Дай боже мені втримати хоч жменю
того пороху і на мить доторкнутися до
оголеного Кореня, що тікає в глибочінь
Микола Гриценко
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Самар-і-я: повісті, оповідання, новели /
Микола Гриценко. – Київ: Ярославів Вал, 2012. – 388 ст.
Нова книга Микола
Гриценка побачила світ у видавництві «Ярославів Вал», котре відзначається тим,
що бере в роботу непересічні рукописи, авторів талановитих і визнаних. Але й не
це тут є аргументом – зважуй у руці ошатний том, розгортай і вчитуйся у кожне
слово, сотаючи в себе естетичну насолоду неповторного письма.
Мої слова,
передовсім – до читача, іноді недосвіченого, іноді недовірливого, іноді
вередливого, що загубився в тенетах інтернету, в електромагнітному павутинні. З
таким читачем варто поспілкуватися з приводу поетичної прози Миколи Гриценка.
(Його поезія – то окрема розмова).
Можу уявити як
сучасний «електронно-магнітний» читач з глобалізованою іманентністю, прочитавши
кілька «маленьких новел про велике життя», здвине раменами й скаже: «Нот
евсйбл, факап»… Це ж не «Європа»?…
Але допитливий і
мислячий читач, вірю, неодмінно скаже сам собі: «Стоп! Цей автор за всіма
параметрами (в літературній творчості та в житті) – європеєць!» Він точно зміг
би залюбки «врізать» «потоком свідомості», «ультрасимволізмом» – аж гей! Чому ж
не вдається до цього?! Чому пише не задля «ток-шоу», щоби «демократично»
пройтися по українській сільській ментальності, а глибоко, вкорінено і
всерйоз?!
Автор ніби
розкошує серед племені козаків Остряниці (за його прозою), що вросли корінням у
рідну землю так глибоко, що й не докопаєшся! Зі своєю мовою диво-глибинною:
«Словом «що», приміром, було надано негласне право
користуватися лише: голові сільради та вчителям місцевої школи. Їх самаряни
давно віднесли до людей, яким «положено». Решта ж говорила виключно : «шо». І
те «шокання» вже стало, як пароль свояка. Коли ж хтось із заїжджих починав
вставляти «що», то для самарянина це було першим сигналом небезпеки – або з
району якесь начальство, або…».
Отак-отак-о! І навіщо вам надумано-карколомний сюжет,
задля ловлення читача в тенета?! Сюжети повістей та новел М. Гриценка –
природні, кореневі. От пливе собі картина за картиною, мов би марево в степу в
найжаркішу пору, а ти читаєш – і хочеться! Бо кожне слово, без модерних
прибамбасів і вихилясів, дихає ароматом Самару в перипетіях життєвих історії та
праісторії. У художніх образах Гриценка часто проглядається цілий світ – у всіх
його самарських, слобожанських травах! Може, той «світ» французові чи німцеві й
не збагнути, чи й він йому ні до чого, зате сутому українцеві, що його вже
клятий глобалізм глобалізнув до гикавки, – як бальзам на душу!
Отже, вчитуючись,
читач-інтелектуал конче полапає себе на думці, що тут – щось близьке до
Зачарованої Десни» Олександро Довженка, чи «Яси» Юрія Мушкетика, чи «Віддавали
Катрю» Григора Тютюнника, чи «День над вечірнім берегом» Романа Дідули… або й
«Побожна» Василя Стефаника, «Батьківщина» Івана Франка, «Прогулка с
удовольствием і не без морали» Тараса Шевченка… Цей ряд можна продовжувати й
через Васильченка, Захарченка, Дімарова…
Проте, за уважного
читання, відкривається феноменальне диво. Наче у Миколи Гриценка все так само,
– той самий «чорнозем», «степ», ті ж самі «діди й баби», ті самі
«сварки-лайки», «бійки за копицю сіна», ті ж харизматичні дядьки… ситуації, – а
от і не так само!.. Бо проза його дихає ранковою свіжістю, – ніби до нього про
своє пракоріння ніхто ще так не писав… Бо пише автор цілком по-своєму,
по-Гриценківськи. Наче той самий «суржик», а з-під Миколиного пера – рідна,
приємна мова, від якої стає так лагідно на душі… як медом по вустах. А
розповідь – щира, відверта, – як би мама повідала синові про вічне.
Микола Гриценко –
напрочуд сучасний письменник! Йому, бувалому в бувальцях, знайомому з гущею
європейського культурного життя, нічого не вартувало б на догоду публіці
«по-модньому оєвропеюватися»! Так ні! Гідність істинного «самарянина» кличе
Миколу на свої неповторні та ніким не ходжені обніжки, де пам’ять родоводу, де
ностальгія за рідним коренем.
Тарас Шевченко в
Петербурзі міг легко «обайронитися», але сила козацького духу поманила
ностальгічно за козацькою Україною, і хоч повела шляхом тернистим,
«татарським», та дух правди побідив – і через двісті років Тарас постає перед
своїм родоводом у світлій величі власної гідности.
Повість Миколи
Гриценка «Первина» у книзі – наче продовження «Самару», але – з «самого
початку»… «ледь зіп’явшись на ноги»… Та автор не повторюється в ній, а
збагачує, підсилює ностальгійні мотиви. Увиразнює і підтверджує своє ставлення
до «рідного кутка». Проте, аж ніяк не ідеалізує свого села чи села українського
взагалі, – бо гріх було би кривити душею. Воно завжди було на перехресті
боротьби і страждань за виживання і здоров’я «кореневої системи» – ще від
князів, половців, татарви з монголами, ляхів, угрів, московитів і «партійних».
З відвертістю чистої душі Гриценко й пише: «солом’яні довоєнні хати – свідки колективізацій
та голодоморів… Вони, колись юні і красиві, змарніли не стільки від років,
скільки від людського горя і сліз… У них оплакали не одну людську душечку, тут
партійні й комсомольські активісти в голодні час забирали в людей останню їжу,
витягали з печей навіть лушпайки. І… викидали. Бацила ненависті була «внєдрєна»
всередину. Часто свої убивали своїх. Під невидимим «руководством» чужих».
Отже, що знає
прозаїк про своє, то знає! Що вміє сказати, то вміє!.. Щоправда, ревнителі
«європеїзації» відразу вхопляться: от таку прозу важко перекласти іноземною – і
пустити в світи, – адже й у світі не так багато перекладачів потуги Лукаша…
А от, душа
підказує, мудрі європейці якраз такою прозою, – із утвердження Держави України
в Європейському Союзі якраз, – і зацікавляться насамперед – як «екологічно
чистою», без ГМО; знайдуться у них і гідні перекладачі. А поки що – хіба
мільйони українців в Україні, та поза не заслуговують на прозу рідною мовою –
не глобалізованою, не відбіленою, не рафінованою, не відсспараваною мовою з
рідним ароматом слова й чорнозему?! Для них і писати – насамперед!
Так, проза Миколи
Гриценка – свіжа, без будь-яких «моднячих викобеньок». От за це ревнителі
поцвілого «потоку свідомості» можуть і вхопитися, – мовляв, у нього часто
проривається тривіальна описовість… художня тканина спадає до нарису…
Одначе автор уміє
(по-гоголівськи) однісіньким «живим» слівцем тут же вивести текст на рівень
художньої пластики, – читаєш і в грудях тепліє… тепло!
Такі оповідання,
як «Митлєнтій», продовжують тематичний ряд повістевий, – розгалужуючи
«коріння». Оповідь «Мелодія голубих ялин» – це вже як міст від «первісної»
тематики до «символізму», але в предивному натуральному плині.
Хіба ось така
кінцівка твору: «Можете вірити, можете ні… Та коли зійдуть сніги, зацвітуть
лози, а з Сули повіє молодий вітер, – звучить над Березняками тиха мелодія
голубих ялин. І в ній гармонійно, не вивищуючись, не забиваючи одне одного,
вчуються віолончель, баян, скрипка, сопілка, тромбон, барабан, труба, мандоліна
і, безумовно ж… контрабас», – не є символікою найвищої проби?! Але не здертою з
європейських зразків. Прочитайте це оповідання – і вам відкриється чудо
правдивої художньої знахідки.
Микола Гриценко як
прозаїк, що вигострив перо на своїй сучасно-образній поезії, подає і декілька
новел у модерному стилі, – як то художник Пікассо, відкриваючи свою виставку в
Москві, на передньому плані повісив цілком реалістичний натюрморт, щоби
переконалися, що він вміє малювати й так… Що ж, митець – сам собі господар. Але
не він володіє задумами, а задуми володіють ним.
То ж хотілося б,
щоби задуми «екологічно чистої» прози не покидали українського письменника
Миколу Гриценка. Бо «екологічно чиста» проза дуже потрібна і нації, і «братам
слов’янам», і світові. А за те, що здійснено, Миколі Гриценкові належиться
велика-велика макітра вареників – і з сиром, з капустою, з черешнями, з
клоччям… (Сало – із Басівки Сумського району Сумської області) – свіжо
зроблене, жарене порося із хрінцем у пащечці, добра чарка медівки… і славна літературна
премія!
м. Львів