у передмові «По дорозі дружби» до книги, у якій вона впорядкувала дописи Уляни Кравченко про Франка (поезії та поезії в прозі, статті й спогади («Велика дружба», «Щирий друг і вчитель», «Хвала тобі і шана!», «Пісня і квіти для нього», «Квіти на могилу»), листування).
Звичайно, не можна заперечити особливої ролі Івана Франка у її житті, про що сама не втомлювалася наголошувати, бо ж пишалася цим. Але більш промовисті, повні натяків і запитальності все ж рядки (пробачте мене, франкознавці!) про себе саму. Де панує несказаність, що модифікується у несказанність. Де вона самоідентифікується і саморепрезентується в ірреальному вимірі тексту. Де нема крапок над «і», бо й самого «І» […вана] нема, а панує соліпсизм трьох крапок мовчання…
Юлія Шнайдер народилася 18 квітня 1860 року в містечку Миколаєві на Львівщині. Батько – німець, комісар при старостві Жидачівського повіту, мати – українка, Юлія Лопушанська, дочка священика. У 1877 р. Юлія покидає рідний дім, переїздить до Львова (тоді Лемберґа), вступаючи до учительської семінарії. Саме в цей період розвивається як письменниця, трохи віршує, пише повісті «Семінар», «Марта», «Дві Юлії», «Стефанія». Перше опубліковане оповідання «Калитка» (1881) побачило світ у журналі «Зоря», за сприяння тодішнього редактора (1880 – 1885) Омеляна Партицького. Того ж року Юлія Шнайдер закінчує навчання, отримавши призначення у повітову школу найвідсталішого щодо освіти Бібрського повіту, а вже у 1884 р. закінчується її вчителювання у цьому місті – через непослух повітовим властям її знято з посади «сталої вчительки» і переведено у віддалене село Стоки (події, змальовані в автобіографічних текстах «Перший рік практики», «Спогади учительки» та «Із записок учительки»). До речі, ці автобіографічні твори перевидані окремою збіркою під назвою «Записки учительки» (2010). Упорядницею й авторкою передмови стала львівська письменниця Марія Чумарна, яка зазначила, що в Уляни Кравченко «якісний творчий спадок невеликий, хоча писала вона багато, – особливо на так звані «актуальні для суспільності теми», але справжньою духовною потугою наповнені саме ті твори, які вона писала не для друку, не на замовлення розуму, – а які вільно лилися з її серця, як сповідь»…
Було у вчительському житті Уляни Кравченко й вимушене мандрування Галичиною: село Руденка, біля Лопатина (1885 – 1886), села Лужок Долішній (1886 – 1888) та Солець (1888 – 1920) на Дрогобиччині. У 1920 році Юлія виходить заміж за вчителя Я. Нєментовського і переїжджає в Перемишль (Польща). Одна за одною виходять збірки поезій, а також нариси, твори для дітей, проза. Народжуються донечки Нуся і Дора, син Юрій. Починається Друга світова війна. У 1939 р. її обирають депутатом міської ради Перемишля, у 1941 приймають до Спілки письменників України, хоча більше в Україну Юлія не повертається. У 1947 поетеса помирає далеко від рідної землі…
Про «перемишльський» період життя і творчості маємо досить скупу інформацію. У 1997 році вже згаданий вище Олег Коцюба, прозаїк зі Львова, зібрав спогади про Уляну Кравченко видатних літераторів та митців Львівщини, її сучасників: Михайла Рудницького (автора книги «Письменники зблизька», де є нарис «Уляна Кравченко»), Ірини Вільде, Станіслава Людкевича (писав музику на слова письменниці), Іванни Блажкевич (її спогади 30-х років, після відвідин поетеси в Перемишлі, понад 30 років пролежали в архіві, опубліковані вперше тільки у 1974 р.). О.Коцюбі вдалося отримати інформацію також від людей, які бували у Перемишлі й мали нагоду не лише поспілкуватися з «бабунею Уляною», а й жити у неї вдома. Напр., Ганна Стисло, працівниця Львівської картинної галереї в 60-70-х рр., знала Уляну Кравченко в часи «звільнення» Перемишля червоною армією; Юлія Бобко (1912 – 1995) колишня учениця учительської семінарії у Перемишлі (родом із Львівщини) з групою семінаристок неодноразово відвідувала стареньку поетесу; Ольга Дзядик (теж закінчила учительську семінарію в Перемишлі) три роки була квартиранткою своєї вчительки Ганни Нєментовської, старшої дочки Уляни Кравченко; Ярослава Фіголь – сусідка Нєментовських у Перемишлі. Такі «окрушини», фрагменти спогадів, все ж мають неабияку дослідницьку цінність («Наша Уляна Кравченко: спогади сучасників» (1997). Зазначимо, що спогади Олі Дзядик вийшли нещодавно окремою книжечкою «Уляна Кравченко: життя фрагменти» (упорядкували О. Довгаль та Р. Жаркова (2015).
…Вона була відома і її читали, попри заперечення на кшталт «маргінальна поетка». Доказом може бути хоча б те, що на схилі віку Уляна Кравченко друкувалася навіть більше, ніж у молоді літа: цікаво, що у переліку книг, виданих «Загальною книгозбірнею» в Коломиї у 1932 р. під редагуванням Д. Николишина, з 29 – аж 6 належали перу авторки.
Не можна мати цілісного образу Юлії-Уляни без заглиблення у джерела її уподобань. Вона любила книги, перегортаючи листки «як скиби землі», і музику, граючи на фортепіано про «дух самоти». Була знавчинею флори, користувалася відомостями з ботаніки, зоології, латинською термінологією рослин, сама створила квітковий сонячний годинник (за вказівками Ліннея) та квіткові гербарії. А коли писала листи, то не забувала подарувати адресату гілочку сухоцвіту (чого тільки варті ліричні нариси «Мої цвіти»!). Добре володіла польською, німецькою, французькою мовами, самостійно опанувала греку та латину, непогано знала англійську. Під час навчання у семінарії жила у дядька по матері Омеляна Лопушанського (родина якого належала до вищого кола тогочасної львівської інтелігенції), в його домі часто збирався аристократичний бомонд. Юлія ставала «окрасою львівських вечорниць», адже мала вишуканий смак, добрі манери, захоплювала своєю природною ерудицією та знаннями мистецтва. Чоловіки вважали її красунею, «античною Пенелопою», але надмірні фліртування викликали у неї тільки іронію – залицяльників називала Вертерами і жартівливо нумерувала у своєму «діярчику». У Юлії було напрочуд індивідуальне розуміння власного стилю: жителі Бібрки бачили її в «історичній хустці» та калошах на заболочених вуличках міста, коли поспішала на роботу. Доводила всім, що може працювати і в несприятливих умовах. Бібрчани милуватися нею на щорічних балах, де вражала усіх як «панна з великого світа»: сама моделювала сукні, продумувала туалету, заворожувала пластикою тіла у танцювальних ритмах та вмінням вести бесіду. Згодом місцеві модниці й собі шили плаття a la панна Шнайдер. Зі сторінок автобіографічної повісті «Хризантеми» (закінчено приблизно у 1930-х рр.) дізнаємося про формування її особистості до сімнадцяти літ, екзистенційні та творчі пориви, життєві пріоритети: екзальтованість музикою Вагнера, наслідування естетики Гофмана, коливання між німецькою (батьківською) та українською (материнською) культурами, що формує «етнічну(-і) проекцію(-ї)» (за Г. Волощук), захоплення скандинавськими темами, ісландськими сагами, містицизм світосприйняття та «хризантемність» власного дво-світо-відчуття, заняття спіритуалізмом та читання езотеричних праць, амурні переживання, змішані з темами екології душі та емансипації духа, ідеї фемінізму та «зречення тілесності майже як ідеологічне кредо» (за В. Агеєвою). А ще – синтез проблем психології творчості та психології жінки-творчині, яка для чоловічого товариства залишатиметься атопічною, а творіння її єства – тексти – утопіями. Проте вона формулює глибоко й лаконічно своє кредо: «Творити! Все одно, що-небудь, але творити! Людина хоче краси, а коли її нема, творить її зі своєї туги… Наші твори – втілення нашої туги…».
Нині найґрунтовнішою працею про Уляну Кравченко є монографія науковиці Галини Волощук «Художнє мислення Уляни Кравченко» (2018), у якій уперше в українському літературознавстві зібрано й комплексно досліджено весь корпус художньої творчості письменниці, у тому числі раніше не аналізовані вченими збірки «Мої цвіти», «Caritas» і драматичну поему «На визвольному шляху». Основний акцент у дослідженні зроблено на «аналізі ліричного типу обдарування письменниці, який, безумовно, найповніше виявився в її поезії, однак вплинув і на художню структуру прози та драматургії».
Також до сучасного напряму експериментальної рецепції творчості Уляни Кравченко можна віднести і нашу працю «сТИхіЯ жіночого письма: саморепрезентація в українській модерністичній прозі кінця ХІХ – початку ХХ століття (Леся Українка, Ольга Кобилянська, Уляна Кравченко)» (2015), де компаративно проаналізовано вибрані тексти трьох українських модерністок. У монографії ми спробували познайомити українського читача з цією загадковою femina nova, що перебуває на маргіналіях української літератури, потопає у зменшено-пестливих титулах, існує в документах, зібраних нашвидкуруч у папку з псевдо-грифом «непопулярна», присутня у книгах з упередженим штампом маскулінного цензора на палітурці – «одна із…». А її письмо може (і має на те право) розглядатися у ширшому контексті – серед жіночої прози українського модернізму.
Для простеження ґенези творчості фундаментальними є мініатюрні тексти, схожі до афористичних поезій у прозі, що, за науковцем І. Денисюком, «поставали як щоденникові уривчасті записи, кожен з яких оформлювався у закінчений твір […] з одного боку, вони становлять вартість як автобіографічні матеріали, а з другого, – як самостійний лірико-медитативний жанр» (з передмови до видання «Розгублені листочки», що вийшло у відомій серій «На добрий вечір»). Авторка наголошує: «…хочу сповідатися… говорити комусь про горе і сумніви свої… і стають на папері стрічки за стрічками… і твориться пісня-казка про мене саму, «я» – тільки «я». У монологічному стилі епістоли, послання до читачів і дослідників, написані фрагменти «Спогад», «Тайна», «Люблю», «Моя книжка», «Кінцеве слово». Візіонерське передбачення авторки про оцінку (необ’єктивну через збайдужілість читачів?!) її творчості (і її самої) можна зустріти у різному формулюванні досить часто. Юлія-Уляна зізнається нам через дистанцію у більш, ніж півтора століття: «Роман життя трудніше писати, як довільно подуманий роман. […] Часто найменше розуміють нас ті, що найближче нас живуть. Часто «репортери» довідуються найменше – від найближчих. Корженко писав автобіографічну повість про мене на основі того, що чув від моїх найближчих. А коли пізніше читав свій роман зі мною, пізнав, що все написане було неправдиве. […] Невдоволений подер роман і кинув у полум’я, щоб ніхто не складав кусників – та не пробував читати. [….] Душа складна. Життя таємниче. Судити когось на підставі факту, слова – годі![…] Не говорила я про себе ні з ким, але вкінці треба було дещо сказати. Люди поза творами хочуть пізнати живу людину. Дехто допитується про деталі, бачить у моїх творах щось таємно-трагічне […] Коли втаємничуємо іншу людину в життя нашої душі, зміняємося: тратимо багато, тратимо себе… стаємо прозорі… буденні, звичайні… […] Критики чи автори роману-казки нашого життя у свобідному більшому начерку не вірно малюють нас, в тісних рамах зменшують нас»…
Сподіваюся, ми спробували намалювати Авторку, не зменшивши її у тісних рамах аналітики, а тільки при-відкрили завісу часу над життям та творчим доробком (немалим!) не регіональної, а всеукраїнської письменниці, не маргінально-містечкової вчительки-поетки, а авангардно-магістральної елітарної модерністки Уляни Кравченко. Вона не асимілювалася в юності в австро-угорському світі, не загубилася й у зрілості в польському середовищі. Тільки для нас, українців, залишилася туманно-далекою примарною принцесою, майже так, як і канонічна грандесса Леся Українка – Une princesse lointain (за метафорою О. Забужко).
Новітнє осмислення образу Уляни Кравченко зробила сучасна письменниця Оксана Довгаль, присвятивши їй ліричну мініатюру «Королева цвітів» (вміщена у книзі історій, переказів і споминів про Бібрку «Розмаїті історії Малого Міста» (2018): «Тут, у Малому Місті, так само кажуть і квіти, і цвіти. Квіти квітнуть, а цвіти цвітуть. Їй подобається і так, і так […] Коли випадала яка вільна хвиля, йшла до тих, ким ніхто не піклується, крім сонця й дощу […] Квіти були для неї наче діти. Часом не хотіла бути людиною, лише квітом. Сказано: Королева Цвітів […] повертала собі рівновагу і вдихала настояну на спокійних травах тишу. Воліла ту тишу, кімнату просто неба і свої дрібні цвіти. Після того писалося. Думки лаштувалися у строфи, з безладдя виникало щось зовсім несподіване для неї самої».
Наш нарис – лише кілька штрихів до портрета Уляни Кравченко, виконаного олівцем самої авторки та відшумілих років. Домальовувати може кожен, для розширення кіл популярності й упізнаваності. Хоча, як справедливо узагальнила Ліна Костенко, «поезія і популярність – у цьому завжди є якась полярність». Та нав’язливої популярності, що кладе руку на плече і карб на душу, не бажала б і сама Уляна Кравченко.
…дуже хочеться, щоби її мовчання таки почули. І таємничість від того не зникала. Бо тоді, як напророчила у своїй присвяті «Моя дорога» львівська поетеса Оксана Сенатович, «…сад вросте корінням у каміння», і можна буде не блукати цим садом, а просто йти, обережно і бережно, пам’ятаючи про «тиху паморозь дистанцій»…