10 листопада разом із іншими колегами-письменниками сидів
на розширеному засіданні Ради Київської організації НСПУ, бо В.Яворівський на
шпальтах «Літературної України» поставив під сумнів легітимність киян-делегатів
письменницького з’їзду. До голосування ця думка не озвучувалася та й висновок
мандатної комісії щодо повноважень делегатів ніким не оскаржувався й був
схвалений, а тут така халепа. Говорилося на засіданні багато, та наймудрішою
була, мабуть, думка колишнього стернового письменницького корабля Юрія
Мушкетика, який порадив той корабель не розхитувати, з повагою поставитися до
вибору кожного та обов’язково прийти
19 листопада, коли завершиться взятий тайм-аут, і проголосувати. Потім цю думку
повторили ще деякі промовці.
В такій же тональності наступного дня розмовляли ми під час
випадкової зустрічі на вулиці з Анатолієм Качаном. А ввечері 11 листопада на
мене чекав сюрприз: у поштовій скриньці лежав конверт з моїм прізвищем та
адресою, відправником якого значилася редакція невідомої мені львівської газети
«Зерна істини» з однойменним, як зазначено на першій шпальті, незалежним
часописом соціального захисту №26 (37) всередині. І весь той часопис,
засновником якого є так само невідомий мені Регіональний благодійний фонд
«Меценат», присвячений справам письменницьким узагалі та наступному голосуванню
19 листопада зокрема.
Є в №26 (37) матеріали, які аж криком кричать про наші
негаразди. Приміром, стаття Святослава Караванського. Але звідки висновок про
те, що «У Спілці письменників колотнеча. Одна група невольників пера хоче
продати будинок Спілки на Банковій, 2. Цю групу очолює В.Баранов. Друга група
на чолі з В.Яворівським – не хоче»? І тут-таки висувається пропозиція продати з
торгів дачу Ковалевського в Одесі. Але все не так просто. Бо якби навіть Віктор
Баранов і хотів продати будинок на Банковій, 2, то все одно не зможе. Адже
значна частина того будинку разом із флігелем давно в оренді, а орендарів
виселяти – то не один рік мороки. Вже й директор Будинку письменників з першого
поверху на другий перебрався, і попрощатися з письменниками-небіжчиками немає
де… Але ж в оренду ці приміщення не Віктор Баранов здавав.
Поділяю пафос Г. Щипківського з Одеси про те, що святинями
не торгують, бо йдеться про приміщення, де працювали великі Олесь Гончар, Павло
Загребельний, куди приходили класики Михайло Стельмах, Василь Земляк, Григір та
Григорій Тютюнники. Але класики заходили і до «Енея», там на стінах висіли їхні
портрети. А що тепер у колишньому «Енеї»? Дуже «козирний» ресторан, куди
пересічному (ох, гарне ж слово!) письменникові з пересічною пенсією – зась! І
знов-таки не Віктор Баранов у цьому
винен.
Але це, власне, і весь «конструктив» №26 (37), який можна
обговорювати, з яким можна погоджуватися чи полемізувати. Решта матеріалів – це
те, що й дає мені підстави знову говорити про рецидиви більшовизму (див.
«Українську літературну газету» №21 (53) від 21 жовтня 2011 року). Бо це добре,
що депутат В. Яворівський вніс законопроект №9340, яким пропонується встановити
надбавку в 40% до пенсій професійним творчим працівникам, але чому це зроблено
та пропагується зараз, перед голосуванням, та ще й коли ініціативи БЮТ мають
мало шансів бути зреалізованими, а не за прем’єрства Юлії Тимошенко? І невже письменник-депутат В. Яворівський
перестане дбати про інтереси колег, якщо його не переоберуть на третій термін?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
І нарешті останнє. На четвертій шпальті №26(37) ліворуч –
інтерв’ю з В. Яворівським, де читаємо: «Я знаю, що вони їздять по Україні і
агітують, а я цього робити не бачу ніякого сенсу, бо це зовсім не мій стиль». А
праворуч на тій самій шпальті – фотокопія датованої 24 листопада 1981 року
вступної заяви В. Баранова до правління Спілки письменників України.
Мене лякають Барановим то як «привидом комунізму», то як
адептом регіоналів, а мені не лячно. Лише прикро. Бо це і є рецидиви
більшовизму, коли «хто не з нами – той проти нас» і «ворогів треба
знешкоджувати», а для цього всі засоби придатні.
Тож тепер дозвольте сказати те, що маю сказати, і що маю
право сказати, оскільки з КПРС ніколи не виходив, бо, на відміну від В.
Яворівського (фотокопія його заяви в №26 (37) чомусь відсутня) жодного дня в
цій партії не перебував. І в жодній не перебуваю. І не перестрибував, як
блощиця, від партії до партії. Зокрема, й тому що, дякувати Богові, на склероз
не скаржуся. Тож пам’ятаю і спроби створити широку коаліцію (по-народному,
«ширку»), і те, як руками вчорашніх союзників усувався мій колишній керівник по
МЗС України, міністр-патріот Володимир Огризко.
Ось пан Олесь Ганущак у №26 (37) пише про Вчинок з великої
літери. Отже, сподіваюся, його в Миколі Руденку цікавить передусім творчість і
сила духу письменника-дисидента, а не те, що по війні він – фронтовик – якийсь
час очолював партком Спілки. Хіба знайдеться бодай у когось із нас слово докору
на адресу Бориса Олійника, теж колишнього секретаря парткому, який часом
голосував не так, як усі – інколи єдиний на тлі тодішніх очільників Спілки та
їхніх молодших «піднощиків снарядів»?
А тепер уже зовсім останнє. Для того, щоб надрукувати
фотокопію заяви Віктора Баранова в №26 (37), її оригінал треба було взяти без
його згоди з його особової справи, що зберігається в Спілці. Такі дії можуть
бути оскаржені в суді згідно зі ст. 182 Кримінального кодексу України.