Рецидиви більшовизму

91

Відчуття дежавю з’явилося не на з’їзді,
а ще напередодні; коли гортав виданий спеціально до з’їзду біобібліографічний
довідник «Сучасні письменники України». Письменники, котрі пишуть українською,
але живуть за кордоном, переведені чомусь до категорії почесних членів НСПУ.
Серед них і лауреатка Шевченківської премії Віра Вовк, і ще один мій добрий
знайомий, лауреат премії ім. І.Франка Валерій Стрілко з Білорусі, і навіть
генеральний директор Культурного центру України в Москві Володимир Мельниченко,
який 2001 року був призначений на цю посаду, а крім того є не почесним, а
звичайним членом-кореспондентом Академії педагогічних наук України і таким
самим, як усі інші, заслуженим діячем наук України. Цікаво, а раптом я, коли
приїхав на знаменитий «з’їзд на вулиці» з Мінська, де перебував тоді на
дипломатичній роботі, та ще й голосував на тому з?їзді, вчинив щось
протиправне, адже за такою логікою на час закордонного відрядження мав би
вважатися почесним?  А ті письменники,
котрі живуть і працюють в Україні, вони не почесні, а такі собі посполиті?
Величезне досягнення нашої незалежності, коли українська література врешті
зробилася єдиною, хоч де б вона творилася, коли до неї повернулися сотні імен і
творів українських письменників з-за кордону, перекреслюється одним бездумним
словосполученням «почесні члени НСПУ». І взагалі, що це за почесний письменник?

А
далі ще цікавіше. На літеру «К» в тому довіднику Анатолій Крим є, а Ліни
Костенко немає, на літеру «Т» Олександр Турчинов є, а Галини Тарасюк немає, на
літеру «Я» Володимир Яворівський є, а Марії Якубовської немає. Не кажу, що
повинно бути навпаки, а наполягаю лише на тому, що в довіднику «Сучасні
письменники України» мають бути всі, або назвіть довідник якось інакше. Бо без
Анатолія Крима нашу літературу так-сяк уявляю, а от без Ліни Василівни ніяк. Як
не уявляю її без Юрія Андруховича, Миколи Рябчука, Тараса Федюка, приміром, або
тих же Галини Тарасюк та Марії Якубовської. Інакше все буде, як у відомому
виступі Михайла Шолохова на з’їзді письменників ще радянських: «В настоящее
время, товарищи, Тульская областная писательская организация насчитывает восемь
членов. А ведь до революции там был всего один писатель… Лев Толстой».

Бо
вважати письменниками лише членів НСПУ сьогодні вже якось не випадає, надто вже
це несерйозно. А виключати зі Спілки опонентів, то взагалі рецидиви
більшовизму. В радянську добу я до Спілки й не потикався, все одно б не прийняли.
Разом з Анатолем Перепадею, Богданом Жолдаком та деякими іншими колегами стояв
на обліку в київському профкомі літераторів, що давало можливість не вважатися
тунеядцем. То що ж, ми тоді не були письменниками? Чи, може, після виключення з
СПУ перестали бути письменниками Григорій Кочур, з рекомендацією якого я
вступав до Спілки, Микола Лукаш, Іван Дзюба та Віктор Некрасов, Микола Руденко
і Гелій Снегірьов? Невже історія нічого не вчить і нинішнє керівництво Спілки
воліє наступати на ті самі граблі, поборюючи дисидентів шляхом вилучення з
монолітних лав? Та сьогодні лави вже не такі монолітні, й за цією логікою слід
було б виключити понад 150 делегатів з’їзду, котрі голосували за Віктора
Баранова. Але хто ж тоді залишиться? Хіба що почесні.

Оце більшовицьке «хто не з нами, той проти нас» особливо
увиразнилося в звіті секретаря Ради НСПУ Анатолія Крима. Маю на увазі не
пишномовно названий у порядку денному співдоповіддю, насправді ж
п?ятихвилинний, без жодних конкретних цифр, виступ з трибуни, а документ, який
разом із  довідником потрапив до
роздаточних матеріалів і де чорним по білому надруковано: «Я (себто А.І.Крим –
С.Б.) впевнений у тому, що переважна більшість «борців за правду» – це наймані
холуї влади, яка мріє знищити саму пам?ять про НСПУ, розчленити її на п?ять-сім
шматків (як це «блискуче» було зроблено в інших пострадянських республіках), а
майно віддати «сиротам», наближеним до Адміністрації Президента». Відтак усі
незгодні автоматично переводяться до категорії «агентів Ганни Герман», як колись
до агентів ЦРУ, українського буржуазного націоналізму чи світового сіонізму.
Воно й не дивно: більшовицьке «хто не з нами, той проти нас» завжди
супроводжувалося пошуками «ворогів народу».

А
тепер про деякі цифри з надрукованого звіту Анатолія Крима, епіграфом до якого
я б поставив анекдот «вірменського» радіо про те, як радянський оглядач
відкоментував біг наввипередки між Микитою Хрущовим та Дуайтом Ейзенхауером, в
якому переміг американський президент: «Радянський лідер прийшов до фінішу
другим, а Президент США передостаннім». Бо дані фінансового звіту, за законами
жанру, мають бути порівнянними. То навіщо писати, що за флігель у дворі по
Банковій, 2 орендар платить 25 тисяч гривень на місяць, а за «Еней» (якого вже
немає – С.Б.) НСПУ отримує 300 тисяч гривень на рік. Отже, за місяць оренди
утвореної замість «Енея» в самісінькому центрі столиці поруч із Адміністрацією
Президента ресторації Спілка офіційно отримує 25 тисяч гривень на місяць, тобто
менше 1 тисячі гривень на день. Багато це чи мало? За п?ять років 418
письменників отримали матеріальну підтримку
на лікування в сумі 78120 гривень. Нібито багато. А якщо розділити 78 120 на
418 та врахувати, що це за п?ять років? Отож-бо й воно. Це, звичайно, добре, що
орендар відремонтував усі три поверхи видавництва «Український письменник», у
тому числі й ті кімнати, де, власне, тулиться саме видавництво. Але ж оренду
оформлено на 9 років, тобто орендар зробив ремонт фактично для себе. А оренда
офіційно в 400 тисяч гривень на рік, себто трохи більше, ніж у 33 тисячі
гривень на місяць за три поверхи в центрі Києва це, знов-таки, багато чи мало?

Не запитував би про це й не додавав би слова «офіційно»,
якби вірив у сумлінність авторів звіту. Але ж на його стор.12, де йдеться про
Одеський будинок творчості, знов-таки чорним по білому написано: «Нам вдалося
домогтися, щоб покупець заплатив НСПУ 360 000 грн., з яких заплачено податки,
та за окремою домовленістю перерахував на рахунки Благодійного літературного
фонду 2,3 млн. грн. та ще 200 тис. грн. вклав в юридичне супроводження» Один
знайомий юрист, якому я показав звіт, кваліфікував оту «окрему домовленість»
доволі прозаїчно як ухилення від оподаткування.

І якщо стосовно поліклініки НСПУ Анатолій Крим цілком
справедливо зазначає, що при створенні спільного підприємства сторони роблять
внески до статутного фонду і при паритетній угоді внесок НСПУ складався з
будівлі поліклініки балансовою вартістю 6 982 410 грн., то маємо чітко розуміти
ситуацію: двоє засновників спільного підприємства – це батьки, а саме спільне підприємство
– дитина, тобто окрема істота, яка в цьому випадку іменується не Іванком чи
Надійкою, а Багатопрофільним 
лікувально-хірургічним центром, до статутного фонду якого і передано
власність НСПУ.

Є в звіті Анатолія Крима ще чимало цікавих речей, однак
за браком місця зупинюся лише на одній, хоча й розлогій цитаті: «На засіданні
президій і рад письменники пропонували продати Одеський БТП (будинок творчості
письменників – С.Б.), а гроші або покласти в банк на депозит, або придбати
власну друкарню і книгарню. Однак керівництво НСПУ не наважилося на цей крок,
вирішивши винести це питання на з’їзд. Ситуація склалась така: БТП не працює,
але «з?їдає» 300 тис. грн.. на рік, інвестицій немає, бо ніхто не хоче брати в
оренду будинки без пляжу та належно оформленої землі. Якщо з?їзд не вирішить це
питання раз і назавжди, то нове керівництво витратить на утримання Одеського
БТП ще 1,5 млн. грн. протягом наступних 5 років».

Здавалося б усе правильно, і я перейнявся висловленою в
звіті стурбованістю. Але чому ж попри такий пафос розгляд долі Одеського БТП
керівники Спілки не внесли  до порядку
денного з?їзду як окреме питання? Забули? Чи не сподівалися, що серед делегатів
знайдеться бодай один «чукча», який виявиться не лише письменником, а й
читачем?

 

P.S. Стосовно висунення кандидатури Володимира
Яворівського (голови НСПУ з 2001 року) на новий п?ятирічний термін чув, що
нинішнього очільника Спілки дехто порівнює з Леонідом Кучмою. Мені ж у цьому
контексті пригадується почутий у Мінську анекдот, пов?язаний із бажанням
Олександра Лукашенка будь-що залишитися при владі. Отже анекдот цей був про
нібито запропоновані зміни до Конституції Республіки Білорусь, згідно з якими
Президентом країни могла бути лише особа чоловічої статі, що досягла
п?ятидесятилітнього віку й мала досвід роботи протягом двох термінів на посаді
Президента Республіки Білорусь. 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!