«Родзиночка»

Непроголошений виступ на ювілейному вечорі в нспу 13 грудня
2011 року з нагоди 80-річчя від дня народження Григора Тютюнника

13 грудня 2011 року в НСПУ відбувся  вечір з нагоди 80-річчя від дня народження
Григора Тютюнника. На жаль, регламентованого часу не вистачило, щоб надати й
мені, приїжджому, слово (Будинок письменників, здається, функціонує лише для
столичних літераторів?). Тож пропоную вашій увазі свою не проголошену промову:
на всяк випадок, може, і для публікації в УЛГ, адже наступний ювілей буде через
п’ять чи десять років.

З глибокою повагою Павло Малєєв, передплатник УЛГ з часу
заснування.

Шановне товариство!

Якби ми були практичнішими та добрішими, то про вісімдесятилітній
ювілей класика української новелістики (і не тільки) Григора Михайловича
Тютюнника подбали б заздалегідь, подавши відповідні пропозиції до Верховної
Ради України. І не відбували б камерну церемонію, а провели це свято літератури
на державному рівні, та ще й проголосили про заснування премії ім. Григора
Тютюнника за найкращі відповідні твори…

Якщо стверджувати, що письменник – це совість нації, то Григір Тютюнник
– оголений нерв цієї совісті.

Пропоную вашій увазі свою коротку новелу, списану з життя, бо саме про
життєву і літературну Совість нашого побратима в ній ідеться.

І

Усе сталося якось раптово: розмовляв душевно з керівним
чоловіком, слухав його ніби сповідальні роздуми про хліборобство, про дивні
закони соціалістичної економіки, які не дають господарствам по-справжньому
розвернутися на землі, а хочеться ж, мовляв, не тільки виробляти зерно, молоко
чи м’ясо, а й переробляти його все на місці – тоді набагато більші будуть
прибутки і т.ін.

Письменник перед тим саме повернувся з відпустки (із
полтавського села), ще не вивітрив пахощів терпкого степового повітря,
настояного на деревіях, чебрецях, м’яті, петрових батогах… У Києві його
«стріла нудьга і тінь якогось велелюдного хутора. Тоді прочитав книжку Ліни
Костенко (вдосвіта читав) і не подумав, а почуття вродилося таке: є, таки є тут
живі люде (як писав Тарас Григорович) – І полегшало».

Та полегкість покликала до праці над перекладом творів
Василя Шукшина, російського побратима, до зустрічей з читачами, на одній з яких
і познайомили його з тим господарником. Хазяйновитий, оригінальний був
співрозмовник, не ліз до кишені за словом, чіпко брав ним за душу. А «Зірка»
все поблискує, золотить груди: ніби з нею й народився. Нічого не скажеш – Кавалер.

Ото ж тоді несподівано й визріло: «Напишу… Не думаю про
офіційний нарис – я там очманілий, зв’язаний і «заключонний» – писатиму
лірично, мо’, вийде, сиріч получицця».

II

За вікном розвиднялося, але Письменник і не думав про
спочинок. У сусідній кімнаті ще солодко спали два синки-«зайчики», вже дрімотно
непокоїлася дружина, а тут, у тісному «кабінеті», витав під стелею цигарковий
дим, поступово розсіювався у перед¬ранкових сутінках сніп світла від настільної
лампи… Господар, схрестивши на грудях по-селянському міцні засмаглі руки,
стояв перед відчиненою кватиркою у глибокій задумі.

Минула ніч була плідною. Перекладав. «Перебрав і організував
записи» майбутньої повісті, написав товаришу давно обіцяного листа, з яким
запізнився, «бо їздив до Москви на ювілей (60 років) своєї перекладачки
Дангулової Н.П.». Відчуваючи спорідненість душ, довірливо признався адресатові,
що «поїздка втомила. Великі міста завжди втомлювали мене – темп, ритм, брудні
річки (як Москва-ріка)… душа скімлила, як цуценя на морозі». Оповів про
постійні видавничі несправедливості. Таємні переслідування:

«Оповідання («Кізоньку») в журналі зняли з другої верстки.
Цензура. Чиїсь руки дужче й дужче, жорстоко, чую, стискають мою шию. За кожним
моїм рядком стежить чиєсь вандаляче око… «Вибране» уже півмісяця читають і
перечитують у тій же цензурі. Звірили все з попередніми українськими виданнями,
тепер звіряють з російськими книжками, шукаючи чогось. Тобі легко уявити тепер,
як я себе почуваю. А ще ж треба і працювати: думати, відчувати, шукати душевної
рівноваги, забуватися, щоб було слово і світло на папері.

Розпачу немає. Просто давить душу. Треба терпіти і тікати в
роботу».

Робота, робота… Єдина втіха, радість і відрада, незважаючи
на невлаштованість, матеріальні нестатки («Гриша пише трудно, бо не ради
грошей, а – для людей», – не раз казала знайомим Ненька). Але цього нарису вже
чекають і його честолюбний герой, і в одній із редакцій: «героїчна» тема тепер
модна. Сімейство теж очікує на завершення роботи, а потому – на таку-сяку платню:
все ж буде з чим піти на базар, бо в хаті вже й картоплі катма, а в магазинах
цього року –– сама бібка». Та, власне, до крапки «сторінок дві лишилося. Важке
діло – нарис. Ось тільки ще не вистачає характерної деталі, як кажуть
журналісти, – якоїсь «родзиночки»… Доведеться ще раз зустрітися з Кавалером.

III

Цього разу приймав удома, в особняку. Був розкішно накритий
стіл з різними делікатесами, з коньяком, «українською з перцем», шампанським…
Велася невимушена розмова про велике, рентабельне господарство, виконання
державних планів, про будівництво підсобних цехів, школи, дитсадка, про
асфальтові дороги і, звичайно, про літературу. Багатогранне мислення господаря
вражало духом широкої перспективи і турботою про добробут.

Письменник теж тримався достойно: пив і їв скромно, митецьки
розповідав про героїв своїх оповідань, віддав належне кулінарним здібностям
господині, але без зайвих компліментів: домашній затишок, щедрість і простота
хазяїв сприяли доброму гумору і настрою. Але час було поспішати до вечірнього
автобуса: дні вже стали короткі.

Прощаючись у дворі, Письменник звернув увагу на гарно
оздоблену альтанку, а посеред неї – криницю, що красувалася неподалік від
паркану (хвіртка, що вела сюди з вулиці, була наглухо забита).

– Ще й води вашої скуштую і – «з Богом, Парасю»…

– А, це – будь ласка, – лагідно відповів Кавалер. –
Зачекайте хвилинку… Зайшов до кімнати, повернувся з … ключем. Відімкнув
дверцята, зняв замок, взявся за відро…

– Так же вода застоюється, коли замкнено, – промовив
спантеличений Письменник. – Її ж треба постійно відбирати…

– Треба, – зітхнув Кавалер. – Але спробуй не замикати! Вже
були дохлу кішку вкинули оті, – невдоволено кивнув у бік вулиці. – Довелося
наймати, вичищати…

***

Повернувшись додому, Письменник довго сидів за столом над
аркушами незакінченого нарису, курив безперервно. Нарешті повільно зібрав усе
написане, склав докупи й засунув подалі до шухляди столу, «в архів».

– І треба була мені та – прохрипів сам до себе… –
родзиночка.

м. Кагарлик на
Київщині