Рівне світіння таланту

156

У розмаїтому доробку поета-шістдесятника Леоніда Горлача –
понад сорок книжок. За найновішу з них
– збірку  «Знак розбитого ярма» (К.,
«Ярославів Вал», 2012)  – Л. Горлач
цьогоріч удостоєний Національної премії України імені Тараса Шевченка. Найкращі
сторінки плідного доробку  знаного автора
вже не раз цілком заслужено претендували на відзначення високою винагородою,
та  з різних причин не були увінчані
сподіваними лаврами. Звичайно, шкода. Але хочеться наголосити й на іншому:
зрілий лірик працює  напружено, з рівним
світінням  потужного природного таланту.

Різні його грані  
яскраво відбилися   і в   згаданій книжці, яка розпочинається  промовистим переконанням: «Над небозводом
рідного народу // поет – як знак розбитого ярма», продовжується закликом “Убий в
собі раба!”, а завершується поемою «Озонова діра», де є і  притишені роздуми про постійну потребу долати
марноту марнот,  і підсумкове утвердження
ледь вловного, але незнищенного  поклику
жити за вічними законами добра, справедливості й краси.  Між цими творами – добірне гроно  віршів, наснажених тим, що так рідко
трапляється в сучасних авторів: відчуттям власної гідності (ба навіть більше –
високої гідності справжнього поета!), внутрішньою свободою та усвідомленням
значущості образного слова взагалі і його вагомої ролі в творенні духовних
цінностей зокрема.

Має рацію автор передмови Михайло Слабошпицький, коли веде
мову про «недооціненість» Леоніда Горлача. Це, як на мене, насамперед
стосується  унікального циклу
історичних  віршованих романів, серед
яких – «Ніч у Вишгороді»,  «Слов’янський
острів», «Чисте поле», «Перст Аскольда» та 
«Мазепа». Воднораз хочеться наголосити: їхній автор завжди був сам собою
і залишається нині  сам із собою, на
самоті з власним «я», віч-на-віч із 
неспинним часом. Тим-то цілком закономірні у збірці і мотиви «облудної
слави», і роздуми про перебування 
Шевченка на  Косаралі, і
цитування  тичининського присуду: «Стоїть
сторозтерзаний Київ»… За цим рядком легко вгадується знамените продовження: «І
двістірозіп’ятий я». Ось чому в загалом стримане,  мудре поетичне мовлення Леоніда Горлача знову
й знову вриваються бунтарські ритми та виразні публіцистичні сплески: «Держава
– зло, коли чужі державці»  ( на обкладинці
книжки – символічне фото молодого, рвійного автора), а крізь цілісну образну
тканину збірки   пробиваються гостряки
скепсису,  і одвічного,  філософського, і житейського, швидкоплинного,
минущого, після якого хочеться пильніше вдивлятися  в неозорі українські небосхили та  в недосяжні обрії душі. Саме тоді
народжується  дивовижне переливання
алітерацій: «Леліє літо літепло у люлі», «Все далі й далі даленіє даль», саме
тоді розкошує легке, ажурне письмо: «Десь там, у тумані, // ходять лані, наче
пані», вихлюпуються через вінця мініатюр гра слів і перегук, передзвін, перелуння
звуків: «Волів би я не згадувать волів», « А тінь – на рінь…// в осінню
дзвінь»,  тріумфує несподіване: «У гнізді
старий лелека // вип’є чарочку до дна» чи «Казав мені сніг: // «Я в степу
занеміг» з навальним каскадом рим: «сніг– занеміг– обліг – батіг – з ніг»,
«бори – згори – у двори – пори – кори». Запам’ятовуються й   дивовижні спостереження: «Джміль густим
озветься басом, //налякавши солов’я», «Ворушить вусом виноградна брость»…

Так – рядок за рядком – перед нами постає  досвідчений майстер слова, справжній  маг вишуканих тропів, котрий упродовж
багатьох років ненастанно працює на родючій ниві традиційного
віршотворення.  Те, що вона  сьогодні і  
родюча, і воістину безмежна, підтверджують  вишукані, без перебільшення віртуозні рядки:
«Дні проминальні, поминальні, // неповертальні мревні дні». Або, незважаючи на
збіг приголосних, такі: «Литаври листя линуть в лунь лунку». Чи не менш
вибагливі,  весняноквітні, як у вірші
«Травневий дощ»: «На парасолі, як на антресолі, // росте паркий туман ламким
кущем».

Загалом  же під
символічним «Знаком розбитого ярма» 
переважають пізньовечорові, листопадові чи й грудневі мотиви: «Загляну в
очі осені, // а там цвіте печаль»,  «Душа
шукає долі в мерзлім полі». Є в книжці і звична для посивілого  покоління Леоніда Горлача зажура: «Як не
біжу, а старість доганя», і   терпке  афористичне зізнання: «Я сіяв – інші
покосили». Та головне, лейтмотивне в книжці інше:  розважлива мудрість зрілості, яка  поєднує 
нові багатобарвні твори 
лірика  в єдине суцвіття. Всі вони
виболені, совісні, добровісні, всі вони осяяні яскравим світінням  таланту.

м. Київ

 

Від редакції. Щиро вітаємо шановного Леоніда Горлача з
високою відзнакою – удостоєнням Національною премією України імені Тараса
Шевченка.

Прокоментуєте?