У розмаїтому доробку поета-шістдесятника Леоніда Горлача –
понад сорок книжок. За найновішу з них
– збірку «Знак розбитого ярма» (К.,
«Ярославів Вал», 2012) – Л. Горлач
цьогоріч удостоєний Національної премії України імені Тараса Шевченка. Найкращі
сторінки плідного доробку знаного автора
вже не раз цілком заслужено претендували на відзначення високою винагородою,
та з різних причин не були увінчані
сподіваними лаврами. Звичайно, шкода. Але хочеться наголосити й на іншому:
зрілий лірик працює напружено, з рівним
світінням потужного природного таланту.
Різні його грані
яскраво відбилися і в згаданій книжці, яка розпочинається промовистим переконанням: «Над небозводом
рідного народу // поет – як знак розбитого ярма», продовжується закликом “Убий в
собі раба!”, а завершується поемою «Озонова діра», де є і притишені роздуми про постійну потребу долати
марноту марнот, і підсумкове утвердження
ледь вловного, але незнищенного поклику
жити за вічними законами добра, справедливості й краси. Між цими творами – добірне гроно віршів, наснажених тим, що так рідко
трапляється в сучасних авторів: відчуттям власної гідності (ба навіть більше –
високої гідності справжнього поета!), внутрішньою свободою та усвідомленням
значущості образного слова взагалі і його вагомої ролі в творенні духовних
цінностей зокрема.
Має рацію автор передмови Михайло Слабошпицький, коли веде
мову про «недооціненість» Леоніда Горлача. Це, як на мене, насамперед
стосується унікального циклу
історичних віршованих романів, серед
яких – «Ніч у Вишгороді», «Слов’янський
острів», «Чисте поле», «Перст Аскольда» та
«Мазепа». Воднораз хочеться наголосити: їхній автор завжди був сам собою
і залишається нині сам із собою, на
самоті з власним «я», віч-на-віч із
неспинним часом. Тим-то цілком закономірні у збірці і мотиви «облудної
слави», і роздуми про перебування
Шевченка на Косаралі, і
цитування тичининського присуду: «Стоїть
сторозтерзаний Київ»… За цим рядком легко вгадується знамените продовження: «І
двістірозіп’ятий я». Ось чому в загалом стримане, мудре поетичне мовлення Леоніда Горлача знову
й знову вриваються бунтарські ритми та виразні публіцистичні сплески: «Держава
– зло, коли чужі державці» ( на обкладинці
книжки – символічне фото молодого, рвійного автора), а крізь цілісну образну
тканину збірки пробиваються гостряки
скепсису, і одвічного, філософського, і житейського, швидкоплинного,
минущого, після якого хочеться пильніше вдивлятися в неозорі українські небосхили та в недосяжні обрії душі. Саме тоді
народжується дивовижне переливання
алітерацій: «Леліє літо літепло у люлі», «Все далі й далі даленіє даль», саме
тоді розкошує легке, ажурне письмо: «Десь там, у тумані, // ходять лані, наче
пані», вихлюпуються через вінця мініатюр гра слів і перегук, передзвін, перелуння
звуків: «Волів би я не згадувать волів», « А тінь – на рінь…// в осінню
дзвінь», тріумфує несподіване: «У гнізді
старий лелека // вип’є чарочку до дна» чи «Казав мені сніг: // «Я в степу
занеміг» з навальним каскадом рим: «сніг– занеміг– обліг – батіг – з ніг»,
«бори – згори – у двори – пори – кори». Запам’ятовуються й дивовижні спостереження: «Джміль густим
озветься басом, //налякавши солов’я», «Ворушить вусом виноградна брость»…
Так – рядок за рядком – перед нами постає досвідчений майстер слова, справжній маг вишуканих тропів, котрий упродовж
багатьох років ненастанно працює на родючій ниві традиційного
віршотворення. Те, що вона сьогодні і
родюча, і воістину безмежна, підтверджують вишукані, без перебільшення віртуозні рядки:
«Дні проминальні, поминальні, // неповертальні мревні дні». Або, незважаючи на
збіг приголосних, такі: «Литаври листя линуть в лунь лунку». Чи не менш
вибагливі, весняноквітні, як у вірші
«Травневий дощ»: «На парасолі, як на антресолі, // росте паркий туман ламким
кущем».
Загалом же під
символічним «Знаком розбитого ярма»
переважають пізньовечорові, листопадові чи й грудневі мотиви: «Загляну в
очі осені, // а там цвіте печаль», «Душа
шукає долі в мерзлім полі». Є в книжці і звична для посивілого покоління Леоніда Горлача зажура: «Як не
біжу, а старість доганя», і терпке афористичне зізнання: «Я сіяв – інші
покосили». Та головне, лейтмотивне в книжці інше: розважлива мудрість зрілості, яка поєднує
нові багатобарвні твори
лірика в єдине суцвіття. Всі вони
виболені, совісні, добровісні, всі вони осяяні яскравим світінням таланту.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
м. Київ
Від редакції. Щиро вітаємо шановного Леоніда Горлача з
високою відзнакою – удостоєнням Національною премією України імені Тараса
Шевченка.