Рештки незатоптаного сліду

131

Рік тому, 17 серпня, не стало Олеся Ульяненка

 

Ще тільки вересень…

Ще небеса такі, що не
пора…

І забуваєш, що таки
вже осінь.

І що є в світі сила
та, котра

Виштовхує за вікна
хмарочосів

                                                                      

*   *   *

Доп’єм. І волохата
вулиця,

Бліде насупивши чоло,

Як від краплин, від
нас обтруситься,

Нічого наче й не було…

Павло Вольвач

 

МОЯ ОСІННЯ КАВА

Я не розумію, не можу збагнути, в чому річ – осінь тільки почалася,
а неясний, але дряпотливий сум і якісь химерні мінорії каламутять душу. То,
напевно, з того, що там зібралося всього потроху. Бо  коли скидаєш оберти, рідше грюкаєш келішком
об келішок в товаристві, усамітнюєшся й починаєш думати – отоді й лягають на
твою свідомість невдоволення собою, роздратування, а то й нічим не обумовлені,
здавалося б, страхи.

Здавалося б, її зовсім нема, видимої причини для того суму.
Проте вона є. Нічого з нічого не буває. І найперша причина – думки. Хочеш, щоб
те минулося – зніми краватку чи попусти її вузол і піди, як говорив мій
покійний батько, «плотно» випий або навпаки, туго затягни пасок і поринь у
непролазну працю.

Що ще? А ще, напевно, Київ. Він би, може, й зовсім тепер
відмовився від мене, але я нахабно приїжджаю чи не кожного вікенду, і йому нема
куди подітися, мусить зустрічати, готуючи на неділю традиційний бануш  з грибами та бринзою, а від мене віднедавна
вже не італійське вино з дивною назвою «Тіто», а, зважаючи на периферійний
майновий і соціальний статус, – пляшка вітчизняного й червоного коблевського
«Сапераві».

То – обід. А перед тим, зрання, я відкриваю на Позняках, на
Бориса Гмирі, 15а балкон, ховаючи під себе глиняний корячок з кавою, аби туди
не капнуло з кондиціонера поверхом вище.

Так було, напевно, сотню разів. Якоїсь миті, під час того
мого, ще ледь прочумленого кавування, раптом з’являвся він. Він ніби випадав з
під’їзду. Ішов, трохи нахиленим уперед. І взагалі, було таке враження, ніби не
тримається купи. Здавалося, зніми ті його незмінні чорні штани з десятком
нашивних кишень та якимись шнурками, що бовтаються туди-сюди при ході, і на
кривих ногах замість колін ми уздріємо пружини. І замість ліктів під сорочкою –
також пружини. Вони його колись тримали, робили, напевно, всю поставу пружною.
А тепер, либонь, «заіржавіли», порозтягувались. Через те і маємо те хаотичне
хилитання.

До хилитання додавався погляд з туманцем. Споглядаючи мого
сусіда згори, я трактував той погляд по-своєму. Він перебрав його, мені
здавалося, у жінки, що щойно мала ніч несамовитого, до помутніння в голові,
кохання після довгих літ фригідності і певності, що її жорстоко так обібрано
природою, а насправді ж обібрати можуть тільки люди, котрі поруч. Правда, у
жінки той погляд від ендорфінів, а у нього через муки і кайф творчості.

Ми інколи віталися. Коли його погляд потрапляв на мій
балкон, коли він мав силу підняти його від землі. Він тоді, напевно, думав, що
я один із його читачів, і, може, дивувався, чому я не підходжу за банальною
фразою з автографом під патрет на титульній сторінці однієї з його книг.

Він, звісно, не знав, що і я також заробляю собі на хліб
пером. Правда, пера у нас різні. Він мокав у чорнила, немов у вино, що дає
панотець до причастя, а про моє мокання найточніше буде повторити за цікавим
чоловіком із Житомира Вячеславом Шнайдером: «Я знов збрехав. Збрехав облудно.
Пишу я хрен зна шо, й самому нудно».

Проте на хліб мусимо заробляти, а те, що не всі годні мокати
в чорнила – як у вино, так те не тому, що нема до чогось бажань чи навпаки, є
якісь мудрі принципи, все набагато простіше – на загал через бездарність. В
руці, у голові й серці.

Однак я трохи відволікся. Вже осінь, і швидше, як було,
вистигає кава. Не холоне тільки щось гарне, до чого ти колись доторкнувся, або
хотів те зробити, і за тим тепер жаль.

Так ось він, привітавшись чи ні, ішов, розгойдуючись, до
одного з двох ларьків за кілька метрів від нашого будинку. Йти до супермаркету
йому, мабуть, не вистачало снаги. За кілька хвилин по тому вертався. У руках у
нього був хліб та незмінне маленьке кільце ковбаси. Я уявляв собі, як він зараз
повернеться додому. Як сідатиме до сніданку. Хоча хто зна, що то в нього? Може,
вже обід або вечеря? Як він жуватиме ту ковбасу? Чи поріже її на шматочки, чи
кусатиме з кільця, а хліб – з буханки?

Я потелефонував якось одному нашому спільному товаришеві –
поету, прозаїку, критику, видавцю, громадському діячеві та прочеє-прочеє, який
дуже близько його знав і часто спілкувався. Я запитав у нього: слухай, навіщо
він постійно купує ту жахливу, повну сої та ще всякої гидоти, ковбасу? Навіщо
він то їсть?

– А йому всьо пох.., – відповів патлатий поет.

З розлогого коментаря до тієї викінченої фрази я зрозумів,
що мій сусіда вже зовсім не переймався собою. Для нього з якогось часу стало не
головне, що їсти, для нього зоставалось головним єдине – що він пише. Він
писав, писав і писав, дратуючись, що інколи його сіпане тіло вимагало харчу, і
тоді він підтюпцем біг до найближчого ларька за тим кільцем ковбаси. Не важливо
якої. Аби лиш його не здувало вітром і мозок слухався.

«Наступної суботи приїду і обов’язково до нього заговорю, -–
думав я. – Обов’язково зґвалтую його на інтерв’ю. Це ж просто злочин – мешкати
в одному будинку і не скористатися нагодою на ексклюзив з тим, ким
по-батьківськи опікувався колись сам Павло Загребельний, на жаль, уже
покійний». Так я собі думав. І однієї суботи думав, і іншої. А час минав. А я
те відкладав, хоч знав, що можу запізнитися.

Останнім часом його пантрувала якась незвична і таємнича на
вигляд жінка. Звісно, таємнича, як для стороннього ока. Як для  обивателя. В письменницьких колах, напевно,
добре знали, хто вона. Але я не став телефонувати знову з розпитуваннями тому
своєму поету-товаришу. Нехай вона так і залишається мені таємничою. Вона була
при ньому така охайна, виціґорна, вишукана. Я не можу тепер згадати, які саме
деталі на те вказували. Вона ніби й одягалася, як всі, не виділялась кольором
волосся. Але щось було у погляді, у рухах, жестах, у притишеному голосі. І він
при ній мінявся. Я не бачив його при ній з тією ковбасою. При ній він навіть
випростувався і не хилитався.

Як жаль, що вся та ідилія таємничої, як на мене, жінки та
розгнузданого українського письменника тривала недовго! Я не знаю, де вона
була, коли друзі сполошилися кількаденним його невідповіданням на телефонні
дзвінки, коли двері його пристанівку відімкнути уже можна було тільки зовні,
але знаю достеменно: у його останніх реченнях, десь там, де думка і свідомість
обривалися, вона була присутня. Я більше, аніж переконаний, що вона там була.
Її там не могло не бути…

Але – осінь. Вона цього року рання і раптова. Студена і
сумна. З багатьох причин. І я, ось тут-во, з кавою на моєму балконі. Я помалу
перестаю думати про мого сусіда. Чого б мені перейматися? Ми навіть не були
знайомі. Прикро, що я спізнився з тим інтерв’ю. Проте, хіба це вперше?!

Геть самоїдство! Геть самокопирсання! Все так, як воно й
мало бути. Я встиг там, де встиг. А там, де не зважився, не ступив крок, то
там, напевно, хтось чи щось постало мені муром, і не треба туди лізти, де за
ним, за тим муром, на іншому боці, абсолютно інший людський світ. Світ, до
стилю і правил якого ти власним життям не привитий. Ті, що зрання звикли їсти
вівсянку, -– ті ж не похмеляються.

Начебто все логічно. Принаймні вмотивовано для самого себе.
Можна було б вдихнути цього свіжого, прохолодного осіннього повітря на повні
груди. Але не вдихається. На повні груди. І кава не так п’ється. Я ніби
підсвідомо очікую скрипу залізних вхідних дверей знизу. І вони скриплять час
від часу. Проте звідти виходять не ті. Люди у костюмах і випрасуваних сорочках,
у них «прилизані» зачіски і доглянуті нігті, проте вони -– ходячі манекени на
тлі того, кого нещадно хилитало життя, хто виринав раптово з під’їзду у
незмінних своїх неформальних штанях, і за ким тепер, хоч і був незнайомий, до
крику в грудях боляче і жаль. Жаль, що він тепер більше не вийде з  цього під’їзду. Моя вранішня кава тепер, без
нього, ніби втратила свій магічний запах і смак. Треба щось міняти. Може,
балкон?!

Щось ще сповна незбагненне урвалося з цим спекотним літом.
Щось важливе згасло. Залишилася тільки осінь. Яка теж – ненадовго.

Олеся Ульяненка більше нема.

м.Чернігів

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!